ФРАГМЕНТ З РОМАНУ
Мене чомусь ні на мить не полишає нав’язливе, безглузде за своєю сутністю, од якого аж у скронях гуде і дрібно вистукує десятками, ні – сотнями, тисячами! – гострих, мов відточені зубила ненастанне видіння: начеб я ( а може не я?) кудись біжу і біжу, невтомно долаючи один за одним кілометри, залишаючи позад себе якісь невиразні, ніби розмиті сльотливими осінніми дощовицями, обриси будинків, людей, авто… Вони ніби чимось знайомі мені, ніби я їх уже десь бачив, знав їх, і достоту зблизька, досить тривалий час був із ними, а воднораз немовби й ніколи не бачив ні їх, ні чогось подібного. Ось я уже вибігаю з тіняви міських вулиць з їх слизькою, у брудних баюрах, асфальтівкою, пробігаю побіля перехрестя будкою «шпаківницею» даішників, лечу на – так, так! – на червоне світло. Щоправда, ліхтар ледь блимає у сивій дощовій пітьмі. Я його зовсім не бачу, але якби й побачив, то однаково не завважив би. Нехай собі, а мені що до нього? Навстріч і навздогін мені буквально пролітають, кудись поспішаючи, респектабельні, дорогі іномарки і старезні, оббризкані рідкою багнюкою , вантажівки – я і на них нуль уваги. Хіба що прискорюю свій незвичайний біг, як то чинять стаєри перед самісіньким фінішем. Ще трохи, ще ривок, і ще хоч на корпус уперед, ближче до вузенької червоної стрічки!.. Але за мить все продовжується і знову я біжу, як біг до ривка, спроквола викидаючи уперед то праву, то ліву ногу. То праву, то ліву…То – ліву, за нею – праву… І знов – розмиті будівлі, людські постаті, червоно-зелене світло ліхтарів, дорожні знаки…Ті ж, що були, повз котрі я уже пробігав декілька хвилин, а може, й годин тому.
Дощ, осінній, холодно-пронизливий, не вщухає. І дедалі слизькішим, небезпечнішим для мене, дивного бігуна, для авто і перехожих, яких, до речі, не так вже й густо на цій дивній, нескінченно довгій вулиці з брудними калюжами. Куди біжу, навіщо? Де та заповітна фінішна пряма, за якою – тиша, спокій, умиротворення? Не видно її допоки. А коли так, то треба бігти. Ще і ще. Через «не можу», через «не хочу». Поза будь-якою логікою і абсурдністю. Викидаючи поперед себе то ліву, то праву ногу. То ліву, то – праву. Як колись, вельми давно навчав мій наставник фізкультури. «Бігти потрібно ж тако-о-о, говорив сердито (особливо коли його лискуча, наче звабливе коліно у Лєночки, секретаря директора училища, розколювалася з учорашнього перепою і, як Лєнка палкого, романтичного кохання, прагнула опохмілля). – Давай, викдай уперед наскільки можеш, праву ногу, затим – ліву… Розмашисто, широко! Ше ширше, ще! Ну, що це за біг, їдрьона вош, що за біг, питаю я вас?! Так хіба вагітні тітоньки з групи здоров’я бігають… Давай повторимо!..»
Ми, пригадую, повторювали. Та наш Єфремович (як же все-таки його звали?) аж плювався спересердя: не так, і все тут. Отоко-о-о слід, а не інак. Він, наш училищний фізрук, таки добре полюбляв «урезать», а ми досить часто користувалися його слабкістю. Я – також. Грішний, аякже. А хто ні – нехай кине у мене каменюкою, аби лишень не вцілила. Хлопці з нашої групи, траплялося, купували у буфеті пляшчину «Московської» і, зашившись у напівтемний закуток, пригощали спортивного «боса». Ні, не просто так, а з перспективою, – сподіваючись, що Єфремович (таки, либонь, Єфремович, а чому і ні?) виставить пристойний бал з фізкультури. І виставляв. Не завжди, але траплялося. Мені теж підсобив, коли для отримування підвищеної (аж 29 руб. 50 коп.) стипендії, приїжджому «селюкові» з Поділля, не вистачало відмінної оцінки з фізкультури, а заробити її «мозолями» у Єфремовича було практично неможливо не тільки мені, а й сильному і спритному Жекові Ткачуку з Любара (чи Іванополя?), що на Житомирщині (тоді ще не забрудненою радіацією зони), і невисокому на зріст окоренкуватому центральному хавові училищної футбольної команди Петькові Михалььскому, також із Житомирщини, або Юркові Стрижаненку, нашому стрибучому воротареві, котрий залюбки витягував майже мертві м’ячі з дев’ятки своїх воріт…Тож виручити мене могли що лишень «Московская» і сяка-така закуска (Єфремович до харчу був невибагливим). Довелося розщедритися. З чергової куцої стипендії (не підвищеної поки що) я відвалив чотири чи п’ять рублів, за які ми з однокурсниками й повели пригощати суворого фізрука. Я майже не пив, зате Жека з Петьком і Вітя Капликов з Орловщини біля Єфремовича й собі трохи причастилися. Повідали потому. П’ятірку з «фіз-ри» я таки отримав, і мої ще зовсім не оптерті суворими донбасівськими степовими вітрами, лики небавом, десь так за тижнів два-три, з’явилися на досить імпозантній Дошці пошани навчального закладу. Єфремович таки дотримав слова, за що я й дякую йому щиро й чисто по-людському. Якщо він ще десь є живий у цьому незатишному світі…Чуєте, Єфремовичу з донецького міста Єнакієвого? Нехай вам гарно мається, як і всім добрим людям, що населяють нашу таку неспокійну, різношерсту планету земля.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Втім, Єфремович таки мав нагоду порадіти за мене. І не раз. Надто коли виступав за училищну команду на змаганнях з легкої атлетики. Не відаю, як трапилося, що тоді мені довелося когось замінити на стометрівці. Захворів, здається, перший номер, чи що. «Побіжиш ти. Готуйся», сказав мені Єфремович. І я побіг, хоч і не дуже хотів. Пробіг дистанцію не так вже й погано (щоправда, результату не пам’ятаю, стільки літ пролетіло), принаймні моєму наставникові догодив. «Будеш і надалі бігати на короткі», – сказав як відрубав. «А якщо не захочу?» – у мене наче біс вселився. Єфремович махнув рукою: «Хто тебе питатиме». – «Як – «хто питатиме»? «Бігти ж мені» – не заспокоювався я. Але Єфремович тільки плечима стенув: «Не морочи мені голову. Треба буде – побіжиш. Куди дінешся!». Як у воду дивився. Я дійсно декілька разів бігав стометрівку. І, здається, навіть виборював призові місця. Та невзабарі наша група, звісно, ж і я, поїхала на практику у портове місто Маріуполь і моїм спортивним подвигам настав кінець. Аж років за п’ять чи шість за іронією долі мені довелося очолювати спортивне товариство і знову пригадати минуле, Єфремовича…
…Приїхав тоді у щойно утворений район, де мав працювати у місцевій газеті, але газети як такої ще не було, а був лише редактор. «Думаю, перший номер випускатимемо не раніше ніж за два, а то й три місяці, – «порадував» мене опасистий чолов’яга з солідним соцнагромадженням там, де мав би бути пояс. – Так що їдь домів або шукай тимчасову роботу». Легко сказати: «шукай», а де її у дідька рогатого, знайдеш? А у кишенях мого вутлого, вітром підбитого пальтечка давно аж вітрисько висвистував. Їхати «домів»? Заради чого? Щойно був там, самі ледь зв’язували кінці. Про всяк випадок зайшов у райком комсомолу, який також перебував у стані формування і розташовувався у дерев’яному «фінському» (так тоді говорили), будиночку. На моє щире здивування, прийняли мене там тепло, по-товариському. Чорночубий, із задумливими, мов у дівчини, карими очима секретар – старший від мене років, може, на чотири, – дізнавшись, хто я і що, сам запропонував допомогу: «Підеш головою райради ДСТ «Колгоспник»? Платня, правда, невелика, сто карбованців у місяць, а все ж… Відкриється газета – підеш туди». Я погодився. І невдовзі, так би мовити, з головою поринув у світ периферійного спорту. Змагання, турніри, першості… А оскільки «готових» спортсменів та фізкультурників тут і вдень зі свічкою неможливо було віднайти, а з області постійно надходили грізні циркуляри про проведення різноманітних спортивних заходів, то нерідко й самому доводилося одягати труси і біло-голубу «динамівську» майку. Бігати, і не лише на короткі дистанції, і у футбол грати за збірну району, і на лижню ставати… Молодість, молодість…Чого ми тільки не робили тоді! І скрізь устигали. Ще й на хлоп’яцькі забави залишалося. Що за забави були? Та такі собі невинні виїзди на мотоциклі на природу. Прихоплювали із собою спортивну сумку з кількома пляшками, кавалком ковбаси і хлібиною. А що, і молодим незайве «розслабитися»… І «розслаблялися». Траплялося, що й занадто. Ледве доставалися того лісу «на базу». Однораз старенький «їжак» Володьки Козачинського, голови райспорткомітету, перекинувся посеред дороги і ми чудом залишилися живими й неушкодженими.
Так, життя наше дуже нагадує біг на короткі дистанції. Щойно подолав один відрізок, як уже інший очікує на тебе. Не встиг закінчити щось одне, ще й піт не висох на чолі, а уже за друге знай берись. А там – і третє, і четверте… Клопотам повсякденним, турботам немає кінця-краю. На роботі, у дома. Голова йде обертом. Здається, ще трохи – і все, не витримаєш, зірвешся. Щось не те чи не так зробиш чи взагалі не зробиш ніц, просто візьмеш та й махнеш на все рукою, а пропади воно пропадом, чи мені більш усіх потрібно! Але ж ні. Продовжуєш і продовжуєш бігти. Крізь холоднючу осінню мряку, снігові заметілі, липневу вистояну жарінь, коли навіть вистелений місцевими халтурниками зі шляхової дільниці асфальт плавиться і збігає по обочинах густими чорними струмками… Біжиш і біжиш. Куди? І задля чого? Хтозна…
…Оцей нескінченний біг на місці таки добряче дошкуляє мені. Бо ж набридливе, одіозне само по собі видиво практично не щезає. Воно хіба що інколи відступає на задній план, немовби даючи хоч якийсь перепочинок натомленому мозку і натягнутим, мов тятива лука, нервам, відтак і знов вертає на круги своя. І я, що дивно, вже звикаю до нього. Завбачливо готую підґрунтя, вишукую, гарячково, і поспіхом, аргументи для виправдань. Немовби моя особисто у тім провина, наче справді чиню щось недозволене, сороміцьке, а відтак маю якось обґрунтувати свої вчинки, пояснити їх сутність і мою адекватну реакцію. Реакцію на що? І взагалі – причім тут я? Та й що, власне, діється? І коли усьому цьому настане кінець? Чи таки добіжу я колись до фінішу? Либонь, ні. Бо скільки біжу, а кінця не видно. Не видно тієї омріяної стрічки, за якою, повторюю, перепочинок, умиротворення душі і тіла. А якщо ні, то як довго ще бігти, чи стачить сил і духу на кожну з цих неймовірно виснажливих, довготривалих у часі і просторі дистанцій?..
Хтось сказав, не з класиків, ні – з моїх знайомих: людський розум – наче той комп’ютер: фіксує геть усе, що потрібно і не дуже, ось тільки вимкнути її, свідомість, щойно того заманеться, неможливо. Не комп’ютер все ж. А часом так хотілося б. Натиснув на клавішу вказівним пальцем – клац, і все. Перерва, пауза, перепочинок. А то можна б і зовсім вимкнути, щоби не заважало думати чи … жити. Щоби не бігати отако безкінечно, не з’їдати себе тривожними передчуттями, різного роду сумнівами…
…Я тоді теж біг стометрівку. Обійшов одного, другого суперника, Попереду – ще чиясь спина маячіє. З цифрою «12» на синій, як у мене майці. До фінішу залишається од сили метрів двадцять. А той біжить, неначе молоденький рисак. Здається, ще й прискорює біг. Невже не обійду, так і залишуся другим? Ніколи й нізащо! Чуєш ти, жеребчику з номером «12»?.. Роблю ривок, намагаюся енергійніше працювати ногами і руками, кидаю уперед корпус. Наздогнати будь-що! Нічого не бачу, нічого не чую. Окрім осоружної цифри «12» на синьому фоні. У грудях нестерпна печія, ніби там вирує, палахкотить полум’я, підкошуються, стають зовсім неначе ватяні ноги. Боже, що ж то? Як же то?! Падаю…З усього розгону падаю на тверду, посипану щебенем доріжку… Ув очах – кола різноколірні: жовті, зелені, червоні… Різкий біль у правому коліні. Ні, не проходить, не минає. Схоже, розбив об щебеневе покриття. А може, пошкодив меніск?.. Іще чого бракувало…Пробую підвестися і не можу. «А-а, ч-ч-чорт…» – вичавлюю крізь стиснуті зуби. Рвучко схоплююся, зводжуся на ліве коліно. Праве все в крові… Болить! Але терпіти можна. Шкутильгаючи бреду геть. Туди, де нікого немає, де не чути радісних вигуків на честь переможця з номером «12». На синій майці. Гірко, але не смертельно. «Нічого, – заспокоюю сам себе. – У житті ще не таке буває. Умій триматися, не падати духом…». Але ж не віриться, що то мої слова. Такими розумними і, головне, своєчасними вони мені здаються. Здавалися. Тоді. А нині, тепер?..
Я знову кудись біжу, біжу. Крізь дощ і туман, залишаючи позад себе перехожих, сірі, невиразні якісь, наче розмиті дощем, будівлі, авто… Як учора, позавчора. Як узавтра. День при дні по тому. Щемить колись пошкоджене коліно, у грудях – нестерпна печія. Але треба бігти… Треба! Чи ж треба?! Але я біжу…
…Усі ми кудись біжимо. Упродовж відпущеного Долею відрізку часу. Куди? Хтозна…