Мар’ян Бєленький. Бандера і я

1877

Моя участь у національно-визвольній боротьбі українського народу проти московської навали

Моє дитинство пройшло у Коломиї. Батьки працювали на паперовій фабриці. Вона і зараз працює. Мій перший спомин з дитинства – величезна, до неба, купа книжок. Це макулатура.

Я вибирав книжки з картинками і приносив додому, щоб мені читали. Батькам це обридло, і у 5 років мене навчили читати російською та українською. З того часу у мене з’явилася мрія – прочитати усі книжки. Але згодом я збагнув – якщо я прочитаю усі книжки, що я надалі робитиму?

Це потім я збагнув, що вигідніше книжки не читати, а писати. З тих пір я нічого не читаю, тільки пишу.

1956 рік. Мені 6 років. Моя подружка Мирося одного разу сказала – “мені треба до батька у криївку”. Я пішов з нею через ліс. Вона мені дала бідон молока.

Прийшли. І ось що я там почув:

– Нам тут тільки жиденят не вистачає. Геть звідси, жиденя!

Так я уперше зіткнувся з антисемітизмом. Мене не прийняли у бандерівці! Я усю ніч проридав у подушку. До сих пір мені прикро. Адже я міг би отримувати пенсію як учасник національно-визвольного руху. Адже я ніс бідона з молоком, тобто постачав патріотам продукти, необхідні для боротьбі з ненависним московсько-фашистським режимом !

Це у мене була важка травма на усе життя. Позбувся я її тільки, коли виступив у Києві у музеї совіцької окупації.

Пам’ятаю пісню з садка:

 

З піснею про Сталіна починаймо день

Кращих ми не знаємо на землі пісень.

 

Але я ж і інше запам’ятав. Нагадую – це 56 рік.

 

Тече вода, тече бистра,

Та й попід камнями.

Най згоріла би Москва

Разом з москалями.

 

А що? Ще Кутузов довів – щоб врятувати Росію, треба спалити Москву….

 

Із села веде дорога,

а по неї вози.

Най би всі чорти побрали

Грьобані колхози.

 

Прапор наш червоно-чорний

Висить біля хати.

Треба браття, Україну

Нашу визволяти.

 

Ось уже приходе осінь,

Пада жовте листя.

Приїжджай, Степан Бандеро,

Бити комуністів.

 

Кличе партія до бою,

Ну а нам до сраки.

А бодай ви поздихали,

Кляті комуняки!

 

Писати я почав раніш, ніж ходити і розмовляти. Сидячи на горщику, я диктував мамі жіночі монологи, вона записувала і відносила актрисам. А вони передавали для мене молоко, сир, мед, сало, горілку, коноплю…

Письменник – це діагноз. Гуморист – важкий діагноз. Гуморист, що пише жіночі монологи – це вже невиліковно, тут не тільки пігулки не допоможуть, але й операція…Бо я цим займаюся все життя, якщо не більше.

У 6 років мене привезли з Коломиї до Києва. У нашому подвір’ї я одразу отримав кличку “Бандера”, бо розмовляв українською.

Коли я у 70-ті роки почав займатися гумором, я побачив, що “на гуморі” кругом сидять євреї, особливо у Росії… Режисери, автори, актори. Коли я став вивчати жанр “стенд ап комеді”, виявилося, що майже усі засновники цього жанру у США – теж євреї:

https://en.wikipedia.org/wiki/Category:Jewish_male_comedians

Коли я прибув до Ізраїлю, на мій превеликий подив виявилося – що тут – те ж саме!

Коли не було фейсбуку, інстаграму, сальса-клубів, камеді клабів, тіктоків – єдиною розвагою було читання книжок. Я був записаний у дитячу бібліотеку ім. Котовського на вул. Жданова у Києві. Бабуся називала цю вулицю Олександрівська. Зараза вона – Сагайдачного.

Я дуже заздрив хлопчику, який жив двері в двері з бібліотекою, він міг туди ходити коли завгодно. А тепер усі ці книжки у мене у мобільнику – а щастя як не було, так і нема!

Я писав оповідання у шкільному зошиті з портретом Шевченка і цитатою з поеми “Гайдамаки” – “Дайте ляха, дайте жида”, і носив їх до українського радіо, де їх озвучували актори. Набралося десь на книжечку, її було видано. Потім – ще одна. Можна вступати до СП…

До речі, у Фейсбуці за слово “жид” банять. Мене забанили на місяць за згадку про відомого французського письменника Андре Жида. Бач, треба було писати “Андрей Еврей”.

У дитячій бібліотеці було правило – кожного разу треба було взяти одну книжку пізнавальну, і одну – українську. Наступного разу треба було розказати, про що книжка. Якщо не міг – позбавляли права користування бібліотекою на тиждень. Це було стихійне лихо – що ж я робитиму цілий тиждень? Доводилося читати…

Таким чином, я у дитинстві прочитав силенну купу пізнавальних та українських книжок. Тому я тепер такий розумний, і тому у головному театрі України йде вистава за п’єсою у моєму перекладі з івриту українською:

https://www.hanochlevin.com/en/productions/2287

У Ізраїлі живе близько півмільйона вихідців з України. Але перекладати п’єси з івриту українською, окрім мене, ніхто не додумався.

Висновок простий :

Хочеш досягти успіху – роби те, що до тебе ніхто не робив.

Сайт ізраїльської драматургії у моїх перекладах:

https://marianb.co.il/

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?