Мами немає

191

 
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
Ранком у неділю 4 жовтня не стало МАМИ.
Як тяжко жити без МАМИ… Як тепер жити без МАМИ?..
А напровесні минулого року, 4 березня, відійшов у кращі світи ТАТО.
Сімдесят один рік вони достойно пройшли неймовірно важким життям разом, у парі. На фото вони ще тут, з нами, в день 90-ліття тата, 18 жовтня 2009 року… Нині мої дорогі, мої найдорожчі ТАТО і МАМА – вже там, і теж разом. ТАТО і МАМА лежать поруч – по той бік солотвинського кладовища, скраю, з боку Розкопаної Могили, теперішньої Миролюбівки. Там поруч зелена густа трава, і високий прямовисний простір до синіх бездонних небес. Там, мені здається, найближче до Бога…
12122910_10207776917328972_7177416056121588910_n
Розумію: все найкраще, що в мені від народження – від моїх ТАТА і МАМИ. Здобуте і придбане на шляхах і роздоріжжях життя – то вже пізніше, то гіркі і солодкі набутки від світу цього, неогортанного і мінливого, неповторного і нами відтвореного в мільйонах і мільйонах миттєвостей; а от приходимо ми на цей світ, наснажені вкладеним у нас – неодмінно – Добром і Любов’ю – нашими батьками, кров від крові і плоть від плоті яких – ми, їхнє продовження на цій грішній землі, їхнє насіння і їхнє сакральне звернення до небес, до часу, до Господа… Тіло тлінне і недовговічне, але ми проростаємо – в наших дітях, внуках, правнуках; проростаємо в пам’яті тих, кого ми любили і хто любив і любить нас… Невже кожен, хто приходить у цей світ, і хто живе на цій землі, долає той же шлях – як квітка навесні, сповнена щемкої радості й надії, щосили, дужа й молода, тягнеться до сонця, спрагло вбираючи його щедрі цілющі промені і нестримно всотуючи животворящі земні соки, щоб потім, набравшись буйноцвіття в час благодаті розкішного, розімлілого літнього полудня, в час, коли старезні сосни умиротворено німують над непорушним сонним плесом тихої ріки і застигає в знемозі підвішений до найвищого сонця на розжарених гвіздках швидкоплинний день, – раптом відчути покату стелю неба над головою, пізнати межу хмільної радості у високості літа, у найсолодшу мить нестримного блаженства цвіту; відчути і пізнати – пелюстками, листячком, стеблинками: усе, що буде відтепер – лиш відгомін часів, зворотній шлях, і небеса щодалі ставатимуть вищими й яснішими, і простір буде танути як марево, і крізь його невидиму сутність, на небесному пергаменті, читатимеш манускрипти забутих історій, котрі відбувалися з тобою в теперішнім твоїм пришесті, – від весняного ранку народження, коли примхливі вітри блукали землею, а травень був холодним і непривітним, і до прощальної траєкторії вогненного виднокола над принишклими занімілими полями; тоді сонце стрімко спадатиме навзнак за палаючий пруг, а по той бік світу народжуватиметься ранок; ще тільки-тільки сірітиме, ще тільки буде вгадуватися новий день з його печалями і радощами, болями і солодкими спокусами для мешканців нового світу…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!