— Мамо?
Голос змусив винирнути її зі спогадів, які оповили п’янкою ностальгією.
Донька. Вона поряд.
— Що, Іванко?
— Я його люблю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наталя відвернулась до запрілого вікна автобуса, по якому цівками стікали краплі дощу. Слова роз’ятрили згадки про те, що сьогодні сталося і у роті стало гірко.
Як сказати доньці, що вона його не любить? Не кохає більше її батька.
— Куди ти їдеш?
— Додому.
Наталя вмовкла, дивлячись, як за вікном крізь миготливу пелену дощу залишаються позаду зелені гряди полів, перемежані тванистою землею.
Її губ торкнулась посмішка, а у грудях розлилось тепло, яке пройшлось вібрацією всім тілом.
Мама… Так багато часу минуло, а не стало її ніби вчора.
Наталя згадала Оксану. Теплий погляд карих очей зігріває душу своєю любов’ю. Квіти… Від матері завжди пахло пелюстками та нектаром. Навколо їхнього будинку у Кам’яневі ціле подвір’я було засаджене квітами різних сортів та барв. А ще готування. Вона й досі не забуде солодкий смак медівника, який пекла її мама.
Очі Наталі набрались слізьми, а до горла підкотив терпкий клубок, від якого зробилось тяжко дихати.
Господи, вона ледве може згадати свою маму. Перед очима ніби фотографія, вицвіла від довгого тримання у шухляді. Минуло десять років. Так багато, але водночас так мало для загоєння тієї ще зяючої рани у душі.
— Ми їдемо додому, — говорила Наталя, ніжно проводячи пальцями по її щоці. — Там він нас не дістане.
Її чорне волосся, таке тепле та м’яке. Як у Сергія…
В грудях защемило, наче серце стиснули лещата. Наталя мимоволі потягнулась правицею до щоки, де тупим вібруючим болем пашів синець.
Ти вже до нього не повернешся. Все закінчено. Ти його більше не побачиш.
Знак за вікном сповістив, що вони в’їхали у Кам’янів. За пів сотні метрів промайнула жовта будівля автозаправки, а за нею — перші будинки.
Ти припиниш нарешті?! Дай мені спокійно жити!
Вона здригнулась, наче фантомний голос насправді прогорлав у салоні автобуса.
Але ж…
Заткнися!
Послухай…
А тоді він її вдарив.
Примарний біль вибухнув у правій частині лиця і вона скривилась. Наталя згадала, як Сергій вдарив її у живіт і вона лиш здавлено хекнула, перегнувшись від болю, а тоді він кинув її на підлогу і продовжив лупцювати. Ногами. Тверді підошви його черевик болісно врізались в ребра. Наталя плакала. Не кричала. Якби спробувала, він би забив її до смерті.
Вона перевела подих, посовавшись на сидінні і глянула в небо. Сірі лахміття хмар розповзлися, оголюючи блакитну гладінь неба, а разом з нею і сонце.
В дев’ятнадцять років Наталя вийшла заміж за Сергія, а за рік у них народилась Іванка. Вона й досі не може збагнути, як минуло стільки часу. Тоді вона його кохала. Високий брюнет, широкоплечий та красивий — він звабив її буквально з першого погляду, і вона повелася. Молода ще була. Їм справді було добре разом, вони ростили доньку, але минулого року…
— Мамо…
Теплий доторк крихітних пальців.
Злива вщухла, і лиш дрібні краплі поодиноко цокали у скло, запріле від її подихів.
Не думай про це. Ти вже вдома.
А тоді в уяві залунав голос матері. Слова. Тепла хвиля солодкої ностальгії полонила її мозок.
І гасне світло, моя доню,
На небі Місяць шукає зорю.
Затягуй одіялко догори,
Казкові друзі — гайда сюди!
Загасне світло, засяють зорі,
Лісові звірі — оберігайте доню!
У фантастичні сни ведіть мерщій,
Високі замки й здійснення мрій.
І гасне світло, а я співати,
Ніколи не забуде тебе твоя мати!
Розмиті спогади зринули у пам’яті і на душі стало тепло, а шкірою проповзли мурашки. Спогади… Це і є відчуття дому. Згадки про речі, події та людей змушують відчувати теплінь справжньої хати, навіть якщо знаходишся за кілометри від неї. Дім — це у наших серцях. Але ще краще, коли ти туди повертаєшся насправді.
Вони вийшли на зупинці, залитій широкими калюжами, у яких відблискувало сонце. Дощ вже не падав. Оминувши церкву, мати з донькою звернули у вуличку, де зусібіч до дороги тягнулись будинки, а у верховіттях дерев лунав пташиний лемент.
Коли вони дістались дому, було о пів на восьму. Сонце хилилось до горизонту, розпалюючи хмари кольорами вогнища.
Невеликий цегляний будинок з першого погляду здався мертвим та безлюдним. Колись доглянутий квітучий сад перетворився у зарослий бур’янами чагарник. Залита бетоном доріжка потріскалась, вкрившись плямами моху.
Наталя відчинила двері і ті зарипіли, провалюючись у напівсутінки запилюженого коридору.
Раптом над їхніми головами почувся голосний стукіт крил та злякане вуркотіння. Здійнявши погляд, Наталя побачила двох голубів, які боязко бились в куті під стелею, шукаючи вихід.
— Нумо, летіть надвір! Там вже сонечко.
Як же голуби проникли усередину? Все зачинено, жодних шпарин. Може, горище…
Вона зупинилась, наче вкопана посеред обліпленої тінями вітальні. Взір її прикув старий запилений стіл — точніше те, що на ньому знаходилось.
Невелика керамічна ваза, кілька чашок та стара сільничка. Нічого особливого, тільки зараз усі ці предмети стояли рівним рядом, а коли вона востаннє тут була, то може поклястися, що розставила їх колом у центрі столу.
Холодний мороз пробігся спиною і Наталя позирнула на доньку. Іванка усміхалась.
Вони попрямували до спальні. З кожним кроком серце билось все швидше, а щось всередині збуджено тріпотіло від того, що вона зараз побачить.
Заслонені вікна майже не пропускали вечірнього світла, але в синій напівтемряві ще добре вирізнялись розмиті обриси кімнати.
Дверцята шафи були трішки розчахнуті, роззявляючи вузький чорний просвіт, наче запрошуючи досередини.
Її мама ніколи повністю не зачиняла шафу. У неї була така звичка. А Наталя точно впевнена, що чотири місяці тому залишила їх замкненими.
— Це бабуся?
— Так, — відповіла Наталя надломленим голосом.
Вона пригорнула Іванку до себе, відчуваючи, як з повік зриваються сльози, стікаючи на обличчя.
Коли їй було сімнадцять, її матір вбила блискавка, коли та посеред грози побігла на пасовисько забрати прив’язаних кіз. Тоді вона переїхала до тітки, котра взяла над нею опіку. Цілих дев’ять років Наталя не поверталась до рідної хати, але коли минулого року дещо трапилось, вона вперше за багато часу приїхала сюди.
І побачила це.
Розслонені штори у спальні, наче у спустошеному домі хтось зібрався зустрічати ранок. Зсунута на бік скатертина на кухонному столі, ніби недавно готувався сніданок. Прочинені двері шафи, наче її мама була й досі жива і щоранку переглядала гардероб, гадаючи, у що б вдягнутися.
— Ходімо на кухню. Я купила хліб та деякі продукти. Зготуємо собі вечерю.
Ніч підкралась непомітно, притиснувшись до вікон холонучою чорнотою, і допоки вони закінчили їсти, тонка смужка світла на горизонті зотліла, здавши зміну зоряній ночі. Довелося вмикати світло.
Підігнувши ноги під себе, Наталя всілася на дивані, гортаючи мамин фотоальбом. Здалека почувся громовий гуркіт. Поверталась злива.
Вона перегорнула сторінку. З тихим шуршанням світлина випала з альбому, приземлившись на коліна.
Зображення Іванки. Донька виряджена у костюм феї на новорічному святі у садочку.
Наталя заплющила очі. Терпкий клубок сліз підібрався до горла і вона стиснула губи, наче від болю.
— Іванко?
Вона розплющила очі, поглянувши на край дивану. Її не було.
Її тут нема, перестань себе накручувати!
Нема. Але вона не могла перестати.
Згадалась маленька домовина, кольору насиченої крові.
В тому домі нікого нема, тобі треба до психіатра!
Рак. Це коротке, гостре та сповнене муки слово. Рік тому він вкрав її доньку. А цьогоріч Іванка могла би піти в школу.
Я її теж любив, Наталко, але вона вмерла…
Альбом випав з рук, гучно ляснувши палітуркою по підлозі. Щось кольнуло в грудях і разом з цим Наталя заридала, притулившись до спинки дивану.
Вона почала нашіптувати її ім’я, адже знала, чому повернулась у цей дім, чому поверталась і раніше. Сергій не вірив, але Сергія для неї більше немає. Є тільки донька. І ще мама.
Раптом з глибини будинку долинуло глухе скрипіння дверних завіс.
Наталя напружилась. Легені опали, перетворившись у зіжмакані паперові пакети, з яких висмоктали все повітря.
Глухо зарипіли старі мостовини — ближче, голосніше. А за мить вона почула тупіт крихітних ніжок, що невпинно наближались до неї.
— Іванко… — шепнула Наталя, усміхнувшись.
А тоді загасло світло.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/