Листи з-поза дзеркала

199

Причастя болем і ніжністю

Шлях поза дзеркало –
це шлях тих, хто не просто потребує віри для замирення і для рівноваги із днем
сьогоднішнім. Це потреба іншого характеру, викликана необхідністю осмислити
себе для вічності і вмістити вічність у собі.

Володимир Кашка,

роман «Житло»

Цикл поезій у прозі
«Листи з-поза дзеркала», безсумнівно, унікальне явище в новітній українській
літературі, аналогів якому фактично немає . Саме він є емоційно-смисловим
осердям книги В. Кашки «Автометодика»  і
відтак визначає засадничі ідейні, етичні та естетичні позиції митця, яскраво
демонструє головні ознаки його художнього мислення і розкриває перед нами
найкрутіші віражі його особистої долі.

Та ці дивовижні
тексти виняткові не тільки жанрово, але й обставинами свого створення: писалися
вони в новгород-сіверській «зоні», куди в середині 80-х за відкриту
громадянську відвагу, світоглядну інакшість та затяту моральну непоступливість
запроторили синьоокого романтика й естета з Чернігівщини  невідступні і всюдисущі зі своєю задушливою
ідеологічною пильністю кадебешні цербери, й насправді були листами до
найріднішої і найдорожчої людини – до дружини… І тільки Ганна Яківна в
найдрібніших подробицях знає і пам’ятає, як ті дорогоцінні для неї (а тепер і
для всіх нас, щирих  і вдячних
шанувальників літературного хисту В. Кашки) звіряння-освідчення стражденної,
але, попри всі невільничі поневіряння, незламно-мужньої і, головне,
безмежно-люблячої і ніжно-вдячної душі її чоловіка, писані воістину «малими
літерами» на дрібнісіньких паперових клаптиках, передавалися і вивозилися
з-поза колючого дроту…

Звідси випливає третя
– надважлива для належного сприйняття – винятковість «Листів з-поза дзеркала»:
їхня невигаданість, тобто справжність або, інакше мовлячи, повна їх
відповідність долі, самопчуванню і самоусвідомленню митця. Ці тексти писані В.
Кашкою лише  у фізично-технологічному
розумінні. Насправді ж вони ним прожиті й пережиті. Вистраждані й виболені.
Виснені й вимріяні. Висподівані й вичекані. А ще, безперечно, – вилюблені й
вимолені. І саме тому – гранично щирі, чесні до оголености, до повної душевної
відкритости й беззахисности… За ними – особиста доля поета. В них – його біль,
його ніжність і його мужність. А ще – вдячність. До світу. До життя. До
найменшої квіточки, яка всупереч безжальній відтятості письменника-варнака від
волі й краси розцвіла на радість його натомленим безбарвною табірною сірістю
очам (а ще більше – на втіху його зсумованому серцю) між колючкою в
передзоннику. До найближчих і найрідніших людей: дружини, донечок, друзів. А
ще, безперечно, – до праці, творчости й рідного Слова.

Ці вишукані й
витончені у своїй художній довершеності ліричні мініатюри – жива течія
відважного, бентежного і безмежно мудрого духу залюбленого у Височінь і Лет
мрійника, віршника й філософа з Бахмача. Вони сповнені глибоких і сильних
почувань і таких же глибоких і надзвичайно мислительно потужних розмірковувань
над найскладнішими і найважливішими екзистенційними, етичними і креативними
проблемами. Світ, життя, люди і навіть «речі» постають із них прекрасними й
болючими. І так само прекрасним і стражденним випульсвоє з кожного слова поета
його змучене, але однак безмежно щасливе і завше беззастережно щире «безкінечне
серце».

Тож щирість – на
щирість! Вчитаймося в ці новелки. Прислухаймося до них. І почуймо, як б’ється в
них – повсякчас неспокійно і щемливо-ніжно – те зранене і щедре серце. Почуймо!
І з душевним трепетом причастімося його нуртуючим неспокоєм, пекучим болем і
вдячною та завше сонячно-світлою ніжністю!..

Бо ж усі ми їдемо в
тому такому буденно-реалістичному, до болю знайомому, і водночас неймовірному,
чарівно-казковому, «вечірньому жовтому автобусі», який пригадався чи вимарився
автору «Листів з-поза дзеркала» в новгород-сіверській «зоні»… Усі. До одного.
Нас покликав і кличе до нього «усміхнений Кашка», бахмацький дивак, який ціле
життя мріяв побудувати Вежу, аби наблизитись до зір і до Бога.

Тож освятімо душі
його талановитим і мудрим Словом – хай побільшає в них світла, доброти й
любови! Може, тільки тоді і найменшому з нас поталанить хоч спробувати
«осмислити себе для вічності і вмістити вічність у собі».

19.04.2009.

Сергій ТИХОЛОЗ

с. Тальянки,

Черкащина.

 

Він пішов за останній
овид життя раптово, несподівано…

В середині вересня
2006 року Володимиру Кашці, талановитому й самобутньому письменнику з Бахмача,
вручили найпрестижнішу  в царині прози
літературну нагороду – премію ім. М. Коцюбинського, а 8 жовтня його не стало…

Він був геніальним
поетом і прозаїком. За його плечима було нелегке життя, суворі випробування і
багато праці. Переслідування КДБ, ув’язнення за переконання, самоеміґрація в
провінційному містечку. Адміністративна обструкція. Нестатки. Біль. Смуток.
Інколи, певно, й відчай… Але, попри все це, життя поета було наповнене вщерть
любов’ю і мріями, радістю й щастям: він мав гарних і вірних друзів, прекрасну
дружину Ганну і втіху серця – двох донечок, Олесю і Ярину. Діждався й онучків…
Щоправда, меншенький – Данилко – народився вже без нього… А ще кожен день
земного існування поета  починався й
закінчувався дерзновенними культурологічними замислами й ненастанною і, що
головне, натхненною літературною творчістю. Він писав, писав, писав… Вірші,
прозу, поеми, драми, есеї… Його довго не друкували. Лишень в останні роки твори
Володимира Кашки стали з’являтися в найпрестижніших літературних виданнях… Вже
по смерті митця вийшли друком роман “Житло” й поетична збірка “Автометодика”.
Ця публікація – наша скромна спроба гідно пошанувати пам’ять поета й філософа і
бодай зараз освідчитися йому в найщирішій любові…

 

 

У  МАНДРИ

Самотня далека крижина, коли б не остання, в темній воді
глибокої березової  річки – це ніби
потаємні двері, що відчинилися твоїм очам зовсім недаремно. Але вийти ще не
зважуюсь. Рідкий і, певно, вогкуватий сніг – в найсухішій галузці озвалася
пам’ять про зелених дітей – тихо лягає на світанкові сосни.

…і спокійне проминання вже сухих очей матері, ще мужніх
батькових очей. Невиразно на горищі в сіні світяться тогорічні яблука. Але чий
то погляд  невідступно іде за мною аж до
околиці і на віки вічні лишається там, зайнявши належне місце в лавах любої
серцю варти? Невже ніхто з вас насправді не помер, баби мої Василино й Оришко,
діди мої Федоре й Данило? Світять мені тут, щоб світло чужинське не забрало в
полон мою душу і мову, щоб світило навстріч і кликало, а текло мене завжди
назад.

 

КРАПКА  НАД «і»

Безмежно великому протиставити безкінечно мале: жорстоким
сузір’ям – вишукані черевики, галактикам – розмальовані ложки, незбагненним
космічним законам – неухильну звичку здоровити одне одного з добрим ранком.

Брязнули ложки-тарілки –

Дайте по чарці горі-і-ілки…

Чуєш, як вони тужаться дістати до отої маленької крапки над
«і»?  Але ти не чуєш, жінко. Пісня не
може ні чути, ні бачити себе збоку. Молодиці, дядьки, наречена в білому і перед
нею – «квочка»… Ану, ще! Голосніше і далі! Ага, зорі! Ану.

 

МІСЯЦЬ   І   ТИ

Стає гірко, як подумаю, що сила-силенна моїх освідчень в
неземних почуттях до тебе лишились темними, мов сни глибоководних риб. Одного
разу в Конотопі я зійшов з трамваю і не знати чому зупинився посеред вулиці.
Блідий місяць висів у холодному світанковому небі, яким воно буває лише на
початку березня. Тоді мені виразно спало на думку, що саме отакою, як оцей
місяць, мала бути душа дуже древнього поета Тао Юань-міна. І лиш оце тепер,
через два роки по тому, напружено згадую, чи думав тоді про тебе? Не міг не
думати. Хоч, може,   т  о 
д  і    я 
кохав тебе менше, ніж тепер. Але тобі необхідно бути певною, що я завжди
думав про тебе. Хай у пам’яті одне одного ми залишимось кращими, ніж були, –
такими, якими ще будемо.

 

НА   ВЕСІЛЛІ

Згадалося, як на нашому з тобою весіллі небіжчиця-мати
вчила: «Люди даруватимуть – поклоніться, але не дякуйте. Так треба.» Все збирався
і не встиг запитати, чому так треба. Інші ж материними словами мені того не
скажуть. Отак і залишилася таємниця в пуп’янку. Отакою ми її і дітям передаємо:
«Доля даруватиме – поклоніться. Не кленіть і не дякуйте.» Так треба.

 

ТАКІ   ВТІХИ

Мов з іншої планети, пишу звідси тобі і дітям. Повір мені,
на знайденій мною в загублених світах новій землі усе велике, мале й геть
зовсім дрібне сплетене одне з одним так туго, так чарівно, що й годі цю
унікальну єдність з чимось порівнювати. Ось днями зауважив, як на пагорбку під
дощатою огорожею вибився з-під землі кущик полину. Я відщипнув листок, розім’яв
його вказівним та великим пальцями і понюхав: голова пішла обертом! Ніби цілу
кальпу, а не чотири місяці, тривала зима у в’язниці, таким дивовижним видався мені
тут запах полину. Отаку маю цьогорічну весну, таке житло земних утіх, таку
планету, яка не далеко і не близько, але глибоко, і котру хотів би з’єднати
надійною кладкою з нашою непевною землею.

 

ТО   Я  
ГУКАВ

Не пам’ять про Бога, котрий полишив нас, і не надія на Бога,
що, можливо, невдовзі знову прийде дурити блаженних марновірців… Не пам’ять,
не надія – це я. Штани з блакитної джинсової тканини, сіра куфайка, дешеві
важкі ботинки-«гади» – це теж я. Крик, що тобі наснився, і ти прокинулась – і
дивишся в темну стелю: хто і звідки подав голос? А то я гукав. Он ще дзеркало
тепле від мого дихання. Але й мізинцем його не торкайся. Не треба, щоб ти знала
напевне, що то був-таки справді я.

 

НЕПОДАРОВАНА   КВІТКА

Це трапилося тими днями, коли я очікував на другий твій
приїзд до мене – з одягом і грішми, і ще не був певен, вдасться мені захистити
цього року диплома чи ні. Побачив якось неподалік нашого цеху в передзоннику
маленьку квітку в осінній траві, і чимось вона мене зворушила. Мо’, тим, що
була геть самотня і предивно мужня в цій днині, а може, сама по собі просто
була гарною: розміром з двокопійчану монету, рудаво-червона зірка з променями,
окантованими соняшниково-жовтим. Квітка мала довге і тонке стебло, але висотою
не видавалася з-понад трави, а нахилилася в рівень з нею. Тоді я поклав зірвати
квітку і подарувати тобі, коли приїдеш. Адже нічого іншого, що можна було б
подарувати жінці, я не мав… Потім було мені не до квітки. Ти ж знаєш, майже
все тоді нам вдалося, як бажали. «Хазяїн» ризикнув навіть без конвою, просто
під моє чесне слово, відпустити мене в Москву до Літінституту на захист.
Диплом, що на три чверті належав тобі, я отримав. І лишень сьогодні, коли йшов
на роботу, вперше після повернення сюди звернув очі на те місце. Я навіть не
сподівався її там побачити. За два тижні дерева геть зовсім розгубили літній
оксамит, а клен біля курилки відгорів і листя його побралося дивними, ніби
сажа, плямами… Квітка мене дочекалася. Вона майже нічим не змінилася, хоч
трава навколо неї зжовкла і зблякла.

 

ПО   КАЗКУ

Тіні збігаються до гурту і, мовби гумові, розлітаються
навсібіч – тіні  осліплених чужим сонцем
птахів. Над птахами, над гріхами, вашими і моїми власними, многотрудним дзвоном
у моторошній високості – самую я. («Розкажи мені, татку, казочку…»)

Волосся твоє лляне, доню, на білій подушці, наче острівець,
легкий і теплий, посеред нічного моря. В глибинах його важкі риби розкривають і
розкривають роти, спрагло ковтають ними сутінкову воду, визбирують крихти
світла, посіяного на дні, – і німують, скільки й часу на землі; цівкою диму
в’ється з дна мул… Аби ж підвести хоч до очей свинцеву руку і зіпертись на
неї гарячим чолом.

Натягуєш ковдру до підборіддя – по чотири пальчики на ковдрі
з обох сторін милого личка лишається. Засинаєш. Мо’, хоч у сон до тебе постука
чарівна історія, котра сьогодні майнула повз дзеркало так хутко, що й обрисів
її там не встиг завважити.

 

ПТАХ

На безлистому кущі метрів за сто від вікна щойно сидів дуже
великий, здалося здалеку, з півня завбільшки, птах. Ось він полетів, а я ніколи
так і не дізнаюсь про колір його крил, не побачу себе в його очах. У споминах
моїх бовванітимуть непевні контури птаха на голому вітті та вряди-годи
оживатиме ледь чутний поступ смутку поміж сухого очерету довкола. Легкий сніг
падає на просвітлену траву. Він майже розчиняє далекі будівлі на задньому
плані, ховає ближчі високовольтні стовпи. Натомість – сніг ніби відчиняє вікна.
Колись було лячно навіть наблизитись до них. Аж тепер зоддалік дивлюся і про
все потроху здогадуюсь.

 

РОЗКОПКИ

Розпочинаючи писати «Листи з-поза дзеркала», навіть не
припускав,  ч и м   вони стануть для нас усіх, тим більше не
можу тепер передбачити, до чого це кінець кінцем спричинить. Хоч спові­дую
оптимізм, все нестерпніше стає анатомувати хроніку великої і світлої мрії про    о 
т  у,  ще ніким, ніде, ніколи не бачену хату. З
прискіпливою ретельністю археолога-практика вглиб, ушир і вгору перебираю по
крихітці, по архетипу вікопомні епохи, найуніверсальніші міфи. Та лише моя
мізерна людська пам’ять  вряди-годи
напуває мене радістю. Лише там я знаходжу реалії, що потверджують чистоту і
святковість моїх задумів. З грядущого ж уява найчастіше вихоплює химерну
картину, ніби на випаленій кимось дощенту землі, як пучка один-однісінький, муж
продовжує будувати дім для любих мертвих, для найкоштовніших споминів. І тоді
розраджую себе, що це, либонь, не що інше, як розлади психіки, спричинені
алкоголем. А коли ні?

 

СНІГОВА   МОВА

Збіжать літа, і ми вже не будемо, жінко. Якогось дня наші
правнуки захочуть довідатись, про що я тобі писав з-поза незатишного і гіркого
новгород-сіверського дзеркала. Оці листи вони вже зможуть прочитати, мабуть,
хіба зі словником,  придбаним у
букіністичній крамниці. Українська мова на очах тане – одинакам не по силі її
врятувати. Та запитую себе: що тобі, небораче, зрештою, з того? І продовжую
творити твій образ, кохана, ніби з найпершого снігу, з ранкових сонячних
променів, з подиху вітру. Що мені до бронзи і каменю, коли з-поміж всього твоєї
чистоти варта лише українська мова?..

 

ТАК,   МОВБИ  
ДИХАЮ

Нарешті минулося. Чи ти знаєш, про що кажу, жінко, що маю на
гадці за словом «нарешті» та словом «минулося»? Мабуть, здогадуєшся. Дивлюся,
як мерехтять зорі в нічній Десні, усміхаюся та дивуюся,  куди ото ріка відносить зірки і скільки вже
їх мало б зібратися в тому місці, куди вона біжить.

… і наші душі, зв’язані в плоти,

із праху пріч течуть осінньою Десною –

нарешті воленька, брати…

Ритмічно, наче дихаю, повторюю: нарешті минулося. Всі інші
слова і все, що ті інші слова означали, просипалося нині в траву, зжовкло,
зосінніло – до перших справді травневих дощів.

 

РЕЧІ

Поділюся з тобою дрібною таємницею, з котрою криюся від
тутешніх моїх приятелів, наче бозна з чим сороміцьким. Це, звичайно, почалося
значно раніше, коли б не в епоху Розбитої Чашки, але саме тут моя залюбленість
у речі, які мені мовби служать, набула невимовної інтимности. Їх тут у мене
небагато, значно менше, ніж було деінде і коли-небудь. Штани. Сіра, ще домашня
сорочка, ботинки, стандартний зонівський берет. Шість книг. Нехитра папка, простенька
кулькова ручка, кілька блокнотів по сім копійок. Два латані-перелатані рушники
– в одного я ще вдома закутував заварника, іншого мені «підігнав», коли
звільнявся, дідусь-коваль з Прилуччини. Він же полишив мені й ложку з
нержавіючої сталі. Ще мав гарну чашку, точнісінько таку, з якої в Бахмачі пив
чай, але саме на Великдень розбив. Хоча з того й жартував на різні лади (на
щастя! – примудряємося й тут видзьобувати його крихти…), а було дуже сумно.

Моє ліжко – на другому ярусі. Кілька разів хлопці пропонували
перебратися нижче, та віднікуюсь. Не пояснювати ж їм, що збудилася в мені
забобонна шана в ставленні до власного спального місця. Мабуть, коли й строк
закінчиться, боляче буде розлучатися з багатьма речами, які латав, штопав, прав
і вибивав з них пилюку, ремонтував, мив і підфарбовував. І знаєш, прикро
почуватимусь, якщо згодом погасне в мені мале світло великої приязні до речей,
котрі з нами.

 

ТОБІ   ХОЛОДНО           

Ти прокидаєшся. І це вже вкотре пересвідчуєшся, що моє місце
в ліжку поряд з тобою порожнє. Такі холодні й білі простирадла, що зі сну годі
второпати, чи не з інею вони зіткані? Самій важко нагріти хату для дітей –
навіть якщо дуже гаряче дихати. Стаєш перед люстром і довго-довго дивишся.
Протягом дня навряд чи випаде на те вільна хвилина – така вже в тебе робота. А
не здогадуєшся, що я за дзеркалом і чую, як у кожному твоєму оці росте по
сльозі. Коли в кімнаті тихо і діти сплять, це можна почути. Дуже характерний
звук – нема з чим порівняти.

 

ОДНОГО РАНКУ

З першого снігу ще затемна я зліпив бабу – трохи меншу, ніж
найбільша лялька у наших дівчаток. Далі трапився мені в цеху під руку шмат
червоної тонкої гуми і я викроїв з нього для баби косинку. З оцим не чоловічим
ділом квапився впоратись до з’яви прапорщиків та інших сторонніх. Коли геть зовсім
розвиднілось і вони почали вештатися туди-сюди, раз по раз виходив випалити
цигарку і краєм ока стежив, чи люди зауважуватимуть бабу і якою буде їхня на
неї реакція. Якщо хтось проходив і не помічав її, то я навмисне відводив очі
зовсім в інший бік і намагався ніяк не думати про перехожого – просто гасив у
душі найменші почуттєві порухи. Зрештою, це моє право – не проводжати й
поглядом надто заклопотаних людей.

 

ТИША

Вже нікого з «хати» не дивує, що сплю під одним
простирадлом. Важкий звільжений вітер шарудить, ковзає по шибках. Розслаблююся.
Очікую миті, коли кожна клітина тіла вляжеться поміж мулом матерії аж на
самісіньке дно правічного моря. Майже тиша. І космос невмирущої води. В кожній
краплі солодко спить сніжина, біла, як наміри немовляти. Все, що народиться і
поєднається між собою потім, вишикується в ряди дивовижних організмів і форм, у
зерна і в яблука, машини, виноград і вино, – дихає рівно, спить. У високій
палаті Конотопської залізничної лікарні, певно, спить і наша маленька Ярися.
Встаю і навпомацки взуваю капці. В коридорі запалюю вісімнадцяту цигарку –
всього лиш на одну більше, ніж поклав собі за денний максимум. Падає за вікном
сніг, а в кожній сніжині – майже вочевидь відкривається – спить і ритмічно
дихає крапля крові, котра потече венами людей, ліпших за нас.

 

СОБАЧА ВИТРИМКА

Траплялося, в дитинстві ми бігали до ставка купатися вранці,
коли вода була лихою, мов ніж. Але варто було шубовснути у воду з розгону, як
за кільканадцять секунд вона вже видавалася цілком доброю. Однак ми заходили у
воду поступово, і це чомусь називалося поміж хлопчаками «собачою витримкою». На
кожнім сантиметрі тіло мало врівноважувати власну температуру з температурою
ранкової води. Не зойкнути, не покривитися вважалося вершиною витримки… От і
тепер видається, ніби занурююсь між люди, між звірі, трави і зірки отак трудно,
значно трудніше. Адже я виріс і мого тіла стачить на багато років, аби поволі
заходити в течію, котра одної миті ошпарить окропом олжі, наступної – прониже
до п’ят світлом моторошно далеких зірок. Часом міркую, що нелюдське завдання
поставив перед собою, – і роблю крок назад. Але хоча б собі самому мушу довести
немарність поступу до рівноваги, яка бачиться мені то щастям, то космічною
наповненістю, то миром в людині і поміж людей. Скажу собі, отою частиною тіла,
отими сеґментами духу, що ними вже злився з великою і малою безкінечністю та
земним хаосом, почуваюся ледь не богом. Якщо в поняття бога люди справді
вкладають таку потугу й таке розуміння сили, ніжности і щедрости-невичерпности,
як я те почуваю в ставленні до тебе і до наших дітей, а часом і до тих людей,
що впритул нині мене оточують.

 

ТАК   ВОНО  
Й   БУДЕ

Пройдуть потоптом актами мого одкровення войовники. Слова,
як великі черепахи, поховають голови і серця – лиш лункий цокіт чобіт і копит
об панцири котитиметься полем і лісом, аж зо страху в гніздах помиратимуть
жайвори, перепілки і соловейки. Наші діти і внуки розгублено стовбичитимуть
перед запиленим, закаляним мухами дзеркалом і все менше й менше вгадуватимуть у
власних обличчях ліній, котрі в’яжуть їх з нашими фотопортретами. Тоді
пересохлими руслами днів помандрують спомини про маму  і тата, бабу і діда – геть зовсім як кістяки
риб. Все так воно, жінко, й буде, бо стовідсотково так завжди бувало. Треба
шукати джерела сили і жити, аби, принаймні, хоч    т 
а  к    воно було.

 

СІМЕЙНИЙ   ПОРТРЕТ  
З   БУКЕТОМ

За зоною наламав букет єлаласу, але на КПП мене з ним чомусь
не пропустили. До кімнати приніс лише стійкий запах, що ним просоталися роба і
сорочка. Зате коли вклався до ліжка, мені довго перед очима плавав холодний від
вечірньої роси кущ. Він був таким великим і рясним, що на його
суцільнобузковому тлі на повен зріст стояли ти, дівчатка і я. По тому була ніч,
і я поклав тобі кілька галузок з прохолодного букета між гарячих грудей. Спершу
ти здригнулася, ніби то був ніж, а потім тихо засміялася. Тепер от пишу тобі і
бозна-чого червонію…

 

БУДНІ

Що стане з нашими сірими буднями, коли вже нас не буде?
Певно, вони, як люди по важкій роботі, одягнуть вишиванки і підуть прожитою нами
дорогою назад, у ту далеч, звідки ми почалися, зустрічати наших онуків. А ті й
не знатимуть, що то чекають на них у святкових одяганках наші будні і саме нам
вони свого часу видавалися нудотно-сірими! Хто ж знав, що за клопотами, за
злигоднями, за осточортілим миготінням ранків і вечорів, за нудьгою похмільною
завжди – завжди! – стояли свята, пахучі, викупані в непочатій воді.

 

ЯК   НЕ  
ЗАПЛАКАТИ?

Приходитиму до дітей з-поза дзеркала, як приходить день: раз
на добу, сім разів на тиждень, триста шістдесят п’ять на рік. Наче день
навідуватимусь – і будитиму, і нагадуватиму отак, як добивається в їхні очі
небо, а в душі – жовті квітки кульбаб у запиленій траві на узбіччях шляхів
України. А потім вийду з-поза дзеркала назавжди, як велика вода, і стану
пам’яттю про диво з див – бути на землі  
минущим грішним чоловіком. І попливуть тою неоглядною водою, жінко, наші
діти, внуки і правнуки. І тричі дивуватимуться: народжуватимуться,
одружуватимуться, помиратимуть. Як не заплакати, не засміятися від оцих
лоскітливих доторків безсмертя до нашого незатишного і непевного в цьому
брудному часі і на загидженій землі життя? А заплакавши, а засміявшись, налити
в склянку на три пальці терпкого холодного чаю без цукру, пити по краплі і
мовби вже нічим на світі всерйоз не перейматися.

 

Новгород-Сіверський –
Бахмач

1984-2003 рр.

Публікація здійснюється з люб’язної згоди дружини поета Ганни Яківни
Кашки.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!