Льодовик (Уривок з повісті-антиутопії)

86

півночі повіяв вітер пєремєн…

                 «Брати Гадюкіни»

 

Всі чекали глобального
потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими,
аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і
зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі. За кілька
років ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навіть у відносно теплішу частину
року, з травня до вересня, все навкруги огортав густий туман і мряка. Сонце
було все тим же, але його проміння зовсім не гріло, і ніхто не міг пояснити
чому?

Відомий у нас завдяки своєму
українському корінню професор із Гарварду Джон Любченко та ще деякі вчені
стверджують, що причиною раптового похолодання якраз і є плями на Сонці, нам із
Землі, звичайному оку, невидимі. Але інші до цієї теорії ставляться скептично.
Мовляв, плями тут ні до чого, бо Льодовиковий період ніколи й не закінчувався,
просто після відносного потепління почалося відносне похолодання, й не більше.
А весь цей набір аномалій останніх передльодовикових років – і надзвичайні
морози, снігопади навіть у південній Європі, й сорокаградусна спека у Якутії,
вражаючої сили із багатьма тисячами жертв землетруси на півдні Китаю та на
Гаїті, і руйнівні повені чи не по всій північній півкулі, коли природа,
здавалося, збожеволіла – все це стало лише передумовою кліматичних змін
планетарного масштабу… Одне слово, у клімата просто здали нерви – кара Божа,
та й годі!

(…) Тепер ми рідко бачимо сонце навіть
улітку, коли дмуть північні та північно-східні вітри (роза вітрів за час
Льодовика також помітно змінилася), небо стає сіро-зеленим і країну огортає
їдка мряка. У такі моменти навіть нейтронні погрози росіян виглядають, як
малюнки із коміксів старих, ще дольодовикових видань, не більше… А до честі
французів – вони, незважаючи ні на що, таки 
зуміли зберегти свої легендарні велоперегони «Тур де Франс» і навіть
примудряються їх щороку проводити, із альпійськими та піренейськими етапами
включно, попри холоднечу і снігопади, що тепер і серед літа, особливо у горах,
не рідкість. До речі, минулого року переможцем знову став українець Попович –
родич відомого ще із дольодовикового періоду велогонщика і також переможця «Тур
де Франсу».  

Найсмішніше те, що тієї зими,
коли все почалося, я нарешті купив собі човна, надувного, зате з веслами, як
іще встиг оголосити всім друзям. Хоча всі, кому я хвалився човном, навіть Міха,
ще тоді в один голос казали, що з навісним двигуном було б краще. Але в останні
передльодовикові роки, після розлучення, я перебивався випадковими заробітками
і лише мріяв записатися на якусь чергову війну. На двигун мені тоді просто не
вистачило, ще й так у борги вліз. Це була моя давня мрія – мати власного,
зручного для транспортування човна. А мрії мають властивість або не збуватися
зовсім, або збуватися лише наполовину. Принаймні, у мене чомусь так.

 Колись ми вже такого мали, хоча і на спілку з
Міхою. Але треба знати Міху, щоб розуміти, що мати із ним щось на спілку – це
мала радість. Невдовзі він завіз того човника у село до свого тестя, Іриного
тата, і тільки я його й бачив. Здається, лише раз і встиг з нього порибалити,
та ще й у зливу, що раптово почалася. Тепер та тепла злива, мабуть, єдиний
приємний спогад, що з того всього залишився… Мій новий човник – барк маде ін
Дніпропетровськ – поки що також лише раз розпаковувався, але навряд чи це можна
назвати риболовлею.

Мабуть, найбільшою помилкою було
те, що я взяв Мамонта, а його помилкою, що він перед тим з’їв щось не те… Як
згадаю ту нашу риболовлю, досі моторошно, а човен, якщо тільки миші не згризли,
спакований десь на горищі бабусиної хати на Святошині, де тепер квартиранти.
Бо, незважаючи на Льодовик, мишей тепер, здається, ще більше, до того ж –
переважно в людських оселях.

Після похолодання і риболовлі не
стало. Яка вже до дідька риболовля! І хоч Дніпро нікуди не зник, а влітку став
ще більш повноводним, й озера всі на місці, їх навіть побільшало, однак риба
перевелася. Бо що толку з озер, якщо вони на широті Києва десять місяців у рік
стоять під кригою. З настанням Льодовика риба просто не встигала нереститися.
Правда, у журнальчику «Все про риболовлю», що його якось помилково кур’єрська
служба закинула разом з іншими виданнями у Міхову приймальню, я вичитав про
різновид сибірського тайменя, що віднедавна почав зустрічатися у лівих притоках
Дніпра, та й у самому Дніпрі вище та нижче Києва. Але там же було і
попередження про ураження цієї риби трихінельозом. Виходить, Льодовик трихінелі
не перешкода, а рибі – так.

Вижили ще хіба які ветерани-соми
а чи коропи. Або щуки. Можливо, й дотягнули із дольодовикових часів, але то
більше чутки. Хотілося б побачити! Хоча час від часу знаходяться навіть
очевидці, які на озерах, на Міністерці, чи на тих же Позняках, чи ще десь
вивудив якогось річкового монстра. Але я у те мало вірю, та й робота тепер у
мене, що без Міхи нереально кудись вирватися, а він не рибалка. Хто завгодно,
тільки не рибалка, а можливо, навіть і не мисливець. Він завжди любив, щоб йому
підносили на тарілочці, але хіба це полювання?.. Тих короїдів краще палкою
збивати, ніж тратити шріт.

Хоча, якщо вже відверто, то я б
їх взагалі не чіпав: ні тих жуків, нічого іншого. Льодовик навчив цінувати
будь-який живий організм на цій планеті, що здатен опиратися холоду і виживати.
Наприклад, завдяки личинкам короїдів тепер розвелося дятлів! Їхній стукіт у
вимерзлих, посохлих лісах – це ознака часу, за містом тільки їх і чути, та й у
місті також. Послухати пісню дятла – це тепер майже те ж саме, що колись
солов’я чи жайворонка.

Тваринний світ в околицях Києва,
та й взагалі скрізь, дуже змінився – північні олені, вівцебики, верескливі
песці, що нерідко забігають на міські околиці, полярні куріпки і ще звичайні
миші – тепер це найпоширеніші представники фауни холодних субарктичних рівнин між
Житомиром, Києвом і Полтавою. Ну, ще лисиці і сови різних видів. Сов розвелося
стільки – як білих полярних, так і звичайних сірих, – що у деяких місцинах за
чисельністю вони зрівнялися з дятлами. Хоча із більш ніж двохсот видів дятлів
розмножилися лише три-чотири види, не більше.

Дятли й сови – від такого
сусідства можна й вовком завити. Тим часом самі вовки відкочували на південь! А
от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування
сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і
поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в
обрамленні знаменитої кіноплівки, яку тут колись виробляли і на якій відзняті
деякі шедеври українського кінематографа 1960-х…

Весна тепер приходить не раніше,
ніж у другій половині травня, що тепер понурою сірістю краєвидів більше нагадує
дольодовиковий березень. Зараз навіть на початку червня деінде у низинах парків
снігу ще по коліно. А у найглибших виярках він не сходить ціле літо, аж до
перших приморозків і першого нового снігу наприкінці серпня…

Міха ближче до інтелектуальних
центрів, а деяка інформація йому ще й від тих хлопців у сірих костюмах, що
заходять до нього «пошептатися», перепадає, то я допускаю, що він і справді міг
щось таке чути. За тих вісім-десять років від початку раптового похолодання
планета змінилася до невпізнання, особливо північна півкуля. Це просто
неймовірно, як все швидко на наших очах змінилося настільки, що життя, хоч і з
усіма своїми проблемами до того, як це почалося, тепер усім здається і справді
раєм.

– Ми жили у раю, Коломбо! –
щоразу одне і те ж повторює Міхова Іра, коли приїздить до нас з Одеси.

Тоді Міха розганяє усіх своїх
блядєй, принаймні він так каже, що розганяє, і ми із Петрунею щодня чуємо їхні
з Ірою сварки. Але її, зазвичай, вистачає ненадовго. Невдовзі вона спаковує
валізи і я везу її через усе місто – Оболонським проспектом і далі через центр
– до автовокзалу, звідки вона люксом вирушає назад на південь, до Одеси. Хоч по
Окружній, враховуючи міські «корки», могло б бути швидше, але Іра на прощання
воліє побачити обледенілий Хрещатик. І ми їдемо з Оболоні через Поділ і далі. А
коли вже котимося бруківкою Хрещатика, вона просить, аби не так швидко, й
щоразу повторює одне і те ж: «А без каштанів він уже не той…» – і я щоразу щось
мугичу у відповідь, мовляв: «Нічого. Будуть ще і каштани». «Але я їх вже точно
не побачу» – також щоразу однаково, з присмаком гіркоти, відповідає мені Іра, і
я бачу у її очах сльози.

– Миколо, будь ласка, дивися
краще на дорогу, – вказує мені пальцем на лобове скло.

Останнім часом я ловлю себе на
тому, що начеб вже і чекаю цього її жесту. У таких випадках вона завжди
переходить на холодне «Миколо», хоча «Коломбо» з її вуст для мене звичніше.
Здається, вона першою і почала до мене так звертатися, коли якось побачила ще
біля старого мого «кадилака», тієї тарадайки, «Москвича-412». Він, напевне, був
у мене останнім на весь Київ або принаймні на Києво-Сятошинський район, де я
тоді мешкав у бабусиній хаті, жив на державну стипендію і вчився на військового
психолога в університеті імені Т. Шевченка. З того часу вже минуло стільки ж
часу, скільки зараз їхній з Міхою дочці – Оленці.

«Коломбо!» – тепер я й сам себе
так називаю, і мені це подобається. Хоча при Ірі намагаюся не виявляти своїх
почуттів, стримана ввічливість і тільки. Але ж жінки у цих сферах більш
чутливі. Часом можна видати себе навіть мовчанням…   І все одно решту дороги, аж до колишнього
Московського мосту, що його тепер, після нейтронних погроз, перейменували у
Либідський, ми мовчимо. Вона мовчить, і я також.

– О, вже приїхали, – каже вона ще
на спуску перед мостом.

– Приїхали, – повторюю я, хоч
після того ми часом ще добрих півгодини стоїмо у «корку».

Але я завжди стараюсь виїхати із
запасом, і ми встигаємо. Лише одного разу наздоганяли, і таки наздогнали. За
горбом, на колишньому 40-річчя Жовтня, а тепер просто – Голосіївському
проспекті, біля тих гнилих ставків на Голосієві. Добре, хоч тепер більшу частину
року вони у замерзлому стані, бо, коли не у замерзлому, то смердять так само,
як і до Льодовика.

 «Люкс» на Одесу рівно о 12.00, розклад ще із
дольодовикових часів, його не змінювали. Лівий ряд у автобусі одинарні місця,
правий – двійні. Іра зазвичай замовляє наперед і бере одинарне, інколи вона ще
перекурює під автобусом, а потім каже мені їхати, але я ніколи не їду. Я чекаю
аж поки «Люкс» вирулює з території автовокзалу у напрямку Голосієва, махаю їй
на прощання рукою і нишком, як колись мама, трьома пальцями хрещу стоп-сигнали
автобуса, що віддаляється…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!