Любов Пономаренко. Ріки господар

687

Оповідання

 

У тамбурі шаленого потяга стояли двоє чоловіків. Один, невисокий з гострими вусиками, несподівано запитав: «У вас немає випити?». Той, другий, кивнув. Потяг пролітав село з викошеними узбіччями. Вони зайшли в купе. Потім ревів зустрічний товарняк, провідник розносив постіль і пропонував каву, смикався вагон ніби хотів на когось напасти.

Вони мовчки видули пляшку. Убогий з вусиками, схожий на ховраха, вхопився за столик і зробив стійку на руках. Потім запитав: «А хочеш я на ходу вистрибну з вагона?» Той, інший, не хотів. А ти можеш зробити двісті присідань? Він не міг. Але повчально сказав: «Ти б краще жінку собі знайшов…». Ховрах аж підскочив: «Жінку? Та хоч зараз!».

Він вийшов із глибинки, у нього ніколи не було своєї хати. Ні родини. Ні друзів. Ховрах працював по людях, тягнув чужу домашню роботу, а коли в кишені забряжчить копійка, сідав у потяг і мчав у майбутнє. Його заносило в різні світи, крутило по горищах і вокзалах. Повертався він принишклим і схудлим. У такий час його брали рубати, пиляти, копати й тягати. Він не заїдався за гроші.

І ось мандрівний Ховрах ввірвався в сусіднє купе. Побачив пасажирку в мереживній хустині. Біля вікна. Його осліпило сяйво.

Яскрава, духмяна, випещена. Несільська. А він у порваних чоботях і заношеній куртці. Став поруч, прокурений, мов димар. Голосно сопів і так дивився на неї, мов одривав од вікна і летів з нею на руках між дверима, торбами і сидіннями. Та доки її чоловік грав у карти, він простягнув їй руку з кривавими саднами. І сказав: «Ми зараз виходимо». Жінка гукнула чоловіка, але той злісно відмахнувся, йому якраз почепили «погони». Її погляд у мить став похмурим і жорстким. А Ховрах ринув до дверей. Вона побігла за своєю валізою, яку той схопив на плече. І тільки вийшли на перон, як поїзд рушив.

Так вони опинилися на високому березі Удаю. У похилій хатині. Коли налітав вітер і бився грудьми в шибку, скло дзвеніло, мов розсипалося. А потім якось збиралося і знову показувало воду й зірки. Він привів її в ту нічийну халупу, а була вже пізня осінь, замерзав льодок. Набив очерету, розтопив грубу. Їй було холодно, він хукав на її руки. Потім вони смакували рибину, засмажену прямо на вогні, і пили чай з гілочками смородини.

– Ти ж не покинеш мене тут саму?

Він повідав їй, що ріка Удай має великі скарби. В давнину купці плавали нею до Дніпра і до Чорного моря. Неподалік від їхнього села один корабель затонув, і все золото опинилося на дні. Він планує купити спорядження та опуститися на дно (про це нікому!). Коли дістане гроші, почне зводити палац. Уже на березі навіть розмітку зробив. Флігельки, балкончики, скляний дах, через який видно небо. З одного балкона будуть східчики вниз, до води. І там буде її купальня.

Ховрах справді часто марив про це. А історію про золото доточив на ходу. Коли ж розповідав, очиці то звужувались, то розширювалися, слова наче набували особливої сили, і він сам починав у це вірити.

– Я знав, що знайду тебе. Я зватиму тебе Даніела, Дана. Тепер я гори можу зрушити! Такого чоловіка, як я, ще пошукати треба!

Вона нічого не відповіла, але в її погляді й рухах з’явилася покірність.

Вранці село загуло про те, що Ховрах украв жінку. Ніхто не знав, що привело її на крутий берег. Може, нудьга чи передчуття глибокої радості? Ховрах працював по дворах, а вечорами заходив до корчми перехилити кухоль пива. Жінка все стояла біля ворітець і виглядала його.

Вбрання із валізи вона вже зносила і тепер убиралася, як усі селянки – в калоші та спортивні штани. Кидала на карти, розгадувала сни. І скоро в селі не лишилося жодної жінки, яка б не побувала у Даніели.

Ріка по-старечому переступала через каміння. Ховрах і Даніела любили сидіти на березі і невідривно дивитися на воду. Там щось ворушилося, плескало, дихало. А сіре дно? Може, там є інші світи, він чув про них. Ріка була сильніша за ті скарби, які в ній могли лежати. Інколи їм ввижалося, що хтось виринає з течії.

Даніела ніби чекала незбагненної новини з води. Вона прислухалась до шепоту очерету, який ішов від коріння з глибини.

Та новини не було, а натомість очерети на мітелках принесли їй дитинку. Жінки сплели з лози колиску, навчили сповивати й купати. А Ховрах приходив додому все рідше. Він начебто тинявся по заробітках. А може, знову літав у потягах по всьому світу? Коли приїздив, зазирав у вікна, як вона в одній сорочці на ліжку годувала маля. Що за звичка вештатися в сорочці? Як вона вечеряла, а потім милася над тазом. Як вона лягала в холодну постіль, згорталася обличчям до вікна.

Та одного разу навесні, коли повернувся вдосвіта з торбою за плечима, коли вже добіг до вікна і хотів постукати – щось не дало йому підняти руку. Він завмер у розрізі шибки. Світанок ще тільки тремтів на гіллі, кімната була напівтемна. Але він чітко побачив на білій постелі щось чорне і велике. Ховрах здригнувся, оббіг, садонув у двері і вирвав защіпку.

– Повія! Де він? Де ти його сховала?

– Не ховала я нікого, – знизала плечима.

І тут чоловік побачив у кутку кімнати гігантського вужа, що згорнувся клубком, підняв голову і невідривно стежив за ним.

Чоловік отетерів. Мовчки по стіні опустився на долівку і завмер. А вуж тим часом шумно зітхнув і поліз через поріг.

– Чому ти завівся? Що тут такого? Він, між іншим, мене охороняє.

– Від кого, Дано?

– Від гадюк і п’явок. Знаєш, скільки їх тут!

Трохи заспокоївшись, Ховрах обійшов увесь дім. Стіни були побілені, підлога встелена очеретом і лепехою. На столі стояли розквітлі вербові котики. Принаймні, чужими чоловіками не пахло. Та під лавкою лежав шматок старої вужачої шкіри. А біля дверей з’явилася бочка з водою.

– Іще ж ті миші та щури життя не давали. А він їх ловить.

– Заведи кота. Давай сьогодні принесу. Хай під піччю живе. А навіщо нам той гад? Ще дитину вкусить.

– Добре, як хочеш. Принось.

Наступні два дні господар грався з дочкою, рубав дрова, дудлив пиво з таранею. Вночі йому снився один і той же сон. Мовби прилазить той велетень, стає на порозі на повен зріст і каже:

– Як сам не живеш, то дай пожити іншим.

Вранці він дурів, розкидав пелюшки, лякав дитину гримучим голосом. А потім брав лопату і йшов шукати Вужа. Він розпитував у рибалок, чи не бачили. І ті сказали, що Вуж, буває, лежить під човнами. Іще сказали, що вбивати Вужа не можна, це господар Ріки, і за нього можна поплатитися життям.

Для Ховраха немовби погас увесь світ через ту тварюку. Це тобі не стійку на одній руці робити!

Він подумав, що зараз є трохи грошей, міг би закласти дім на березі. Принаймні цеглу завезти. Ця думка давала якийсь просвіток. Але ж той паскуда вліз у його життя, добрався до його ліжка. Торкається до його дитини. Та ким він себе уявив? Звичайнісінький гад.

Чоловік дурів од безвиході, новий дім уже втрачався для нього, коли він думав про Вужа.

Однієї ночі він вийшов на берег з лопатою і гукнув:

– Вилазь, бовдуре! Затаївся в кущах? Чи вже наваляв у штани?

І тут позаду зашелестіло, засичало. Перш ніж він оглянувся, його сильно вдарило по спині, він упав і потонув у темряві.

Коли отямився, Вуж стояв біля нього. Височенний, товстий, метрів зо три. Жовта квітка на голові. Реготнув, закашлявся і сплюнув на суху траву. Навколо валялися пусті пляшки з-під пива. Скільки ж він його заливає в своє гирло?

– Чому ти вдерся в мою родину? – видихнув Ховрах.

– А ти сам? Забув, як викрав жінку в поїзді? «Давай сумку, ми виходимо».

– Що тобі треба?

– Нічого. Це бумеранг.

– Що ти мелеш, рептилія? У людському житті стається все. Який БУМЕРАНГ! Жери пацюків і не плутайся попід ногами.

Вуж засичав, ударив хвостом і скинувся вгору.

Повернувшись додому, Ховрах зібрав рибальські сіті, а вранці розкидав їх по кущах і біля човнів. Брешеш, попадешся!

Він лежав у схованці, аж зотерпли ноги. Почалася мжичка, стало розвиднятися. І тут у лепесі зашаруділо і захлюпало. Здоровань, мабуть, погнався за жабою і втратив пильність.

І коли Вуж потрапив у сіті, заборсався, зашипів, грязюка полетіла в усі боки. Ховрах вискочив з лопатою і відрубав йому хвоста.

На радощах помчав до людей і розповів про свою перемогу. Та гад порвав сіті, виплутався, і вже ніде його не було. А коли прибігли люди, то побачили: закривавлений Вуж між лепехою й очеретом повзе до води. По червоному сліду в сірій сорочці повзе за ним Даніела.

А за нею – маленька дівчинка з продовгуватою голівкою і темною спиною.

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (297), 12.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!