Любов Пономаренко. Дочка сміттяра

1533

Оповідання.

Вранці виходиш з дому і потрапляєш до людського потоку, що пульсує чистим свіжим світанком. Цей потік виплеснули розхлябані двері, немиті сходи і поламані ліфти. Квартири з прогнилими віконницями. Автобуси з прокуреними водіями. Він рухається до проламаного ока підземного переходу. До супермаркету. Там охоронець з профілем хижака раз по раз уриває шматки потріпаної гідності. Ти стаєш пилиною струмка, тебе захопило й понесло на валуни часу. І доки ти рухаєшся, дипломати залишають свої резиденції. Жебраки прокидаються на лавках, бачачи листя каштанів знизу, де кожна жилка проткнута променем.

Потік усе рухається, розкриті від напруги роти, перекошені обличчя – всі поспішають, мов бранці із зали суду, вершити історію. Стогне потяг, тунелі проглинають автомобілі. І все, що тече, розлітається, розпорошується, мов у лихоманці, намагається звільнитися, вирватися й злетіти.

Здається, тільки один чоловік у місті не поспішає – он він зупинився на розі вулиці, підняв комір чорного пальта, придбаного на барахолці за копійки (так зовсім же нове сукно, гляньте!), потягнув свого воза на проїжджу частину. Віз на гумовому ходу, чоловік без напруги спрямував його і закашлявся. Кашляє він знехотя і неглибоко, мов би авансом, натягаючи на очі шапку. Потім зупинився біля ятки з пиріжками, замовив каву, довго і сумно пив.

Мимо плив людський потік, до якого він звик, який був частиною його життя. Чоловік існував поруч, окремо, наче дротинка, що потрапила в колесо і не може виломитись. У нього від народження темна шкіра, мов дубова кора. Смужка губів і далекі глибокі зернини очей. Він якусь мить дивився, прижмурившись, на людей, а потім звернув у провулок. Там його вже чекали. «Беру сміття від життя всього за п’ятірку!» – звично вигукнув. Багато містян лінуються вставати вдосвіта, аби здати непотріб на машину. А тут цей чоловік зі своїм візком – і начальству вигідно, і йому копійка. Пакети укладав на возика, ховав гроші в кишеню й мовчки рухався. Ніхто не знав, як його звати, скільки йому років. Кожен звів свою кабіну виживання. І в тій кабіні місце тільки для одного. А людський потік, мов ящірка, що десь може сховатися в підземці, а потім знову виповзає і суне – валун, стихія, землетрус.

Сміттяр любив цю вулицю, яка простяглася на кілька кварталів. Він працював мовчки і без метушні. Траплялося, що хтось забував дати грошину, та він тягнув далі, ривками, сховавши обличчя в комір сірого закошланого светра.Візок стає вищий, кишеня помітно відстовбурчується. Ось уже його не видно за візком, де копиця сміття в чорних пакетах, які розвіваються на вітрі, мов траурні прапори. Тепер залишилося доправити за місто.Та в нього нічого не написано на обличчі. Він іде на узбіччі. І живе на узбіччі (в сирому підвалі хрущовського будинку, де на стінах візерунки загиблих мух та сирості). Коли він виверне оцей непотріб, там є горбок, звідти легко перекидати, коли притарабанить додому візок, коли зрештою зайде в помешкання і відмиє руки в старому алюмінієвому тазу, скине дрантя, що вже не гріє, а немовби холодить його тіло, упаде на кривий диван, обіпертий об стіну.

 

***

…Сміттяр упаде на кривий диван і порине в інший світ. Він уявить, як одягне сірий костюм і сіру кепку, як натре черевики до дзеркального блиску, як вийде на сусідній квартал з яскравими вивісками «Живе пиво», «Круасани», «Золото», як по дорозі купить шоколадку з лісовими гріхами. А потім здалеку побачить будинок з поваленою огорожею. (Тут ще лишилися такі хати, які мають знести, але чомусь не зносять).

Там на дощатому ганочку може сидіти дівченя: проліскові очі на півсвіту. Він зроду не бачив таких очей. Дитина чистить картоплю або перебирає квасолю чи гречку. Може запалити сірничок і дивитися, куди нахиляється вогник. Якщо до неї, зрадіє і засміється: ура, все добре! Він замилується нею здалеку, на вигляд вона ще зовсім маленька. Рудий хвостик волосся полоще вітер. Від неї завжди пахне чимось горілим. Потім тихенько погукає:

– Панночко, можна вас? На одну хвилинку!

– Тільки на одну! – строго скаже дитина.

– Ось. Гостинчика приніс.

– Та навіщо ви? Я ж не маленька, – схитне плечима.

– Візьми, візьми.

– Дякую. Тітка розізлиться, як узнає.

– Не бійся. Я з нею поговорю.

По тому дівчинка повернеться на ганок, а він залишиться стояти за огорожею. Вулицею повзтиме той же потік, та ж ящірка з надірваним хвостом: напружені обличчя, перекошені від напруги роти. Всі поспішають, немов хочуть видертися на волю. А де та воля? Її просто не існує.

Дитина візьме велике відро з лушпайками і, перегнувшись, понесе за повітку, а в нього всередині заскімлить і заголосить стареча самотність.

Мабуть, на неї там гримають, а може, б’ють. Знехотя покашляє, натягне на лоба шапку. Сховає корувате обличчя і піде собі вулицею, де каштанове листя вибивається з-під снігу, наче задубілі зимові птахи.

Але сьогодні сміттяр не поспішає додому, заходить до двору і кличе господиню. Та довго не йде. Наче стриножена.

Зрештою випхалася. Двері просіли, чиргикали і не пропускали її. Але вона з люттю штурхонула їх. Волохата родимка на щоці, схожа на мишу, ворухнулася і застигла.

– Пробачте, хотів би вас попросити…

Жінка глянула на нього, мов на мікроб, і присвиснула. Сміттяр замовк, ніби проковтнув ґудзика.

– Що попросити? – на пустому обличчі повисла байдужість.

– Попросити дозволу відвідувати дитину, дівчинку, яка у вас живе.

Мишаста якийсь час дивилася на нього, мов на божевільного. Зрештою розреготалася:

– Ти педик чи ідіот? Це дитина моєї сестри, розумієш? Я відповідаю за неї. А як сестра приїде?

– У мене померла дочка. Давно, їй було п’ять рочків. Я б хотів просто інколи відвідувати цю малу.

Запала мовчанка.

– Я готовий заплатити за незручність.

Сміттяр понурився й мовчав. Він боявся відмови. Зрештою та реготнула, затряслася усім нутром, і видала:

– Десять тисяч. І мала твоя.

Сміттяр застиг на місці вражений. Він боявся поворухнутися, бо не знав, чи вчулося, чи та насправді сказала ціну.

– Надумаєш – приходь.

По тому двері завили, і мишаста пішла. Сміттяр закляк, а отямився вже у своєму підвалі, біля кривого ліжка, обіпертого об стіну. За мить він відсунув диван, підняв дві дошки і вийняв згорток. Роками він збирав гроші, хотів купити маленьку кімнату у віддаленому районі. Кімнату з вікном, у яку вранці б заглядали гілки дерев, а на підвіконні співали б синички.

Але ж дитина! Він уявив, як мала іде за невідомими людьми, широкі чобітки ляскають по ногах, сідає в невідому машину. І як спустіє те крилечко, на якому вона сидить.

Без цієї дівчинки, що пролісково дивилася в очі, все навколо втрачало смисл.

Він сховав гроші під куртку, пішов до хатини в провулку, довго і настирливо стукав. Тітка рвонула гроші у нього з руки, там було більше, ніж домовлено. Сміттяр віддав, не торкаючись до купюр, наче боявся чимось заразитися.

Дівчинка вийшла в старенькому пальті й чобітках на босу ногу.

По дорозі купив дитині пиріжка і чаю. Її ручка лежала в його руці, мов опалий вербовий листок. Вони прийшли до підвалу, біля дверей стояв товстий сірий пеньок. Дитина сіла на пеньок, запалила сірничок і запитала:

– Це твоє?

– Ні, це нічийне. Просто так стоїть. Колись було дерево.

– А можна… хай воно буде наше?

– Чого ж ні. Наше …хай буде.

Сірничок нахилився вогником до неї. Вона зраділа і засміялася.

Потім постелив їй на дивані.

– Нічого, – сказав він малій, – ми ще заробимо грошей. Тато заробить. Можна перейти на дві ходки в день. Ти не голодуватимеш. І купимо кімнату. Нам край потрібна кімната, бо тебе можуть забрати.

Дівчинка прокинулася від того, що смужка світла просочилася крізь дверну щілину. Жахнулася: «Битиме, я проспала». Стала хаотично тягти на себе одяг, щоб бігти на кухню. Але відкинула ковдру і все згадала. Тепер у неї нове життя.

І тут побачила, що сміттяр лежить біля стіни, укрившись дрантям.

– Тату, – тихо сказала, – ти не спиш?

Він не ворушився. Рука його була холодна, як рибина.

– Тату, тату! – заволала дівчина. Почала його смикати за піджак, трясти за плечі. – Тату, вставай!

Вона розридалася, схиливши голову біля нього на подушку. Взяла святешний костюм, поклала на нього так, як одягла б.

– Ти ж не помреш? Ти не можеш померти, тату! – заголосила.

І тут його повіки здригнулися, він закашлявся і відкрив очі. У підвалі вже розвиднилося від смужки світла.

– Таке вигадає. На роботу он пора.

Сльоза прокотилася рівчаком від ока до підборіддя, загубилася в щетині. Сміттяр відкинув ганчір’я, що правило за ковдру, легко скочив, одягнувся.

– Будь удома, замкнися.

Біля дверей підвалу, мов зім’ятий комір, чатував пеньок. Дівчинка заходилася прибирати, співала і сміялася. На пеньку кришила, мила і чистила. Знайшла пакет вермішелі, зробила салат з огірка й цибулини.

На осінь дитина пішла до школи. Частенько обоє сиділи на пеньку, і сміттяр розповідав їй казку про циклопа, вчив таблички множення. Без таблички навіть виручку не порахуєш. Он що.

Так минали роки. Сміттяр працював, як стожильний, ночами вивозив непотріб із кафе й ресторанів, з багатих дворів. Чистив туалети, комини й димоходи. І скрізь його супроводжувало тихе і настирливе: «Тату». Вечорами вони рахували гроші, уявляли, які в них будуть вікна і який балкон.

– А ми поставимо на вікнах герань? А як же пеньок без нас тут буде?

Вогник незмінно схилявся до неї.

А потім одного разу сміттяр повернувся додому з тіткою. Вона постаріла, була беззуба, розпатлана, в блискучих спортивних, які весь час зсувалися і оголювали її плоскі сідниці.

– Мала, не злись. Людина випила і впала на сніг. Не лишати ж її там, – пробурмотів примирливо.

– Що їй постелити? Нема ж нічого.

– А старі куртки? Мої пальта постели їй.

Вранці дівчинка пішла до школи. Рептилія вулиці била хвостом, ледве стримувала пустого живота, пропускаючи її вперед.

А коли повернулася, тітка так само лежала на пальтах. Скуйовджене волосся не прикривало худі плечі. На столі було повно пляшок з-під пива й вина. Сміттяр спав, упавши головою в кільку. Дівчина хотіла їсти, хотіла вчити уроки, але місця для неї не залишилося. Вона притулилася на пеньку, запалила сірничок, але вогник погас.

Тоді вона вперше пішла з дому. Вперше ревіла в чужому будинку за сходами, дряпала нігтями стіни. Її ніхто не чув. А вранці повернулася до підвалу, кинула рюкзак. Вийшла у двір і через силу потягла візок: «Беру сміття від життя всього за п’ятірку!» – гукнула.

Рептилія-натовп зупинилася, обвила її хвостом, готова придушити. Дівчинка мовчки котила. Рептилія посмикалася і дала їй дорогу.

Сміттяр наздогнав дитину за рогом і змусив повернутися додому. Він стояв без шапки, у брудному плащі, розкошланий. Як поденник смерті. Дочка не бачила його таким. Але в очах її зблиснула радість. Крихкі зародки шляхетності не давали їй підстрибом кинутися додому. Вона тріпнула рудим хвостиком, що розсипався на плечах, і пішла з піднятою головою.

Тітка пила пиво і курила в брудній білизні. Підвал нагадував звалище.

– Ти ще тут? Хоч би підмела, сміття он повно, – мовила дівчина.

– Інтим з роботою несумісний, – реготнула тітка.

Щось подібне до усмішки скривило її рот, мов наповнений глиною. Враз зі злом додала:

– Ти що забула – я твоя тітка. Не просторікуй тут! Ану зганяй по півлітру. Притьмом!

Дівчинка стояла біля входу. Вогник горів від неї.

Коли принесла самогон, тітка хропіла відвернувшись до стіни.

Дівчина кинула їй пляшку. Тітка скрикнула, миша на щоці метнулася, мов хотіла одірватися. Але гостя тут же заснула. Мала у розпачі чиркала сірниками, все чекала, що вогник нахилиться до неї. І раптом язичок сірника зачепився за стару газету й ожив. Перекинувся на ліжко, на стіл. Уродилися людці, що танцювали і вистрибували, мов божевільні.

Злякалася, вискочила з підвалу. За мить уже летіла кривою вуличкою. Рептилія натовпу десь позаду горлала, била хвостом, дихала вогнем, ревіла про допомогу.

Мала спотикалась, тремтіла і схлипувала. Із-за рогу показався згорблений сміттяр зі своїм візком. Він ледве волочив ноги.

За ним понуро брели ліхтарі й каштани. Як на похороні.

“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!