Любов Дмитришин. «Загублені у світах»

1247

2019 року  ужгородське книжкове видавництво TIMPANI   видало роман Любові Дмитришин „Загублені у світах“, присвячений проблемам сучасної сім’ї. Нижче пропонуємо уривки з другої, ще не опублікованої частини роману.

 

Розділ 3.

Юліян був розгубленим — Ірина одержує від когось листи‚ а він не насмілюється спитати. Одержує і ховає‚ нічого не пояснюючи‚ хоч прекрасно знає‚ що він все припинив з Поліною‚ ще того вечора припинив‚ коли вона була в лікарні. Наступного дня вони з Маринкою поїхали і забрали її додому. То був найважчий день для нього‚ бо ніякі слова до Ірини не доходили‚ вона все плакала і не могла промовити ні слова. Маринка злякалася й собі почала плакати‚ а він стояв безпорадний серед свого жіноцтва.

Прощення просити не думав‚ бо не бачив своєї вини‚ адже Ірині не зраджував‚ то в чім його вина? А що зберігав давню любов у серці‚ то хіба він один такий? Пів світу втратило своє перше кохання‚ але світ і далі стоїть‚ як стояв. І ніхто нікого не звинувачує‚ як ото Ірина його. Вона відчуває‚ що Поліна стоїть між ними‚ так каже. Але Поліна завжди була там‚ де їй місце‚ й це не заважало йому кохати Ірину‚ тільки вона про це забула. А може‚ Ірина так мститься йому за зраджену вірність? Ага-ага‚ вона так і сказала — зраджена вірність. І не ставить перед собою питання: для кого вірність зраджена — для неї чи для Поліни? Якщо бути справедливим‚ то для Поліни. Бо ж міг тоді поїхати і знайти її в котромусь медінституті‚ не так вже їх і багато було‚ але ж не поїхав й Ірининої руки не випускав‚ увечері розпрощатися не могли. За що ж тепер вона чекає від нього вибачень? А тим часом хтось пише до неї і вона робить вигляд‚ що все нормально‚ що вона має право‚ як він мав‚ коли Поліна йому писала. Але ж це була Поліна‚ про яку вона чула‚ а хто тут?

Ревність закрадалася в серце Юліяна й він не міг з собою нічого подіяти‚ хоч розумів‚ що краще ніяких запитань перед Іриною не ставити. Бачив‚ що її страждання не припинилися‚ знав‚ що вона не є тією жінкою‚ що втішилася перемогою над суперницею і стала щасливою. Ірина страждатиме довго і він цьому виною. Не зміг розказати їй про все‚ коли довідався про Поліну‚ і не зміг приховати — надто щасливим тоді почувався. Він шукав виходу‚ як поєднати обох жінок‚ щоб не було ні їм‚ ні йому кривдно. Навіть натякнув раз Ірині‚ що в Сократа було дві дружини: старша — перша, і молода‚ й обидві однаково дбали за нього‚ тобто любили. Вона тоді уваги не звернула‚ а йому стало не по собі‚ бо ж Ірина була молодша за Поліну на два роки‚ то хто тут мав бути першою‚ якби це пристосувати до них? Чого тільки тоді не приходило в голову‚ щоб якось примирити цих двох жінок і ніяку не втратити?

Він справді кохав їх обох‚ кохав так‚ як було досі: Ірина — дружина‚ Поліна — небесна  зірка‚ яка своїм теплом осяювала його важкий життєвий шлях. Хто може засуджувати його за це? Хіба той‚ хто розминувся зі своїм першим коханням і не ховав у серці його променів. На перших порах в подружжі чувся щасливим‚ кохав Ірину безмежно‚ та згодом цей промінь дав про себе знати. Злякався‚ що почуття ослабли й тепер почнеться рутинне життя‚ в якому він довго не протягне. А могло ж бути інакше…

О‚ скільки він передумав-пережив‚ скільки сліз проллялось крізь його зболіле серце. Це була криза. Криза його життя. Вона й винесла на світ історію Сократа‚ через яку хотів примирити двох своїх жінок. Тепер невідомо чи Ірина зрозуміла б‚ хоч сподіватися можна було‚ бо вона всіх розуміла або старалася‚ але Поліна… Ні‚ Поліна не зрозуміла б‚ як не зрозуміла його поривань до неба‚ та й не хотіла б. Прийняла до серця тільки одну розмову: про приналежність до релігії‚ про кровну спорідненість народу‚ про традиції  і любов до них. Хіба він міг їй про це не розказати? Вона його тоді так врадувала‚ коли  під час другої зустрічі на її шиї блиснув золотий хрестик.

— Ти прийняла це правдиво‚ Поліно? — Було його першим запитанням.

— А ти як думав? В усе‚ що ти сказав‚ вірю. — І весело засміялася.

Тоді це не викликало в ньому сумнівів‚ довіряв їй‚ як собі. І думав‚ що спрямує її життя в правильне русло‚ щоб і вона повірила в те‚ що Земля‚ по якій ходимо‚ і все на ній‚ і в космосі має Творця‚ а не заіснувало просто так‚ нізвідки.

Вона тоді розказувала й дуже сміялася‚ що її свекруха‚ Роза Вельямінівна‚ «мало з глузду не з’їхала» — перестала до неї говорити‚ Альошку біля себе тримала‚ ніби вона могла йому чимось зашкодити.

— Ти все перевернув у нашій сім’ї‚ Юленьку. Моя свекруха тепер в Ізраїль утече‚ вона вже давно сина підбиває на це.

— То чому ж не їде?

— А тому‚ що Ісайка‚ її синок‚ не хоче. А от тепер‚ може‚ й схоче… Зберуться удвох й махнуть за Руфіною‚ і нам стане легше.

— Тобі стане легше? — Перепитав навіщось.

— Усім… Альошка лишиться тут‚ він же мій син. А про них я не дбаю.

— Не відмовляйся так легко від родини‚ бо син потребує батька.

— Ти ж добрий батько своїм донькам‚ то й моєму синові будеш‚ чи ти не хочеш?

Чому він тоді не відповів‚ не пояснив? Йому ніби мову відняло. А Поліна сприйняла це за чисту монету‚ хотіла так сприйняти. Що ж йому завадило? Мабуть‚ те‚ що десь в глибині душі злився на Ірину‚ що тепер не є вільний‚ що вона перейшла йому дорогу‚ що не розуміє‚ ким була і є для нього Поліна.

Вони тоді вийшли в сад й зупинилися під яблунею. Як в ті далекі юні роки. Був вечір й ставало прохолодно. Він зняв з себе жакет й накинув їй на плечі. Поліна вдячно всміхнулася‚ а йому раптом стало ніяково — ніколи для Ірини цього не робив‚ навпаки‚ все чекав від неї уваги. Немов вона не дружиною була‚ а мамою. І він приймав усі її турботи‚ як належне. Ця думка раптом породила жаль до Ірини і сором за те‚ що не ставився до неї так‚ як ставиться до Поліни‚ немов обікрав її. Цього було досить‚ щоб вечір уже не огортав його таким чаром‚ яким починався‚ хоч Поліна стояла поруч і все пригадувала‚ як вони вперше поцілувалися в такому ж саду‚ як вона соромилася й не вірила‚ що з нею це сталося.

— Ти‚ мабуть‚ теж не сподівався такої відваги від себе? — Допитувалася‚ заглядаючи йому в очі. — А тепер усе вернулося‚ Юленьку. Навіть сад… Ти радий‚ що все вернулося?

Він і тоді не відповів. А міг же сказати‚ що згадав про дружину‚ яка не знає‚ де він зараз‚ що йому не по собі‚ що його совість неспокійна‚ що він не руйнівник. Повинен був сказати і щось прояснити в стосунках. Але ні‚ йому тоді заціпило. А Поліна сприймала його мовчання за згоду‚ як могла інакше сприймати? От і сина йому передоручала‚ а він не знав‚ як зупинити її‚ щоб не образити.

І чим довше все це тривало‚ тим гостріше відчував‚ що Ірина віддаляєтьсяся від нього‚ стає внутрішньо незалежною. Але чому? Не пішов же з сім’ї‚ повернув усе на попередні рейки‚ Мирославу заміж віддали‚ Ліда теж про весілля мріє. З найменшою Маринкою вони тепер‚ як молода пара. А Ірина все бокує‚ хоч теж від нього не пішла. Та й куди вона могла б піти?  До того‚ хто пише? А може‚ хоче показати‚ що більше не довіриться йому? Можливо. Чекає‚ поки зарубцюються душевні рани? Але як довго це може тривати? Він чекає‚ щоб Ірина повернулася такою‚ як була.

Щодень приносив нові потрясіння. Життя в країні мінялося але не так‚ як бажалося. Люди втрачали праці‚ всюди скорочували кількість працюючих‚ а деякі підприємства просто закривалися й люди залишалися без засобів до існування. Юліян з дня на день чекав скорочення в себе‚ розуміючи‚ що тепер його проекти навряд чи комусь будуть потрібні. Куди ж йому податися‚ коли наступить той день? Не міг вже нічого творити‚ просто малював якісь хатки на ватмані й незабаром їх було так багато ніби запроектував ціле село. Отут саме Ігор Ковалець заявився. Став посеред кімнати‚ заклав руки за спину й якось гнівно прорік:

— Чому не радієте?

— З чого? — Юліян підвівся з-за стола й подав Ігореві руку. — Сідай і розкажи‚ з чого ти радієш?

— З усього. Життя міняється. Тепер ви зможете втілити свої задуми.

— Втілити задуми? В отому хаосі?

— Ну‚ певне… Хіба не бачите‚ як в нас народжується нова еліта?

— Як народжується — бачу. Але це не еліта‚ це — бандюки. Обголені бандюки…

— Оці гологолові  — це прикриття. Вони — для чорнової роботи. А керують інші. Для цих ’інших’  ви й будете незабаром робити найхимерніші проекти. Нині вони захоплюють будівлі‚ відкривають нові бізнеси‚ привласнюють на свої родини ділянки землі‚ ліси‚ усе‚ що можна. Уже всі банки розорили‚ напозичали грошей‚ наперед знаючи‚ що віддавати не будуть‚ бо гроші міняються. А далі наступає період будівництва‚ тобто освоєння награбованих коштів. От така чудасія… Але це тільки нині чудасія‚ а завтра це стане нормою. Ніхто й не згадає‚ хто і яким чином розбагатів. Багатіїв не судять‚ їм руку подають‚ навіть як та рука людською кров’ю заплямлена. Згадаєте моє слово.

— Не за моїми проектами вони будуватимуть свої палаци…

— Не зарікайтеся. Опинитеся без праці‚ інакше подумаєте.

— Ігоре‚ не нагнітай в мені страху‚ без того тяжко. Не бачиш‚ може загинути те‚ що ми вибороли‚ а ти — про проекти.

— Не думайте так. Оті нові‚ розбагатівши‚ вже не віддадуть свої добра‚ кістьми ляжуть. Але до цього не дійде‚ вони жити хочуть‚ а не вмирати. І ви‚ і я будемо потрібні. Я он свій задум почав втілювати — над рікою‚ за селом‚ ділянку взяв під забудову‚ звів стіни‚ тобто три круглі вежі‚ і що ви думаєте — вже ’покупець’ знайшовся. Каже «продай‚ якщо не хочеш віддати». Чули‚ що каже? Просто і ясно. І я йому пообіцяв палац в чотири вежі. Пообіцяв‚ а що мав робити?

Юліянові зробилося млосно й він вибіг до туалетної кімнати. Обмив лице холодною водою‚ передихнув‚ а коли вернувся‚ Ігора вже не було. Юліян ніби виринав з якогось затуманення й навіть подумав чи Ігор справді тут був. Подумав і вжахнувся. А тоді згріб зі стола папери на підлогу й вибіг на вулицю. Було страшно залишатися самому.

Осіння прохолода трохи отверезила. Був гарний тихий вечір‚ опале листя не шурхотіло під ногами‚ бо недавно прошумів легенький дощ й тепер вогкість  розливала довкола осінню пахкість‚ в якій тремтіли якісь золоті нотки. Юліянові пригадався один такий вечір‚ коли вони йшли з Іриною з театру‚ а з лип на набережній‚ на яких ще дрижали поодинокі листочки‚ що не опали‚ скапували краплі й Ірина підставила обличчя‚ сміючись. що ці липово-дощові краплі допоможуть бути довго молодою. Тепер була та сама картинка‚ але поруч не було Ірини. Юліян ішов сам‚ відчуваючи образу‚ жаль‚ сумнів і страх. Відчував‚ що життя‚ яке довго будував і любив‚ дало глибоку тріщину‚ в якій він був і винен‚ і не винен. Воно йшло фактично до розламу‚ в якому постраждають усі‚ а як зупинити отой рух до пропасти‚ він не знав.

Зупинився біля лавочки‚ але не присів. Подумав‚ що краще не сідати‚ щоб не чутися одиноким на опустілій набережній‚ не хотів бути одиноким.

 

Розділ 15.

Відколи відновилося листування з Іриною‚ Ісай Лазаревич ожив. Найбільше його схвилювало‚ що вона не забула про нього в Америці‚ а тепер ще й допомогу пропонує. Пише‚ що там‚ у Брукліні‚ повно нероб з колишнього ’комуністичного раю’ зібралося й живуть собі‚ як коти в доброго господаря‚ навіть такі‚ що в ’раю’ ламаного гроша не були варті‚ а він же професор‚ людина знаюча‚ спеціаліст‚ а поневіряється тепер одиноко і то не в Ізраїлі‚ у своїй національній державі‚ яка могла б забезпечити йому якесь життя на старості‚ а в країні‚ де поки що всі бідні‚ крім олігархів. То чому б йому не подати документи на виїзд до Америки‚ де він жив би серед своїх співродичів у Брукліні чи деінде‚ бо Америка дуже велика‚ і був би так само забезпечений‚ як вони. “І якщо їх прийняли як утікачів‚ без фактичних на те причин‚ бо ніде їх ніхто не переслідував‚ так само і в Україні‚ то й вас мають прийняти‚ бо тепер вам  фактично є від чого втікати — сім’я розпалася‚ кровної родини нема‚ один‚ як перст‚ в чужій країні”.

Він їй відписав‚ що до нього ще приходить син‚ але він уже підліток‚ у нього вже свої інтереси‚ тому зі спілкуванням стає все важче. Добре хоч ліки принесе й час від часу занесе до пральні білизну. Думати йому‚ старому‚ про виїзд з насидженого місця здається неможливим‚ бо це великий стрес‚ його нелегко пережити‚ та й куди‚ до кого він поїде?

Але заронене Іриною зерно якось ніби напічнювалося соками й будоражило думку‚ породжувало світло в душі‚ дуже несміливе‚ мов крізь густі сутінки‚ як ото пробивається паросток з-поміж каміння. Ісай Лазаревич все частіше підводився з ліжка й ставав біля вікна‚ спостерігаючи то за дітьми‚ що бігали по подвір’ю‚ то за сусідами-пенсіонерами‚ які забивали “козла”‚ а не раз й при чарці сиділи й гуторили. Він знав‚ що вони переважно говорять про політику‚ облаюючи матюками перших президентів незалежної держави й створених ними ж олігархів‚ яких хоч можна було й на пальцях порахувати‚ але всі найбільші добра якось опинилися в їхніх руках. Діла тих сімей вершилися так‚ що від них сморід долинав аж до інших країн‚ а жителі своєї країни все частіше збирали лахи-напахи й вирушали за кордон‚ хто куди міг‚ щоб якось вижити й помогти своїм сім’ям. Як от Ірина. Хто б подумав‚ що Юліян втратить працю й Ірина рятуватиме його з дітьми своїми гіркими заробітками? З її листів поміж рядками можна було багато вичитати‚ про що вона зовсім прямо не писала‚ певне‚ соромилась виглядати слабкою. Ірина була горда‚ він це знав‚ і терпеливою. А тепер ще переконувався‚ що вона вміла розуміти людей навіть на відстані.

Коли втома знову вела його до ліжка або до крісла‚ де колись сиділа мама‚ Ісай Лазаревич не проминав звернутися думкою до Ірини.

“Бачиш‚ дорога‚ до чого я дожився? Якби не ти‚ то й з ліжка вже не встав би‚ а ти‚ бач‚ здалека зуміла мене підняти”.

“Чого звертаєшся до неї на ’ти’‚ — озивався на те в ньому другий Цукерман й відразу ставав до сварки‚ — не маєш хоч стільки поваги?”

“Та як не маю‚ — гнівався Ісай Лазаревич. — До неї якраз найбільше й маю. Вона мені і як мама‚ і як сестра‚ і як… Але ти не можеш того зрозуміти‚ бо ти цинік  і все перевертаєш з ніг на голову. Ірина — ангел‚ ти второпав? Тільки так про неї й думай”.

“Гадаєш‚ вона приведе тебе до якогось іншого ’раю’‚ ніж ти вже був‚ хіба це можливо? Вона ж сама там перебивається як може‚ а нею потурають такі‚ як от ми з тобою”.

“Хочеш сказати‚ що вона повинна зненавидіти нас? Адже це наші співродичі потурають нею і вона об тім пише‚ навіть деколи дуже гнівно‚ просто в лоб. Але це вона так звіряється‚ мусить же комусь розказати про свої труднощі й переживання”.

“Може‚ так‚ а може‚ й ні. Може‚ в такий спосіб  хоче дати нам до відома‚ які ми погані люди‚ соромить нас‚ викриває”.

“Ти так думаєш‚ друже Цукерман? В такім разі ми повинні прийняти її правду‚ бо Ірина нічого не видумує. Каже‚ що наші співродичі так окупували той Бруклін‚ що вже й російськомовні вивіски поначіплювали на своїх крамницях‚ представляючись росіянами. Як тільки їх терплять наші співбрати‚ які народилися в Америці й мають її за рідну? Країну‚ яка тебе прийняла й дала добре життя‚ треба поважати й любити‚ а не випендрюватися перед старожилами не знати чим”.

“Маєш рацію‚ Ісаю‚ тобі вже можна їхати‚ ти будеш справним американцем. Пиши Ірині нехай дізнається як починати процедуру еміґрації для бідного старого єврея. Певне‚ там не буде гірше‚ ніж зараз”.

“А що буде з Андрюшкою‚ з сином?”

“Як що? Можеш запропонувати їхати з тобою”.

“А він же охрещений‚ так Поліна сказала”.

“Там християни теж живуть. І сварок з Поліною більше не буде. Головне‚ щоб Андрюша хотів поїхати”.

“Ото цв’яха ти мені забив у серце‚ циніку. Тепер мені вже спокою не буде. Справді‚ так я зможу і сина мати при собі‚ й Поліні дулю покажу”.

Після отаких важких роздумів Ісай Лазаревич з нетерпінням чекав сина. Андрюша вже довго не приходив‚ тільки телефонував і казав‚ що готується до якогось важливого іспиту. Коли ж нарешті дав знати‚ що прийде‚ Ісай Лазаревич так схвилювався‚ що взявся за бритву‚ щоб поголитися й в такий спосіб прийти до рівноваги. Бороду довелося спочатку обтинати ножницями‚ а вже тоді братися за бритву.

— Я вже справді опустився‚ — картав себе за свій старечий занехаяний вигляд. — Та якби Ірина мене таким побачила‚ не знати‚ чи захотіла б далі мені помагати.

“Гей‚ Ісаю‚ не мели дурниць‚ ніби вона до тебе має інтерес‚ — поглузував Цукерман-цинік. — Чи вона‚ отак пізнавши наших співродичів‚ як сама пише‚ схотіла б тебе‚ дурню‚ вона навіть до колекції тих мужчин‚ що за нею упадали‚ тебе не зачислить‚ то вже мені повір”.

— Може‚ й так‚ може‚ й так‚ — згодився Ісай Лазаревич й побачив кров на шиї. — От бачиш‚ що ти наробив‚ через тебе порізався.

“Голи подалі від шиї‚ Ісайку‚ не відчуваєш‚ як дрижать у тебе руки? Будь обережніший‚ бо до Америки не доїдеш. А я хотів би тебе там увидіти‚ то буде вельми вражаюча картина”.

Ісай Лазаревич схаменувся й став пильніше голитися‚ припинивши роздуми. А невдовзі почувся вхідний дзвінок й‚ прикладаючи рушника до ранки‚ Ісай Лазаревич прискореним темпом почовгав відчиняти.

— Синку‚ я тебе так довго жду! — Докоряв‚ обнімаючи Андрюшу.

— А ти змінився на краще‚ — вдоволено оглядав його син. — Бачиш‚ як добре підвестися і щось робити‚ а не лежати. Я вже почав боятися за тебе‚ батьку.

Андрюша розпакував принесені продукти й незабаром вони вже пили чай з  пісочними тістечками‚ обидва їх любили.

— Пам’ятаєш‚ бабуся все пекла подібні‚ але вони були смачніші.

— Пам’ятаю‚ синку‚ пам’ятаю. Думаю про неї щодня‚ щохвилини. Не було в нас щирішої людини‚ як вона‚ серця була б нам вкроїла‚ не раз так казала‚ але я тоді чомусь того не чув. А нині вона могла б нам багато що доброго порадити‚ — несподівано підвів до потрібного розмову.

— Тебе щось турбує‚ тату?

— Турбує. Колись бабуся казала: “Їдь до Ізраїлю‚ Ісаю‚ там наша правдива батьківщина‚ наш народ до неї тяжкими дорогами йшов‚ а нам треба це все лише підтримати”. А я не слухав‚ весь час жив іншими цінностями. А тепер ось лишився і самітнім‚ і без батьківщини. Тепер вже ніби й запізно щось поправляти але… А що в тебе за такий іспит‚ про який ти казав? — Раптом перевів розмову на інше‚ боячись бути незрозумілим для сина.

— Та я англійську мову вчу‚ знаєш‚ тепер усі мої друзі взялися до тієї мови‚ кажуть‚ що перспектива саме в ній. Без неї ні зв’язків‚ ні поїздок‚ ні бізнесу. От і вчимо‚ на курси записалися.

Таке повідомлення трохи приголомшило Ісая Лазаревича. От чого-чого‚ а такого не сподівався. Та його синок на кілька стіп стоїть вище за нього‚ а йому все здається малим.

— Прости мене‚ синку‚ я зовсім не помітив‚ коли ти виріс. Але я такий радий‚ такий радий… Ніби став ближче до чогось нездійсненного.

— Про що ти‚ тату? — Не зрозумів Андрюша. — У тебе з’явилися якісь плани? — Недовірливо подивився на батька.

— Щось подібне.

— Розкажи‚ мені теж цікаво.

— Що б ти сказав‚ якби я подався за кордон‚ скажімо‚ до Америки? Тут‚ як сам бачиш‚ я одинокий і перспектив на краще немає.

— А я‚ тату‚ а мама?

— У мами інші плани на життя‚  а я отак пропадати не можу.

— Хіба там ти комусь потрібен‚ там не пропадеш?

— Там багато більше моїх співродичів‚ евреїв тобто‚ то можу сподіватися на їх допомогу. А ця бідна країна своїм людям не може допомогти. Українці по всьому світі розбрелися й ніхто про це не думає‚ а ми — меншина. Ти‚ якби хотів‚ теж міг би поїхати зі мною‚ ти ж — мій син. І мову англійську поволі опановуєш.

— А як мама? Вона тут сама залишиться? — Невпевнено спитав Андрюша.

— Не думаю‚ що мама буде сама. І в неї є тут улюблена робота.

— Я мусів би з нею поговорити‚ але знаю‚ що вона не дозволить‚ — захвилювався Андрюша‚ бо батькова пропозиція була дуже заманливою — ото хлопці позаздрять…

Прощалися‚ як два змовники. Ісай Лазаревич вже відчував свою перемогу. Того ж вечора відписав Ірині‚ що порушить питання про виїзд‚ але хотів би забрати й сина. Про Поліну‚ її заборону чомусь не думав.

 

 

 

Розділ 25.

 

Вже місяць минув від розмови з пані Теклею‚ з пані Руфіною‚ а Ірина все не могла дати ради своїм думкам. Вони гризли її вдень при роботі‚ вночі не давали спати й Ірина ходила напівсонна‚ деколи дратуючи свою господиню невпопад сказаним словом чи дією.

— Ірино‚ скільки можна думати? — Допитувалася пані Руфіна‚ зауваживши‚ що Ірина деколи спинялася на півкроці‚ якось отупіло дивлячись поперед себе. — Ми вже все з тобою обговорили й вирішили. Не нагнітай нових причин‚ а дай подіям розвиватися вільно. Чи ти вже повідомила своєму другові своє рішення?

— Ні‚ ще не повідомила‚ — в тон їй машинально відповіла Ірина. Й тут же вжахнулася думки‚ що мусить щось повідомляти‚ не може так тривати вічно.

Повідомляти — це дати остаточну згоду. І в тій згоді мають вміститися всі поняття подружнього життя‚ від яких вона вже відвикла. Життя поза сім’єю‚ поза рідною країною‚ поза своїм містом і подвір’ям було вже таким далеким‚ але все одно незабутнім. Там є береза‚ від якої вона черпала енерґію для виживання‚ є друзі‚ не так багато‚ але Петро є‚ Людмила‚ Ілля Євстахович‚ отець Никодим‚ є Анна‚ хоч далеко й писала‚ що має намір обміняти мешкання ще до якогось дальшого міста‚ щоб вгамувати серце‚ але в країні вона є‚ тобто є вдома… Оті роздуми не давали прийняти остаточного рішення‚ хоч з пані Руфіною вони вже вирішили‚ що треба почати життя спочатку‚ як з чистого аркуша‚ отак‚ як вона почала колись.

— Чому ж чекаєш?

— Не знаю‚ є якісь глибинні спотикання‚ ніби пороги. Вони не дають  осягнути себе.

— Перестань розумувати‚ Ірино‚ бо це добром не скінчиться. Тобі ще замало того‚ що ти вже пережила?

Відколи Ірина віднайшла в Руфіні розуміючу душу‚ вони стали майже подругами і життя її багато змінилося‚ особливо в плані самопочуття. Вона так же до неї зверталася‚ так само працювала‚ навіть краще‚ вже як для близької людини‚ знаючи‚ що будь-якої хвилини може звернутися за підтримкою‚ не ховатися за банальними‚ загальними фразами‚ боячись виявити своє правдиве обличчя‚ як часто доводилось робити навіть серед своїх людей‚ не знаючи‚ хто тут кому доводиться родичем‚ другом чи ворогом. Якби не пані Текля‚ то вона не раз потрапляла б у незручну ситуацію‚ не мирячись з тим‚ що їй не подобалося в українській громаді‚ яка все ще жила старими‚ як новоприбульці казали — ’допотопними’‚ уявленнями.

’Крайові’ новоприбульці були зовсім іншими людьми‚ ніж їх тут уявляли ’старожили’‚ — грамотними‚ освіченими‚ з чіткими уявленнями про життя‚ з навиками в новітній техніці‚ були фізики‚ комп’ютерники‚ програмісти. А до них  поставилися‚ як до таких заробітчан‚ які‚ крім ’констракшен’‚ нічого робити не вміють. Тим часом вони вміли і перше‚ і друге‚ бо багато з них походили із сіл‚ де всяка робота‚ але здобували вищу освіту й ставали інтеліґентами‚ проте‚ виявилися непотрібними в своїй країні‚ яка‚ легко осягнувши незалежність‚ не могла визначитися в політичному й життєвому напрямку‚ коли владу захопили не правдиві перебудовні національні сили‚ а новоявлені рекетири‚ себто новітні розбійники й злочинці. Вони тут‚ будучи в більшості нелеґалами‚ мусіли вислуховувати наївні пояснення‚ що “ми тут маємо таку каву‚ що лише розведеш в гарячій воді і вже п’єш”‚ “ви справді вмієте їхати автом‚ не вірю”‚ “мій дідо був священиком у тому селі‚ звідки ви родом‚ там лиш троє були грамотні”. Це було так принизливо‚ що дехто не витримував і повертався додому з кількома долярами.

Ірина витримала‚ хоч не раз готова була повернутися‚ стримувало тільки те пережиття‚ яке вже відбулося і повертати його не хотілося. Юліян писав — повертайся‚ а їй хотілося інших слів від нього‚ а раз не писав‚ то їх і не мав. Так їй здавалося‚ ні — була певна. Там же Поліна є‚ тому йому бракне слів для неї. Роздуми не давали спокою‚ за хатньою роботою було досить часу для них й Ірина  вже навіть із-за того ненавиділа своє становище. А тут ще й пані Текля все про Макара та про Макара… Згодом і пані Руфіна до неї приєдналася‚ як от зараз.

— Знаєте‚ пані Руфіно‚ вирішити можна в момент. Мені б отак встати‚ все покинути й піти‚ але ж я і вас покину‚ а ми ж чекаємо Ісая Лазаревича‚ — спробувала перевести розмову в жарт. — Ви його давно не бачили‚ а я ще й зовсім його не знаю‚ то як іти до пана Макара?

— Не продовжуй‚ Ірино‚ не продовжуй‚ бо ти хтозна-що видумаєш аби відтягувати час. На твоїх очах уже й світ змінився‚ а ти ніби нічого не бачиш.

— Це правда‚ багато що змінилося‚ я від усього відстала‚ ніби й вчителькою не була. Подумати тільки‚ скільки в моїй країні змін сталося‚ в яких я не брала ніякої участи‚ все пройшло мимо мене. Я не раз дуже за цим шкодую. Моя країна в труднощах відстоює свою незалежність‚ а я‚ що колись так турбувалася перебудовою‚ вже довгий час бездію. Президентів не обираю‚ на Майданах не бувала‚ яка ж я українка‚ якщо такі події проходять без мене‚ без моєї участи? Я розумію‚ що мій голос був не завадив стати президентом Януковичу‚ але на Майдані‚ де лилася кров моїх співбратів‚ я могла бути. І була б‚ обов’язково була б… Але що тепер казати‚ — зітхнула Ірина з розпачем.

Пані Руфіна пильно подивилася на неї.

— Бачу‚ ти не заспокоїшся‚ раз такі думки тебе гризуть.

— В Україні — мої діти‚ а я — не з ними. Вони потребують не тільки зароблених мною грошей‚ вони мене потребують. Кожен день без них стає для мене роком. Чи я справжня мама‚ якщо я не з ними? Чому я не з ними? Скільки це може тривати? Злочинні президенти й хабарні уряди розігнали українців по світі‚ свідомо розігнали або й навмисне — чим менше народу‚ тим легше ним управляти. Читаю українські газети‚ що тут виходять‚ й очам своїм не вірю‚ — де тільки нашого люду нема‚ навіть до Африки поїхали в найми. Деколи боюся збожеволіти з того‚ що бачу і чую. І так день за днем‚ день за днем‚ а життя минає. Деколи впадаю в утопічні мрії‚ що якби всі отак взяли й одночасно повернулися‚ і цілою своєю масою хлинули на наших недолугих урядовців‚ і  викинули усіх до лаби‚ усіх‚ як ото януків викинули‚ та ще й награбованих багатств позбавили б‚ щоб заробляли‚ як оце ми‚ по закордонах живучи… Але хіба це можливо? Старих виженуть — нові прийдуть‚ як тепер знову сталося. Хтось дириґує оцим усім ’оркестром’‚ затягуючи‚ сміючись і глузуючи‚ зашморг на шиї мого народу.

— Не будь дитиною‚ Ірино‚ — всміхнулася на те пані Руфіна. — Ти хочеш  змінити світ?

— Ми всі хочемо змінити щось до кращого‚ але не вдається‚ бо кажу ж — хтось усім цим керує‚ інакше — звідки беруться в уряді такі‚ як оце знову прийшли? Народ обрав? Та мого ж народу по закордонах мільйони. Але вони — без голос‚ тому що далеко. Такого в найтяжчі часи не було‚ щоб люди поголовно втікали з рідної землі. Навіть в Польщі осідають‚ в найближчій країні мають працю і добру платню‚ і кажуть‚ що їм добре. А в Україні діють вороги‚ ті самі‚ що нині розхитують світ.

— І що то за сила така? — Скептично спитала пані Руфіна.

— Не будь я такою підневільною‚ може б‚ знала‚ — ухилилась від відповіди Ірина‚ — а так — не знаю.

Добре‚ що пані Руфіна більше не допитувалася‚ бо це могло привести до сварки‚ — Ірину ніби прорвало‚ хотілося на когось звалити всі свої болі‚ все‚ над чим роздумувала останнім часом‚ дослухаючись до новин з України. Її батьківщина в правдивій аґонії — боротьба за виживання охопила всі верстви населення‚ окрім олігархів і тих‚ що на вищих щаблях влади. В якій ще країні безвихіддю доведена до відчаю мати в розпачі повіситься на очах своїх дітей? Яку ще країну отак розчленовують ворожі сили‚ розпаливши війну на її ж території і знищуючи її захисників? Світ хитається‚ правдиво хитається. І стає страшно‚ чи встоїться. Американські демократи‚ нав’язуючи народові своє теперішнє поняття демократії‚ паплюжать свого президента так‚ що світ очам своїм не вірить‚ що таке взагалі можливе‚ звинувачуючи в гріхах‚ серед яких невідомо скільки правди‚ а скільки брехні. А в нашій країні обирають владу‚ яка взагалі про народ не думає‚ а видимо служить ворогам. Господи‚ чим все це скінчиться? Якої ще катастрофи треба чекати‚ щоб світ прийшов до тями?  Кажуть‚ що й світовий уряд є‚ що всім керує він. Але якщо отак керує‚ то це не уряд‚ а якийсь монстр.

Іринина голова неспрастає все те осягнути в повноті‚ думки плутаються‚ судження міняються. Постійним залишається тільки страх. За дітей‚ за себе‚ за світ. І постійно точить думка — чому вона тут? Чому не серед своїх‚ де стільки біди й нещасть? Вона є одною з тих‚ що втекли від тих нещасть. Але це тільки здається. Вона є маленькою піщинкою в світовому океані — це так‚ але вона є і нервом його‚ енергією його‚ вона відчуває свою потрібність на землі‚ і саме в своїй країні‚ а не в чужих світах. І так усі відчувають‚ хоч і не признаються. А той‚ хто називає себе ’людиною світу’‚ вже й таке поняття з’явилося‚ мимоволі визнає свою поразку — від рідного кореня відірвався‚ але ніде не прижився‚ скрізь і не чужий‚ і не свій.

“І як воно думається отаке‚ — ловить себе на думці Ірина‚ — що я верзу‚ забувшись? Такого нікому й не розкажеш‚ бо засміють — теж політик знайшлася. Краще думати про більш реальне”.

Для Ірини в даний момент реальним є піднатужити свою уяву в напрямку пана Макара. Бо ж він чекає‚ а вона все думає. Справді‚ думає тяжко‚ а зважитись на щось конкретне не може. Юліян кличе додому‚ але не тими словами‚ які хотіла б чути. Чи це є причиною? Правдивою причиною? Цієї причини вже не повинно бути‚ вони з пані Руфіною вирішили вибачити своїх  “відступників”. Тоді — американське життя засмоктало? Ірина шукає відповіди на  це‚ але теж не знаходить‚ бо що тут може її прив’язувати так міцно‚ крім заробітку? Знову ж таки — пан Макар? Але вона не може уявити спільного життя з ним. То що?

З тим питанням Ірина не може справитися й вирішує  пошукати відповіди пізніше‚ заспокоюючись мудрим народним прислів’ям‚ що ранок мудріший від вечора.

“Українська літературна газета”, ч. 20 — 21 (312  — 313), 7.10.2021, 22.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!