Для молодої людини прожитий рік – як рік, тобто 365 днів, для старої – як один день або ж як отих 392 сходинки на Чернечій горі – йшла-йшла – і вже вийшла – милуватися б з висоти тією незрівнянною красою, та ні – нема вже ні сили, ні бажання. Що тільки не думається в тій голові? Все є. Добре було жити, та ця добрість комусь заважала, як кістка в горлі.
Лютий став справжнім лютим у житті багатьох тисяч людей. За що ж він розлютився, розгнівився? Чи це хтось «підлив» йому тої лютості, підставивши його і зробивши винним у всіх бідах?!.
Як тільки залишалась одна, не знаходила собі місця. Що б не робила, в голові весь час те ж саме. Діти… Як же вона ними тішилася, коли народилися, зростали, ходили в дитячий садок, потім – в школу. Дивилася – і не могла налюбуватися. Справді, росли як з води! Її дітки – дочки Людмила і Богдана. Люда закінчила університет (факультет іноземних мов), Богдана – коледж залізничного транспорту. В старшої склалися свої погляди на життя: зразу після закінчення вузу поїхала в Німеччину, влаштувалася там на роботу в якусь фірму – і задоволена своїм становищем. Про повернення навіть не хоче слухати. Богдана «поринула з головою» у свою професію. Дійсно, діти – як квіти (коли маленькі), коли виростуть – як пташки, розлітаються якнайшвидше з рідного гніздечка.
Залишилися батьки самі – та й кукають тепер. Ні, до поштової скриньки не бігають, чи нема листа (не ті часи), а щоразу заглядають у телефон, чи нема пропущеного дзвінка або повідомлення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Що ж, батьку, вже не молоді, а наче й не жили, – невтішно промовила жінка до чоловіка.
– Чого ти панікуєш? – заспокоював Анатолій, – Таке життя. Не ми перші, не ми – останні. Все йде по колу.
– Звісно, але хотілося б, щоб хоч не дуже далеко від нас, і щоб діти, внуки… Тоді – щастя, розумієш?
– Звикнеться. Головне, що живі, здорові. Діти – це найбільша радість і цінність. Не всі, на жаль, мають це.
– Твоя правда. Треба дякувати Богу за те, що маєш, а не жалітися…
Ширма заклопотаного дня заслонила вечірні вікна. Ніч повинна давати людині відпочинок, але Галині – тільки одні нерви. Передумає все на світі, і подумки летить то до одної, то до другої. А то лежить і прислухається, бо коли зовсім тихо – незвично. Все тіло вже налаштовується на звуки: то мопедні, то ракетні, поки почне завивати сирена… Та ні вона, ні чоловік нікуди не біжать, не ховаються, не перечікують в підвалах, як торік і позаторік. І сили, і терпіння вже не вистачає. Щодня сподіваються, що скоро цей безум закінчиться. А життя продовжується, і його ритм не зупинити…
Завершилися осінні роботи, земля приміряє срібно-мережану одіж і готується до відпочинку. Хоч зранена, як і душі людські, але – жива і повна живильної сили.
Старша телефонує підвечір (це її час), говорити багато не любить, хоч матері цікаво все. А вона: «Мам, що розказувати. На роботу, з роботи. В неділю можу сходити на концерт чи виставку». З ким – мати не запитує, бо знає, що Люда не хоче оформляти стосунки зі своїм бойфрендом. Каже, так живе більшість молодих людей. «Яке весілля, матусю? Ми – люди сучасні: хочемо – разом, не вийде – розбіжимося, і без проблем». Оце таке поняття «сім’я»!..
В Богдани – постійно дорога… Робота провідниці легка тільки на перший погляд. Тим більше, тепер в неї рейси на схід. Вже не один раз перевозила біженців, повний вагон, прохід, тамбур, і було чути як б’ється серце кожного – в унісон з вагонними колесами. День і ніч на ногах, ще й других підміняє. Особисте? Не склалося, бо чоловік хотів, щоб вона вдома сиділа і готувала йому смачні страви, а не «бликала» гарними ніжками в короткій спідниці. От вона й показала йому свій характер…
– Галю, – якось увечері, вкотре чекаючи світла, при ліхтарику завів розмову чоловік, – то це по-новому тепер коли ті свята?
– В мене все є записано: і по-старому, і по-новому. Різдво святкуємо в грудні 25. Але хто хоче, то може, як і раніше, 7 січня.
– 25 – то 25. Треба в ногу йти, а не шпортатися.
– Ми ще «перебираємо», бо незвично, а от нашим дітям простіше. Так – то так, без проблем. Та й мені здається, що вони від релігійних свят якось віддалилися. Ці комп’ютери замінюють дітям і віру, й ікони, і святість.
– Не перебільшуй! Все буде добре. Різдво – є Різдво. Дасть Бог, будемо всі разом – сім’єю.
– Дай Боже! – відповіла жінка і ніби цим заспокоїлася.
Чим відрізняються інші пори року від зими? Звичайно, сутністю. Бо у весни, літа, осені сутність – світліша, просторово більша, а в зими – хоч і вистачає білого кольору, сутність більш сіра, слабша і просторово менша. Бо ніч – як море, і ти не знаєш, що з тим морем робити: і плавати немає сили та й не хочеться, і перепливти немає смислу, та й на березі не завжди є з ким поговорити, щоб «згаяти» час.
А донечки своє: «Посвяткуємо разом по скайпу, це – майже всі разом вдома». Як це те саме? Чому ж так виходить: є діти – і ніби й нема!.. А он в сусіда Валерія все до навпаки: ніби й не видно тих дітей, а як тільки випадає свято (чи сімейне, чи церковне) – з’їжджаються всі як один, і не має значення відстань. І не були відмінниками в школі, і не брали участі в шкільних олімпіадах, ні в Малих академіях, а – такі дружні, тримаються родинної купки. Десь в глибині душі трохи заздрісно. От щоб і наші так – серце б раділо і ніколи не боліло. Такі думки частенько плуталися у Галининій голові.
Добре, що є подруги, куми, сусіди, хоч з ними можна інколи заповнити душевну порожнечу. В неї свої проблеми, в них – в кожного свої, а коли все перемішується, то виходить такий собі життєвий вінегрет. Стає трохи легше.
Всі плани на вихідні перебив телефонний дзвінок давньої подруги Марини, яка звернулася з проханням допомогти по роботі, бо сама занедужала – через високий тиск лікар наполегливо рекомендував кілька днів полежати, відпочити, поприймати ліки. А працює вона в Центрі Підтримки (ще називають його волонтерсько-реабілітаційним). В перший рік війни було багато біженців, переселенців, а тепер вже менше: хто влаштувався і знайшов роботу, а хто поїхав далі, в основному за кордон, спочатку в Польщу, а там як Бог дасть.
– Галинко, думаю, наша колишня дружба не заіржавіла, і можу на тебе розраховувати, – приємним голосом промовила Марина.
– Подруго, справжня дружба ніколи не іржавіє. Говори, що треба. Чим зможу – допоможу.
– Два-три дні підмінити мене на роботі. Знаю, що ти справишся, бо вмієш з людьми говорити, тобто комунікабельна.
– Треба, значить, треба. Кажи: коли, куди… Все зробимо. А ти одужуй. Проживаєш за старою адресою?
– Так.
– При першій можливості провідаю. Чекай мого дзвіночка.
– Дякую. До зустрічі!
Коли зайшов чоловік, поспішила поділитися новинами.
– Толю, проведеш мене завтра на роботу? Як колись, пам’ятаєш? – прищуливши очі, усміхнулася.
– На роботу? В неділю? Не зрозумів, – здивовано поглянув на жінку.
– Подруга вирішила подарувати мені шматочок щастя, тобто молодості. Колись я поспішала на роботу, відчувала свою потрібність, кров у жилах рухалася зі швидкістю світла… Хоч би крапельку того відчуття, – знову з’явилася примітна усмішка на її обличчі.
– То «втікаєш» від тієї роботи, то – «рвешся». Зрозумій цих жінок! – знизуючи плечима, відповів чоловік.
– Мені й самій хотілося якось допомагати тим бідолашним, що змушені через ворожі напади залишити свої домівки, роботу, навчання – і «бігти» світ за очі.
– Правду кажеш, треба допомогти. Молодець, що погодилася.
Галина відчула всередині теплу хвилю задоволення, яка направила її думки в інше русло: скоріш дочекатися ранку.
…В кімнаті сиділа жінка пенсійного віку, біля неї дівчинка-підліток, яка тримала на руках кошеня. Галина зніяковіла, чомусь розхвилювалася. Бо в цій дівчинці наче побачила свою донечку в такому ж віці, але зовсім іншу – з неспокійними, зневіреними очима, повними страху і розпачу.
– Давайте знайомитися! Мене звати Галина Степанівна. А тебе, красунечко? – делікатно звернулася до дівчинки.
– Настя.
– А Вас, жіночко? – люб’язно запитала сидячу поруч немолоду жінку.
– Бабусю звати Олена Василівна, вона погано чує: її контузило під час вибуху, тому треба казати голосно, – пояснила дівчинка.
– Зрозуміло. Будемо Вас оформляти у наш Центр, а потім – надамо житло, якщо це вас влаштує.
– Нам нема з чим далі їхати. Влаштує все, тільки щоб не стріляли, – занепокоєним голосом промовила мала.
– Дякуємо Вам за турботу, що не лишили нас на вулиці, – тремтячим голосом сказала бабуся.
– В нас вам буде добре. А кошеня як звати? Добиралося з вами?
– Я його підібрала на вокзалі, сиділо все мокре і так кричало – чи від голоду, чи від страху. Мені стало жаль його, то й забрала. Скільки йому треба того тепла, крихту, а вже тішиться, а біля нього і ми, – сумно розповіла дівчинка.
– І йому буде добре, бо тут є міні-притулок для таких.
– Ми з бабусею дякуємо ще раз.
…День – як день, але чомусь на душі – смуток, занепокоєність. Вечірній дзвінок подруги трохи врівноважив.
– Як ти? Дивись, близько до серця не бери все, що бачиш. Хоч до цього не звикнеш, але жити далі треба. Бо я вже набралася, тиск буває й до 200. Ці рани будуть ще і будуть, а заживати їм – ой не скоро.
– Знаєш, на роботі важко не фізично, а психологічно. Як ти цьому раду даєш?
– Людина до всього звикає. Але краще б звикати до чогось хорошого.
– Здоров’я тобі! До завтра!
З голови не виходили ні дівчинка, ні бабуся. Очі в цієї дитини – очі дорослої людини. Не просто дорослої, а – мудрої. Стільки питань зараз в цієї сім’ї (як і в інших): оформлення документів, школа, проживання…
На другий день прибули в основному пенсіонери і кілька сімей з маленькими дітьми. Зразу виявили бажання поселитися хоч де, тільки в місті. Наприкінці робочого дня захотіла провідати перших своїх «пацієнтів». Кімната хоч і маленька, але світла, чиста. Ліжка акуратно застелені. Нікого. Вийшла у двір – на лавці сиділа жінка, а дівчинка щось їй захоплююче розповідала.
– Здраствуйте! Як влаштувалися? Може, щось терміново потрібно? – поцікавилася Галина.
– Дякуємо. Може бути. Все ж краще, як у підвалі, – серйозно відповіла дівчинка.
– Ви маєте телефон, щоб при бажанні комусь зателефонувати?
– Так, маємо.
– Чудово, мені час. На все добре!
– І Вам всього доброго!
Галина призупинилася, ніби щось забула, і звернулася до малої:
– Ось мій номер телефону, на всяк випадок, може пригодиться. Чи щось підказати, чи порадити.
– Як хочете, нехай буде.
Три дні пройшли, але для самої Галини – щось ніби залишилося на півдорозі, недовершене.
У розмові з чоловіком шукала його слів-підказок, але не знаходила. І тільки після дзвінка Людмили осяйнуло: дочка. Але ж те дівча – теж чиясь дочка. А що, якщо… Чи сказати Анатолію?.. Певно, сказати. А якщо він… не підтримає?.. Треба спробувати. Вечірні розмови не завжди корисні, бо чомусь вони втомлюють і не дають результату, а вдень – не до розмов.
– Хочу з тобою порадитися, давай поговоримо, – якось невпевнено задріботіла словами Галина.
– Щось трапилося?
– Ну чого зразу трапилося? Просто поговорити. Про нас, про сім’ю.
– Значить, щось серйозне. Розказуй.
Жінка переминала руки, не знала, з чого розпочати. Підійшла до телевізора, вимкнула. Присіла навпроти чоловіка.
– Сьогодні говорила з Людочкою. Її слова-докори мене зачепили. Знаєш, що вона сказала? – повернула голову в сторону вікна, продовжила, – «От якби ви з татом не наробили дурниць, то мали б ще одну дочку, яка, можливо, і була б десь близенько біля Вас, або й з Вами жила разом. І не бідкалися, що на свята самі зостаєтеся!»
– Так і сказала? Доросла, їй можна вже все говорити…
– Толь, від тих пір ком в горлі, дихати не можу.
– Не переймайся. А знаєш, вона, в деякій мірі, права. Це ми боїмося самі собі в цьому признатися, а наші діти – наше дзеркало. А дзеркало завжди правду каже.
– Що було – то було. На жаль, нічого не повернеш. Зробили помилку… не захотіли ще одної дівчинки. А це гріх, наш гріх…
– Ну, добре, заспокойся. Не ми одні такі. Молоді були…
– Толю, а давай хоч трішечки виправимо свої помилки. Давай запропонуємо своє житло переселенцям. В Центрі Підтримки познайомилася з однією сім’єю, точніше – бабуся і її внучка. Вони будуть там, поки не дадуть житло. Але ж скоро свято, не просто свято, а – сімейне. Це б трохи «загоїло» їхню рану. Місце в нас є. Що скажеш?
– Звичайно, я не проти, тільки боязко: ми ж зовсім не знаємо цих людей, це – чужі люди.
– Але хтось повинен їм допомогти. Давай ми зробимо цей крок першими, – уже більш впевненіше запропонувала Галина.
– Як ти, так і я. Згода.
Вирішила наступного дня зустрітися з Мариною на роботі і порадитися ще з нею. Так і зробила. Та похвалила подругу, обіцяла разом піти до підопічних.
– Олено Василівно, – голосно звернулася до жінки Марина, – моя подруга хоче запросити Вас і Настечку до себе в гості, на Різдвяні свята. А потім, після свят, зразу переїдете у надане вам житло для проживання.
– Дякую за таку пропозицію, але чи не будемо ми їм лишніми у їхній сім’ї?
– Ні, не будете, – сказала Галина, – а Настя, якщо хоче, може брати з собою і кошенятко. Всім місця вистачить.
– Дякуємо, – стиха промовила дівчинка.
По ній було видно і затаєну радість, і незрозумілий острах.
Вдома Галина сама себе не впізнавала: все вимивала, витирала, кімната для гостей світилася, певно, відчувала, що «холостяцьке» її життя закінчилося. Чоловік скупив чи не весь магазин: холодильник тріщав. Оця турбота стала такою приємною.
На календарі – 23 грудня, день особливий, бо їхня квартира стане маленьким прихистком для двох людей, які, втративши все, не втратили себе і своєї віри. Галина разом з Анатолієм будуть старатися подарувати цим двом чужим людям жменьку тепла, щоб їхні сердечка зігрілися.
А що їм було збиратися? В малої – сумка через плече, а в бабусі – пакет в руці, видно, щось з гуманітарної допомоги (ліки, продукти, одяг).
Зайшли, соромлячись, стали збоку.
– Проходьте, будьте, як вдома, – сказала і рукою прикрила рота, зрозумівши, що ляпнула лишнє.
– Дружина хотіла сказати: проходьте, покажемо вашу кімнату, а також кухню, ванну, – пояснив Анатолій.
– Мій чоловік – Анатолій Іванович, дуже радий, що ви погодилися в нас погостювати. Все рівно, кімната вільна вже давно, бо діти вилетіли з гнізда, розлетілися. Трохи відпочинете, роздивитеся, а тоді будемо разом складати список святкових страв, щоб на столі було за традицією 12. Не будете проти приєднатися?
– Скажете, що треба, ми з бабусею зробимо. Ми раніше теж готували страви на Різдво, і щоб обов’язково була кутя. Це я знаю, і дуже люблю кутю з родзинками і халвою, – сміливо пояснила дівчинка.
– В нас завжди була смачна кутя, – сумно промовила жінка.
– …А татко… приносив мені на свята маленькі і великі золоті яблука, так він називав мандарини й апельсини, вони пахли снігом і цукерками.
Бабуся погладила дитячу голівку, поцілувала і прихилила до своїх грудей.
– А знаєте, мої донечки малими теж любили кутю з халвою, – Галина не знала, як перейти на іншу тему, і не хотіла вглиблювати гостей у їхні спогади, – тож пропоную і нам приготувати таку.
Робота кипіла: всі дружно готували страви. Спочатку зварили кутю, а потім – варили холодець, крутили голубці, пекли «макаран», робили вінегрет. Зварили узвар, наліпили вареників з капустою і з вишнями, насмажили риби хек, нарізали оселедця, зробили ще й шубу, натушкували капусти, відкрили мариновані гриби і спекли два дека пирогів: з маком і з яблуками. Після всіх робіт Галина дістала з антресолі у вітальні маленьку ялинку і коробку з новорічними іграшками. Доручила дівчинці прикрасити. Та із задоволенням розвісила кульки та гірлянди, навіть щось наспівуючи при цьому.
На Святий вечір за столом сиділо четверо людей. Коли на небі з’явилася перша зірочка, кожен з них помолився. Господар, першим скуштувавши куті, промовив: «Дай, Боже, нам ці свята опровадити, а других у мирі та здоров’ї дочекати!»
– Ми сьогодні – щасливі, бо – разом, ми – не самі. І ви – не одні. Настунечко, ти – як справжня зірочка в нашому помешканні, тому бажаємо, щоб Різдвяна зоря світила вам добром і любов’ю, – обняла дівчинку, а потім Олену Василівну.
Чоловік відчув велику радість, ніби знайшов щось давно втрачене. Діти, вітаючи по скайпу, вперше за довгий час бачили батьків такими щасливими, хоч і з крапельками роси на обличчі.
За вікном крутилися одинокі сніжинки, ніби прилетіли з далеких світів подивитися на своїх дорогих людей, як вони, чи не сумують, чи є на столі кутя, а біля неї ложки…
Є кутя, є хліб святий. І повна ваза різдвяних золотих яблук.