Лідія Яцкова. «Кінцуґі безіменного»

Він тут чужий. Його не знають і не впізнають. І він сам не знає ні себе, ані свого імені. Дивлячись у дзеркало, намагається добре розглянути худюще витягнуте обличчя, великі запалі сірі очі, переоране болем і нервами чоло. І більше – нічого. Лікар звертався до нього різними іменами, та в ньому не забриніла жодна ниточка пам’яті… Але ж у нього була і, можливо, є мама, якось же вона його кликала! Але як? «Треба чекати» – слова лікаря.  А поки що він – пацієнт реабілітаційного центру ветеранів війни – війни в 21 столітті?! Сюди його привезли з військового шпиталю. В його карточці написано: «Невідомий». Діагноз: «Порушення пам’яті».

В палаті – четверо, всі молоді, після поранення. Сергій (позивний Граб), Богдан (позивний Хмель), Віталик (позивний Граф) і він – безіменний. Сергій не дуже балакучий, але добрий, товариський. Богдан після контузії, тому погано чує, до нього треба говорити голосно. Віталик має проблеми з очима, тому без сторонньої допомоги ще не може обійтися. Компанія хоч куди! Та головне – живі! Була надія на те, що хтось упізнає безіменного в новинах, де показали сюжет про врятованих поранених і як вони мужньо повертаються до життя. Дзвінків не було ні на телебачення, ні в лікарню. Значить, або його родичі не бачили цього відео, або… нема кому бачити… Для нього відлік часу розпочався з лікарні, коли вперше після операції відкрив очі і побачив людей у медичних костюмах. А до цього – прірва, охоплена вогнем і димом, криками й плачем. Згодом тілесні рани загоїлися, та й світ уже не крутиться так, як в центрифузі, а от душа… Календар його теперішнього життя стартував з лікарняної палати, з великого пластикового вікна, з холодних білих мовчазних стін. Якби десь було в нього тату́ – хоч одна буква його імені, то можна було б вгадувати, а так – нема. От у Сергія є «С», але він і так знає, що він Сергій, і пам’ять має феноменальну: то вірш може прочитати, то гумореску. Богдан зразу сказав: «Старий, я буду тебе називати «Ен», поки ти не пригадав свого імені, бо якось же треба звертатися!» Так його охрестили по-новому, і він не протестував.

Щодня згідно з розкладом спеціальні лікарі, психотерапевти і неврологи, проводять з пацієнтами терапевтично-лікувальні вправи.

В список записали і його, безіменного. Заняття нічим особливим не виділяються, може, тому, що це перші, ознайомлювальні. Більше «дитячих» запитань, простеньких. Головне, що не втомливо. Наприклад, показують на екрані фото дітей в школі, потім йде розмова про шкільні роки, улюблені предмети, учителів. І зразу між цим запитання: який предмет тобі найбільше подобався, хто його викладав? За тиждень занять поки що прогресу не відбулося. Ніби стоїть стіна, величезна, сіра, від землі до неба, і тиша, німа тиша… Якби хоч маленький звук, писк, зойк, шерех, стукіт, а то – нічого. Його тіло живе, має гаряче серце, тисячі клітинок розриваються від невідомості і внутрішнього хаосу, і він знає назви органів, а вони не знають його імені, того, що дано при хрещенні, того, яким називала любляча матуся, того, яке називали учителі в школі, опитуючи домашнє завдання, того, яке шепотіла на вушко кохана дівчина. Як же тепер йому жити без імені? Можна приклеїти нове ім’я, але воно не приросте, не приклеїться, бо під ним буде в конвульсіях мучитися справжнє, рідне, пробиватися із паралізованих пасток, шукаючи шпаринку для виходу бодай його мікрочастинки, бо воно теж не може без клаптика неба, без промінчика сонця, без ковточка солодкої води, без медового звучання кожної буквочки з уст дорогих серцю людей. То це, виходить, його ім’я в такій же ситуації, як і він сам: ніби й є, але й – нема: в далекій темній комірці мозку, чекає порятунку, посилаючи свої прагнення човниками червоних рік та річечок, з надією, що ті доберуться до центру спогадів – адже там мільйони різних підказок, і хоч одна та й знайдеться, щоб допомогти молодому воїну. Дожився… Тепер він – безіменний. Може, він – Микола чи Руслан, Вадим чи Богдан, Олег чи Сергій, Олександр чи Максим?!. Вибирай яке хочеш – пальцем в небо!

При таких роздумах найлегше, що йому вдається, це сон. Лікар теж рекомендував багато спати, щоб відновлювати сили і мати можливість одержати хоч якийсь натяк у сні. За його словами, сон – не тільки ліки, а й магічне джерело відповідей на запитання.

«Спи, спи-и-и… – сам собі мовчки робив навіювання хлопець, – нехай присняться гарні сни, сни-и-и…» Через кілька хвилин лице розрівнювалося, ставало милим, спокійним, безтурботним і, підсолоджене тишею, поринало в сонну купіль…

…Відкривши очі, молодий чоловік побачив незнайому жінку біля свого ліжка. Вона була хоч не дуже молода, але виглядала гарною, тільки зажуреною. Він мовчки роздивлявся її обличчя, волосся, руки, і не знав, що йому треба казати. А вона дивилася на сина, навіть не уявляючи, з чого почати розмову. Їхнє мовчання нагадувало старий німий фільм, в якому глибокий зміст ховався тільки в рухах і міміці героїв. Лікар попередив її, що він не пам’ятає нікого і не знає свого імені. Тому не «мучити» його запитаннями, щоб не зробити гірше. Курс відновлення здоров’я потрібно пройти, а там буде видно, може, прийдеться їхати в кращу клініку за кордон.

В цю непросту ситуацію втрутилася медсестра.

• От бачиш, і до тебе приїхали гості, значить підеш на поправку, – підбадьорливо подивилася на жінку.
• Добре, – відповів Ен, – гості – так гості. Чому Вам захотілося провідати саме мене? Ми були раніше знайомі?

Ганна не могла видавити із себе ні слова, щось стало комом в горлі, а пекуча сльоза покотилася по щоці.

• У Вас все добре? – запитав спантеличений молодий чоловік.
• Так. Тепер так. Дорога була важкою, але, слава Богу, я тут.
• Розкажіть, звідки Ви приїхали? Чому саме до мене?

Як же їй позбирати всі слова докупи, перекрити наказом ду́мки солоні потоки сліз, змусити серце не так голосно калатати в її грудях? Як? Всю дорогу намагалася вивчити урок стійкості і терпіння, але не дуже й вийшло. Захотілося крикнути на весь світ: «Сину, синочку, я приїхала тебе обійняти, притулити до свого материнського серця, поцілувати в голівку і сказати, як в дитинстві: «Мій хлопчику, Івасику-Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!..» А тепер з’явився якийсь колючий острах і невимовно-давлячий біль… Ні, треба взяти себе в руки, вона ж обіцяла лікарю. Бо невдалі її спроби можуть ще більше заблокувати ті центри пам’яті. Вона – сильна, і її син – сильний, вони разом зможуть…

• Побачила в новинах… моя сусідка, а зразу мені не сказала, бо їй було не до того, в неї свої проблеми. А я… ну… подумала, може, десь там на тих страшних дорогах і мого сина бачили?..

Язик почав заплітатися, сама не тямила, що говорить, і чому на Ви (це ж її син!).

• Не знаю, про що Ви кажете, але сподіваюся, Ви знайдете свого сина. Матері не повинні втрачати дітей, так як і діти – матерів. Я б теж хотів побачити матір. Правда, не пам’ятаю, яка вона. Але думаю, що гарна, і впевнений, що любить мене. Перепрошую, як Вас звати, а то якось незручно.
• Ганна Устимівна. А Вас величають Ен, так лікар сказав. Як зарубіжного актора чи письменника.
• Ен – це хлопці охрестили, бо я – без документів, і до того ж не пам’ятаю, як мене по-справжньому звати. А Вас звати гарно – Ганна, та ще й Устимівна.
• Мого батька так назвали на честь Устима Кармелюка.
• Цікаво…
• Дякую, що вділили мені свій час. Якщо Ви не проти, я ще навідаюся.
• Це Вам спасибі. Мені було приємно з Вами спілкуватися. Не втрачайте надії, син дасть про себе знати.
• Дай Боже, щоб так і було. Поправляйтеся. – Не втрималася, чи то по інерції, підійшла і обійняла хлопця. Відчувши його тепло, наче заклякла, але не видала себе, хоч як це було для неї важко.

Сюди не їхала, а летіла, так поспішала, з надією, що він впізнає її, свою матусю… Та не так сталося, як гадалося. З чого тепер починати? Що говорити? Може, запитати, про шрам над бровою (підлітком грав у хокей і шайба влучила). Ні, не те. Може, чи любить деруни (він їх може їсти і їсти, ще й обов’язково з часничком). Не те. Може, чи вміє грати на якомусь інструменті (грав у духовому оркестрі на трубі). Не те. Може, чи одружений, має сім’ю? (Адже з Наталочкою зустрічалися, і почуття їхні щирі. В усіх казках пишуть: поцілунок оживив, дав силу, повернув пам’ять). Так склалося, що вона змушена була виїхати за кордон разом з матір’ю. Треба шукати вихід, але обережно, щоб не спричинити нову травму. Їхня зустріч повинна бути не по телефону, і не примушено. Ганна пригадала слова лікаря: «Лікує час, але й ми повинні в цьому часі бути учасниками змін».

Коли Ен глянув у вікно, побачив свою відвідувачку, яка досить повільно йшла, ніби шукаючи щось під ногами. Притулився ближче до шибки, очі вп’ялися у визначену ціль і незворушливо завмерли. Силует, мов на картині художника-експресіоніста, не мав ознак чогось особливого, але під кольорами одягу пробивалося миготливо-знайоме тепловіння, яке не хотілося відпускати. Було таке відчуття, ніби він шукає голку в копиці сіна – і йому необхідно її знайти…

Лікар-невролог вирішив перевірити стан пацієнта після зустрічі хлопця з матір’ю.

• Відвідувачка не втомила тебе? – спокійно запитав лікар.
• Навпаки, в моїй голові навіть просвітліло – приємне спілкування.
• Я радий. Спілкування – необхідна річ, особливо, якщо воно несе в собі позитив.
• Запитав, звідки приїхала, а вона так і не сказала. Чи сказала, а я не запам’ятав.
• Нічого страшного, наступного разу запитаєш.
• Навряд чи буде той наступний раз. Я ж їй – не родич, не син, то чого б вона ще раз надумала мене відвідувати, – захвилювався Ен.
• Поживемо – побачимо. А ти б хотів?
• Певно, так. Щось в ній є таке, що словами не кажеться…
• От і добре. Значить, душа відчуває.
• Що відчуває?
• Доброту, милосердя, якраз те, що тобі так необхідно. Гаразд, відпочивай.

Минув один тиждень, другий, все наче без змін, але Ен відчув, ніби десь всередині нього відстала якась шкірочка, задирка чи лусочка – і, як впускний клапан, пустила повітря чи еліксиру, чи чогось іншого – він почав краще відчувати смаки, запахи. І коли одного дня пані Ганна не прийшла, йому вже не вистачало того запаху – в голові щось тріщало, пікало, свистіло; він вже ніби й знав цей запах… Запах праженого молока, спеченого хліба, яблуневого цвіту, піонів, свіжовипраної білизни, щільників, липового цвіту, конюшини, спілої антонівки, чорнобривців… Несподівано для себе хлопець тихо заспівав: «Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю. Та й навчила веснянки співати про квітучу надію свою…» Мама завжди сіяла чорнобривці… він пам’ятає.. пам’ятає… мати… матусенька…  Заслонена в біленьку косинку, в салатовій блузочці, очі… голубі – як блакить над головою… Якби ж приїхала, впізнав би, певно…

Зайшла медсестра:

• Візьми телефон, – дала йому в руки, –  це недавня знайома. Говоріть, я потім зайду.
• Алло! Слухаю.
• Доброго дня! Як Ваші справи? Не змогла прийти, то хоч зателефоную.
• Дякую. День за днем – болячки втечуть конем.
• Хочу запитати, які книги любите читати? Я принесу, бо цього добра вистачає.
• Читати, мабуть, люблю все, але, думаю, фантастика, щось космічне, бо воно вічне, і далеко від нас, може, хоч там люди не загадять усе.
• Тоді підберу щось. Одужуйте. Тримаю за Вас кулачки.

Хотів ще сказати «Дякую», але сигнал дав зрозуміти, що розмову завершено.

А ці останні слова він вже чув, і не раз, і саме цим голосом… Так це ж йому мама так казала. Мама… – дихання зупинилося на півдорозі – він опустився додолу…

Укол заспокійливого подіяв зразу – заснув.

…Жінка  в знайомій одежині вела його за руку через великий довгий міст, майже такий, як у Києві… Вона дивилася на нього маминими очима, говорила ніжними материнськими словами… І той погляд торкався самого його серця, а лагідні слова огортали рідним теплом.  Як йому добре, коли поруч мама – ласка і вірність, сила і любов.

Проснувшись, хотів повернутися ще в сон, вловити ту невловиму солодку легкість… Одяг, мова… цієї жінки зі сну – це… Невже вона – його мати?.. Піднявся і поспішив до лікаря. Ще з дверей, запинаючись, запитав:

• Володимире Миколайовичу, хто ця жінка, що приходила до мене? Мені здається, що я її знаю.
• Здається чи знаєш? – трохи задоволено промовив той.
• Моє тіло, шкіра, кістки, кров, серце підказують мені, що це… моя… моя мама…
• Це добре, що наші методи лікування діють на тебе позитивно. Значить, все налагодиться. В тебе розумна і мудра мама, витримка в неї, як в справжнього бійця.
• Ви так кажете, бо так треба казати. А правду тільки один Бог знає…
• Не панікуй! Не все втрачено. Бачиш, пам’ятаєш про Бога, може і «Отче наш» знаєш?
• Здається, знаю.
• То тренуй пам’ять, це піде тобі на користь, – лікар поплескав його по плечу, – думаю, ти надовго тут не затримаєшся, скоро повернешся додому. А рідні стіни лікують найкраще.
• Рідні стіни… рідний дім… Як в тумані… І чи вийду коли-небудь з того туману?..
• Хочу розповісти тобі щось цікаве про кінцуґі – мистецтво, яке виникло ще в п’ятнадцятому столітті. Це історія лакованих керамічних виробів у Японії. Кінцуґі не тільки не приховує пошкодження, але й виділяє їх, натякаючи таким чином на тлінність буття і мінливість долі. Твій сьогоднішній стан – як розбита порцелянова чаша, що колись була красива і потрібна, а тепер знаходиться на реставрації. Та її не просто склеять, а ще й нанесуть золоті шви, які змінять її долю на краще, тобто продовжать життя.
• Нічого собі! То Ви – не просто лікар, а лікар-філософ, і, признаюсь, мені Ваша розповідь сподобалась. Особливо про порцелянову чашу. Класно!
• Дякую за лікаря-філософа, так мене ще ніхто не називав. Навіть приємно.
• Але… є одне запитання: Ви ж тепер вже знаєте моє ім’я?
• Ти сам його знаєш, а почути маєш від дорогої людини. Це теж важливо.

Настрій покращився, і друзі одразу це помітили. Сергій навіть радісно підколов:

• Певно, знов будемо тебе перехрещувати, але вже на твоє справжнє ім’я.
• Ви ще не поставили ставки? Не витрачайте даремно часу. Вперед.

Почувся голос Богдана:

• Ен, до тебе прийшли.

Вийшов у коридор, серце затріпотіло, як у підбитого птаха. Жінка стояла навпроти нього, в руках тримала пакет.

• Доброго дня! Ось принесла книги і трохи вітамінів – вичитала, що для здоров’я мозку і пам’яті корисно вживати ягоди, волоські горіхи, мед… Я потім ще принесу.
• Дякую. Але краще це все їсти вдома, разом з Вами, – підійшов і притулився до неї, як маленька дитина, тихо заплакав – сльози лилися рікою, залишаючи патьоки на її кофтині. Аж тільки тепер вона відпустила свій терпець – і обома руками обійняла сина.
• Іваночку! Хлопчику мій! Життя моє! Все погане – позаду, тобі не можна нервувати. Ми разом пройдемо цю дорогу.
• Ма-мо… Я впізнав Вас, мені допоміг сон. Я пригадав Ваші руки, запах, мову…
• Мій сину! Моя єдина радість в цьому світі! Все буде добре! Головне – що ти живий! Боялася спочатку не проговоритися, щоб не зробити гірше. Трималася з усієї сили.
• Чому ж я зразу не впізнав? Он яка ця штука – пам’ять! З нею ти герой, а без неї – манкурт. Страшно! От і зараз мигають картинки в голові, але тьмяні і всі без назв – нагадують осіннє листя, зірване вітром з дерев, а воно кружеляє, кружеляє, ніби шукає дорогу назад…

Мати не втомлювала ні запитаннями, ні настановами. Згодом пішла, але завтра прийде обов’язково.

Повернувшись в палату, потер руки,  ледь усміхаючись, запитав:

• Хто робив ставку на Івана?
• Отакої! – незадоволено хмикнув Сергій, – не повезло – так не повезло!
• Вітаємо з поверненням твого імені! – задоволено промовив Віталик.
• Дякую, побратими! Тепер ми справжня команда, бо маємо імена як годиться!

Богдан все зрозумів з міміки і жестів, теж потиснув руку в знак вітання.

• А знаєте, хлопці, переді мною був якийсь тупик, я стояв перед стіною запитань без відповідей – і душа моя ридала. А тепер того тупика нема, він розступився – і попереду велика світла дорога боротьби й успіхів. Було таке собі кінцуґі безіменного, а стало кінцуґі Івана. Головне, що я не один, в мене є мама – моя берегиня і моя опора, бо тато загинув, коли я був маленьким. А ще я дізнався, що в мене є дівчина, це ж новина з новин! Життя продовжується! Бережіть своїх рідних, любіть, бо живемо заради них, а вони – заради нас.
• Іване, ти правий, ми тебе підтримуємо. Тільки не забудь нас запросити на своє весілля, щоб дружба наша не заіржавіла. І обов’язково розкажеш нам про те кін…буґі чи як.

Всі дружно усміхнулися.

Отак і закінчилася історія безіменного хлопця. Але продовжилася наступна – історія нового життя, історія спогадів і лікувальної терапії, бо друзки пазлів ще довгий час будуть складатися Каєм, поки не знайде його Герда…