З книги «Кармінові ескізи»
НЕЗМІННА АКСІОМА
Життя людське настільки цікаве, що всю дорогу – від самого народження до похилого віку – людину супроводжує ця цікавість. Але завжди вона має різні відтінки кольорів – від білого (народився на світ білий) – до чорного (смуток, відхід в інші світи). І якщо згадати спектральне бачення, то є дванадцять основних кольорів – первинні і вторинні, і ми живемо, «купаємося» в їхніх відтінках: радощах і печалях, везіннях і невдачах, щасті і горі, любові й ненависті. Серед них карміновий – колір зрілості, виваженості, стиглої мудрості.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якщо порівнювати вік людини з порами року (юність – весна, дорослість – літо, поважний вік – осінь, старість – зима), то саме «осінь людини» має карміновий відтінок: мрійливість красуні едери, ніжну закоханість буйночубого клена, трепетну задумливість чорнобривців, блаженну сакральність заходу сонця.
Любов, добро, чесність, порядність, довіра, зрада, жорстокість, зневіра – на всіх етапах свого дозрівання то горять, то згасають, то пульсують, то жевріють…
І рано чи пізно, як по сходинках, ми «переступаємо» з жовтого, червоного, голубого кольору – на коричневий, фіолетовий, чорний…
Карміновий присмак відчуттів все збільшується і збільшується, витісняючи світліші й солодші…
Це – незмінна аксіома людського життя.
УРОКИ СОНЦЯ
Передсвітання. Навкруги – тиша. Та небо приміряє вже іншу одіж, вмокнуло козирок свого картузика в ніжні обійми річки і перевіряє останню вахту – все має бути як слід до приходу Ясної Могутності!.. Збігають останні хвилини, секунди…
Ширма обрію змінюється миттєво з фіолетово-синьої на голубу, потім – на багряну, на – жовту, на – золоту!..
Виходить на подіум Сонцесяйна Величність! І всі стають їй підвладні: вона дає їм життя, вона дає їм любов! Це не просто Зірка, це – Світило Життя, це – Сонце!
Рівненько, без запізнення, приступає до праці. Трудиться справно, чесно, прозоро (От у кого вчитись!). Не відпрошується з роботи, ніколи не запізнюється, не жаліється, не плаче, не заздрить, не йде на вибори, не сіє ворожнечу, не придумує нові реформи, не стягає безкінечні багатства, не заглядає за край світу: «чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…»
Що ж воно робить? Просто світить і гріє. Щодня дає нам уроки, а ми, як погані учні, за тисячі років не можемо вивчити навіть одного! То що це? Пасивність, байдужість, тупість, чи повна невідповідність назві «гомо сапієнс»? В Космічної Сили була надія на розумну істоту – людину, і ця надія сьогодні розсипається, як порох. Бо, щоб зняти з себе будь-яку відповідальність, людина створила штучний інтелект. Нехай майбутні покоління мають справу з ним, все-таки прогрес! Тільки гаряче живе серце замінити залізним холодним – неможливо! А «сім життів» – це «ігрова утопія», яка стала на шлях руйнації в першу чергу дитячого розвитку.
А, може, ще не пізно?! Може, хоч один урок – а таки розпочати вчити, беручи приклад з сонячного м’ячика, такого великого і недосяжного, такого маленького і беззахисного?!
Що ми знаємо про нього? Віками без будь-яких обмежень безкоштовно користуємося його світлом і теплом: давай, давай… А як йому живеться? Як йому болить? Може, мільярди років теж чекає лікаря, і посилає sos через магнітні бурі, а відповідь: ой, знову щось на тому сонці, швидше б стало нормальним. Світило дарує нам, людям, світанки, а хто ж йому посвітить?.. Так, воно – велике-велике, але, мабуть, теж плекає надію на маленьку любов і вдячність від кожного з нас.
Як мудро сказала подільська скрипалька Валентина Щур: «Якби сонце лінилося, чи був би світ? Світу би не було! А воно – не ліниться. Воно світить і добрим, і злим – всім! І хоче, щоб усі подобріли, і були зворушливими, не заздрісними, не підлими…»
Можливо, з усіх людських байдужостей та ліней і створюється та шкідлива енергія, яка спричиняє бурі й вибухи на самому сонці – і йому боляче, а воно, як Прометей, дарує світло іншим, рятуючи їх, даючи ще один шанс!
Ми, люди, – учні, тому треба вчитися, а не рівнятися до богів!
ПІКСЕЛІ ДОБРОТИ
Чи народжується дитина доброю? Чи вчиться бути доброю змалечку? Чи добрішає в дорослому житті, спілкуючись з добрими людьми? Чи, може, доброю стає тільки в старості, коли хоче поділитися з усіма, виявити свою щирість, а натомість – щоб хоч хтось приходив, навідував, казав тепле слово, ділився новинами, а в свято приносив маленький гостинець – хліб чи цукерочку.
Звідки ж беруться ці пікселі доброти? І їхнє число – якості й кількості? Та й хіба доброти може бути багато чи мало, високоякісної чи бракованої? Це ж не товар, на якому ставили знак якості!
Чи багатьох ми називаємо добрими людьми, такими, які виражають своє чуйне і приязне ставлення до інших у щирості й доброзичливості? Чи можна сьогодні навчити добру – виховувати на основі законів справедливості?
Добро, доброта, добродій, доброзичливий, добродушний, добропорядний, добросердечний, добросовісний, добросусідський, доброчесний… Які гарні слова! Це про вас?
«Добро» і «ти»… Якщо добро й існує окремо, то ми його й не помітимо в комічних вимірах простору, а якщо воно в гармонії з земною істотою «ти» – то це вже діюча субстанція нашої цивілізації.
Цікаво, а чи знає саме добро, що воно добре, і чи для всіх, чи лише для вибраних? Нинішній принцип: «Ти – мені, я – тобі» – як учитель з указкою. Є над чим задуматися. Краще згадати мудрість народну: «З добрими людьми поживеш – добро від них переймеш», «Робиш добро – не кайся, робиш зло – начувайся!», «Твоє добро сторицею тобі повернеться». Сторицею хочуть усі, а от «твоє…» – дає збій… Може тому, що в часи технічного прогресу добро втратило свою вагомість? У світі, де «літають» міріадними зграями паперові банкноти, заради яких людина готова на все, це маленьке слово з двома сонечками виходить з моди, бо на подіум «виперлися» заздрість, брехня, підкуп, фейки, інформаційне піратство, зрада. Але маленька насінинка сильніша від них усіх разом, бо вона скупана в космічній енергії й оповита любов’ю. І чим світліша ця любов, тим більше пікселів буде мати доброта.
Може, дитина народжується уже з певним числом тих пікселів? А оточення, тобто ми, дорослі, впливаємо на неї або позитивно, або негативно. Бо, як стверджують мудреці, чого не було закладено, того й не розвинеш – і в цьому є суть…
Все, що має вплив на живий організм, залишає свої позначки, рубцювання. Ці формули кодуються і потрапляють в кров, а згодом – в маленьку дитинку, що прийде в цей світ, збагативши його святістю, мудрістю, багатьма позитивними якостями, якщо вони були закладені в батьківсько-материнській формулі життя.
Так що є над чим працювати. Тут не штучний інтелект треба рекламувати, а – здоровий спосіб життя, інакше не буде кому користуватися пікселями доброти!
ЧАС ЛІКУЄ?
Він просто ЧАС. Чому людина нагородила його професією лікаря? А, може, треба було б його запитати, чи це йому потрібно. Адже є, здається, близько 56 тисяч професій. Думаю, йому б краще підійшла професія судді, або прокурора, або учителя. А він мовчить усі віки, пересипаючи пригорщами пісок, проціджуючи через цідилко воду, і – ні пари з уст. Філософ і мудрець! Без запитань і відповідей. Про нього можна говорити до безкінечності, а з ним – зась! Його можна любити і ненавидіти, а сказати йому про це неможливо. І рідко хто, а може й ніхто, може розпізнати в ньому свого друга, супутника, єство свого відображення.
Ти маєш своє місце у просторі. Але твоя сутність, твої невдачі й успіхи, твої поразки й перемоги, твоє безбарвне існування чи бурхливе життя не можуть відбуватися в позачассі. Ти можеш зупинитися в дорозі від втоми, але його стрілки не зупиняються ніколи, вони змащені космічним мастилом вічності. Зірки на небі – це маленькі відблиски їхнього цокання: тік-так, тік-так… Мільярди разів – міріади зірок… Певно, тому, дивлячись на небо, ми не усміхаємось, а затамовуємо подих і дивуємося незрозумілій, недосяжній красі вічності і могуті!
Кажуть: час лікує. Теорема й аксіома, певно, будуть безупинно на ринзі. Він як космічний арбітр завжди правий і справедливий, але «приміряти» спецодяг – це не для нього. Час може йти поруч, якщо забажає, або на крок попереду, якщо ти вагаєшся.
ЛИЦЕМІРСТВО
«Він такий лицемірний…» – не раз доводилось чути. Лице-мірний – так ніби приміряє собі друге (інше) лице. Але для чого? Сховатись? Від чогось чи від когось? А хто (що) заставляє це робити? Страх! Ось у чому відповідь.
Страх роздає безоплатно свої послуги – беріть, і при цьому єхидно посміхається. На цю акцію – бажаючих повно. І вона завжди – безпрограшна…
Приміряють у всі віки – і чим багатша людина, тим більше масок у її гардеробі.
А що сьогодні? Переступивши поріг нового століття, заходимо в Палац, а там – вже відбувається грандіозний маскарад. Встигай тільки вибрати пару.
Хто ж родичається з лицемірством? Звичайно, не важко здогадатися: зрада, брехня, лукавість, крутійство, удаваність, підступність, фальш – така собі компанія красивих гідр, улесливих і привабливих. Вони частенько є «душею» елітних зібрань, особливо олігархів, чиновників, високих посадовців та ін..
Але ж гідри залишилися в міфах, фантастичних творах… Залишились… Канули…
То, може, прийшов час знищити ті чорні маски, і жити зі своїм лицем, умиваючи його щодня пригорщами сонця і радості, щирості й порядності. Адже люди самі можуть створювати і рай, і пекло… А гріх?…
КОЛИ ЛЮДИНА СТАРІЄ?
Вік людини – поняття досить складне. Його можна порівняти хіба що з бігом.
Якщо уявити, що вік – це довга дорога зі сходинками вгору, до Великого храму (Замку), де все є і все добре, – то спочатку дитина буде бігти, без спочинку, а потім, передаючи естафету дитині-підлітку, їй захочеться якнайшвидше добігти, щоб тоді відпочивати.
Діти вміють не тільки бігати, а й стрибати, як м’ячики або горобчики. Для них не існує «не можна», їм усе під силу.
Сімнадцятирічних не дуже цікавить біг, їх манить простір морів та океанів. Легко і невимушено подолають задану дистанцію і ще встигнуть (як за Жуль Верном) – навколо світу…
Ті, хто розміняв четвертий десяток – на бігу поглядають на годинники – і поспішають до лавочки, аби перевести дух, та пильно стежать, щоб ніхто не запідозрив їхньої легкої втоми. Двадцятирічних вважають суперниками, бояться, але не признаються в цьому і виду не подають, гоноряться.
Кому за п’ятдесят – підбігають, але постійно бурчать, висловлюють свої незадоволення, і навіть можуть використовувати нецензурну лексику. Пульс «не вміщається» в закритих рамках об’єкта, ніби рветься сам окремо втерти декому носа…
А що ж сімдесятирічні? Вони бадьоряться, згадуючи свою запальну юність, але згодом їхній біг стає ходою. Розум хоче «струснути молодістю», а тіло – «здає позиції», тримаючись гідно, трішки «по-молодечому». Раз по раз перевіряють телефон, чекаючи запрошення на будь-яку, навіть незначну, зустріч, сподіваючись повернутися хоч на декілька сходинок у кімнату минулих днів.
Вісімдесят – пора вимірів і результатів. Люди цього віку вже мудрі, і, хоча знають, що не можуть бігти, роблять більше рухів тілом і руками, тільки щоб не відстати. Інколи вони чимось нагадують буревісників, або журавлів… Биті дощами і снігами, вимучені вітрами і дорогами, але з добрим серцем, з вірою в те, що зможуть подолати цей шлях.
Столітні люди – як столітні дерева: сильні, успішні, переможні, – але стомлені, зморені, постарілі. Видно, час забрав їхню красу і молодість. Вони нагадують старі кораблі, які, після довгих походів, уже без якорів, повростали своїми пробоїнами в довічні береги. Перекошені, розбиті, мовчазні… Їх пам’ятають – історія, але ремонту вони вже не підлягають, до них водять тільки екскурсії…
Ось і Замок. Людина обертається, щоб подивитися на пройдений шлях, і дивується: а де східці? Є тільки маленька доріжка. Може, спробувати назад? Але – ні, ноги не йдуть. Цю дорогу можна пройти тільки раз! Жаль!
Певно, коли саме це мозок починає усвідомлювати – людина старіє. Бо хоче назад, а не вперед. Не вік старить людину, а її думка, її мислення. Ви скажете – зовнішність!
Ні! Усміхненим і щасливим у сімдесят, буває, заздрять і молоді у двадцять п’ять…
ВІРА – ДОВІРА – ЗНЕВІРА
Які близькі ці слова за звучанням, які далекі – за значенням.
Віра. Просто вірити, просто мати кому вірити – це основа людського буття. Бо якщо нема кому вірити – це страшно, це – безвихідь, це – самотність і спустошення. Віра, як певна субстанція, повинна бути цільною, сильною, щоб вона могла підтримувати, допомагати, позбавляти страху помилки, додавати сили й упевненості в собі. Віра в добро і щирість, чесність і справедливість, непохитність і перемогу.
Довіра. До – наближення, струмінь тепла і чогось очікуваного, надійного. До віри наблизитися, бути переконаним у порядності й доброзичливості, довіряти, буває, більше, ніж собі, тобто довіритися комусь. Та як тільки довіра втрачена, відновити її дуже важко, а часто й неможливо.
Зневіра. З – наче з гірки з’їхати. Було добре, а тепер зле. Вже все відбулося – і вже не так добре… Зне – так ніби щось відірвалося, щось забралося, і його вже не приклеїти, не причепити. Зневіра – як бумеранг, який, на жаль, повертається. Бо кожен, рано чи пізно, з’їжджає з гірки – і опиняється під горою розпачу… І не знає, що далі робити, як бути, і чомусь на всіх озлоблюється, шукаючи винних в комусь, тільки – не в собі. Чогось не вистачає, і на його пошуки іноді витрачаються роки.
Та часом досить одного промінчика, одного погляду, одного дотику, одного слова, щоб усе змінилося…
Певно, віра має своє терпіння, яке робить її витривалішою і сильнішою (Пам’ятаєте, у В. Стуса: «Терпи, терпи… Терпець тебе шліфує…»).
Від віри до довіри – тисяча кроків, а від довіри до зневіри – один. Як на шаховій дошці: один невірний хід – не важливо: Пішака чи Королеви – і все шкереберть.
Віра – в що? Віра – яка? Віра – кого? Віра – в кого? Він просить Віру: «Вір мені!», а Віра вірить лиш собі… Чому? І хто в цьому винен?
Сьогодні ми рідше й рідше говоримо, читаємо про вірність – як чисте і глибоке почуття. Хіба не воно додає впевненості в скрутну хвилину? Хіба не воно дає силу нашим захисникам? Хіба не воно є оберегом любові?!
Кожний віруючий несе у серці віру, вона є сенсом життя.
Можна порадіти за тих, хто має віру.
Можна позаздрити тим, хто має кому довіряти. Можна поспівчувати тим, хто зневірився.
Віра – Довіра – Зневіра.
Можливо, ці слова – поряд, живуть в одному домі, і радіють чи засмучують одне одного, і змушені так жити далі. Все залежить лише від того, хто прийде до них в гості, і чи знайдуть вони спільну мову.
І що виходить? Наймудріший і найсильніший був Хатіко, бо він мав сильну віру. Але ж то звір, тварина.
То коли ж людина зможе піднятися на ту сходинку? Невже ніколи?..
ЧОРНА ВИДИМІСТЬ
Чорний колір має свою таємничість, яка товаришує зі страхом. Тільки в поминальні дні чорний – «коронують».
Відкриємо чорну ширму в кінозалі. Епізод перший. Чорна ніч. Непроглядна, хоч в око стрельни, але через мить на небі з’являються блискітки-цятки – і сум замінює радість. Епізод другий. Чорна земля. Зорана, в яку згодом кинуть зерно-насіння, і з приходом весни там проросте зелене море краси і задоволення. Вже земля – не чорна, а квітуча і родюча. Епізод третій. Чорна душа. Темна, погана, мовчазна, але і в ній є паросток ніжності. Один дотик – і вона світлішає. Епізод четвертий. Чорні очі. Очі кохання, зради, чаклунства. Це про них – у віршах і піснях… Епізод п’ятий. Чорна магія. Буває, думками і руками знахарки робляться погані справи. Та деколи – не було би щастя, та нещастя помогло. Епізод шостий. Чорна смуга. В житті чорне і біле – поряд, як клавіші на фортепіано, що творять разом музичні шедеври. Епізод сьомий. Чорна діра – космічна невідомість, якої ми боїмося. Та, може, ті діри – це «оновлення» космосу, як донорство – для людини.
Чорна видимість… Дивимось вкотре на «Чорний квадрат» Малевича. Нишпоримо очима з кутка в куток, пересипаючи чорні піщинки, але нічого не знаходимо. Бо ще не знаємо, що під цим кольором ночі є ще інший малюнок, про інше життя.
В темній кімнаті не так і страшно, бо крім ваших очей є ще промінь місяця, є ще світло вашої думки…
БІЛЬ ВИБІЛЮЄ ЗАВЖДИ
Біль вибілює завжди. Він до того ж, напевно, є далеким родичем часу, бо чим більша відстань – тим більше білого.
Біль може вибілювати все: і очі, і волосся, і думки, і навіть – почуття. Видно, свою силу біль має – з кольорів. Спочатку здружується з ними, входить у довіру, а тоді –«висмоктує» всю силу і красу того чи іншого кольору. В кожної людини йому вдається це зробити «по-своєму»…
Якось мою увагу привернула пара немолодих людей. Їхнє срібне волосся на головах легко розгойдував вітер. В їхніх постатях було щось світле і сильне, відчувалися рівновага і спокій. Красу цієї пари було видно неозброєним оком. Хода, розмова, погляди – щось випромінювалося незрозуміле, таке гарне і незвичне. Всі, хто проходив поруч, заздрісно-приємно проводжали здивованим поглядом: щасливі!
Значить, не все може забрати біль. Може тому, дивлячись на білоцвіття вишні, черешні, яблуні, ми згадуємо з трепетним сумом своїх батьків, своїх предків.
Це, певно, той білий колір залишився назавжди з нами в земному житті, а вітер зриває їхні пелюстки, ніби розгойдуючи, як колись срібні волосинки-павутинки на їхніх зболених головоньках.
Плаче моя душа, сповнена білих акордів білоцвітної музики…
Тільки тепер мені зрозуміла мамина сльоза, коли по радіо звучала пісня у виконанні Раїси Кириченко…
«Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду…»
КВИТОК У СТАРІСТЬ
Він завжди є. В певній касі – певного вокзалу. І чи людина його купує чи ні – це не має значення.
Це – наче квиток у кіно. Чи заповнений зал, чи напівпустий, багато людей чи один глядач – а фільм демонструють… Людина може тримати цей квиток довго в руці, поминаючи, шукаючи пальчиками якісь рисочки, вм’ятини давніх спогадів, рятуючись від безкінечних колючих думок.
Деколи – ховаючи його у скриньку: чи то часу, чи для ґудзиків, чи – для прикрас, обманюючи себе думкою-цяцянкою, що цей квиток перетвориться на прикрасу, і ним ще можна буде вихвалятися, причепурюватися, хоча б перед знайомими.
Інколи – чіпляючи собі на нитку чи ланцюжок – на шию, замість іконки або амулета – шукаючи захисту в Бога, Сина Божого, Ангела.
І тільки тримаючи в руках золото-кармінове кленове листя, починаєш розуміти суть людського життя, його плинність. Помічаєш таку схожість листків із зорями, що зникає будь-яка неможливість. І зал очікування на вокзалі наповнюється непомітними відблисками отих зірчастих листків…
Сумно. Але тільки тоді квиток відчувається реальним, ніким ніколи не знищеним. І відмовитися від нього не в силі ніхто. Він був завжди. Він є. Він буде. Як і та станція, де квитки продає вічний Касир – Час!
ЗАПАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Як пахне вранці троянда в саду, як пахне у вечірній час матіола, як дурманить своїм ароматом жасмин і бузок, як лоскоче ніздрі п’янкий медовий липовий нектар, так і глибинно-чаруюче притягає запах весняної землі, вмитої дощиком, зеленаво-терпкуватий еліксир пшеничних полів з ромашками, маками й волошками, осінньо-яблучне похмілля вечірньої насолоди і сріблясто-морозяна казковість з новорічними та різдвяними неповторними переливами рідного, дорогого, цілющого.
Запах – це виділення певної кількості феромонів, у когось – для захисту, в інших – для флірту, а в декого – для нападу.
Народившись, дитя зачаровує молочно-солодкуватим магнетизмом, підрісши – легкістю і неслухняністю, а в юності – трепетом закоханості. В дорослі роки вплітається запах дратівливо-егоїстичного, і поступово з приємних ароматів наближається час неприємних, особливо в старшому віці. Таке враження, ніби старіє не так людина, як її дім, меблі, одяг, посуд, речі, книги, дзеркало… Отоді молоді стороняться таких людей, виражають своє невдоволення, часом поводяться вульгарно. І вся причина – запах. Він має силу і має владу, йому байдуже якого ти віку, йому підходять усі. Йому не потрібний голос, йому не потрібні друзі, йому не потрібні гроші: він – маг з чарівною паличкою, і в нього тільки один компаньйон – вітер.
З усіх запахів наймогутніший – запах землі. Тільки він може мати силу впливу на мільйони людей.
Як би далеко людина не була від дому, її завжди тягне до рідного порога, до того місця, де народилася. Скільки б ви не мандрували, але повернення додому радісне й бентежне. І чим ближче під’їжджаєте до рідних місць, тим частішає пульс і більше тріпоче серце, ніби хоче вилетіти з грудей…
Є тільки одне місце, де він не має звичної влади й лише інколи туди пробирається, – сон. Тому сном людина відпочиває, набирається сили, щоб вранці на повні груди вдихнути свіжість прохолоди і чаруючу красу природи. Налаштувати свій настрій на духмяний аромат чебрецевого чаю або кави, а підбадьорившись, поспішати в швидкоплинний ритм життя – з бензинами, газами, солярами, асфальтами, пивами, горілками, винами, наркотиками, таблетками, бджолами, осами, джмелями, колорадськими жуками, мухоморами, опеньками, шашликами, шаурмами, сміттєзвалищами, пестицидами, і звичайно, літаками…
Це все – запахи нашої рідної землі. Як вона, бідна, ще жива? Без респіратора, без щеплення, без гарантії і без паспорта. Їй за ці непланетні страждання треба дати найвищу нагороду Галактики.
Запах болючої і страждальної ностальгії, як птах легкокрилий, тріпоче надією і жде-недочекається хоч маленького повернення на рідну землю, землю, яка тебе породила, вивчила і відправила за океан шукати кращої долі…
І коли прибуваєш в аеропорт, в носі починає лоскотати він, тепер знову рідний, густий, як думки, сивий, як бідність, полиновий, як біль, запах, що пронизує все тіло, до кожної кісточки, до кожної клітиночки…
І хочеться його цілувати, а він – невидимий, як сама розлука, як душевні сльози печалі…
Його не вибирають: він з тобою, і в тобі, і над тобою. Для людини він – як компас для моряка у вирі океану. Знаєш, що він є – тому й рухаєшся, не зупиняєшся, відчуваючи щось таке рідне і невловиме, але і цього досить – для відновлення сили, для впевненості і мужності.
Уже багато років немає бабусі, але є її хата, город, сад… І коли я приходжу, відчиняю вхідні двері, мене зустрічає бабчин дух, запах, який і не покидав, здається, хату… Він, певно, оберігає її, а разом з нею – нашу пам’ять…
Вдихаю глибоко терпкуватий запах, він точнісінько такий, як був і багато-багато років тому. Стою, не рухаючись, здається, що час на маленьку дольку миттєвості повернувся, і раптом стає якось солодко-зябко, стеля ніби піднімається, хата хоче щось сказати. Враз маленький шерех – і з’являється острах, і миготить думка: не повернеш нічого… А так би хотілося, щоб із кімнати вийшла бабуся, заговорила, усміхнулася…
Смуток огорнув мою душу… Який же до болю дорогий цей запах!..
Я зрозуміла: запаху не потрібні слова, погляди, подарунки – він чує тільки серце. Можливо, і в нього є серце, і воно б’ється в один ритм із серцем нашої Землі!.