“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
ІЗ ЕМІГРАНТСЬКОГО БУТТЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світало, смеркалося, і знов світало, і знов смеркалося. Дні тягнулися довго й не дуже радісно, водночас летіли стрімко кудись, ніби у прірву, і поглинали життя. Війна закинула її і мільйони людей в якусь позачасову діру, з якої було годі виборсатися. Силою непередбачуваних обставин, війною відірвана від батьківщини, вона потрапила до чужого краю. З одного боку не дуже чула себе за кордоном, бо не стояв перед нею мур мовного барьєру. Розуміла польську, вміла підтримати розмову з місцевими. Поляки були привітні, чуйні, приязні і культурні. З іншого боку, це було пограниччя, якісь двісті кілометрів і вже Волинь, Галичина. І саме польське місто було схоже за розмірами і культурним начинням на Луцьк. В цім воєводстві жило багато напівполяків-напівукраїнців, які розуміли українську.
Ні, вона не нудилася, пішла працювати на волонтерських засадах. Викладала українську мову російськомовним українцям, які захотіли нарешті її вивчати. Це було вдень, а довгими зимовими вечорами відчувала брак живої душі поруч. «Якби з ким сісти хліба з’їсти». Бо всі, кого знала і бачила вдень, увечері розходилися по своїх домівках, в які впускати чужих не заведено.
І в гості тут схоже не дуже запрошують. Посидять у кав’ярні, але не вдома.
Ночами вона бачила один і той же тривожний сон, чомусь найперший день війни, і як вона прокидається від шокуючої новини о четвертій ранку, і бачить руїни розбомбленого аеропорту і збройних складів у її рідному місті. І по всій Україні виють сирени, і розпочалася евакуація жінок, дітей і літніх людей.
Місто, в якому опинилася біженка, було спокійне і затишне. Але ночами вона здригалася від виття сирен. Тут вони теж часто траплялися, хоча віщували про інше – що хтось вмирає і його їдуть рятувати. Або десь спалахнула пожежа. Згодом зрозуміла, що від сирен на цім білім світі не втечеш нікуди, і почала до них звикати. Потім сон став утікати від неї ночами, натомість став навідуватися головний і сердечний біль, нічні страхи, що ця війна ніколи не закінчиться, що всіх наших, найкращих, найгарніших, найсміливіших хлопців повбивають. І вона, замість спати ночами, плакала. Пробувала молитися, але молитва чомусь не приносила розради, Бог не чув її молитов, і війна дедалі дужче розгорталася в її краю, а дрони літали над містами і селами, ракети руйнували будинки і вбивали людей.
Дивилася відео з фронту, слухала розповіді бійців про обмерзлі кінцівки, і плакала від неможливості їм допомогти. Раз на місяць відправляла маленьку посильну фінансову допомогу на підтримку ЗСУ. І умовляла себе, що гріх гнівити Бога своїми печалями, бо найтяжче зараз не їй на чужині, а тим, хто мерзне у бліндажах. Хто ночує в обіймах зі смертю.
Їй снилися картини знущань окупантів над людьми у Бучі, труп жінки, який два тижні орки не дозволяли прибрати з дороги, і так вона лежала, згвалтована і вбита, а на почорнілих руках продовжував виблискувати рожевий лак манікюру. Снилися зруйновані будинки на її вулиці, зовсім близько від багатоповерхівки, в якій вона прожила півжиття. Туди зараз ніхто не радить повертатися. Жінка прокидалася від жаху, відчуваючи, як нею заволодівають почуття, яких вона раніше не знала – страх і ненависть до ворога. А вона звикла любити, і любила любити, і їй конче бракувало когось, з ким можна було поділитися своєю любов’ю в обмін на жменьку тепла.
Якось вона прочитала в інтернет-оголошеннях, що родина віддасть в добрі руки кота. І ця думка захопила її. Розповіла про неї Роберту, господарю дому, в якому винаймала кімнату. Запитала, чи він не заперечує, якби вона завела котика. Він був не проти, і хоч був дуже зайнятий своїми справами, бізнесовими і родинними, зателефонував до авторів оголошення і домовився про зустріч. Вже наступного дня запропонував своїй квартирантці поїхати автівкою до тих людей і забрати тваринку.
Забрати? Як то, отак одразу й забрати? Треба ж до нього придивитися, принюхатися, відчути органічно близьку істоту. Жінка уявляла собі маленьке кошенятко, яке вона буде плекати, як малу дитину. Назове його Мурчиком, навчить його розуміти українську мову і буде їй шматочок живої України поруч, рідне створіння. Громовідвід її печалей, журби за власною оселею і улюбленою рікою, за тим мирним життям, яке зруйнувала війна.
Навігатор в автівці Роберта чітко показував дорогу за адресою. Це було в іншому кінці міста, елітний район, заселений заможними людьми. Під’їхали до роскішної вілли. Господар на ймення Радек вже чекав на них перед брамою. У вітальні, стіни якої були увішані модерними картинами та естампами, їх зустріли привітними усмішками представники трьох поколінь родини – Радек і Дорота, їхня донька, доньчин чоловік, і дві їхні доньки, які зручно сиділи на канапах і в кріслах. І ось із веранди з’явився він. І одразу вона буа ним заскочена. Бо це було не кошенятко, як вона собі уявляла. Це був великий і якийсь асиметричний кіт, довгий-предовгий, з мордочкою розміром з дитячий кулачок.
Як його звати? – спитала жінка.
У нього немає імені.
Як же так без імені?
Ось тут у його санітарній книжці написано Носик.
А чому Носик? – спитала жінка, і одразу збагнула, чому.
Під носом у кота природа намалювала з обох боків дві руді квадратні плями, які робили цей найчуттєвіший і найделікатніший орган тварини візуально масивним. І через це безіменний кіт був схожий грубуватим писком на верблюда. Але очі таки мав котячі – зелені, розгублені і злякані.
Господарі трохи поспілкувалися з героєм дня і передали кота в руки гості. Він пручався, виривався, і був справді дуже довгий, вушка його торкалися підборіддя жінки, а кінець хвоста торкався її колін.
Якої він раси? – спитала жінка.
Звичайний, нерасовий, – засмівся господар.
Як давно він у вас?
З лютого.
А зараз початок березня. Отже, місяць. Недовго він тут побув. Хотілося взнати причину, яка спонукала господарів розпрощатися з котом. Але це було незручно. І тут про це спитав Роберт.
А ми попросту вже маємо двійко, відповіла господиня. – Дівчинку і хлопчика. – Трійко для нас забагато.
Жінка повернулася до Роберта і тихенько на вухо попрохала взяти трохи часу на роздуми. Мовляв, з цією новиною треба переспати, а назавтра ми вирішимо остаточно, як бути.
Що пані зупиняє, чому не одразу забрати? – занервувався Роберт.
А що буде з котом, коли я поїду в Україну?
Він попросту залишиться у мене. Стане моєю власністю. Мені він подобається. А вам ні? Дивіться, пані, який він гарний, схожий на леопарда! І потім я не матиму зайвого часу вдруге їхати сюди.
Жінці нічого не залишалося, як погодитися. Не могла ж вона в присутності стількох людей розводитися про те, що краса, як вважають французи, вимірюється в міліметрах.
Гаразд. Забираємо! – згодилася проти свого бажання.
Господиня одразу повеселішала і запитала:
Чи пані має досвід спілкування з котами?
Жінка на мить замислилася.
Так, – відповіла невпевнено, пригадавши, що у дитинстві у них з мамою була кішечка Мурочка, яка ловила мишей і інколи вагітніла від дворових котів і народжувала кошенят. Вони з мамою роздавали їх сусідам і знайомим. Малята були щоразу іншої масті – то рудої, то попельнастої, то чорні з білим – і сусіди усім двором довго ламали голови, хто на цей раз може бути батьком новонароджених.
Я б порадив щонайменше три дні не випускати кота з будинку, – сказав пан Радек.
То він у вас хатній? Домашній?
Він у нас часом проситься на природу і ми його вигулюємо у внутрішньому дворику. Але за три дні він має звикнути до вас, до помешкання. Інакше може втекти.
Від вас уже втікав?
Намагався.
В якості посагу за котом давали величезну хатину, з овальним дахом і з шаром піску. Хатину розміром з велику собачу конуру, котячий туалет, польською «кувет». А ще дали пакет з королівським харчем «Rozal Canin» і медичну книжку, в якій були відмітки про стерилізацію та два щеплення тварини.
– За тиждень термін третього щеплення. Ось адреса ветполіклініки, куди вам треба його відвезти, – сказав господар.
Це обов’язково? – спитала жінка.
Так. Бо якщо не зробити щеплення, він буде й надалі «мітити територію», скидати гормони по кімнаті, а це, знаєте, специфічний запах.
Дорото, може, я сам відвезу кота на щеплення, за тиждень заїду до пані, заберу і потім привезу його назад до пані.
Чудова ідея, – радо погодилася пані Дорота і додала: – Ми оплатимо цю послугу!
Дякуємо, – сказала жінка.
Кота почали запрошувати до клітки, із якої він прагнув вирватися, щосили пручався усім своїм довжелезним тілом. Але його туди все ж наполегливо запхали і вручили гості.
Ми будемо дуже тужити за нашим улюбленцем, просимо вас, зробіть для нас знімки, як він, і де розташувався, як виглядає, хоча б протягом перших днів, будемо вельми вам вдячні! – попрохала господиня.
Прощаючись на ганку, пані Дорота навіть сплакнула.
«Лицемірка, – подумав кіт. – Навіщо віддаєш мене, якщо так любиш? Фальшиві сльози! Чи ви спитали у мене дозволу на кастрацію? Ви зробили це, бо так було зручно вам. Я мріяв весною піти на побачення з кицею і зробити їй шлюбну пропозицію. Я хотів мати потомство. А тепер я імпотент. Молодий, а вже нікуди не гідний. Хіба що бути живою іграшкою для вас і ваших дітей. Які ж ви, люди, жорстокі!»
Дорогою безіменний кіт смикався у клітці, яку жінка тримала на колінах, тикався писком у шпаринки: «Куди вони мене везуть?»
Жінка промовляла лагідно: «Не нервуйся, Мурчику! Все буде добре!» Але він ніяк не реагував на Мурчика. І жінка зрозуміла, що у клітці хто завгодно, тільки не простенький Мурчик.
Вона згадала котика Мурчика, який жив у селі, у її бабусі і діда. Він був зовсім інший, маленький і невибагливий. Спав, де прийдеться. Коли у комірчині, інколи його брали до хати, коли чутно ставало, як під піччю шарудять миші. Якось родина обідала і дівчинка простягнула Мурчику, який крутився під столом, шматочок м’ясця зі своєї тарілки.
Що це за балнощі такі, де це видано кота м’ясом годувати? Ми самі м’ясо їмо двічі на рік, тільки як порося заріжемо, на Різдво і на Великдень, – сказала бабуся незадоволено.
Так він же їстки просить, бабусю!
Хай мишей ловить! – гримнув дід.
Такий досвід, ще дитячий, мала жінка. І Мурчик – то був простий сільський котик, яких були сотні на селі, у кожній родині. Але вони ніколи не жили у хаті. Цілими днями вони гуляли по двору, на вулиці, грілися на сонечку, зимою ночували у сінях. Навесні ходили до cусідських киць на котячі вечорниці. А зараз у клітці сидів не сільський український парубійко, а польський пан, з яким їй тепер доведеться жити під одним дахом. І цей пан, до речі, на півдорозі затих. «О, заспокоївся вже, слава Богу!» – подумала жінка.
«Нічого, нічого, я вам ще всім покажу!» – подумав кіт зловтішно і задрімав.
Приїхали додому. Тут вже був готовий для нього куточок у передпокої – лоток, м’яка маленька підстилка, мисочка, в яку жінка одразу насипала корму і поруч поставила чашку з водою.
Але кіт не мав апетиту, був з дому ще не голодний. Тож повільно зайшов до кімнати і почав обнюхувати усі кутки, задравши догори свого довгого хвоста.
Обживайся, – сказала жінка, причинила двері і пішла на кухню.
Скоренько заходилася коло вечері, на яку запросила Роберта і Оскара. Прагнула віддячити цим добрим людям за поїздку, за кота, за їхню турботу. Смажила картоплю на пательні, наготувала канапок з маслом, вареними яйцями, оселедчиком і кропом. Що було в холодильнику, кинула на стіл.
Чоловіки – батько й син, холостяки, їли, аж за вухами лящало. «Українська кухня відрізняється від нашої, – зауважив Роберт, – але смачно, дуже». Пили чай з білими булочками і полуничним джемом. А Жінка все думала, як там її пухнастий гість. Кортіло розгадати його вдачу, яка була для неї загадкою.
Зайшла до кімнати, озирнулася. Ніде його не видно. А кіт зачаївся між стіною і канапою, і сидів там тихенько. Не стала його звідти забирати силою, вимкнула верхнє світло, вімкнула нічну лампу, і лягла в ліжко в чім була. Два светри, штани. Так вона тепер і спала, відколи почалася календарна, холодна ще весна. На дворі плюс два, а в її кімнаті плюс одинадцять. Будинок не опалювався через економію дорогого електричного палива.
Спати не хотілося, переглядала у смартфоні останні політичні новини з України. Вони були не дуже втішні. Відчувала на відстані головне, про що не писалося, що армія втомлена, виснажена, що бійці, незважаючи на втому, готові громити ворога, але запанувало незрозуміле затишшя, щось десь коїлося, щось готувалося тихе, лихе, вовтузилися лукаші-бульбаші зі своїми погрозами, вихвалялися мацкалі новими наступами. Невідомість, яка гірша від відкритого наступу.
Жінка була сильна, вона багато пережила за своє довге життя, могла витримати будь-які незгоди і неприємності. Але найзагартованіша людина буває слабкою, коли немає близької людини поруч. Вона ніколи не переймалася своєю самотністю. Це була її свобода, її доля, в чомусь і її вибір. «Ти краще голодуй, чим їсти абищо, ти краще будь сама, ніж разом, аби з ким», як писав Омар Хайям.
Лише війна, і особливо, ця вимушена еміграція змусили її відчути свободу, як самоту, як психічний тягар, як прокляття, не знати за що. Її родичі вже повмирали, але мала друзів там, вдома, мала на еміграції нових друзів, точніше, приятелів, так вони називаються у Польщі. Бо слова «друг» немає. Одна вчена дама сказала, що раніше в давнину в лексиконі воно було, але застаріло і вийшло із вжитку. А хто такий «приятель»? І що таке «приязнь», хіба вона дорівнює дружбі? То ж лише коли разом приємно. На кавусі, на гербаті, на пиві. Розійшлися по домівках, і приятельство скінчилося.
Поки вона так розмірковувала, перед нею постав пан-кіт, вилізши з-під дивану. Поглянув на жінку і поглядом спитав, чи можна до неї на диван. І одним стрибком опинився у неї в ногах. А далі несміливо пішов по ковдрі, по її ногах, животі, грудях і дістався обличчя. Нюхав його, торкався вусами, дивився в очі, а в його очах зелено світилося невимовлене питання: «Хто ти така, чому я тут опинився, і що це все означає?»
А жінка, спостерігаючи котячу дефіляду кімнатою і її тілом, несподівано замилувалася його повільною ходою, леопардовим забарвленням його хутра, золоте по чорному. Роберт мав рацію, він таки трохи леопардик, не простий кіт, а расовий, є якась загадкова суміш з тигровими. Буду звати його Лео! І вона погладила його по спинці. Лео, Лео, Лео! Здається, йому сподобалося ім’я, і її пестливі дотики. Миттєво полилися рулади милозвучного муркотіння, яке наповнювало нічну кімнату ніби звуки божественних ноктюрнів Шопена. «Ми заприязнимося, Лео, хоч ти і не красень на мордочку і мишей ти навряд чи вмієш ловити, не панське це діло, але тобі буде добре у мене», – муркотіла у відповідь.
Несподівано почувся галас і бурхливі викрики. То відбували компанійську вечерю за стіною інші квартиранти цього польського приватного будинку. Від кожного гучного слововиверження Лео здригався і завмирав. Можливо, він не звик до таких звуків, або навпаки мав у підсвідомості певний страх перед такими голосами вночі.
Лео, все гаразд, – заспокоювала його нова господиня. Нарешті гамір стих. І вони поснули поруч, жінка і кіт.
А раненько, ще тільки світало, заходився лапатий сніг, якому дмухання сильного вітру заважало падати м’яко на землю. Не знати, що так вплинуло на кота, чи стихія за вікном чи природні потреби, але його настирливе нявчання розбудило жінку. Вона відчинила двері і повела його в куток, де він здійснив у пісочку усе належне. Жінка зібрала лопаточкою екскременти, акуратно склала їх у целофановий пакет. «Доведеться панькатися з котом, – подумала, – але за таку музику і таке ласкаве мурчання я готова на щоденні жертви». Зрештою, за все приємне доводиться чимось платити.
А Лео продовжував нервово нявчати. Вона насипала йому корму, налила свіжої води, а той і вусом не повів. Натомість скочив різко на підвіконня і почав бити лапою у шибку. Він кидався з вікна у вікно, шкрябав рами, не зважаючи на негоду. Може, йому потрібно свіжого повітря сапнути, подумала жінка і о пів-на-п’яту заходилася вбиратися в шубу й чобітки. Взяла кота на руки і вийшла на ганок. Вмить він стрепенувся, різко смикнувся і вирвався на волю. Стрімко побіг подвір’ям, обнюхуючи кожну автівку і кожне дерево. Приголомшена раптовістю, жінка гукала його, бігала за його слідами на снігу, і за годину нарешті злапала тварину, накривши її своєю шубою. Семимісячний котик з маленькою голівкою важив чи не десять кілограмів. Внесла його до кімнати, де він несподівано вгамувався і, улігшись на канапі, задрімав.
Жінка теж прилягла, але спала-не спала. Весь час позирала на годинника, бо мала того ранку їхати в місто на заняття до своїх курсантів. Встала, прийняла теплий душ в льодяній лазенці, вбралася, з досадою зауважила, що її шубка мокра зсередини, але нічого не вдієш. Їй треба їхати до міста у справах. Була дев’ята ранку. В будинку всі ще спали. Як бути з Лео? Залишити в кімнаті на кілька годин самого? Небезпечно. Бо вже бігав вранці по столах, шарудів книжками та її прикрасами, шкрябав кігтями віконні рами та її валізи. Попрохала його посидіти в клітці у передпокої, пообіцявши, що повернеться якнайскоріше. Але клітку не стала замикати, шанувала його свободу. Проявила довіру. Їй здалося, що кіт пройшов уже перше випробування, подолав спокусу, збив оскому за свободою. Їй здалося, що все має бути гаразд.
Владнавши усі справи, через три години повернулася додому. Кота не було. Ні в клітці, ні в домі, ні на дворі. Вочевидь, вискочив через прочинені двері передпокою. Почала шукати, гукати. Сніг помінявся на проливний дощ, а вона все бігала дорогою, вулицею, дзвонила у брами сусідніх будинків. Шукали кота вже всі разом квартиранти-емігранти. Гукали «киць-киць-киць» та «Лео, Лео!» Показувала його світлини сусідам. Протягом цієї біганини тричі телефонував Радек і двічі Дорота. Жінка не відповідала на дзвінки, сподіваючись, що кіт скоро знайдеться і їй не доведеться розповідати всю історію. Або навпаки вона зможе розповісти всю історію зі щасливим фіналом. Але ніхто не бачив такого кота. Люди промокли, померзли, і хотіли затишку бодай в нетопленому домі, і мріялося вже про гарячий чай.
Зайшовши до помешкання, вона відчула гострий сердечний біль. Скинула наскрізь мокру шубу, накрапала валер’янки, прийняла ліки і прилягла на канапу. Пролунав дзвінок. Це був пан Радек.
– Мені дуже шкода, але котик втік, – сказала втомлено.
Мовчання. Далі вигук відчаю: «І що я тепер скажу моїй дружині?»
– Перепрошую, пане, що так вийшло. Але ми шукаємо, я не втрачаю надії, і Роберт вважає, що він знайдеться.
– Прошу, зателефонуйте, коли щось стане відомо! – попрохав Радек.
– Обов’язково!
Під дією валер’яни жінка задрімала. Раптово прокинулася від якоїсь грубої шарпанини за дверима. Прочинила двері і побачила у передпокої… пана Радека.
Перепрошую, що Ви… як Ви тут… ?
Я забираю кота!
Та де ж він?
Ось у клітці!
Як же ви його знайшли?
Я приїхав, вийшов посеред двору і заволав. І він одразу вибіг до мене.
А чому ж він до нас не вибіг?
Бо ви його, пані, не шукали. Тому й не знайшли. Яка безвідповідальність!
То навіщо ж пан його забирає?
Тому що він вам не потрібен!
Ще і як потрібен. Ми з ним вже заприязнилися!
Ага, так заприязнилися, що аж покинули його самого напризволяще.
Але я не обіцяла панству сидіти з ним цілими днями у хаті. То покажіть хоч його! Де ж він?
Ось! У клітці вже, – вигукнув Радек. – Ми їдемо додому!
Жінка поглянула на клітку. Їй було дуже сумно. Побачила мордочку Лео, і їй здалося, що він їй підморгнув.
Кота забрали, але шлейф запахів лишився. Коли він був поруч, жінка не помітила його, а зараз відчула що її ліжко, простирадло, подушка, ковдра, і її нічна сорочка мають якийсь сторонній чоловічий запах. Накрапала валер’янки, запалила сигарету, намагаючись приборкати у собі почуття незаслуженої образи і дивне відчуття, ніби її зрадили. Ніби вона провела ніч, повну музики і ласки, з незнайомцем, який її на ранок покинув. Погуляв і покинув. Зі злістю здерла з себе сорочку, всю білизну і кинула в пральну машину. Утік то й утік! Подумаєш, який пан гоноровий! Не мала баба клопоту, купила порося, – втішала себе народною мудрістю. Проживу й без тебе! Звідки ж їй було знати думки кота, який до зустрічі з нею не мав навіть імені?
А кіт їхав у клітці поруч з господарем на передньому сидінні автівки і думав: «Який же я дурний, сам усе зіпсував. Вискочив, як ідіот, зі схованки, на голос Радека. І навіщо він по мене приїхав, і своїми залізними руками затягнув мене до клітки? Нащо я їм потрібен, вони вже мають і без мене котячу компанію. Шкода, у жінки я був би один такий, завжди у пошані».
І він жалібно нявкнув.
Нічого, нічого, – сказав господар. – Потерпи. Скоро будеш вже вдома!
Когнитивний дисонанс між людьми і котом тривав. Вони змагалися, хто краще його розуміє, а насправді його не розуміли. Та він і сам не дуже розумів власних вчинків, бо мав двоїсте походження. Леопард у ньому прагнув свободи, мав дещо хижу повадку і був готовий до ризиків і агресії. Кіт у ньому прагнув затишку, спокою, лінощів і ласки.
Лео їхав і думав: «Даремно Радек накричав на жінку, вона була зі мною ласкавою, аж занадто. Всю ніч гладила мене по спинці, між вушками і по шийці. Хотів поцілувати її в носика, але вона не далася. Та все одно я ніколи не мав у господарів за цілий час стільки ласки, як за цю ніч. А ще вона плакала і я двічі лизнув її сльозинки. Чому вона плакала? Напевно, в неї сталося якесь горе. Або вона дуже самотня».
Господар за кермом щось іще говорив. Але кіт не дуже дослухався. Разом зі своїм леопардовим інстинктом він намагався ліпше запам’ятати дорогу. Щоб не блукати містом, коли він втече і буде повертатися до жінки. А якщо захоче тікати, то вже так, щоб ніхто його не знайшов.
Люблін, 8 квітня 2023 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.