Cвіт розколовся і тріщина пройшла через серце поета
(Хайнрих Хайне)
“Нікагда наша страна нє биваєт такой беззащітнай, как 23 фєвраля, болєє беззащітнай ана биваєт толька утрам 24-го” — цей казарменний жарт сатирика Задорнова, вочевидь, настільки сподобався московському генералітету, що він запланував напасти на Україну саме вранці 24 лютого, з великого бодуна. Їм намарилося, що Україна — фейкова держава, додаток до московської імперії, і що наші військові і ми всім народом святкуємо й досі їхній “дєнь савєцкой армії”, себто наповал ужираємося горілкою, а на ранок страждаємо від тяжкого похмілля, нездатні стати до своїх обов’язків? Ага, якраз! Ми не гуляли, а в передчутті ординського нашестя готувалися. Жінки поширювали в соцмережах Молитву про Україну і молилися, бо сто тисяч російського війська на наших кордонах не віщували нічого доброго. А ще ми готували “тривожні валізки”. А наші чоловіки… Територіальна оборона формувалася у Дніпрі ще в січні із сильних мужчин, старших за шістдесят, які не годилися за віком для армії, але побажали захищати своїх близьких і населення міста в тилу. Хоча більшість людей, окрім військових, таки не вірила, що може статися війна. “То “він” нас залякує, грає м’язами, — думали. — Не посміє!”
Рано 24-го мене розбудив телефон. Може, Адам? Але це був не він. Колега по перу Микола Чабан видихнув у рурку: “Пані Лесю, біда! Щойно російська авіація бомбардувала наш аеропорт!”. В мені все похололо. “Звідки інформація?” — питаю. — “Від мене, я зараз бачу у вікно спалахи вогню і клуби диму. Війна, пані Лесю, немає вже у нас аеропорту!” — і він заплакав. Я вискочила на балкон. На південному сході нашого дніпрівського неба, де мало сходити зимове сонце, розтікалася криваво-сіра заграва. Незабаром стало відомо, що ворог обстріляв ракетами три збройні склади у Дніпрі. І що орки бомбардують Київ, Бровари, Суми, Гостомель, Бучу, Маріуполь, Харків. Отже, війна. О 4-й ранку. Гітлер – Путлер. Дурний сон! Дежавю. Мене затрясло. О як же я не люблю себе, коли мені страшно. Страх — то дурне! Розпочинаю медитувати. За кілька хвилин мене відпускає і наростає холодне і рішуче бажання діяти, щось робити, тільки не сидіти на місці.
Цього ж дня оголосили воєнний стан в Україні. За вікном світило яскраве сонце, стояв гарний, погідний день кінця зими. У дворі гуляли жінки з маленькими дітьми і залізними нервами. Та ось завила сирена, спершу стиха, здалеку, із центру міста, ледь долітаючи на наш лівий берег, а дедалі гучніше, страхітливіше. І наш двір спорожнів. Скоро сирена стала регулярною. Нас підключили до міського каналу “Сирена Дніпро”, і тепер вона вже завивала у додатку наших смартфонів з частотою сім разів на день, і тричі вночі. Голос у телефоні гримів: “Повітряна тривога! Пройдіть в укриття!” І ти маєш негайно все кинути і бігти у бомбосховище. Ще б знати, де воно. На зборах громади нашого будинку було вирішено, що ховатися будемо у підвалі під нашим під’їздом, в якому проживає на дев’яти поверхах півтори сотні осіб. Одна сусідка вразила мене своєю товстошкірістю: “Да что ви так всє трясьотесь, нікакой вайни нєт, паменьше сматріте тєлєвізар!” А друга додала з загадковим виглядом: “Наш горад нікто бамбіть нє будєт! І вабще наш дом нє тронут!” Хтось ще їй кинув у відповідь іронічне: “Це ж чому? Що тут живе така принцеса, як ти?”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дивні люди, нічим їх не схвилюєш і не злякаєш. І звідки така впевненість про винятковість нашого міста і будинку? Тепер я розумію, що та обрана “ясновидиця” щось таки “знала”. Вона була, певно, з тих, які чекали “асвабадітєлєй”з хлібом-сіллю. А тоді мені було дуже лячно, і за неї, дурненьку, і за себе, і за всіх нас.
Не забуду той день, коли я подалася в укриття і раптово послизнулася на щербатих сходинках до підвалу. Мене якось блискавично розвернуло і кинуло униз, грюкнуло головою і спиною об бетонну стіну. На мене упав наш двірник з розкладачкою і ми обоє лежали якийсь час нерухомо. Розплющила очі, побачила, що на моє обличчя скапує кров з його лоба. Мені паморочиться, відчуваю сильний біль у потилиці і спині. Пробуємо підвестися. Усвідомлення, якщо встали і рухаємося, то, дякувати Богу, обійшлося без переломів. Тільки легкий струс мозку. Заглянула через прочинені двері у той підвал, побачила маленьке, брудне приміщення, в якому теоретично мали рятуватися півтори сотні людей. Це було нереально. Мною хитало. Двірник не забився, тільки лоба пошкодив. Спитав, може “швидку”. Ні, ні, ноги цілі, раз стою, мені туди не треба, дякую. Я дістала паперову серветку з кишені і стала витирати кров з сусідового лоба. “Тобі треба холодний компрес!” – сказали ми одне одному і побрели, немов причмелені, на свої поверхи. Вдома я оглянула себе досвідченим оком, як колишня “медсестра запасу”, протерла спиртом отримані “трофеї”, наклала мокру марлю на голову і плечі, і упала в ліжко, відключивши телефон, і заткнувши вуха берушами. Щоб більше не чути сирени. За кілька днів війна зробила з наших нервів ганчірки. Люди із спокійних робилися на очах психами. Плач дітей і зойки жінок на тлі завиваючих сирен стали звичайною картиною дня. А чоловіки нашого міста з перших же днів подалися до військкоматів, де створилися черги, яких ми у крамницях за останні тридцять років не бачили.
У мене нікого немає. Сама на всі чотири сторони світу. Водночас маю у хаті цілий світ — то моя бібліотека, ікони й рушники, успадковані від бабусі, мої власні книжки, а ще картини на стінах, подарунки друзів-художників. Звісно ж, комп’ютер і смарт-тб. Мій світ, в центрі якого лежу я, травмована, на дивані. Пізнім вечором підвелася, сходила в аптеку, купила класний німецький гель, помічний при травмах від застою крови. Не було кому мене намазати, та я сама собі лікар. Дам собі раду! Трохи попустило, а тепер діяти!
Моє серце прагне подвигу. Але війна змінила наше життя. Ми ходили на роботу, святкували, танцювали, пили вино, і думали, що ми молоді. Перше, що зробила війна, вона вказала нам на наш вік. Була б я молодшою і здоровішою, пішла б до військкомату і попросилася на фронт. Стріляти-не стріляти, а рану перев’язати, борщ зварити, власні вірші почитати бійцям — це я можу! З отими нескореними, безстрашними хлопцями, отам, в Маріуполі, стояла б до кінця! З ними разом загинути — було б за честь! З ними не страшно. Та, на жаль, це героїчне щастя мені не судилося. До тероборони старших жінок теж не беруть, кажуть, “ідіть в укриття”. Війна любить молодих.
А новини з фронту і тривожні, і обнадійливі. Дорогою ціною наші Збройні Сили вже кілька днів стоять насмерть. Он скільки вже полягло бійців від орківського нашестя! Смерть любить молодих. Путлер зі своєю ордою насмішив увесь світ, вони, бачте, у Києві на квіти розраховували, а знайшли там полон або смерть. Замість заготовлених медальок “За взятіє Кієва”. Гримаса історії, жалюгідна копія третього рейху. Він хотів бліцкрігу! А отримав фігу. Радість і гордість за наших переповнюють душу. Відправляю зі смартфону половину моєї університетської зарплати на сайт “Допомога ЗСУ”, ось! — це моя лепта, те, що реально можу зробити для нашої армії! І відчути ненадовго полегшення душевних мук.
А тривога, змішана з ненавистю до ворога і бажанням помсти, не проминає, а підсилюється. Телефоную до моїх друзів: “Як ви там?” – “Нормально! – відповідає Павло весело. – У нас коктейльна вечірка!” – “А чому я не запрошена?” – “А ми готуємо коктейлі для гостей, і тільки для чоловіків!” О, починаю кумекати. – “То Ти, Павле, в теробороні?” – “Ні, мені відмовили, уявляєш, сказали “ідіть додому”. Отож, готуємося давати відсіч на місці”. – “Я не зможу жити в окупованому місті. Я не зможу дихати одним повітрям з ними. Ти поділишся зі мною коктейлями?”- “Звісно. Я тобі привезу. Але не зараз. Коктейль має бути свіжий, він працює одну добу. Коли зайдуть, тоді будемо свіженькі кидати з вікон на їхні танки”. Телефоную до подруги, яка живе з родиною у приватному будинку, чи вона готова стріти непроханих гостей. “Лесю, хочеш пораду, ми тут маємо дещо, можу поділитися” — “А що?” – “Краще приїзди, я тобі виділю з наших запасів щурячої отрути. Знадобиться!” Яка чудова ідея! Гості подзвонять у двері, чи виламають їх, як ламали у Бучі, то можна ласкавенько так запросити їх до хати і почастувати українським борщиком, як щурів.
Страшні теле-відео-сюжети бомбардування Бучі, Ірпеня. Щодня хапає серце. Валідол, корвалол і корвалмент вже не допомагають. Наші хлопці героїчно б’ються, як соколи, захищають столицю. ”Борітеся, поборете, вам Бог помагає!”. Беззахисні мирні люди, діти, старики, вигнані із своїх домів, обкрадені, згвалтовані, принижені, налякані, у відчаї полишають руїни своїх домівок. Мріють дістатися на ночівлю в метро. Маленький хлопчик з кошеням на руках кличе маму, а вона з-під уламків не озивається. Орки гатять по біженцях артилерією з неба. “Закрити небо над Україною!” — це прохання як стогін летить понад світом. Голова моя розколюється. По ній бігає новий вірш, який ніяк не може народитися. Це через шоковий стан. Та і яка може бути поезія після Бучі? Перед її трагедією замовкають всі музи. Але ж Хайне сказав правду, і одної ночі із тріщини мого серця видирається перший вірш воєнної доби “Молитва про українське небо”. Молитву із хрипом, із сльозою читаю на Дніпрівському телебаченні. Все онлайн, не виходячи з дому. Телевізійники в укритті, і я в укритті. А ще на день народження Тараса Шевченка, перед пам’ятником і перед людьми, читаю її наживо під акомпанемент сирени, але ми з товаришами не розходимося, стоїмо перед Тарасом, і серце клекоче.
Ледь не забула! В один із перших днів цієї розстріляної весни несподівано зателефонував Адам, голосу якого я давно не чула. Він — поет і філігранний перекладач, який народився і мешкає у Польщі. Ми — давні, добрі друзі, листуємося, перегукуємося. Іноді він пропадає кудись, ніби провалюється у якусь мистецьку шпарину, потім виринає на світ Божий із черговим поетичним шедевром. І ніби нічого не сталося, озивається, так наче ми тільки вчора сиділи у кав’ярні, пили з друзями вино, говорили про літературу, яку любимо, бо вона є наша любов, наша мука, і все наше життя. Минулого року ми підготували до друку рукопис моєї книжки поезій, які я натхненно писала, а він перекладав протягом двох років польською. “Привіт, Лесю, — каже Адам, — ми у Польщі шоковані цією війною. Я знаю, що Дніпро бомбардовано у перший же ранок війни. Як ти?” — “Війна перекреслила наше життя, украла найкращі мрії і надії”, — відповідаю. “Так, — каже мій товариш по перу. — Але не можна сидіти, склавши руки, страждати, плакати. Так, війна все змінила, і людей змінила. Я сам від себе не чекав, що стану волонтером. Уявляєш, не зміг всидіти вдома! Працюю на кордоні. Приїздять українці, багато, цілодобово, автобусами, поїздами, автівками. Жінки з діточками і одинокі, інваліди і старші люди, деякі в інвалідних візочках. Я зустрічаю нещасних біженців, допомагаю заповнити документи, супроводжую як курьєр до місця їхнього поселення.” Я не могла повірити власним вухам. Адам — рефлектуючий, до мізку кісток інтелігент, доктор наук, мрійливий рафінований поет, який, подібно Гете, завжди обожнював усамітненість і любив блукати в лісовій гущавині, подалі від людського галасу, виношуючи в душі новий вірш, став волонтером! Я такого від нього не сподівалася, питаю: “Втомлюєшся? ” — “Зовсім ні, навпаки! Відчуваю безмірну радість, що я можу допомогти людям — заповнити документи, підібрати нове житло, дати добру пораду. До того ж, утікачі принесли із собою свіжу, нову українську енергію, яка виплеснулася на наші вулиці, площі, і ця енергія радісна, адже вони почуваються у безпеці!” Так міг відчувати тільки справжній поет, і я ще раз подивувалася його перевтіленню у ділову, організовану і відповідальну людину. “Поляки готові приймати утікачів, вони пишуть заяви і подають до керівництва гміни, що готові годувати, втішати гоcтей, поділитися з ними своїм добробутом. Ця неймовірна хвиля доброти розтікається всією країною, фактично кожен хоче щось зробити для українців”, — продовжує він. Треба сказати, що Адам окрім душевного співчуття має ще й певний національний сантимент до біженців, адже він є поляком лише за місцем народження і паспортом, а по крові і вірі він — українець. І тут мій друг каже: “Лесю, я, власне, чому телефоную, а ти не хочеш приїхати до Польщі? Трішки відпочинеш від стресів, побудеш у безпеці, поправиш здоров’я!” Я трохи заскочена його пропозицією, між нами спалахує емоційний діалог. “А де я буду жити?” — питаю розгублено. — “От смішна, кажу ж тобі, що я волонтер, буде тобі житло!” — “А що я буду робити у Польщі?”— “Мову ти знаєш, не загубишся. Може, попрацюємо ще над рукописом книжки, я вже відіслав його до видавництва, і вони хочуть познайомитися з авторкою. Чи ти забула про наші плани?” — “Ні, не забула. Ти вважаєш, що це реально?” — “Абсолютно!” — “А що робити з університетом?” — “Викладатимеш своїм студентам онлайн! Так зараз весь світ працює!” — Я замовкаю, обдумуючи його слова. “То що маю діяти, Адасю?” — “Заходь на сайт залізниці і дивися, які є квитки до Польщі. До речі, там із Дніпра щодня курсує спеціальний польський потяг до Варшави!” — “О, ти все продумав, все знаєш!” Він сміється: “Не забувай, що я волонтер! А волонтери знають усе!” Я дивлюся в інтернет і вигукую: ”А от і не все! Це знак!” — “Який знак?” — “Сьогодні ж наше свято! А ти забув! І я тебе вітаю!” — кричу я радісно. “З чим?” — “З Міжнародним Днем поезії, Поете!”
Друге, що зробила війна, вона показала кожній людині, хто вона є насправді, на що вона здатна в екзистенційний час. Сміливі пішли на фронт, поети стали волонтерами, не кинувши писати.
На польський спецпоїзд годі було потрапити. Море бажаючих цілодобово прибувало на залізничний вокзал за кілька годин до його відходу, зчинялася неймовірна штурханина, дехто ніч проводив на вокзалі, аби першим потрапити в омріяний вагон. Ще якісь два тижні тому я вважала, що сама вирішую свою долю. А тепер відчула, як мене підхопила і несе кудись невидима сила, як відчахнений від дерева листок, як легку пір’їнку, цей вітер перемін. “Хай випадок вирішує, що буде, те й буде”, — сказала я собі і подалася на автобусний вокзал. І там витягнула із колоди долі свою карту — це був останній квиток, який лишився на прямий автобус Дніпро-Люблін — єдиний, який ходив ще. Цей автобус мав їхати через десять днів, до того ж “за умови, що все буде добре”, як сказала касирка з відділку міжнародного сполучення.
Минали дні. З сиренами, новинами з фронту, радісними і трагічними, з сумнівами і стресами, серцевими нападами і муками сумління. Тими днями я не ходила в укриття, за порадою сусідів ховалася у ванні, стелила там матрац, лягала на нього і вкривалася ковдрою з головою, коли починався ракетний обстріл… Адам телефонував і питав, як мені йдеться. Я ділилася з ним своїми сумнівами: “Жінки рятують дітей, у мене дітей немає, то що я сама себе рятую?” — “Дурниця! Твої діти — твої книжки, невже Україні стане легше, коли загине талановита письменниця? Ти знаєш, скільки Польща прийняла утікачів війни, вже понад мільйон, а серед них врятовано десятки українських митців, письменників, художників? Навіть академіків. Врятовано від божевілля і пекла війни. Трішки поживеш у Любліні, видамо книжку, а відмінять воєнний стан в Україні, повернеш додому”. І останній аргумент навела мені моя подруга Оксанка, з якою я ділилася думками, їхати чи не їхати так зненацька за кордон. Вона нагадала мені мої ж слова про те, що справжній письменник має бувати усюди, а не скніти від нудьги чи божеволіти від тривоги у своїх чотирьох стінах, висмоктуючи свої твори із пальця. Він має знати про життя якомога більше, щоб потім написати правду. Це утвердило мене в рішенні, що гріха в тім немає, якщо поїду на певний час до польського краю.
В призначений долею день я сіла в автобус, який, оминаючи дальні ракетні обстріли, і, петляючи манівцями, як заєць, міняв маршрут і замість двадцяти двох годин за півтори доби прибув нарешті до Любліна. Холодний вітряний березневий ранок, на асфальті лежав сніг. Адам був на кордоні, а мене зустріла приязна молода жінка, як виявилося, професорка місцевого університету, пані Магда. Кілька днів тому вона подала у пресу заяву, що хоче прийняти у себе когось з України. Елітна кам’яниця, в елітному передмісті, піднімаємося мармуровими сходами на самий дашок і я опиняюся в окремій маленькій квартирі-мансарді, чистій і затишній “голуб’ятні”. “Як високо!” — вигукнула я, глянувши у скошене на 90 градусів вікно. — “Вище тільки небо!” — зауважила філософськи господиня помешкання. — Сподіваюся, Вам буде тут затишно писати вірші! А увечері чекаю Вас на каву!” Мило усміхнувшись, вона поклала на стіл ключі і пішла до себе. Так почалося моє життя під мирним польським небом. Я не знала, і ніхто не знав, скільки воно триватиме.
Наступного дня з’явився мій друг, поставив на столик свій старенький комп’ютер і сказав, що мене необхідно легалізувати на місцевості. Він вистояв зі мною у всіх довгих чергах змучених українок. Адже тисячі й тисячі людей прибували щодня до Польщі і прагнули одного й того ж самого — отримати PESEL, офіційне посвідчення особи, без якого ти — просто нелегал, в кращому випадку турист. Так я набула статусу displaсed person, себто, тимчасово переміщеної особи з правом на проживання, фінансову підтримку і медичну страховку.
А потім було видавництво, в якому на мене чекали, як на авторку майбутньої книги. Протягом трьох тижнів тривав етап додрукарської підготовки рукопису і я ходила щодня до моїх видавців як на роботу. І свою донечку-білінгву, свою поетичну двадцяту дитинку, свою кохану цурку, книжку-білінгву “Серце в полоні” (“Serce w niewoli”) я народила у Польщі. А батьком її можна вважати Адася, який надихав мене писати вірші, перекладав їх і привіз мене одного дня до “пологового будинку”, де вона й побачила світ. Щаслива мама-породілля зібралася вже їхати в Україну з валізою книжок, але татусь сказав: “Книжка наполовину польська, і має бути презентована у Польщі”. І мав рацію. Я здала квиток і ми почали презентувати нашу літературну новинку. Відтоді ми читаємо поезії українською і польською мовами у церквах і костьолах, в літературному музеї, в бібліотеках і кав’ярнях, перед українцями і поляками зеленого, романтичного Любліна, величного, королівського Кракова і академічної, адміністративної Варшави. Половину гонорару традиційно відправляємо на “Підтримку ЗСУ”.
Щоранку і щовечора — ритуал, новини з України, у пані Магди, на широкому екрані її смарт-tv. Вона зі мною раділа успіхам ЗСУ, і зі мною плакала над зруйнованим Маріуполем, Бучею, переймалася долею бійців “Азова”. У мене народжуються нові вірші, такі як “Весна. Війна”, “Прокляття кремлівському маньяку”, “Бійцям ЗСУ на передову”, та інші, які я подаю на фб і які друкуються в Україні і перекладаються польською мовою місцевими поетами.
ПРОКЛЯТТЯ КРЕМЛІВСЬКОМУ МАНЬЯКУ
Світ став заручником маньяка.
Хто ж він, цей дикий чоловік?
Стоїть з гранатою макака
і тупо дивиться в наш бік.
Який сміливий ти наразі
в підземнім бункері своїм!
А скоро стрінешся в Гаазі
перед Судом Страшним людським.
Щоби своє 70-річчя
в смолі киплячій ти зустрів!
Горіть тобі у пеклі вічнім
за сльози наших матерів!
В день мого народження мене розбудив рано вранці дзвінок по вайберу з фронту. Це був командир полку, полковник Юрій Береза: “Вітаю, красунечко! Читаємо Ваші вірші, Ви — наше все. Як вони піддають настрою бійцям! Знаєте, що я зроблю, коли закінчиться війна? Я влаштую в нашому полку Ваш поетичний авторський вечір!” Ці слова запали в мою душу і допомагають мені жити. Як не згадати велику Лесю Українку: “Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів станеш ти кращим мечем на катів”.
На жаль, війна пошкодила психіку багатьох людей, що інколи заважає їм адекватно сприймати слово поета. Наведу приклад з моїм віршем, який я розмістила на фейсбуці.
БІЖЕНКА
Ніколи не думала, що зможу
зснути на розкладачці
у великій спортивній залі
серед півсотні таких розкладачок,
що скрегочуть, хропуть і плачуть.
І що вночі мені насниться Паганіні.
А вранці я радітиму зупі
з солоними огірками
із карітасівської столітрової каструлі,
а валіза служитиме мені
за столик, стілець і пюпітр.
Ніколи не думала, що моя скрипка
так тужитиме на чужині за сусідом-фаготом,
з яким ми не попрощалися,
втікаючи від орківських ракет над філармонією.
Ніколи не думала, що ніжний вітерець
Саксонського Саду*,
спустившись з дерев, р озплітатиме мою косу,
коли я прийду сюди трішки пограти,
а смичок так здивується,
що перехожі кидають злоті
прямо мені у пелену…
_________________________________
* Саксонський Сад, Ogrod Saski – парк у Любліні.
Одна дама відгукнулася на фейсбуці так: “А нічого було їхати за кордон, вас туди ніхто насильно не гнав, а тепер скиглите. На скрипочці вона грає, а комусь із біженців, може, не вистачило місця.”
Я відповім диванній фейсбучній дамі публічно і елементарно. По-перше, цей вірш — не “скиглення”, а сумна замальовка часів війни. По-друге, цей вірш не про мене, якщо ви вже так натуралістично підходите до поезії. Я не живу у спортзалі з багатьма біженцями, я не є скрипалькою за фахом. Це художній образ втікачки, в якої забрано дім, розбомблено філармонію, і в якої лишилася одна втіха — її скрипка. Цей вірш ні про якусь конкретну людину, хоча він і навіяний зустріччю з подібною жінкою, але навіть не є фотографічним її відбитком. По-третє, я не займаю нічиє “хлібне місце” у Польщі, я на своєму місці роблю те, що вмію. І де б я не була, я все одно в Україні, а Україна в мені. По-четверте, письменники і журналісти – є бійці інформаційного фронту, і наша зброя — Слово.
Молитися я ходжу до української греко-католицької церкви, парафії Різдва Пресвятої Богородиці, бо у Любліні, тривалий час глибоко зросійщеному і соціалістичному, якою була вся Польща, практично немає храму ПЦУ. Звідки йому було тут взятися? Парох парафії, отець мітрат Стефан Батрух, доктор богослов’я, випускник і лектор Католицького університету Любліна, автор книги проповідей ”У тобі — моє уподобання” — то є справжній духовний Пастир, здатний своїм словом не лише звертатися з молитвою до Творця, а й по-справжньому заспокоїти і втішити людську душу.
Отже, третє, що зробила війна, вона об’єднала всіх адекватних українців, змусила їх згуртуватися навколо ідеї захисту України, відчути свою всесвітню соборність і значущість.
Буваю також на службах в польських костелах, де ксьондзи моляться разом з паствою за припинення війни і мир в Україні.
Будучи у Кракові, брала участь у спільних українсько-польських мітингах на підтримку України, які проводилися у Старому місті на площі Ринок під пам’ятником Адаму Міцкевичу. Читала свої вірші.
Даю інтерв’ю на польському та українському радіо, тема завжди одна — Україна, її потужний героїчний опір московській орді, її культура й література.
Беру участь у культурних заходах, які проводить Фундація духовної культури Пограниччя (голова Стефан Батрух) — великодні маївки, святкування з прапорами і піснями 31 річниці відновлення Незалежності України, збір коштів на підтримку ЗСУ, поїздки по місцях українських святинь, тощо.
Зустрічаюся на заходах з польськими поетами, які дивують мене своєю обізнаністю в українських реаліях сьогодення, їхнім глибоким розумінням всього, що відбувається. Адже у наших країн майже півстолття травматичної спільної соціалістичної історії. І полякам, як і українцям, доводиться зараз переживати процес переосмислення колишніх псевдоцінностей і токсичних наративів, навіяних нам “руцькім міром”. Зокрема, польська поетка Аnna Lychewska видала щойно збірку поезій “Zarazona wojna” – “Заразна війна. Вірші з перших ста днів війни в Україні”. Ця глибока вдумлива поезія подвигла мене засісти за переклад збірки українською мовою.
Кілька слів про Люблін. Велике й ззатишне, старовинне і сучасне місто з давньою історією. Місто студентів і літніх людей. Але бабусь тут немає. І ніхто не сидить на лавочках, хоча їх тут кругом багато. А є елеганські пані без віку в капелюшках, іноді з папіроскою, за келихом вина чи філіжанкою кави. Ідеально чисті вулиці з назвами Зелена, Золота, Глибока, Фантастична, Романтична, Замкова, Рибна. Високі й густі дерева оточують будинки, таке враження, що Люблін — це місто в лісі. Люди спокійні, приязні, усміхнені, доброзичливі. Одягаються просто, елегантно і без понтів. Поляки чемні, ніколи не насварять вголос, здається, вони не вміють сказати “ні”. Як сказав мені один семилітній хлопчик з України: “Ми вже місяць тут, а на мене ніхто ні разу не закричав”. Автобуси і тролейбуси рухаються вулицями згідно електронного розпорядку на табло. Автівки пропускають пішоходів, інакше отримають штраф. Місто чудової архітектури, вишів і бібліотек, історичних пам’ятників, костелів і театрів, мультимедійного фонтану. Місто для життя.
Одне тільки дратує у Любліні – “руцкіє люді”, такі розкуті і незакомпексовані, вони називають поляків “пшеками”. Коли чую їхній разгавор, раджу їм переходити на українську. “А нас і так полякі понімают!”. А от і ні! Дійшло до того, що вже поляки-волонтери і блогери на фейсбуці стали просити таких говорити українською, бо ми, кажуть, вчимо українську, щоб біженців краще розуміти. “Руцькі” відповідають: “А ви гаварітє па-рускі!” А волонтери кажуть:”Ми російської не знаємо, ми її не вивчали”. А я таким мадамам раджу вчити хоча б польську, хоч вона й набагато складніша, як на мене, складніша від німецької та англійської. І коли вже зовсім розмова з такими “руцкімі” землячками не клеїться, питаю їх співчутливо: “А може, ви не в той поїзд сіли, може, вам треба було не на Варшаву, а прямо на москву?”
Не думала, що мені доведеться у Польщі скористатися ще й моїм правом на медичне обслуговування. Якось я помітила, що стала гірше чути, але не звернула на це уваги. Просто боліла голова. Та одного вечора, переходячи трасою, я здивувалася, що не чую гомону вулиці і ледь не потрапила під колеса автівки. До мене підбігли люди, щось мені говорили, і тут я з жахом збагнула, що втратила слух. Повністю. Навколо мене панувала оглушлива тиша. В лікарні мені було надано домашнього лікаря, яка, вислухавши мене, дала скерування до отоларинголога. Спитали, чи я мала травми. Так, мала. Провели рентген-дослідження, кажуть, що під час травми голови пошкоджено слуховий нерв, спробуємо полікувати ваші вушка без госпіталізації. Лікуюся амбулаторно. Через два тижні приходжу, все ще глуха, як тетеря, на прийом. Щось мені вприскують у вуха, масажують їх. Питають, що відчуваю. Несподівано для себе вигукую радісно: “Я чую хор пташок за вікном!” Лікарка усміхається: “Все гаразд? Будьте здорові! Звертайтеся!” Останній візит, під час якого сталося диво мого зцілення, тривав два тижні і п’ятнадцять хвилин. Хай живе польська медицина!
Якось пані Магда запросила мене на концерт у філармонію. Поруч із творами Шопена і Гріга оркестр грав музику геніального українця Мирослава Скорика. Сцена і одяг музикантів були прикрашені українською символікою. Диригент сказав всього лише кілька слів: “Світ змінився 1 вересня 1939-го і 24 лютого 2022 року.” А я плакала від замилування і вдячності Польщі, що стала нам рідною Сестрою.
Отож, четверте, що зробила війна, вона кинула українців у дружні братні обійми до поляків, змусила забути трагічні сторінки нашої спільної історії, про що так красномовно говорив Президент Польщі Анджей Дуда на засіданні Верховної Ради України у червні 2022 року.
Сердечно дякую полякам і полькам, які підставили нам плече, моїм друзям Адаму і Магді, отцю Стефану Батруху, священникам і ксьондзам, які моляться у церквах і костелах за наше військо і за мир в Україні. Дякую Уряду Польщі за те, що надав дах і хліб мільйону українських біженців.
Зустрічаючись з українськими біженками, розпитую жіночок і записую їхні історії, їх маю вже чимало. Може, назбирається колись на добру книжку. Всі ми віримо в нашу Перемогу і що скоро повернемось на батьківщину.
А ще я у Любліні зустрічаюся з українськими діточками, які приходять малювати в Центр зустрічей культури. Дивлюся в сумні очі старшеньких, вони вже все розуміють про війну, а малята веселі. Та всі вони малюють один і той же сюжет, маму, тата (якого поруч немає) і ще дещо. Про це у мене написався вірш, яким я завершу свою історію.
ПІД МИРНИМ ПОЛЬСЬКИМ НЕБОМ
Українські малята
висолопивши рожеві язички
натхненно малюють
польськими фарбами
на польських аркушах паперу
під польським небом
синьо-жовту мапу України
з Донбасом і Кримом
і червоними кетягами калини.
Серпень 2022, Люблін.