Лице в неї горіло, наче вона стояла перед розпеченою піччю, всередині якої гоготіло непощадиме полум’я. Ліда вискочила в сіни, намацала в темряві залізний клапан-соску умивальника. Холодна вода трохи заспокоїла її, але поціловане місце на щоці продовжувало палати вогнем. Саме сюди поцілував її вихрастий, з попелястим чубом і холодними магічно-синіми очима, Ромка.
Ліді було всього двадцять три роки і ви вже, мабуть, здивувалися чому це так злякалася поцілунку молода дівчина. Все було б нічого, але Лідія Степанівна була вчителькою мови й літератури в школі, а Ромка Швець, що мав кликуху «Шило» був учнем 11-б класу.
Як воно виходить в людей, що звичайні, нічим не примітні стосунки, раптом змінюються з шаленою швидкістю? Й ця швидкість, як третя космічна виводить їх за межі земного тяжіння у відкритий космос. В цьому одинадцятому класі десять хлопців, які, звичайно, жваво реагували на появу молодої вчительки, але щоб отак…
- Ти, Лідочко, в такий кошмар ускочила! – однокурсниця по педвузу й подруга Ліди Рита-Маргарита нервово погасила сигарету в чайному блюдці.. – Ну, конєшно, це балдьож, видно гарячий пацан…
- Ти знаєш, він пише вірші.
- Оце все стіхотворство, Лідочко, це мгновенноє сотрясєніє душі.
- Очі в нього, спочатку такі холодні, він на перших порах навіть насміхався з мене.
- Можу сказать, ну як воно є по жизні. Мужики, шо малий, шо старий. Од них таких можна діждаться хіба ж таких феєрверків!
За вікнами підсвічене ліхтарями нависало важке чорнильне небо. За стінкою чутно було базарний реп:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я тебя встретил и забыл,
Но я не такой,
Я не запил,
И пусть в голове зашкаливает…
-Лідочко, ти мене чуєш? Це за стінко Едік знову включив музон. Ти знаєш, він розвозить на мотоциклі піцу, уматний хлоп»яга.
– А Слава, де твій Славко?
– Який Слава така й слава. Ну ти ж знаєш,він і на курсі був книжником, а тепер за одну книжку можна кілограм сервелату купить. Поїхав до своєї мамочки в село… Так не в ньому ж діло, а про тебе. Хто б міг подумать!..
-Рито, я піду з цієї школи, не можу.
– Ну чого ти так. Це я з школи пішла, бо зразу сказала – з мене філолуха не вийде. Ану згадай ! Я ж тоді на практиці в школі… скажи в якій школі?..
– Та в п’ятнадцятій, на вулиці Культури.
-Ага, точно. Так не дай збрехати, згадай як я отого Пашку капловухого за вухо в коридор викинула. А він реве, як білуга. Сміхота! Не терплю вертких, у мене од них голова болить!
– А цей… Ромка, його прозивають у класі «Шило». Ну він не верткий, він дуже енергійний, і трохи нервовий.
– Це шо в нього поганяло «Шило». Ой держіть мене! – повнява рука Рити посковзнулась по столу й перекинула недопиту чарку коньяку.
– Ритко, я й раніше тобі казала і тепер скажу – ти ж не така всередині… ти ж…
– Ну заладила – така –не така, давай ще рюмашечку перекинем. Едік коньяку притаранив, конєшно бодяга пшеківського розливу, но хоч солодкий. Випий і забудь того… як його?
-Ромка.
-Отож Ромка-рюмка, а ти ще й зарюмсати можеш.
– Не кажи так, ти не…
– Тоді випий!
-І вип»ю!
Якщо дивитися з вулиці у вікно цієї яскраво освітленої міської квартири на другому поверсі, то зліва сидить худенька, з короткою зачіско. Ліда. Вона нервово ставить чарку на стіл, потім, раптом, схоплюється і зводить догори руки.
- Ну в саме серце, в саме серце вразив!
Праворуч – добротна у малиновому атласному халаті Рита. На першому курсі вона була яскрава, статурна, а з-під густих вій темно світились чорносливи арабських очей. Ще тоді вона закрутила голову відміннику Славі в окулярах, які завжди криво сиділи на його довгому носі. Так за ними й закріпилось: Майстер і Маргарита. Не стільки років тих минуло, як Маргарита-Рита вже давно не вірила в магічні рукописи свого обранця. Більше того, вона зрозуміла, що заможні чоловіки – то справжні майстри красивого життя.
…Але досить дивитися з вулиці в освітлені вікна. Так і зробив Небесний Чоловік. Повний місяць зачинився й зник, мов ілюмінатор велетенського корабля. Довго думав він про цих двох жінок, на небесному склі проступав легкий пташиний профіль Лідочки, який нагадував птаха, намальованого тонким пензлем на китайській порцеляні. Небесний Чоловік узяв довгий тонкий пензель і провів дві стрімкі летючі лінії, ось вони перетнулись. Він тпосміхнувся, дихнув на скло – і все зникло.
На вулиці ще й не засіріло, а Лідочку наче підкинуло на дивані. Вона схопилась і рвонулась до дверей, нервово смикала їх, щоб відчинити. Двері були лаковані, слизькі, вона ніяк не могла намацати ручку. Клацнув вимикач, кімнату залило світло. Біля торшера в зім»ятому малиновому халаті стояла Рита й пирхала зо сміху.
-Ти, Лідочко, двері в шафу відчиняєш.
-Ой, я запізнююсь на другий урок!.. У мене… Це страх господній!
– Встигнеш, туди десять хвилин пішки до вокзалу.
В електриці було холодно, непривітно, але Лідочка, подумки, вже була в класі, де сьогодні вона познайомить учнів з поезією Олеся. «Сміються й плачуть солов’ї… сміються й плачуть солов’ї» , – повторювала вона, як заклинання слова незрівнянного лірика.
Раптом її погляд крізь вікно електрички, зупинився на ранковому небі. Вона побачила дві стрімкі летючі лінії, наче намальовані райдужним олівцем на біло-голубій порцеляні неба. Це тривало кілька секунд.
Як суха бур’янина, гнана вітром, влетіла Лідочка в школу. На сходах вона боляче спотикнулась і вдарилась коліном. Зі сльозами на очах від болю вбігла вона в учительську, схопила журнал і тут почула гамір — це лементували її старшокласники. Коли вона прочинила двері класу, то перше, що вона побачила – пронизливо-голубі очі Ромки, які відразу спалахнули – вони зустрілись поглядами. Лідочка машинально щось говорила про значення поезії Олеся, та гамір у класі не стихав. Тоді вона кинула книжку на стіл.
-Ви… ви ніколи не зрозумієте поета! Бо… ви такі бездушні.
– Ага, моє серце в мобілці, а мобілка – вона дебілка, – прогундосив здоровило з останнього ряду. Всі зареготали, один Ромка зблід, його крейдяне обличчя сіпалось
-Ти сам дебіл! – Ромка опинився перед здоровилом.
– Ну, «Шило», я з тебе швайку зроблю!- здоровило схопився разом із затісною для нього партою. Й тут сталося несподіване. Ромка, який ніколи не був помічений у бійках, різко викинув ліву руку. Вона влучила здоровилу прямо в сонячне сплетіння. Це було схоже на легендарний удар Давида по велетню Голіафу. Ті, хто знають бойові види єдиноборств можуть підказати іншим, що влучити в сонячне сплетіння – то велике везіння. Здоровило різко, як складаний ніж зігнувся, пустив очі під лоба. Всі кинулись до місця події, а Ромка, розвернувшись на прямих ногах, вийшов геть.
…Ліда сиділа за столом у напівтемній хаті, яку вона винаймала.
-Чому все так у мене виходить? Невже це через мене?
– А через кого ж! – насмішкувато втрутився хтось незримий.
– Я ж не дала жодного приводу!
-Як? Може, ви й не цілувались? Яких ще тобі приводів треба!? – голос ставав все більш впевненим і настирним.
– Що ж мені робити?
-Тебе виженуть та й цьому Ромці не поздоровиться.
Ліда гірко заплакала й вибігла надвір. Ридання стрясали все її худеньке тіло, вона по-дитячому терла очі кулачками.
-Чому я така? – простогнала вона.
Місяць підсинив і посріблив небесне скло. У Лідочки перехопило подих, вона побачила в небесному непевному світлі якісь дві стрімкі летючі лінії, що нагадували сліди від реактивних літаків. Потім їх м»яко стер фіолетовий пензель довгастої хмари.
- Ну чого ви… чого ти, – почула вона, ніби здалеку гарячий шепіт. Потім тремтяча рука гладила її волосся, холодна щока притулилась до її гарячої щоки, а губи невміло ткнулись їй в носа.
- Ромко, божевільний, як ти смієш? – вона задихалась у його палких жагучих обіймах. Раптом вона відчула, що Ромчині щоки солоні від сліз.
- Ти плакав… як ти міг…
- І ти плакала, значить усе правда.
Й він так довірливо заліз головою їй під пахву, схлипнув.
– Я вірша написав…
І він почав читати. Це були щирі, кострубаті й танцюючі рядки про солов’їв, що пробудили любов, про місяць і зорі. Його слухали двоє. Лідочка, яка стискала рукою себе під грудьми, наче боялась, що серце вискочить із грудей. І Небесний Чоловік. Він знову прочинив круглий світляний ілюмінатор місяця.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.