“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Один дуже відомий чоловік відчув, що він непоправно постарів, і йому, за відомим фольклорним висловом, залишилось «три чисниці до смерті». Тимофій Прокопович Шапран дивився у дзеркало і бачив синюшні мішки під очима, а колись буйна чуприна нагадувала добре проріджену стерню. Тимофій Прокопович зітхнув, безнадійно потер долонею стерню на голові і перевів погляд на фото у масивній бронзовій рамці, де він, ще досить молодий і дженджуристий, усміхався поряд із самим Президентом. Погляд його сковзнув нижче і зупинився на почесній грамоті, розцяцькованій золотими вензелями і левами в королівських коронах. Напис англійською свідчив, що цією грамотою нагороджений почесний доктор Гарвардського університету Тимофій Шапран. Почесний доктор в черговий раз скривився, оскільки його ім’я було злегка спотворене в англійській транскрипції.
Він спробував заспівати свою улюблену пісню про «зозулю, яка летіла через мою хату», але з горла вирвалось щось невиразне з шиплячим старечим фальцетом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Невже все життя пролетіло? – скрикнув хтось у мозку цього дуже відомого чоловіка.
– А як ти думав? – обізвався у відповідь невідомий співбесідник. –Тобі лишилось три чисниці до смерті.
Шапран схопив важку чорнильну авторучку ( нею він принципово писав як урядові документи, так і свої наукові праці) і кинув спересердя в стіну. Удар припав якраз на сімейну фотографію, де молодий Тимофій тримав на руках своє щастя в образі білявої усміхненої жінки. Пролунав гучний звук від розбитого скла – і рамка з сімейним фото гримнулась на паркетну підлогу.
– Тьомо! – почулось із другого поверху. – Що там у тебе упало?
– Нічого, Лідусю, то просто вітром відчинило вікно, – якомога голосніше прокричав Тимофій Прокопович. Він поспішно зібрав скалки і засунув сімейне фото під диван. Настрій цього дуже відомого чоловіка можна пояснити. Тільки вчора він повернувся з похорону свого давнього друга, професора Кащука, який одного разу, коли Шапран заговорив на тему смерті, оптимістично вигукнув: «А, може, нас пронесе?»
Вчора Тимофій Прокопович переконався в хибності цієї оптимістичної гіпотези.
– Післязавтра я їду в далеке відрядження! – проголосив він за обідом. Лідуся, вона ж Лідія Петрівна, і виду не подала, хоча її неймовірна інтуїція засвітила в мозку тривожне червоне світло. Вона знала свого Тьому, як кажуть, і вздовж і впоперек. Навіть мозок свого дуже відомого чоловіка вона змогла просвітити непереборними променями жіночого гіпнозу. Однак, Лідія Петрівна зі своїми супер проникаючими променями не змогла пробитись у ту заповітну зону мислення свого чоловіка, яка продовжувала випромінювати творчі ідеї. Навіть сам Тимофій Прокопович не знав про цю зону. Але вона, часто навіть уночі, будила свого господаря, і він схоплювався з дивана у кабінеті, хапав авторучку, тряс її немилосердно, оскільки чорнило пересихало, гарячково заповнював цілі аркуші перекошеним наліво, наче від зустрічного вітру, почерком. Саме в цій ділянці мозку в енергетично згущеному стані перебувала й неабияка організаторська воля Шапрана.
– Нероби, лайдаки, трутні, ви здатні з’їсти й перепаскудити пів Києва, а потім висрати його у Дніпро! – лунав його могутній баритон у лунких коридорах Будинку Уряду.
– Тьомочко, що ти там надумав? – обережно запитала дружина й підкинула чоловіку на тарілку смажене куряче стегенце. – Відрядження то й відрядження, а на моїй шиї твоє спорядження.
Тимофій Прокопович не доторкнувся до їжі, перед його очима стояло мертве воскове обличчя Кащука, який наче хотів сказати: «А от і не пронесло!»
* * *
Відрядження, яке придумав Тимофій Прокопович Шапран, було наслідком його сумного прозріння в самій суті людського існування. А задумав він поїхати в глухе полтавське село, де давно жив його досить дивний товариш. Вони були однокласниками, оскільки ходили в одну школу в тому самому селі, де обидва й народились. Свого часу Степан Лихоліт, як і Тимофій Шапран, вчився на філософському факультету Ленінградського університету. Степан Лихоліт настільки заглибився в бездонне море філософії, що у нього щось, як кажуть земляки, «перемкнуло». Щоправда, більш обізнані стверджують: наш Степан не туди копнув і за нього взялись «органи». Оскільки цю версію ні довести, ні спростувати не можна, залишається та, де Степана «перемкнуло». З того часу Лихоліт поселився в рідному селі Займищі, де зійшовся з жінкою, яка мала подібну біографію, однак молодшу за Степана на двадцять років. Лілія, так звали цю неординарну жінку, свого часу поїхала піднімати цілину за комсомольською путівкою. У незораних казахстанських степах доля звела її з сином одного з вищих партійних чинів Казахстану. Ця любов прояскріла метеором, але від його вибуху сталось непоправне. Високий чин разом з кавалькадою чорних «волг» забрав свого сина в столичну Алма-Ату, а Лілію одна з цих чорних машин доправила до найближчого залізничного вокзалу. Після цього зів’ялу Лілію зустрів опальний Степан Лихоліт. Так і почали вони жити в Займищі, куди надумав втекти від жорстоких реалій життя Тимофій Прокопович Шапран, дуже відомий чоловік.
* * *
І приїхав Тимофій Прокопович у Займище. Хата Степана стояла якраз біля ставка. Вечоріло… Шапран вийшов з машини, розправив плечі і сказав водієві, який пив із пляшки теплу мінеральну воду:
– Так- от, Романе, про те, що я тут, знаємо тільки ми удвох. Якийсь час мене ні для кого нема.
– Могила, Прокоповичу, – поперхнувся водою безвідмовний Роман. – А коли ж за вами приїхати?
– Я сам зателефоную і скажу.
– А як же Лідія Петрівна?
– То не твого ума діло.
Тільки за машиною, що від’їхала, здійнявся стовп пилюги, Шапран побачив Лілію. Вона вся, її біле квітчасте плаття рожевіло у призахідному сонці. Легкий вітерець з боку ставка обліпив її майже дівочий стан.
– Це ви? – якось зовсім по-сільському проспівала жінка. – А Степан скоро буде, він карасів ловить на ставку. Ми вас карасями в сметані пригощати будемо.
І старий, дуже відомий чоловік, відчув, як щось теленькнуло в серці, і аж у ноги пішла гаряча хвиля. Раніше поети писали, що це серце пронизала стріла Ерота, якого невдячні римляни перейменували в Амура. Важко описувати такий стан, бо якщо ти його не переживаєш, то й описувати нічого, а якщо ж переживаєш – тоді не до письма.
Однак Тимофій Прокопович був не тільки дуже відомий, а й дуже талановитий чоловік. Тому вночі після карасів у сметані він записав у своєму щоденнику таке: « Ніколи б не подумав, що серце здатне так узяти гору над розумом. Цю Лілію я вже бачив років десять тому, але сьогодні… Невже наближення смерті може так загострити почуття? І головне – я зовсім не думаю про Степана. Знаю, він чесніший від мене, пам’ятаю, з якою сардонічною усмішкою привітав він мою урядову кар’єру. Здається – в мене є все – кар’єра, маєток, син у Кембріджі.
Але в нього є Лілія. Тоді, десять років тому, в Києві, вона промайнула, як тінь. А тепер отак вийшла з тіні».
Шапран відклав незмінну авторучку й поглянув у вікно. На хмарах хилитався півмісяць, він нагадував терези, що ніяк не можуть знайти відповідної рівноваги. Тимофій Прокопович устав, накинув піджак і вийшов надвір. Запашна хвиля матіоли, підсилена близькістю ставка, огорнула його, і він потрапив у дитинство. Так колись він вийшов уночі на рундук, бо у вікно світив повний місяць і наче манив його. Босі ноги відчули холод роси, і він ступив на місячну стежку, вона яскріла діамантовою росою.
І вражений зупинився. Золотий вир зірок розгорнувся перед ним, неймовірна просторінь забила подих. І тоді вперше відчув як солодко заболіло серце. Відчув, як хтось кличе його згори й собі вигукнув на повні груди:
– Я скоро прийду до вас!
Прохолодна рука на лобі повернула його до дійсності і жіночий голос пролунав тривожно:
Ви так скрикнули, я злякалась, вам, мабуть, щось лихе наснилось. А ви скажіть так: куди ніч, туди й сон, воно й минеться.
* * *
Тимофій Прокопович прокинувся вночі. На траві крізь темні крони дерев місяць послав сріберні килими. Під легким вітром шелестіло листя і килими ряхтіли живим сріблом. Війни не було, не було й жагучої темної пристрасті.
«України не стане, а ми й не помітимо», – просочився в мозок пульсуючий рядок. Тимофій Прокопович любив Україну, але не любив тих, хто любив Україну на екранах телевізорів, на сторінках книжок з лакованими палітурками, у віршах і піснях, що аж протухли від квасного патріотизму. Добре знаючи сучасних владних нуворишів, генералів, в яких маєтки перевищували площею військові полігони, журналістів, які бігали на позолочених цепках в якості домашніх собачок, жінок, які потрапили з селянських городів у задушливі оранжереї столичного бомонду.
Так, він трудився все життя, ярмо заважало йому толком огледітись навколо. Та він дуже й не хотів. І вже, коли хвилею політичної інерції його винесло аж на саму гору, Тимофій Прокопович зрозумів – гору йому не здолати. Тож він, уподібнюючись пророку Мухамеду, почав повільно сходити з цієї гори. Як відомо, високогір’я п’янить у прямому й переносному значенні слова. На початку кар’єри Шапран так потужно йшов угору, нагнувши голову, як віл, що його вичовгане роками дерев»яне ярмо аж тріщало від натиску.
– Ви, Тимофію Прокоповичу, ну як тут сказати… Кожум’яка якийсь. Не встигаєш за вами. Є енциклопедії ходячі, а ви, даруйте за порівняння, якась воляча енциклопедія, – розводив руками Президент.
Тимофій Прокопович слухав, його м’ясисте, посічене зморшками лице, багровіло. «Взяти б тебе за зябра та й витрусити усю макуху з голови», – неприязно думав він, поглядаючи вицвілими синіми очима з-під кущуватих брів.
– Ви, мабуть, хотіли б і мене повісити на он ту вішалку, – з пісним усміхом обернувся до вікна Президент. – Зрозумійте: і в нас, і за кордоном, у тій же Москві теж немало таких, що залюбки повісили б нас на просушку. А ви – то національний пантеон,то академія україноцентричності… Знаєте, я сам… Та що говорити!
– Поки ми тільки говоримо, – похмуро прогудів крізь зуби Шапран.
– А знаєте – спочатку було Слово. І давайте домовимось, шановний. Узгоджуйте зі мною свої починання. Ого! Та вже за північ! Ну що ж, знову додому не поїду. Та ви сідайте. Що ви на це скажете? – Президент розвернувся на каблуках, аж під ним завищав паркет, і дістав із шафи пляшку темного скла і дві маленькі срібні чарочки.
– Я п’ю з більших, – Шапран опустився в крісло.
Це ми поправимо! – на столі з’явились важкі кришталеві келихи.
– І мені… я традиційно… не люблю отого, – Тимофій Прокопович показав на пляшку темного скла. – Загальновідомо, що алкоголь розв’язує язики і зав’язує розум. Я чоловік прямий і прямо скажу: хіба ви не бачите, куди котиться Україна? Московською агентурою забиті урядові кабінети, половина наших міністрів з російськими паспортами. А ви… ви… боїтеся роздражнити Москву. Ганьба!
– От і добре, шановний, що ви так ґрунтовно висловились. А то я думав… Ну про це потім.
Президент пригладив руді кущики волосся на голові, скинув піджак і дістав гітару.
– Заспіваємо, друже, яку ви знаєте?
Тимофій Прокопович тільки крякнув з досади:
– Та яку вже хочете!
– А мені отака нравиться, – перейшов на суржик Президент. – Взяв би я гітару, та й заграв, що знав, через ту гітару Президентом став!
Він пройшовся по струнах і засмівся робленим деренчливим сміхом.
* * *
У ту ніч глухо й страшно гули літаки. Потім на обрії почала розгоратись заграва. Всі в Займищах поховались по хатах, навіть собак не чути. Потім зовсім близько почувся рокіт моторів. І невдовзі до темного будинку школи проїхала колона машин з брезентовими тентами і важкі черепахи бронетранспортерів. Засвітились вікна у нижньому поверсі школи.
– Вікна засвітились! – Ліля штовхнула Степана. – У школі вікна засвітились!
Вона сковзнула з ліжка, швидко через голову накинула плаття.
– Побіжу гляну!
І не встиг Степан і рота розкрити, як вона шугнула в нічну темряву. Степан і собі підвівся, пошкріб рукою худі кощаві груди й гукнув:
– Тимофію, як ти там?
Степанова жінка повернулась лиш уранці, її стомлені тернові очі горіли лихоманковим вогнем:
– Хлопці вночі поїдуть у бік Полтави, а там один поранений, тероборонець, він з Англії, Мирослав.
Шапрана кольнула здогадка, але він тут же погасив її.
– Ми тут усю ніч хтозна-що передумали,- прохопився Степан.
– Так воно й є, – потупив очі Шапран.
Ви б побачили його, це… такий чоловік… він учений, англійську знає, – Ліля руками намагалась окреслити зовнішність англомовного тероборонця. Не думали й не гадали старі друзяки, що ввечері вони вже побачать таємничого незнайомця. А він і прийшов із Лілею, яка соромливо сховалась за його спиною. Тимофій Прокопович придивився до лиця прибульця, освітленого хитким світлом електричної лампочки, що бовталась на довгому дроті біля веранди.
– Мирославе, сину! – видихнув Шапран. – Цього не може бути!
– Може, бо я знав – тобі нікуди зникати як до Степана Павловича. Скільки разів я був тут у дитинстві!
– Але ж ти у Кембріджі.., – почав було схвильований батько.
Зараз із Англії простіше доїхати до Києва, ніж з Полтави до Займища.
– Миросю, це ти? Як ти змужнів! – Степан напружено вдивлявся в лице Мирослава.
– От я й приїхав до Києва, – відкинув з лоба шовковистого чуба Мирослав. – А тут орки, вже їх диверсійні групи на вулицях. Довелось брати автомат, ну й трохи підстрелили.
Він показав палицю, на яку спирався.
– Хлопці поїхали на Полтаву, скоро повернуться, я тут трохи оклигаю, а далі з ними.
* * *
Уранці Степан піднявся як і раніше, коли сонце над ставком тільки починало рожевим і ясно-червоним розмальовувати високі перисті хмари. Він уже збирався вийти надвір, але його наче підштовхнуло до столу. Там лежала записка на клапті паперу, вирваного із блокнота. «Не шукайте нас, ми наздоганяємо штурмовий загін. Ми дуже винні і дуже щасливі. Мирослав. Лілія.» Степан заточився і схопився за одвірок, серце перейшло у скажений галоп, він повільно осів на долівку. Далі побачив, як ставок увесь налився неймовірним потужним світлом і в тому світлі проглядало чи відчувалось чиєсь лице.
Ось бачиш, ожили ці три лілії, а ти думав не оживуть. Вони помирали, щоб ожити.
…Тимофій Прокопович почув як щось глухо гупнуло на підлогу. В нього стачило сил, щоб перенести Степана на ліжко.
– Степку, Степку, та що з тобою?! – він розтирав груди Степану, Шапрана трусило з розпачу, а з очей потекли рясні старечі сльози.
– Ти… плачеш… Тимохо,- глухо, наче крізь сон, вирвалось у Степана.
– Не плачу я! – несподівано тонким зойком озвався Шапран. – Я тобі серце одтираю!
Степан повільно розплющив очі.
– Старі ми з тобою, Тимохо, нікуди не годні. А твій Мирослав з Лількою на війну пішли. Ось дивись! – він показав записку. Тимофій Прокопович глянув – і рядки розпливлись перед його очима. Він знову напружив зір: «винні і щасливі».
– Що ж, цього можна було чекати.
– Ти теж такий був, як молодий , Тимофію, – Степан підвівся на ліктях. – Знаєш, тепер війна, хто його зна, куди вона заверне. А ось тоді, як усе закінчиться…
«І нас не буде на світі», – промайнуло в голові у Шапрана.
…І нас не буде на світі, – продовжив Степан. – Ці лілії знову оживуть, бо вони померли, щоб ожити.
Вони вийшли надвір удвох, притримуючи один одного. Золотий щит сонця, піднятий на небі, сяяв таким сліпучим світлом, що в очах старих друзів запульсували кольорові райдуги. Вони йшли до ставка, з його райдужного дзеркалення вирізнялись три білі квітки.
Це лілії зустрічали ранок.
З1.08.23.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.