Леонід Тома. Пожалів Господь…

1701

– Ну й нащо тобі та земля? – огрядний управляючий агрофірми зробив спробу дістати з підлоги ручку, що скотилася зі столу. Стілець-вертушка заскрипів, щось тріснуло, і управляючий різко опустився разом з сидінням стільця.

– Де ти взявся на мою голову?

– А я так хочу й воно мені нада.

– Ти агроном?

– Понятіє маю.

Управляючий встав із ненадійної вертушки, яка стала нижчою десь на півметра. Нахилився, підкачав важелем сидіння примхливого стільця на потрібну висоту.

– Босяк ти, як тебе… Теряник. Ще назад прибіжиш, та буде пізно.

– Ви мені назад оддайте пай, а хто куди прибіжить, буде видно.

– Прийдеш завтра, ми тобі все оформимо. Що ж збираєшся садити? Сонях, мабуть?

– Не вгадали, льон посаджу.

– Все ясно з тобою, як тебе, Теряник, – управляючий з силою втиснув свій огрядний корпус на стілець, між блискучими хромованими бильцями.

– І в кого ти такий удався, як тебе, Теряник?

– У кого ж як не батька та матір.

…Пізно вночі управляючий приїхав додому. В темряві наступив на алюмінієву собачу миску, вона поїхала по мокрій плитці, якою був замощений двір, і управляючий з усього розмаху гепнувся навзнак.

– А щоб тебе так і розпротак, сучий сину, як його… Теряник, – простогнав бідолаха до кругловидого місяця, що визирав з-за даху сараю.

 

***

Хто такий Теряник?

– Н-ну, Толька, конєшно – це фігура! – мружив очі учитель історії Феодосій Кирилович, або «Федоська», як його називали учні.

– Шо той Толька – йому прохпелір в зад заткни, то він і полетить, – шамкала бабуся Галя і хрестилася на чотири сторони світу.

– Хто? Толічка? Та він же, як ягнятко, нєжний, – посміхалася Люся, дівчина за тридцять років, яка першою в селі одягла джинси, що їй подарував у Києві якийсь «командєр».

– Чого вони до мене у душу лізуть? – Толька лежав у землянці, яку власноручно викопав на правому високому березі Псла. – От чого я не женився? Не хочу, того й не женюсь. Все дівчата якісь такі… Ти їй розказуєш, як життя влаштоване, а вона питає, почому квартири в Полтаві. Ну ще хіба Люська. Прибіжить у землянку.

А перед цим мотоцикл торохтів, і як вона прибігла, заторохтів назад.

– Толінько, а ось і я, – ніжно виводить Люся, але голос у неї грубуватий, надтріснутий від курива.

– У тебе там що – мототаксі, знов знайшла якогось чудака вухатого?

– А яке кому діло? Ну Ванько з Горбанівки підвіз.

– Це не той Ванько, що вчора у тебе під вікнами всю музику з транзистора вийняв?

– Ну, знаєш, він… у нього жінка із якимсь експедитором зв’язалась, так він…

– Ну ти його й пожаліла.

– Та можна й так сказать, бо він такий нещасний.

Що тут скажеш? Б’юсь об заклад, що є такі жалісні жінки, а якщо вам і не траплялись, то ще трапляться. А от Толька…

– Ні хріна в нього не вийде! – гарячим хрипким шепотом у спину сплячої жінки переконував управляючий. – Підожди, як його? Ага, Теряник!

Який же ранок на Пслі! Понад водою легким білим серпанком стелиться туман, по нахиленій гілці верби знизуються й падають вниз важкі кришталеві краплі. Осеніє… Червоне й золоте намисто спадає із дерев у важку скам’янілу воду. Думається в таку пору й думки знизуються, як краплі у скам’янілу воду минулого.

Стоїть Толька на березі, мерзлякувато горбить плечі й думає. Волосся в нього як витіпаний льон, сам худий, тільки вибілена сонцем спортивка парусинить на ньому, як прапор над сільрадою. Живе сам-самотою, батьки померли.

– Як же так вийшло? – думає Толька. – Й живу сам і що робить не знаю.

Люська зранку висковзнула, як лисиця з нори. Тільки запах конфетного дезодоранту та забута сережка на дощатому столі, збитому з ящиків.

– Пожаліла мене Люська! – Толька з серцем плюнув в річку із кручі. Ще хотів плюнути… А тут бабка сіла поряд на очеретину, підняла крилами повітряний шум. Туман уже розвіявся, біля берега, на освітленій сонцем обмілині, замелькали дрібні риб’ячі мальки. Сонячний промінь крізь лимонно-жовту березу переламався як золота очеретина і впав на зелені лаковані латахи, засвітив на них міріади діамантових найдрібніших крапель.

Посміхнувся Толька. Щось незвичайне, невимовне, щемке увійшло в його душу, наче хто з неба пожалів його. На очі йому навернулись несподівані сльози, пригрітий сонцем вітер ласкаво лизнув його в лице й згорнувся калачиком біля ніг.

 

***

Забрав Толька у земельних магнатів свій пай – не багато й не мало – п’ять гектарів. І таки посіяв на всій площі льон. Як же засиніло влітку за селом, коли зацвіло Тольчине поле! Наче з неба хтось кинув йому голубу хустину, що впала складками по горбах та видолинках.

А тільки за тим вдарила суша. Й побляк голубий льон, а далі вигорів на рудий бур’ян. Сидів Толька край поля й плакав. Аж тут і управляючий на «бобику» з брезентовим верхом під’їжджає.

– Ну що, горе-агроном, як тебе… ага, Теряник. Хіба не казав я тобі – з драною торбою до землі не підходь! Мічурін знайшовся!

Й зник у хмарі куряви.

 

***

Зціпив зуби Толька. – Ну, – думає, – розіб’юсь, а зацвіте в мене поле! Й пішов він у бібліотеку, щоб, значить, вичитати, як по-науковому вести господарство.

Бібліотека займала одну кімнату в будинку культури. Зайшов наш Теряник у кімнату, де пахло злежаним папером, а за столом сиділа чорнява дівчина, стрижена «під Гавроша». Пухкенькі губки, як дві налиті вишеньки розтулились, показались рівненькі дрібні зубки й навіть кінчик рожевого язичка:

– Ви що – хотіли б записатись до бібліотеки? – почув Толька голос дівчини ніби звідкись здалеку. Його очі сфокусувались на вирізі пістрявого плаття, де від голосу затріпотіли маленькі круглі груденята.

– Так ви записуватись? – дві вишеньки губ склеїлись у рівну нитку.

– Та хотів би, – вичавив Толька й раптом у нього так засвербіла спина, що він мимоволі захотів потертись нею об ріжок стіни.

Якщо ви не здогадались, що було далі – значить, ви не продавлюєте диван біля телевізора. Й не читаєте сентиментальних романів, де бой-френд на обкладинці пристрасно цілує жінку, схожу одночасно на англійську королеву в юності і на рекламну красуню, що рекламує нові моделі бюстгальтерів.

Однак не будемо зловживати припущеннями – Толька й Тоня закохались один в одного без пам’яті й безповоротно. Тоня (саме так звали юну бібліотекарку) сама була самовідданою читачкою. Вона спочатку читала все підряд – від маловідомих оповідань Коцюбинського до любовних перекладних романів. Але, коли вона потрапила в романтичну смугу рожевого соцреалізму, вона віддала перевагу піднесеним почуттям, що їх так любили вигадувати вгодовані циніки, які продукували картонний радянський «кітч», розмальований дешевими аніліновими фарбами за зразком забороненої в СРСР західної маскультури.

Та не будемо травмувати чесну й, звичайно, наївну дівчину за такий вибір. До того ж у всьому іншому вона була суворою реалісткою. Жила тільки на скромні бібліотечні гроші, ніколи ні в кого не позичала. Такою вона була ще з дитинства. Коли в клубі показували «страшне» індійське кіно, де були сцени з ножем та іншим інвентарем кіношних садистів, мала Тоня залазила прямо в залі під стілець.

Однак повернемось до основної теми. Тоня й Толік проштудіювали всі книги про ведення фермерського господарства. Але, як воно й буває в житті, рішення, що сіяти на п’яти гектарах Тольчиного клину, прийшло несподівано. З Полтави в гості до новоспеченої сім’ї Теряників приїхав брат Тоні, який працював у фірмі, що спеціалізувалась на добривах.

– Ну ти, брат, філософ, – з шумом видихнув повітря й поставив на стіл порожню чарку брат Тоні – Сонях сій! Всі так роблять і на мерсах їздять, а ви тут – агрономія та сівозміна! Жить треба в темпі!

Наступного літа Тоня фотографувалась серед золотого моря квітучих соняхів. А щасливий Толька читав у своїй землянці на березі Псла товстелезний роман про любов без обману. Тоня сказала – прочитаєш і перекажеш! Взагалі, Толька почав відчувати, що сувора реалістка почала брати гору над лірично-романтичною Антоніною.

– Ти, Тоню, така тонюнька, ну, як листочок, – милується Толька на молоду жінку.

– А ти худий, як хлудина, не їси, а все щось думаєш.

– Та про наш сонях думаю, – одказує Толька й дивиться на сонце, що вже починає червоніти на заході.

– Про що ти думаєш, парнішша? – хтось куйовдить йому чуба.

– Люсько, ти?

– Тебе тепер ніде не впіймаєш, забагатів та ще й женився.

– Тобі тільки на зуб попади…-

– Забув мене, Толюнчик, а я тебе пожаліти хотіла. Те поле з тебе всю кров висмоктало.

Й вона його пожаліла. Вранці прокинувся він у сирій землянці, на дощатому столику миша доїдала печенину. На шиї й на спині горіли подряпини від лакованих нігтів Люськи. Й ще сирий запах прілої трави перебивав різкий конфетний запах її дезодоранту.

 

***

Якби Толька знав, що дощ, який шумів над Пслом, шумітиме ще два тижні, то лагідніючи до тихого грибного, то наростаючи до краплистої зливи, він би зарані прокляв свій невдалий вибір сіяти сонях.

А ще була ніч, коли Тоня, обнімаючи свого Толічку, раптом відкинулась назад, як від удару електричним струмом.

– У тебе запах чужий… якийсь конфетний!

І побігла в одній сорочці з хати по дощу. Аж біля соняхового поля наздогнав її Толька, сиділи вони вдвох, мокрі, як хлющ і плакали, не криючись ні від кого. В непевному світлі місяця чорніли гнилі стебла соняхів з чорним мокрими головами.

– І в кого я такий удався? – крізь глухі ридання простогнав Толька. – Чи воно мені пороблено? А тебе ж, Тоню, люблю й це поле люблю…

– Нікого ти не любиш, ти, Толю, перекотиполе!

– Не жалійте мене!! Ваша жалість спалила мені душу!– він вибіг на поле.

– Хай воно все пропаде!! – волав він серед чорних гнилих соняшникових голів, а його кощава фігура у примарному світлі місяця нагадувала старозавітного пророка, який кинув виклик небесам. Як запеклих своїх ворогів виривав Толька із землі мокрі гнилі соняхи, падав у грязюку.

Нарешті він схопився рукою за щось залізне й пругке. Рвав його, той залізний дріт, аж руки обшмугляв до крові, але так і не вирвав.

… Вранці Тоня перебинтувала йому долоні, розчесала волосся, що злиплося в пасма.

– Толічко, нічого, на те літо знову льон посіємо й усе будемо робити, як у книжці написано.

Толька похмуро мовчав.

А десь у середині дня забіг у бібліотеку, витираючи піт з лисини, управляючий.

– Ти, Антоніно батьківно, знаєш, що твій, як його, ага, Теряник, робить? Поїхали покажу.

По чорному від гнилого соняшничиння полі гасав синій тракторець «Білорус» і волочив за собою важкий залізний каток . Майже все поле було, як після війни, у чорних, поламаних і прим’ятих разом з головами соняхах. З кабіни виглядав розпашілий, веселий і страшний у своїй святій помсті землі Теряник.

– Добре, що приїхали! – закричав він до Тоні й управляючого. – Поможіть мені зачепити оту залізну дротину, як висмикну її, прокляту, то, може, земля до мене прихилиться.

Разом з управляючим, що кляв Теряника й багно і в дріт, і в мідну проволоку, зачепили дротину. Ревонув від напруги «Білорус», викинув із труби синій клубок диму. Земля вивернулась разом із дротиною, яка виявилась частиною арматури величезної бетонної брили.

– Тьху, яку ямищу вигехкав, – сплюнув управляючий і пішов, ковзаючись по розкислому багні до свого «бобика». Толька заліз у яму, викинув звідти ще дві кирпичини. Тоня, яка стояла край поля, гукнула:

– Ти що, вилазить не збираєшся?

Від Тольки з ями ні слуху, ні духу.

– Що воно з тим, як його, Теряником? – управляючий гримнув важким як гиря кулаком по щитку «бобика».

День був хмарний. А тут враз сонце вийшло з-за хмари й сипонуло по всьому світу золотими, діамантовими, яхонтовими променями. Толька виліз із ями, в його руках був якийсь облиплий землею квадратний камінь. Він пер його, заточуючись, до того місця, де завмерли Тоня й управляючий. За кілька кроків до них цибатий Толька посковзнувся й гримнувся на землю. Квадратна камінюка впала на твердий грейдер і розвалилася на шматки. Управляючий з неймовірною для його огрядного тіла швидкістю побіг до уламків. Серед гнилого перетрухлого дерева (каменюка виявилась дерев’яною скринею) валялись великі зелені й руді кругляки. Толька тремтячими руками вийняв запальничку й скребонув по рудому кругляку. Подряпина спалахнула чистим золотим блиском.

 

***

Знахідку Анатолія Теряника ідентифікували й зафіксували в полтавському музеї, як скарб №498/б, там було двадцять золотих карбованців царської чеканки, ікона Казанської богоматері в срібному окладі, оздобленому діамантами й ще немало всякої історичної всячини.

– Тепер нову хату поставимо, – мрійно мружив очі Толька. – Собаку придбаємо англійської породи. І ще – на місці моєї землянки збудуємо «Лісове кафе».

– Я прочитала, що ця ікона належала колись князю Трубецькому. – Тоня все ближче тулилась до кощавого торса Тольки. – Може, нас познайомлять з іноземними колекціонерами.

– Ума не прикладу, оцей, підожди, як його, Теряник… А ти дивись, як він за землю вчепився, мабуть, нюхом чув золото, – глухо бубонів у вухо сплячій супружниці управляючий. – От і пойми таку жизнь!

Тоня так міцно обняла Толіка, який був увесь у мріях, що в нього щось аж у грудях кавкнуло. Й потім кавкнуло ще раз – коли дзвякнув у вікно камінчик. Толік схопився й відхилив занавіску. На протилежному боці вулиці у нових небесно-голубих джинсах стояла й змовницьки манила його рукою Люська.

– Пожалів нас Господь, – протяжно виголосила сонна Тоня й до хрусту потягнулась у рипучому старому ліжку.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!