Леонід Тома. Бабине літо й дідова осінь. Оповідання

114

Що таке Лазурне? Як свідчить світлова реклама в місцевих пансіонатах: сонце, море, пляж. А що таке останній спалах людського життя? Воно, людське життя, як і свічка, перед тим як згаснути, дає останній яскравий спалах. У ньому останній змах крилець райдужного метелика, останній погляд власного нерозгаданого єства, останній поклик надії. Все визбирав із душі цей спалах, який вона посилає небесам, з останніх сил намагаючись наблизитись до них. У світлі цього спалаху раптом дивовижно змінюється світ. Як той загублений в океані, побачивши в небі марево літака, випускає останню сигнальну ракету, так і душа, загублена в космічній незмірності, посилає останній відчайдушний сигнал…

Так або приблизно так міркував сивий професор у парусиновій піджачній парі. Але дорога на Лазурне змусила його прикусити язика в прямому й переносному значенні цього слова, бо машину підкинуло так, що Федір, водій професора, виплюнув крізь деренчливі зуби:

– Трахті-бідохті, матері його дохті!

– Ти , Федю, як завжди зі своїм лексиконом, – професор спіймав на льоту гламурного бриля, що злетів у нього з голови. – Прокинеться Лілія Петрівна…

– Не прокинеться, я їй у чай снодійну таблетку кинув, а то було б нам у дорозі, як тому цигану з двома мішками.

– Хто тебе просив, ти перебільшуєш, ти…

Тут знову машину підкинуло, професор процокотів зубами азбуку Морзе й замовк.

Немає нічого більш тривіального, як поїздка на море в оксамитовий сезон. Спітнілі люди з поїздів і автобусів, навантажені по зав’язку речами, з червоними й тривожними після безсонної ночі очима вдивляються в якусь, за їхніми очікуваннями, казкову країну, девіз якої (про це вже було сказано вище): сонце, море, пляж. Для багатьох з них сонце з морем смертельно небезпечне, немало з них замість казкової країни побачать вигорілі від сонця бур’яни, де свавільний херсонський вітер носить порожні пластикові пакети й пляшки. Але це буде потім. А зараз… Ніхто не може забрати в людини це казкове очікування невловимого щастя. Воно за поворотом. Ось поворот, ось ще один поворот…

– Таке враження, що вчора я пила не чай, а коньяк чи єгипетський ром. Юріку, у мене болить голова і… і все болить.

На задньому сидінні «тойоти» прокинулася дружина професора Юрія Павловича Лебеденка Лілія Петрівна. Для того, щоб уявити професорську дружину, не треба бути особливим експертом у галузі психології й живопису. Але оскільки є люди, які вважають уяву якимось непотрібним апендиксом і рецидивом далекого минулого, доведеться накидати, так би мовити, ескіз шановної Лілії Петрівни. Це моложава й, за виразом одного мого знайомого, «добротна» дама. На її обличчі – печать абсолютної впевненості в тому, що вона давно осягнула мудровані лабіринти життя. І якщо Юрій Павлович постійно сумнівався, переглядав свої погляди, страждав і намагався якось учепитися за примхливий ланцюжок життєвого круговороту, то його дружина давно зрозуміла нехитру формулу реального життя – не заморочуватися деталями. На фарбованому волоссі Лілії Петрівни хвацько сиділа синя бейсболка зі сріблястим написом «Welcome», і той, хто бачив цей напис, очевидно, розраховував на несподіване запрошення. Однак не будемо робити скороспілих висновків, особливо щодо професорських жінок.

– Де вже це море? – Лілія Петрівна випростала з-під рожевого сарафана ногу неймовірної білизни й округлості.

– Та буде вам море, – весело одізвався водій, якому в дзеркальце заднього виду заблискотіло біле видиво від Лілії Петрівни.

– Юріку, ну затяг ти мене в такі пампаси! Тут на луноході треба їздити, всі печінки повідбивала!

Треба сказати, що лексикон Лілії Петрівни складався з різних періодів життя. Перший період – це було село Закутнівка, де білява Лідка пасла гусей. Другий період – студентський. Саме там вона зустріла Юрка Лебеденка у величезних рогових окулярах. Він рано втратив матір, тож відразу потягнувся до білотілої Ліди, яку він тут же перейменував у Лілію. Це був жіночий рай, легкий і теплий, як пух тих гусей, що колись пасла Лідка в Закутнівці. І третій, власне «професорський», період настав тоді, коли ім’я Юрія Лебеденка, визначного вченого-філолога й історика літератури, стало відомим повсюди. В даному разі вона скористалась мовним матеріалом першого періоду.

«Куди я їду й навіщо?» – думав сивий професор Лебеденко. Колись він бував у цих місцях на розкопках скіфського кургану, бачив степ, блискучу шкуру моря в Лазурному. «Може, це подорож у молодість? Де ці скіфські й половецькі жінки? Вони мовчать тепер кам’яними бовванами, схрестивши руки на вагітних животах. Невже ці боввани – це все, що лишилось від них – несамовитих у любові, безстрашних у материнстві? Це був їх останній спалах, і він застиг у камені».

– Павловичу, ось цей «WIP– Tоwn», тут мій дядько порядкує і вся його закарпатська команда, – водій натиснув на клаксон, металева хвіртка з гуркотом прочинилась, і бадьорий голос вуйка з Коломиї проголосив:

– Вітаємо шановних гостей у нашому пансіонаті!

Не буду ходити околяса, а скажу відразу: знав я цього Лебеденка. Тому й вирішив розповісти цю історію, де часто реальне скидається на фантастичне, а фантастичне виглядає цілком реальним. Була в нас міцна дружба ще в студентські роки, коли Лілія ще була Лідією, а Юрій Павлович був Юрком Лебеденком. Юрко й Ліда часто сперечались і сварились – надто різні в них характери.

– Чого наприндився, як індик, усе ідеали виглядаєш! – лексиконом першого закутнівського періоду вражала очкароносного Юрка білява дівка з легким відтінком кустодієвського пензля.

– Та ти… ти… цибулина зашкарубла! – вихопилось у Юрка. І ота «цибулина» раптом так вразила закутнянську Лідку, що вона вихопилась, як вихор, із гуртожитківської кімнати і влетіла таким же вихором у мою кімнату, де я тимчасово проживав сам, оскільки був таким собі «старостою» чоловічого поверху.

– Ти знаєш, що він мені сказав! – Ліда скинула з мене ватяну ковдру, подаровану моєю турботливою матусею, щоб я не замерзнув у своєму гуртожитку.

– А що? – намагався я спросоння зрозуміти рвійну студентку із закутнівським минулим.

– Він обізвав мене цибулиною! – і Лідка, некартинно скрививши рота,заридала, як білуга. –Ти чуєш – ци… цибулиною! – і вона з риданням повалилась у моє ліжко. Рано-вранці Юрко Лебеденко холодним жабеням заліз до мене під ватяну ковдру й зашепотів мені у вухо:

– Я спалив її листи, я спалив усі мости між нами!

– Ти їй це сам скажи, – не витримав я. – Он вона спить навпроти на сусідньому ліжку. І перестаньте кидатись у моє ліжко!

 

***

Біля Романа Скалюка, справді вуйка з Коломиї, стояв я, бо саме я намовив Юрія Павловича приїхати на це узбережжя Каркінітської затоки Чорного моря. Лілія Петрівна, коли побачила мою сиву шевелюру, розвихрену херсонським вітром, зойкнула, наче наступила на жарину:

– Вітю! Цього не може бути, ти ж у Америці!

– Та ось приїхав подихати морем і степом та й вас побачити, Америка почекає, тим часом у Гарвардському університеті канікули.

 

***

О, які небезпечні й непередбачувані ці зустрічі старих друзів! Обважніла Лілія-Лідія й вічно стривожений Юрко Павлович після шотландського віскі наперебій розповідали про своє життя.

– Вітю, невже ти у Гарварді читав щоденники Винниченка? Це неймовірно, треба негайно через уряд викупити його останнє обійстя у Франції… Як іде час, як іде час! Ти став… ти став таким авантажним! (Лілія Петрівна використала мовний матеріал із лексикону останнього «професорського» періоду). – Ти одружений?.. А де твоя дружина?.. О, розумію, вона, мабуть, американка.

– Я не одружений, так уже вийшло…

– Такий гордий, як і колись, – жінка Лебеденка випила чарку віскі й відкусила чималий шмат шоколадки.

– Вона тільки цибулі не любить, – прохопився жартом професор, але цей жарт включив невідомі нам підсвідомі імпульси.

– Ти, Юрію… Павловичу, – почала зірваним фальцетом побагровіла жінка, – краще б ти гороху наївся. Якби ти більше знав про цибулю, то в тебе б волосся на язиці виросло.

– Лілю, чого це ти, я ж пожартував! – Юрій Павлович потер долонею ріденького чуба, наче перевіряв, чи волосся з голови не перекочувало на язика.

– Одбой! Завтра їдемо на далекий дикий пляж, таку місцину знайшов – закачаєтесь! – це Федір з гуркотом відчинив двері – і вніс три димуючих шашлики на шампурах.

 

***

О лазурне, лазурове, вранці гламурне, удень бірюзово-яшмове, увечері опалово-фіолетове, туманно-сріблясте, далі агатово-чорне, вугільно-масне, зоряно спалахуюче море. Хто напнув овально загнутий лук між небом і землею, хто сколихнув ці бездонні глибини, кинув по воді білі гребені хвиль, широким пензлем посріблив безкінечні прибережні піски, білими краплями розбризкав по небу чайок, густо підсинив далекий обрій? Тут ти раптом розумієш малість і велич людини. Бо вона – міст між землею й небом, їй заздрять самі безсмертні ангели, які не можуть зрушити соломину в земному житті. Море – це земне уособлення вічності, воно хвиля за хвилею змиває все суще на землі, а недосяжний овид показує нам невтолиме прагнення до недосяжної вічності.

Про це, а, може, приблизно про це думав професор Лебеденко на дикому пляжі, де матеріально невичерпний Федір напнув намет, розставив шезлонги й припасував на піску біло-синю пляжну парасолю.

– О чім мислі, Павловичу? – підморгнув він замисленому професору. – Знов од цибулі очі сльозяться?

– Ну вас! Попливу, згадаю молодість! – Лебеденко як був у шортах подався в море.

– Ти куди? – вихопилось у мене.

– Нехай охолоне! – Лілія Петрівна вигідно розмістила білу масу свого тіла в шезлонгу й прикрила очі бейсболкою з сакраментальним написом « Welcome».

– Ну дайот професор, – крякнув Федір, зробив долоню козирком і подивився на море. – Е, ні, друззя, білі баранці пішли, це заходить степовий вітер низовий.

Вітер і справді шарпнувся берегом, повалив парасолю, встановлену Федором, зірвав з голови професорші бейсболку й покотив її берегом.

– А шоб тобі воно репнуло та й на самому гузні! – відреагувала вона, використавши свій закутнівський лексикон.

– Не бачу професора! – Федір вискочив із штанів і пірнув у набігаючу хвилю. За ним поспішив і я, солона вода набралась у ніздрі, щось тонко задзвеніло у вусі. Я ще встиг побачити темну голову Федора на тлі білого гребеня хвилі. Далі я вже не бачив ні його, ні берега; поривчастий боковий вітер стрімко зносив мене вбік. Поки я вибрався на берег, висока хвиля двічі шваркнула мене об піщане дно, усіяне мушлями. Берегом я заспішив до місця, де виднівся наш намет. Там, на березі, Федір робив професору штучне дихання, він відпихав Лілію Петрівну, вона бігала, як квочка, навколо.

– Отвалі, женщина, дєло пахне карасіном! – хрипко відбивався переляканий водій і ритмічно давив на груди Лебеденка, лице якого набрало синюшного відтінку. Раптом він захрипів, з носа й рота ринула вода, ноги конвульсивно засмикались.

– Живий! – Федір сплюнув убік, але потрапив у Лілію Петрівну, вона стояла на колінах і стиха підвивала.

 

***

Юрія Павловича відвезли в обласну клініку, де йому виділили окрему палату, а головний лікар сказав:

– За тиждень поставимо на ноги, я до нього таку медсестру приставив – мертвого підніме.

Медсестрою виявилась чорнява, з соковитими губами-вишеньками Юля, вона щойно закінчила медичне училище.

– Скажу я тобі, – довірливо подивився мені в очі професор, – що я на один крок ступив у підземне царство Аїда. Найголовніше – усе, що тут має велике значення, там не має жодного значення. Відчуваєш себе… ну як обчищена цибулина, – хрипко засміявся він.

Я повернувся в пансіонат. Була вже ніч, коли хтось постукав у двері. На порозі стояла Лілія-Лідія.

– Так страшно стало й холодно. У нас номер з навітряного боку.

Вітер справді так і свистів за вікнами, розгойдуючи купи темних маслин, листя в них сріблясто проблискувало при місяці. Вона прихилилась до мене й глухо заридала. Вранці я прокинувся, місце в ліжку біля мене було ще тепле.

За кілька днів з Лілією поїхали в поліклініку до Лебеденка. Ми йшли коридором, раптом двері палати професора відчинились, і звідти зі сміхом вискочила медсестра Юля. Вона побачила нас, почервоніла,як маків цвіт і, затинаючись, процокотіла:

– Юрій…е…е… Павлович я йому зробила укол… Такий укол… щоб зміцнити й змінити…

– Як змінити?! – скинулась Лілія Петрівна й кинула бейсболкою у двері палати.

– Змінити… ну, щоб краще жить стало, – випалила Юля й побігла коридором, блискаючи фігурними литочками з-під коротенького білого халата.

…Коли ми вже виходили з палати у погляді професора Лебеденка засвітився колишній Юрко, мій друг і романтик.

– Не здумай щось сказати Лілі про цибулю, знаєш, так воно буде краще.

 

***

Я поїхав раніше, оскільки на мене чекали в Гарварді вчені-українці, вони вирішили повернути на Батьківщину раритети нашої української культури. Мене проводжало професорське подружжя Лебеденків і Федір, він спеціально для мене зав’ялив десяток ставридок. Далеке море лисніло синьою шкурою велетенського левіафана.

Ще довго вони стояли в мене перед очима. Очевидно, я старію, бо на очі набігали сльози.

м. Харків

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?