“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
У кінці 80-х харківське видавництво «Прапор» випустило перший в СРСР комерційний детективний роман – «Тіні в лабіринті», під авторством Володимира Безименного та Олександра Безброша. Поширював книгу літературний кооператив «Спектр», і, не зважаючи на досить високу ціну (близько 6 карбованців), торгівля йшла жваво: по-перше, на ті часи радянські видавництва не особливо пригощали читача кримінальним жанром, а по-друге, людям було цікаво – що ж воно за таке «кооперативний детектив»?..
Книга мені сподобалася. Працював я тоді в газеті «Ленінська зміна», і вирішив підготувати інтерв’ю з авторами. Зателефонував Володимиру Безименному, призначив зустріч.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Цю книгу Я написав самостійно! – з порога проголосив Володимир Михайлович. – Я ночами сидів на кухні, палив цигарку за цигаркою та в муках створював романа, шукав спонсорів, домовлявся з друкарнею, купував папір! А Сашко Безброш тільки друкарські помилки в тексті виправляв і розставляв коми, так що нема чого про нього писати!..
У мене не було підстав не вірити, й за кілька днів інтерв’ю з В.Безименним зайняло всю третю сторінку газети. На фото літератор був у капелюсі, темних окулярах і з люлькою в зубах – істинний сищик-детектив! Та й матеріал я постарався зробити з інтригою, гостротою та іронією. Сиджу, перечитую інтерв’ю та радію…
Як раптом до кабінету влітає разлючений та оскаженілий співавтор – Олександр Безброш, і кричить страшним голосом:
– Якого біса ви надрукували інтерв’ю з цим шахраєм, аферистом і пройдисвітом Безименним?! Якого біса ви не зв’язалися також і зі мною особисто?! Цю книгу Я написав самостійно!!! Це Я ночами сидів на кухні, палив цигарку за цигаркою і в муках створював роман! А Безименний взагалі не здатний двох слів зв’язати!!!
Й побіг він до редактора В’ячеслава Новикова, і крик стояв на чотири найближчих поверхи, потерпілий обіцяв засудити нашу газету, щоб ми повзали й землю гризли…
Викликав мене редактор і задав цілком справедливе питання:
– А справді, чому ти не зустрівся з другим співавтором?
Я промекав, що ось, мовляв, повірив першому…
– А чому не перевірив?!
Відповісти було нема чого, адже я був винен стопудово, а в таких випадках виправдовуватися нема сенсу. Слід стояти, розглядаючи свої черевики, буряковіти й мовчати… Але О.Безброш чомусь до суду не побіг, тож догану я отримав звичайну, без занесення.
І почав був забувати я про цей прикрий казус, але раптом ця історія отримала продовження.
…Як з дірявого мішка достатку посипалися все нові й нові детективні романи під ім’ям Володимира Безименного. Відкрилася навіть серія «Пёстрая лента», в якій виходили десятки, якщо не сотні книг цього автора. Але я їх не те, що читати, а й в руки брати остерігався, хіба мало… Надзвичайна плодючість Володимира Михайловича мене сильно спантеличила, і поділився я своїм здивуванням із другом та вчителем письменником Валерієм Замесовим. Він присоромив мене:
– Чи ти справді гадаєш, що одна людина за рік може написати десяток романів? Нісенітниця. Знай, що замість Безименного пишуть інші автори, яким він добре платить, щоб видавати їх твори за свої. Всі задоволені: автори мають гроші, а Безименний – славу. І всі дуже задоволені. Є така професія: «літературний негр». І Дюма, і Чейз, і Незнанський мали цілі армії таких «негрів». Чим Безименний гірше? Гроші в нього є, таланту немає, а популярності хоцця…
Але не зовсім повірив я Валерію Федоровичу, поки сам не переконався.
…На початку 90-х журнал «Березіль» надрукував мою кримінальну повість «Шантаж» – зауважу, що це був чи не перший радянський «приватний» детектив. Писав його українською мовою, спеціально для цього журналу. Та й гонорар за нього отримав несподівано великий. Сиджу, перераховую гроші і радію…
Як раптом до кабінету заходить Володимир Безименний, а в руках у нього – примірник цього журналу.
– Я прийшов по автограф, – каже. – Підпишіть: «Шановному…» і так далі.
Отримавши бажане, запитує:
– А скільки вам заплатили за цей «Шантаж»?
Приховувати було не варто (схоче – сам дізнається в секретаріаті), і я чесно назвав суму.
– Нормально, – каже. – А я пропоную вдвічі більше за право викупити у вас усі права на цю повість. Надалі буду видавати її під своїм ім’ям.
Спочатку я захопився й ледь не дав згоду (чи жарт, за один і той же текст отримати відразу три гонорари!), але тут же заперечив:
– Вона вже надрукована в журналі, і саме під моїм авторством, у людей можуть виникнути запитання…
– Нічого страшного, – каже. – Українські журнали мало хто читає, по рік-півтора всі забудуть і саму повість, й ім’я автора. У вас ця повість пропаде, а в мене зазвучить. Я поміняю назву, перекладу її на російську, дам інші імена героям…
І знову я ледь не погодився. Та знову себе стримав. Адже про те, що ця повість саме моя, знають і в редакції, і у видавництві, і в Спілці письменників. Та й не всі нормальні читачі страждають на склероз. Досить лише комусь одному провести паралелі і проявити пильність, то я не зможу пояснити справжнього стану справ. З’являться сумніви в моїй літературній охайності, і мене при найкращому розкладі просто перестануть друкувати – про всяк випадок, від гріха подалі. Як говорив відомий персонаж, «Маленька брехня породжує велику недовіру, Штірліц-ц-ц …» Воно мені треба? Вірно, не треба.
Відмовив я, і поспішив перевидати свій «Шантаж» окремою книжкою, аби уникнути непорозумінь. Пізніше написав нові гостросюжетні твори, але до журналів я їх уже не пропонував, а відразу видавав книгами, щоб не бентежити славолюбних меценатів.
Нехай я напишу менше детективів, але – своїх, ніж напишу більше, але – чужих. Я не расист, але негром, хай і літературним, бути не хочу…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.