ЛАД

Ярослав ОРОС
У далині видніється невеличкий ручай. Одразу й не вкмітиш. Треба добре придивитись, напружити зір, аби його вздріти. Звідси, з дороги, що веде зиґзаґами то вздовж, то впоперек, а то й навпрошки. Ручай чимось нагадує сивий старця волос, що завіявся невідь-звідки й хтозна-коли, можливо, – ще в донедавні часи з одного з сузір’їв Сварога.
Звіздар онде на пригорі про те не відає, не знає, вдивляючись уважно в далечінь на ту сріблясто-сизу смужку. Не дає йому спокою той мінливий тонюсінький пруг, манить до себе. А дістатися туди не так то й просто – попереду розкинулись заболочені драглисті луки з хирлявим кущиком то тут, то там, а де-не-де стовбурчить й деревце-стеблина.
Ген там коли тут був півострів. У найближчих плавнях котила хвилі судноплавна річка. На пагорбі викрашалося місто-столиця з притикою човнів з усіх усюд у тихій заводі. Ген там коли тут копошився люд та було гамірно, а тепер нічичирк. Неймовірна тиша перехопила подих і запанувала навкруги. Ні пари з уст. Звіздар і сам укляк од сьої розніженої, мов у вусі, мовчанки… Майнула думка, що десь у світі щось застрягло й зупинився рух. А навколо – мило достигає серпень тишком на осонні, солодко дрімає.
Звіздар удень зірок не бачить. Либонь, через те й припав очима до тої мінливої смужки край поля. Шукає в зґарді сизо-срібній кумоньку-розраду. Сутужно одному на битому шляху наприкінці літа. Знавець сузір’їв і зірок, він на землі розгублений увесь, не вміє дати собі раду. На людях, зазвичай, вар’ята грає. Словом, шалапут. А мо’ – святий… Хтозна. Не визначиш одразу. Вбраний абияк, але в чисте, невисокого зросту, можна сказати, кремезний, присадкуватий, з отакенними вкритими памороззю бровами на засмаглому не круглому обличчі. Повсякчас, як іде, то вгору зирить. Не дивиться під ноги. Буває, спотикнеться. Падає… Підводиться, струшує ледвесенько пилюгу з колін і знову рушає та звично вгору зирить. Уникає дорослих і дітей, бо кепкують з його “пришелепкуватої” ходи. (Тільки старі та немічні не беруть на глум, сприймають за свого). На витівки дорослих і дітей він мусить вдаватися до хитрощів і клеїти дурня. Таким побитом угинається від усілякої напасті. Виріс без батька, байстрюком. Упосліджений змалку чужими.
Раптом його погляд сполохав запряжений привид онде на видноколі, волочить у травах невеличкі сани. Привида тяжко розпізнати, радше – то чоловік років сорока п’яти. Скинув упряж з себе та й узяв наготовлену на санях косу, мантачить нечутно. Потому махнув косою раз, удруге…
Й прийшов на гадку прадавній звичай ховати влітку небіжчиків на санях, як на берегах Нілу, так Дніпра. Звіздар про те не з книжок знає, бо ж читати не вміє, а беруться веди самі по собі невідь-звідки, мов борті диких бджіл. (Учитися, виявляється, не обов’язково, як маєш вроджені знання). Й постав в уяві виводок з білих і жовтих зірчастих курчат у скупченні Квочка. Шість їх, тих зірчастих курчат, добре видно в сузір’ї Бика, що вже сьогодні-завтра з вересня засяє з яскравою зіркою в лівому оці самця й сіятиме по травень у нічному ясному небі.
А поки що Баран у небі тліє й косар вправляється на лузі. Баран – сузір’я тьмяне. Та звіздар одірвався подумки від неба й зосередив своє “третє око” на тому привиді, і заходився розпізнавати його ближче. Отже, той чоловік – років сорока п’яти. Либонь, жилавий, якщо так стрімко та завзято бере валок раз-по-раз замашний. Одружений, а мо’ й розлучений… Звіздар помалу схиляється до думки, що таки жонатий: тримає в обійсті корову, й бичка відгодовує на продаж, а ще порає кролів, свиней і птицю різноперу… Хильне, бува, як годиться, наприкінці тижня, коли ж на душі тоскно. Клопотів стачає. Звіздар на те посміхнувся, наче позаздрив сам собі, що вільний од земного. Життя марудне й одноманітне в того чоловіка, а ще, певно, і дружина дзьоба його в тім’я, бо ж наклепав любих діток, а вони – повиростали та треба їх хутчіш на ноги міцно ставити. Нема коли бідоласі і вгору глянути. Міркує-віщує у мислях звіздар. І щось задумав.
А привид онде довів валок до краю, зупинився, розправив натруджені плечі, змахнув недбало рукавом піт з чола, знову нахилився, взяв жмут трави та витер уважно косу до лиску. Й заходився вилами накошене громадити на сани. Вийшов нівроку стіжок. І скоса поглядає: щось укмітив на самому вершечку пагорба, що зветься в околиці Лисою горою, та не подав виду. Склав наверх стіжка косу та вила, добре їх прим’яв і впрігся знову в сани, рушив. Звіздар умить схопився на ноги, й мерщій подався назирці за ним уздовж берега: “Візничий”, – прохопився словом, а власне порівняв привида з однойменним сузір’ям, що зображає візника, який на лівому плечі тримає зіроньку-козеня, одну з найяскравіших у зоряному колі. Ген там коли та кізонька небесна вважалася сестричкою-двійником самого Сонця-татуся.
Кого й чого тут лишень не було, тепер цілком поросло буйним зелом. І коники в траві скрекочуть навперейми, мов неокульбачені ще вуздою й тягарем сідла. Змалів сей світ до дрібочки мачини. Позбувся велетів і сили. Звіздар іде по мокрій глині, чвака, вдивляється у даль, трима у полі зору рухомого привида. А він, каланник той, зупиниться на хвилю, й волочить знову стиха сани. “Мінливий край цей, як зорі в часі. Повсюдно вічного немає. Й неправда те, що мовби в вічність вічність переходить. Омана ж несусвітна. Прекрасна булька на літеплі в жнива. Одне вмирає, народжується інше”. – Звіздар іде, проказує про себе й не випускає з поля зору привида. Коли, – край зораного лану шлях йому перетинає плуг і грає лиском леміш, так схожий плуг той на одне з найяскравіших сузір’їв – Золотий Плуг, що ген коли йому поклонялися ще до Христа на Різдво кияни. «Стривай-стривай, а де ж подівся запряжений у сани привид…» – спохопився звіздар й одразу наддав ходи до того кучерявого розлогого кущика, що мріє звідси за верству.
Сонце спроквола хилиться до безкрайого, легесенько вкритого ясно-чистою цнотою обрію, й немовби віщує на завтра гожу днину. Вечір і ніч, видається на те, також будуть напродиво спокійні й чисті та оповиті тихою безліччю зір. А поки що надворі день. Повітря, ледве чути на дотик, – навпомацки вітрить надвечір’я. Звіздар уже повністю одірвався думками від неба та небес, і тільки пасе очима справно запряженого в сани привида. Відстань між ними чим разу зменшується на сажнів п’ять. І чує той, запряжений у сани, на собі чийсь прискіпливий погляд (та вдає безтурботність), а звіздар майже крадьки наздоганяє й бачить: чоловік-як-чоловік – рудуватий, гостроносий, на голову-півтора зростом вищий за його. Залишилося зовсім мало, щоб порівнялись, як – вигулькнуло кілька крайніх сільських хат за руїнами порослого тисячоліттями валу, збили з пантелику й зачаївсь, приліг у виярку звіздар. Стало непереливки. Як бути йому далі? Вирішив перечекати, нехай той заверне дишло до свого подвір’я, тоді й подасться слідом, і наспіх прикидає: либонь, за цим валом також було місто, а може з того пагорба, що нині Лисою горою зветься, простягалася аж сюди прадавня столиця з кількаповерховими будинками, гамірними вулицями ремісників, торговців, скоморохів і неодмінними – залогою, майданом з головною управою й десь неподалік вирізнялось крижем на видній місцині священне капище.
Несамохіть мацнув себе по лобі звіздар, мов хтось намовив, і – після кількох вправ та помислів потайних, – одкрилось йому “третє око”. На те, тієї ж миті, рудуватий візниця завиграшки проволік сани крізь угин у гряді вищербленого й осілого віками валу, перетнув межу між мокрим лугом і тверджею цупкою. Й ураз під полозами мулько зарипіло. Щоразу важче наддає візниця й чує – ріже йому в самісінькі ключицю та плече туга тятива-упряж. Насилу доправив сани до хвіртки. Хтось з малих, як побачив батька з дишлом, кинувся на поміч і трішечки підсобив. Заїхали так-сяк і стали на обійсті, ближче до повітки.
Звіздар забрався на верх валу, заліг і крізь крони старих дерев та скіс покритого дранкою піддашшя наскрізь бачить (і чує), що ж відбувається на тому подвір’ї: дундук-індик поважно бродить одинцем з коралами червоними на голові та звислій шиї й раз-по-раз різко заклекоче, в кутку двору гребуться сонно в поросі кури, якась з них мляво кудкудачить, десь півень голосно озвався… Ґазда неквапом з сином скидають у повітку накошену траву.
Звіздар дуже рідко послуговується своїм даром ясновиди, під сімома замками тримає в глибокій таємниці. Ніхто не знає про його неймовірні можливості, що ними він забавляється, тішить усамітнену душу. Сяде, бува, на торжку тишком у куточку й визначає кожного зосібна, хто трапиться на очі. Проте, боронь Боже, щоб пропонував кому-небудь свої послуги провидця. Замовлено раз і назавжди. Страх ошибає, коли лишень майне про те думка. А що стосується скромних земних потреб, не становить йому труднощів знайти та кинути ріску до рота, вбратися-взутися й десь переспати. Вміє на те дати собі раду. Нетязі більшого й не треба. Бо ж знає – тут він ненадовго. Побуде звіздарем-ясновидою в наперед визначених йому рямцях, справиться з покладеними обов’язками та й гайне, звісно, заздалегідь розпрощається з тілом, один-однісінький дев’ятиграмовою кулькою в безмежну холоднечу, до безмежного синьовиру, на круги своя. А там нема ні меж, ні одягу, ні шлунку, лишень наповнені гарячим подихом розпеченого вітру зірки, сузір’я та планети, які то гаснуть, то спалахують на потребу та радість Ладу.
Посміхнувся й промовив до себе звіздар: “Бог Лад керує світом. Я тільки – нюх його. Невизначеність межи початком і кінцем. Але ж – не мозок. Потрібно безліч ступенів перейти, щоб вкрапитись у розумовий невпізнаний при-Лад, – і раптом одумався – Та, стривай… Про Бога ж слід поменше говорити. Навіть сам з собою – поклав стривожено. – Лад же не цяця, а таїнство причастя. Сутність мовчанки, що охопила довкруж надвечірній окіл”, – і знову зосередив свій наскрізь пронизливий погляд на подвір’я рудуватого ґазди.
Сонце любесенько й якось непомітно ковзнулось окрайцем рум’яно-мінливого овиду. Видно, як хтось з діток господаря неквапом іде на столочений моріжок, що тулиться до самого валу, розв’язав з прив’язі козу й жене галузкою додому, потім подався до левади, через хвилю-другу веде на мотузці вгодованого бичка й підганяє поперед себе тільну корову, що безперестанку ремиґає. На подвір’ї вже метушиться й жона ґазди, спішно справляється, мотається туди-сюди. Звіздар ніяк не дочекається тієї ж миті, задля якої подався назирці за привидом-візницею, що вирізнився згодом в онде того рудуватого та гостроносого чоловіка. Сонце лишень зайшло, як…
Чоловік бере загодя наготовлений заступ, кидає на плече, глянув на небо та й каже дружині:
– Ніч буде ясна. Сходжу на Лису гору.
– Здурів при старості, – невдоволено мотнула головою. – Іди-іди, нехай чорти поколошматять там тебе.
Замешкався з відповіддю ґазда:
– Перевелися вже чорти. Катма, – майже пошепки каже. – Запримітив я, коли ходив сьогодні косити на луку, що там щось сяє на всю округу. Мабуть, – важне!
– Тьху… – сплюнула тричі через ліве плече. – Важне-важне… Памороки тобі забило. Сядь плитою гарячою, – без угаву воркотить.
Та чоловік не слухається дружини, й уже береться за клямку хвіртки, як гримне грім посеред ясного неба і вдарить блискавка в самісінький верх порослого тисячоліттями валу. На подвір‘ї враз усі й отетеріли, коли побачили, що з того виру полум‘я підвівся чоловік, струсив з себе пилюгу та неквапом попрямцював, здалося їм, наосліп, до невеличкого ручаю вдалині. Й засяяла на небі перша зірка.