|
|
Я зайшов усередину. Жодного сліду, який би могла лишити людина.
Ніби і не було тут ніколи нікого. Спинився у центрі кімнати. Покрутився –
озираючи стіни, стелю, підлогу, кутки. Видавалося, ніби і тут – у застояному безпромінному просторі – сонце
болісно шпарить по мозку. Чомусь причину хотілося бачити саме в тому
пекельному, сліпучому, термоядерному клубку.
Цефалгія
була нестерпною…
У
Сніжному схожих будівель повнісінько. Люди давно полишають цю Богом забуту
пустку, аби не подохнути і не зростися із бур’янами. Від засклених павутиною
віконниць покинутих шахтарями будинків, що тягнуться вздовж розбомбленої
ямами-вибоїнами дороги, сонячні зайчики не відстрибують. Моторошно. Сіро.
Лячно.
Жодної
іншої фрази, аби описати цей край, вигадувати не варто: «Тут недавно була
війна». В мене таке враження.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я
дочекався автобуса й заплигнув у нього. Водій згріб гроші і рушив. Люди снували
селищем, але мені видавалося, ніби то привиди. На обличчях місцевих також були
усмішки. Проте зовсім інакші. Не такі, які траплялися мені в інших місцях. Я
піймав себе на думці, що ставлюся упереджено до цих людей. З якимись
пересторогою і недовірою.
«Чєрьомушкі
слєдующая!» – я підійнявся й рушив до виходу.
Коли
порівнявся із водієм, відчув на собі його непривітний і підозрілий погляд. Я
відразу зрозумів, що чужаків тут не люблять. У голові прошмигнула думка: «Повна
взаємність…»
Сашу
вдома я не застав. Взагалі не застав нікого. Порожнє подвір’я й замок на
дверях.
За
огорожею бігав сусідський пес. Суміш вівчарки з кимось. Дворняга. Облізла
шерсть і втомлений погляд. Гавкнув раз і замовк. Вже старий.
Ген
у кінці подвір’я стояла дерев’яна будова. Так собі комірчина. Стіни посіріли і
повідхилялися врізнобіч. Дощ і час. Недолуга й сумна – як собака. Звідти
почувся шум, потім – вигукнуло:
«Что
нада?»
А
тоді й тіло вигулькнуло. Я зобразив на обличчі щось радісне. Але зустрівши
зустрічний погляд, викинув геть всю привітність.
«Что
іщєшь? Нікаво нєту…»
На
око – років сорок чи п’ятдесят. Не розбереш. Дивився сердито і гордо. Коли
дядечко підійшов, я зрозумів – уже похмелився.
«Санькі
дома нєт. Тєбє он нужєн?»
Я
кивнув головою. А може й сказав щось. Якось не примітив.
«Нє
мєстний. Аткуда?»
Пояснив,
що з Києва. Що познайомився з Сашею років вісім тому. Коли вперше побував на
Донбасі. А це ось, проїздом тут. Ось і вирішив зазирнути у гості. Навідатися.
Вова
закашлявся. Так він назвався. Руки не подав. Окинув поглядом з ніг до голови.
Понишпорив хвильку в своїх кишенях. Закурив, затягнувся, очі примружив.
«Угробілі
в Кієвє всєх єтім Майданом! Лучшє б работать шлі!..»
Я
спробував щось пояснити. Намагавсь посміхатися. Про демократію. Сперся об
огорожу і теж закурив. У кишені загудів телефон, але я вибив дзвінок. Пес тихо
гаркнув і скрутився клубком біля господаря. Вова майже не слухав моєї балачки.
Махнув рукою зопалу, цитьнув.
«Жізні
здєсь нєт. Дарогі разбіти…»
Деколи
важко піймати те, що хочеш сказати. Воно виникає раптово й так само раптово
зникає. Не лишає жодного сліду, крім запаху свого парфуму. Та тут я й без нюху
розумів уже, що саме почую.
Дим
від Вовиного курива був жовто-густим і спонукав кашляти.
«Ета
всьо началось уже знаєшь когда?.. Вибіраєм новую власть, но ат етава нічєво нє
мєняєтса…»
Пристосуватися
– головне вміння людини. Навіть коли навкруги одні екскременти й мерці. І ти
чуєш ці запахи. Адам з Євою теж нюхнули схожу арому. Коли покидали
квітучо-пахучі простори Едему. І той сморід, що стрів їхню пару за тином
щасливого саду, необов’язково спаскудив осяйність і радість душі.
Небо
почорніло від хмаровиння…
«Етот
протєст нічєво нє дал. Мнє ні єті ваші бандеровци нє нужни, ні путін…»
Я
був розосередженим. Фрази долітали до мене уривчасто. Не було куди поспішати.
Поглядом ковзав несвіжим Вовиним одягом, забур’янілим подвір’ям. Спинявся
подеколи на дрімаючій псині.
Хай
говорить. Жодної вихованості з мого боку.
Про
Саньку дізнатися не вдавалося. Я дістав телефона і почав проглядати списки із
номерами. На зустріч, звісно, я вже не розраховував. Даремно витратив час. Міг
би зайнятися іншими справами. Щось би вигадав.
Слухати
було нічого. Я подумав, щось таке відчуваєш, здибаючи майже забутих випадкових
знайомих. Вони щось балакають, а ти відговорюєшся. Знехотя відкидаєш дрібними й
невартими фразами. Прощання – найкраще, що є в таких зустрічах.
Добре,
що телефон задзвенів знову. Доки я розмовляв, Вова притих і погладжував псину.
Очі його подобрішали, а собака петляв хвостом.
Потім
я просто махнув рукою і попрямував до хвіртки. Кілька збитих дощечок, що хитались
від вітру. У голові закрутилась мелодія: «Ла-ла-ла-ла…» Рипнув хвіртчиною.
Собака позаду загавкала, а тоді заскавуліла. Я озирнувся. Вова ще раз гепнув
ногою по псу і кинув мені навздогінку:
«А
Санька хрєн єво знаєт гдє. Воюєт навєрно. Прієзжалі какіє-то. Гаварят, хорошіє
дєньгі платят…»
Саша
мені й не друг. Просто знайомий. Переживати за нього не варто. Швендяв весь час
без роботи. То на копанках рив вугілля, то халтурив чим міг. Навіть не знаю
толком.
Я
й себе знаю погано, не до кінця. Чужа ж душа і думки – геть невідомі мені.
Відчуження, нерозуміння, самотність…
Часу
залишалося вдосталь. Побачив, як неподалік спинилася машина, в неї застрибнула
якась молодиця в синьому спортивному костюмі. Під ноги попався шматок цеглини –
трохи вдарився. Вкотре піймав себе на тому, що я неуважний.
Десь
там повинна виднітися Савур-Могила. Сьогодні до неї я не дістануся. Йшов пішки.
Погляд повзав і підстрибував по стінах будівель, що траплялися дорогою, не
затримуючись на жодній довше короткої миті. Цегляні пустки вмирали обабіч
траси. В голові кружляли беззмістовні думки. Ніби і не змінилося нічого від
перших моїх відвідин. Мабуть, мене уже не здивувати. Все навкруги видавалось
уявним.
Люди,
що траплялись дорогою, витріщались на мене. Але проходили мимо. Нині на всіх підозріло
дивляться. Подекуди й на місцевих.
Я
подумав, що варто зайти в будівлю, з якої я почав свою оповідь. Саме проходив
повз. Голова розболілася знову.
Там
застав компанію з двох випивох. Не встиг розвернутися й нечутно піти.
«Захаді.
Трєтьїм будєш?»
Я
кивнув і мені простягнули наполовину повного пластикового стаканчика.
Перехилив.
У
вухах щось зашуміло і почало роздирати децибелами гострого болю барабанні
перетинки. Далі були – тупіт ніг, галас, дерев’яні двері тріщали і гнулись від
ударів об них. Щось тверде і важке тріснулось мені у потилицю. Гарячі змійки
поповзли по шиї, спиною – донизу…
Я
опритомнів від ляскання долонею по обличчі. Відчув спиною холодну і мокру
бетонну підлогу. Наді мною схилилися двоє – ті самі. Сп’яніння втекло з їхніх
лиць.
«Напугал.
Нє шуті так, парєнь…»
Одяг
був мокрим. Обливали водою, щоб привести до тями. Один уже встиг налити і
пропонував мені випити. Допоможе, казав. Я відмовився і підвівся на ноги.
Тоді
я усвідомив, що стіни, сонце, дерева, усе навкруги, – зовсім не схожі на ті
стіни, на те сонце, на ті дерева, які я бачив раніше. Я зігнувся, аби підійняти
кусок від цеглини. Підійшов до стіни і нарисував:
LA
GRANDE HEURE**
Того
ж дня я поїхав на Київ.
Позавчора
задзвенів телефон. Я підійняв слухавку і відповів на незнайомий номер. То був
Сашко. Схоже, Вова – сусід – передав папірець з моїми координатами, який я йому
тицьнув.
«Зачєм
прієзжал? Нам вас, бандєровцєв, нє нада…»
Він
ще довго кричав у слухавку, та мені було нецікаво. Кинув мобільного на диван і
пішов на балкон.
На
повні груди вдихнув повітря. В сусідніх будинках горіло світло у вікнах. Висів
бігборд над дорогою. Я кинув донизу сірника і затягнувся…
*велика
війна (фр.)
**великий
час/велика епоха (фр.)