У горіха першого відмовила печінка. Інші дерева дивилися на нього з презирством і відразою. За кілька тижнів їх спіткала та сама доля. Осінній парк – єдиний організм. Дереву від дерева неможливо втекти.
Я сидів на облізлій дерев’яній лавці посеред пожовклого парку, що розповзався центром міста довгими покрученими алеями, які пробиралися до усіх провулків і дворів, сплітаючи помережану сітку артерій. Я чекав. Щодня на цьому місці рівно о дванадцятій годині я діставав із наплічника батон, дрібнив його запашне тіло, кидав шматки собі під ноги. Лишалося почекати кілька секунд, як звідусіль починали злітатися голуби – крилаті щури міста. Я чекав не на них, проте не відганяв, мусив підгодовувати через почуття провини. Не своєї особистої провини, а якоїсь більш глибокої, загальнолюдської.
Після міграції до цих країв мартинів, які не прилітали сюди ніколи раніше, дедалі частіше мешканці міста почали знаходити мертвих голубів у різних місцях: на тротуарах, дорогах, прибудинкових клумбах, заміських городах, дахах автомобілів і будинків. Ніхто не бачив зв’язку між прильотом незвичних птахів для гірської місцевості (до того ж без жодної водойми), і трагічними та кривавими смертями звичних для цього ареалу крилатих сусідів. Поки хтось не зняв на відео, як троє мартинів шматують гострими пазурами бідолашного сірого голуба. Це відео дуже швидко розлетілося мережею, мешканці починали помічати ще більше таких пташиних розправ. Із часом назбиралося достатня кількість доказів, аби сказати ствердно:
«Голубів убивають мартини».
Ніхто їх не засуджував. Вони втратили дім, їм теж треба виживати. Щоправда ніхто не міг пояснити, чим їм заважали безневинні міські птахи. Наївні голуби, королі неба над містом, не відчули очевидної загрози від прибульців, тому наближалися до них мало не впритул. Влітали без жодного остраху в зграю мартинів, через що платили своїми нікчемними життями. Богу, який постійно жадає крові, знадобилося півсотні жертв, поки він навчив голубів не наближатися до мартинів, облітаючи їх за сотні метрів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після того, як перші голуби під моїми ногами наїдалися, мені більше не треба було годувати своє сумління. Гупати ногою, полохаючи їх. Вони розліталися неохоче і мовчки. За кілька хвилин парк сповнювався гучними пташиними криками, які все дужчали, вкривалися плоттю і пір’ям, приземлялися переді мною, нахабно луплячи крилами потрісканий асфальт. Розкривали міцні дзьоби, вимагаючи їжі, викрикуючи якісь незрозумілі мені слова пташиною мовою. Я привчив їх прилітати сюди щодня в один час, я сам привчив їх вимагати у мене їжу. Мартини звикли використовувати людину, а я для них був ідеальним сусідом. Окрім хліба, в моєму наплічнику завжди була банка з дрібною рибою. Мовчки чекав, поки вони наїдяться хлібом, а тоді спостерігав, як вони б’ються за рибу. Не те, щоб мені було цікаво дивитися на пташині бійки. Я вивчав їхню поведінку. Мені просто необхідно було спостерігати за ними, аби надихнутися.
Проте я ніколи не поспішав їх годувати. Спочатку мені треба було перерахувати усіх мартинів, аби пересвідчитися, що наша компанія зібрана.
«Один, два, три, чотири», – мов метроном, відстукував я.
* * *
Острів потонув швидше, ніж пророкували. Вода підточувала його давно. Ще років зо двадцять тому хтось із екологів помітив, що із кожним роком південний і північний пляжі стають усе вужчими. Це ніяк не залежало від припливів чи відпливів, кількості туристів, вимитого з острову каміння та піску. Лінія води так само наповзала із західного портового та зі східного скелястого боку, з кожним роком проковтуючи усе більше суші. Зникали найдовші пірси, море підточувало старі пристані, оселялося у залі очікування морського вокзалу.
– Немає сенсу хвилюватися, – повідомляв з екранів місцевого телебачення мер одного із містечок острова. – Це абсолютно природній процес. Вода рухається повільно, і колись вона відступить. Наш добрий сусід море ніколи не поглине нас. Даю вам своє слово.
Мера підтримували науковці, які неодноразово заявляли, що острову, принаймні у найближчі десятиліття, нічого не загрожує. Наводили приклад Венеції, яку вода не може знищити століттями, порізавши місто, мов святковий пиріг, сотнями каналів. Навіть якщо море колись прийде на острів, стверджували вчені, то лише на кілька сантиметрів і незабаром відступить.
Проте воді було байдуже на версії та теорії. Одного весняного дня острів раптово пішов на дно. З усіма горами й лісами, містами і селами, пляжами і пам’ятками архітектури, школами та університетами, музеями та бібліотеками, військовими частинами та муніципалітетами. А також флорою та фауною, усіма мешканцями. Лише кораблі, яхти, катери, човни та буйки залишилися на поверхні води як нагадування, що колись тут стояли міста.
Вода застала людей сплячими у ліжку, зачиненими у квартирах та будинках. Пригадую кадри, які пробирали до сліз, відзняті переляканими острів’янами в пастці: за вікном, у чорному тілі моря, пропливають косяки риб, шибки обліплює темне павутиння водоростей, а останні промені світла гинуть у товщі води. Або пригадую не менш приголомшливу історію від рятувальників про чоловіка з жінкою, які відмовилися випливати зі свого будинку, не слухаючи жодних аргументів і вмовлянь.
– Тут ми народилися, – за словами рятувальника саме це написав чоловік у блокноті, приклавши його до вікна, – тут ми і помремо.
Двоє острів’ян так і не покинули своєї домівки, законсервувавшись у будинку, видихуючи останні залишки кисню. Рятувальник на ток-шоу, присвяченому острову, після своєї короткої історії щиро розридався, що принесло цьому відео більше мільйона переглядів за тиждень.
Евакуація із затопленого острова на материк тривала кілька днів. Рятувальникам вдалося відшукати і перевести лише мешканців, без речей і документів. Незважаючи на брак місця у човнах, декому навіть вдавалося брати із собою домашніх улюбленців, ховаючи їх під сорочками чи ковдрами, у які порятованих острів’ян загортали рятувальники. Окрім принципових чоловіка та жінки, були й інші загиблі. Але у масштабах країни усе обійшлося майже без жертв. Принаймні, такий це мало вигляд на екранах телебачення та у звітах з виконаних рятувальних робіт. Не кажучи вже про історичний масштаб, у якому втрата цілого острова нічого не змінила в плині часу та історії людської цивілізації.
«П’ять, шість, сім, вісім, дев’ять», – рахував далі я, намагаючись не пропустити жодного птаха.
* * *
Ніхто не вірив, що це станеться. Острів розрісся материковою країною, розтікся, мов розплавлений пластик. Першими, відчувши небезпеку, з острова відлетіли мартини. Вони любили море, але не могли жити без суші. Хтось із високочолих орнітологів писав, що вони оселяться, скоріше за все на південному березі материка, біля поселень рибалок, або біля портів, куди сходяться усі вантажні кораблі. Саме там, на думку вченого, птахам буде найкомфортніше, не доведеться змінювати спосіб життя і звички. Проте усі острівні мартини полетіли якнайдалі від моря, туди, де його взагалі немає, у повну протилежність морю – у найпівнічнішу точку країни, маленьке містечко, оточене зусібіч горами. Ніхто не вирив, що це сталося. Точніше, усім було байдуже на мартинів. Що взяти з птаха? Він не має розуму, лише інстинкти. Так думали усі. Так думав і я, проте тепер взагалі про це не думаю. З іншого боку – усі ми можемо помилятися. Хтось намагався пояснити цю дивину як символ, у кожного з інтерпретаторів були різні символи. Нічого спільного з істиною, про яку жоден із нас не мав уявлення, ці пояснення не мали. Мені взагалі завжди жахливо не подобалися люди, які намагаються пояснити усе, ніби пояснити можна будь-що. Найкращі саме такі моменти неусвідомленості, нерозуміння, у яких більше фактів під водою ніж на поверхні, огорнуті загадковістю та містикою. Знання ніколи нікому не принесло щастя. У моєму мозку гніздиться одне знання, одна нав’язлива ідея, про яку я краще б ніколи не знав. Шкребеться гострими пазурами, не дає спокою.
Високочолий орнітолог, намагаючись виправити свою помилку, зазначив, що мартини можуть мігрувати в ті місця, які нагадують їм дім. У цьому випадку – в гори. Він мовчав про те, що на острові гори шпилясті, мов готичні церкви, а на материку – невисокі, довгі та лісисті, наче скам’яніла ящірка.
«Десять, одинадцять, дванадцять», – я намагався не збитись із ліку.
* * *
Вслід за мартинами на материк перебралася мова. Люди розсіювалися у натовпі, острів’ян неможливо було відрізнити від мешканців материкової частини країни, вони не вирізнялися ані одягом, ані повадками. Єдине, що їх видавало – вимова. Спочатку на раз два можна було вичислити острів’янина, варто було йому тільки заговорити. Із часом і їхню вимову, і їхні голоси поглинав степ і гірські хребти. Усі острів’яни потроху асимілювалися на материку. Майже ніхто із них не вірив у повернення, хоча вчені наголошували, що за кілька років, якщо зійдеться кілька факторів, острів може винирнути з морського дна.
– Це ті самі вчені, які казали, що нашому острову нічого не загрожує, – обурювався один чоловік у лікарняній черзі. Я вивихнув ногу, записався на прийом. У коридорі встиг наслухатися. За годину в натовпі я розрізнив сімох острів’ян. З кожним днем ідентифікувати їх було все важче і важче.
Працюючи у своєму місті журналістом, я познайомився з фотографом із острова. За ці кілька років після затоплення він повністю адаптувався на материку. Характерне для острів’ян розжовування голосних у його словах було майже не помітне.
– Я фотографував острів протягом десяти років, – розповідав він. – У наступну неділю в галереї відкривається моя персональна виставка. Там будуть унікальні знімки того, як острів поглинає вода. Дуже концептуально. Приходь, я тобі дам інтерв’ю.
Навіть після такої презентації мене не дуже тягнуло на ту виставку. Зранку головний редактор роздавав завдання на день, і все ж мені довелося. Нічого концептуально там не було, усе скидалося на спекулювання, чиста кон’юнктура, ніякого таланту. Мистецтва такого штибу в останні роки з’явилося усе більше. Здавалося, що лише воно і залишилося – усе інше відійшло на третій план, зникло, пішло на дно.
«Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять», – мартини трохи заспокоїлися, і мені стало легше їх порахувати.
* * *
– На острові була унікальна архітектура, – із захватом розповідав один запрошений на ток-шоу експерт. – Як прикро, що ми не встигли її як слід оцінити. Усіх нас цікавило лише море і пляж.
Мені не вірилося, що вслід за птахами, мовою і мистецтвом на материк перекочує архітектура. Проте це, хоча і дуже повільно, відбувалося. Розпочалося усе з вивісок магазинів та кав’ярень. З’являлися супермаркети мережі «Водний світ», кафе «Прибережне», хоча до води чи до берега було дуже далеко, навіть до якоїсь річки чи озера. Далі архітекторів з острова долучали до всіх можливих проектів, і вони приносили своє бачення у вигляд будівель. Ніхто не хотів із ними сперечатися, і згодом по всій країні виростали будинки і цілі квартали, які нагадували квартали острова. Посеред міста могло бути кілька таких острівців, у яких здавалося, що тебе перенесли на кілька років тому, коли ти міг дозволити собі розкіш поблукати закрученими мальовничими вуличками в якомусь із містечок острова.
– Вода поглинула не тільки пам’ятки архітектури, а й історії, – вів далі експерт. – Тепер вони належать Посейдону. Ми маємо їх повернути.
Вертати історичні реліквії було важче ніж здавалося. І не тільки тому, що домовлятися із Посейдоном було неможливо. Офіційно плавати на місце затонулого острову заборонялося. «Аномально небезпечна зона», – так на це відповідала влада країни. Поблизу колишніх берегів чатували військові на малих та великих кораблях. Часом у цих місцях штормило так, що кораблі зникали разом із екіпажем і виникали у зовсім несподіваних частинах моря. Пояснювати це аномалією чи містикою було щонайменш безглуздо. Більш вірогідною причиною цього ставала молодість і недосвідченість військово-морських сил .
Незважаючи на заборону, окремі відчайдухи та підприємці все ж організовували не тільки морські прогулянки та екскурсії до «зниклих берегів острова» (так вони писали в буклетах), але й влаштовували підводні прогулянки з аквалангами «вулицями затонулих міст». На такі авантюри йшли не лише любителі гострих вражень, але й колишні мешканці, які пірнали з надією відшукати свою домівку і забрати звідти цінні речі. Достеменно відомо, що так загинув один чоловік, який намагався витягти на поверхню електрогітару, вирізану руками його батька. Я переконаний, що таких смертей було значно більше.
«Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три, двадцять чотири. Усі», – видихнув я, підраховуючи галасливих птахів.
* * *
Я спостерігав за тим, як мартини із хижим апетитом поглинають рибу в осінньому парку, далеко від свого дому, далеко від води. Я їх чудово розумів. Вже четвертий місяць я також жив далеко від дому. Тільки тим і займався, що спостерігав за птахами. Мене запросили до цього гірського міста написати книгу про мартинів, які мігрували. Запропонували піврічну стипендію, житло, контракт на видання. Кожен письменник мріє про таку честь. Проте я не письменник і ніколи не планував ним бути. Я працював журналістом в одному виданні, писав здебільшого в розділ «Мистецтво». До кінця так і не зрозумів, у якому жанрі від мене вимагають книгу. Журналістські замітки? Есеїстика? Фікшн? Психологічний роман? Хоррор? Збірка елегій? Тим паче я не міг збагнути, чому запропонували писати саме мені, коли навколо стільки талановитих письменників. Особливо тих, які вслід за мартинами перебралися із затонулого острова.
Усе це я міг пояснити тільки популярністю моїх статей про птахів, які писав протягом року. Почалося усе доволі випадково. Я поїхав на двотижневе журналістське стажування до Сполучених Штатів. Окрім лекцій та воркшопів, які я розумів через слово, нас водили по музеях. Одна з таких екскурсій мені запам’яталася найкраще. У Смітсонівському інституті нам показали маленьке столітнє опудало Марти – останнього на Землі мандрівного голуба. Я ніколи раніше не чув про цей вид. І не дивно, адже минуло вже понад сто років, як людство винищило його. Вдивляючись у червоні очі, довгий хвіст і складені крильця Марти, я уважно слухав працівника інституту, який пояснював нам, що у Північній Америці мешкало близько п’яти мільярдів мандрівних голубів, але усі вони загинули з різних причин, пов’язаних із людською діяльністю. Насамперед, через полювання.
– Коли зграя мандрівних голубів злітала, – розповідав працівник Смітсонівського інституту, – то вона закривала сонце, як під час затемнення. А коли сідала на дерева – гілки не витримували і ламалися.
На цьому моменті він замовк, даючи нам час усвідомити увесь розмах мандрівної голубиної зграї.
– Існує така думка, – продовжував він, – що кулемет винайшли саме для полювання на мандрівних голубів. На той час їхнє м’ясо було дешевим. У середині дев’ятнадцятого століття у Мічигані щодня вбивали близько п’ятдесяти тисяч мандрівних голубів.
Він знову зробив паузу. Ми усі навіть уявити собі не могли, наскільки це велетенське число. Те, що працівник інституту розповідав далі про останнього мандрівного голуба, вразило мене ще більше:
– Останню на Землі голубку цього виду назвали Мартою. На честь дружини першого президента Джорджа Вашингтона. Голубка померла у неволі, в зоологічному саду Цинциннаті, Огайо, у віці двадцяти дев’яти років.
Мою маму також звали Мартою. Вона не дожила до двадцяти трьох. Коли вона померла, мені було два роки. Я знаю, що таке концепція мами, але мені ніколи не зрозуміти, що саме за цією концепцією ховається. Я жив із татом і його новою дружиною, але це було не те. До мене вона ставилася десь так само, як і моя тітка, яка приходила до нас мало не щотижня. Тітка мене ненавиділа.
Чому моя мама прожила на сім років менше за якусь пташку? Сім років – це збіса довгий термін. Сім років – це одна десята цілого життя. Сім років – це більше ніж повна вища освіта. За сім років можна прожити сім різних життів, скоїти усі сім смертних гріхів, витворити світ і спочити в останній день. Ця думка мені досі не дає спокою, час від часу виринає в найнесподіваніших місцях, сповнюючи мене ненавистю і злобою.
Повернувшись зі стажування, я написав три статті про голубку Марту і мандрівних голубів, затаївши у своєму серці образу. Далі було ще кілька цікавих матеріалів про маврикійського дронта додо, імітацію голосів пересмішником та про пташиний навігатор. Усі ці статті публікувалися на різних ресурсах, мій шеф-редактор не знайшов рубрики, в якій я міг би виставляти свої пташині рефлексії, наполягаючи на тому, аби я краще поповнював розділ «Мистецтво», не забуваючи і про «Надзвичайні новини», в який писали ми всі. Це був найпопулярніший розділ сайту за відвідуваністю, а всі інші йшли як додаток до нього. Згодом мої статті про птахів зацікавили широку аудиторію, через що зростала кількість перепостів у всіх соцмережах. Редактор кусав лікті, що не захотів взяти ці матеріали, пропонував мені писати ще, але мені більше не писалося. І тут надійшло запрошення у найпівнічніше містечко країни, в літературну резиденцію, задля роботи над книгою. Як я міг від такого відмовитися? Звільнився з редакції, продав або роздав знайомим усі книжки, деякі дрібні речі, одяг, техніку, диван. Я чудово розумів, що за півроку мені доведеться повертатися. Хоча повертатися необов’язково. Можливо, я залишуся у цьому містечку між гір. Або взагалі переберуся кудись в третє місце, якого раніше не було на моїй особистій мапі.
«Двадцять три, двадцять чотири», – здалося, що мартинів стало менше. Ні, жоден із них не відлетів. Кричать, вимагаючи ще риби.
* * *
Чотири місяці робота стояла на місці, не маючи бажання кудись рухатись. Написати цілу книгу надзвичайно важко. Тим паче, коли зовсім не знаєш про що писати. Щодня мені доводилося годувати мартинів, аби поспостерігати за ними. Відлетівши із острова, вони не дуже наближалися до людей, харчуючись на місцевому звалищі чи у смітниках біля будинків, створюючи конкуренцію і зайві проблеми безхатькам, які шукали папір і пластик. Мабуть, у мартинів сформувався забобон, що люди приносять нещастя. Не знаю, чомусь так мені подумалося. Можливо тому, що я і сам у цьому переконаний.
Доволі багато часу я витратив на те, щоб згуртувати навколо себе мартинів, аби вивчати їхні повадки. Мені спало на думку, що вони самі мені розкажуть історію, яку я просто запишу. Вони, як вдалося зауважити, жили невеликими зграями. Одну з таких зграй з двадцяти чотирьох птахів мені вдалося привчити прилітати до цього парку, до цієї лавки, всідатися на тротуар, випрошуючи ласощі. Щоразу прилітало саме двадцять чотири пташки, ніколи менше. У цій зграї були представники різних видів, мінімум чотирьох. Що їх тримало разом – для мене загадка.
Як і завжди, мартини, виївши весь хліб та рибу, мовчки розліталися по своїх пташиних справах. Я знову залишився сам на сам зі своїми думками і здогадками.
«Двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, двадцять один», – вів далі зворотній відлік.
* * *
День згнив, мов хворий зуб. Я лежав у ліжку вслухаючись у звуки, яких не було. Сон не надходив із жодної частини світу, із жодної відомої людству площини. Темні хмари зупинилися над містом, наче товарні вагони з вугіллям. Вітер за вікном нагнітав атмосферу. Такої ночі, подумалось мені, може трапитися виключно щось лихе.
Раптовий звук за вікном змусив мене підірватися з ліжка. Щось стукнуло у шибку. Спочатку голосно, потім кілька разів тихіше. Серцебиття пришвидшувалося, мозок вигадував страхітливі варіанти. Я рухався повільно вздовж стіни, притискаючись голою спиною до холодних шпалер. Не відривав погляду від вікна, ніби з нього може прийти моя смерть, ніби я її можу зупинити. Простягнув руку і клацнув по вимикачеві. Яскраве світло підірвало кімнату. Вікно продовжувало дивитися на мене зі стіни чорним прямокутником. На підвіконні ззовні щось сиділо. Дрібне і не таке загрозливе, як його малювала уява. Я підійшов ближче, вдивляючись в силует.
– Мартин? – вигукнув я вголос.
За моїм вікном, вивчаючи мене пташиним поглядом, дійсно сидів мартин. Один із тих, яких я годую в парку. Я впізнав його одразу – найменший з усіх, повністю білий, лише на голові, наче натягнута на очі шапка, темніє чорна пляма. Його яскраво-червоний дзьоб вказував на мене. Не зрозуміло навіщо я відчинив вікно. До кімнати увірвався холодний осінній вітер, гойдаючись на легкій фіранці. Мартин продовжував просто дивитися на мене.
– Залітай, – запросив його.
На моє здивування, птах зрозумів мене одразу. Влетів до кімнати, всівшись на журнальному столику біля ліжка.
– Дивись обережно! – мало не крикнув я. – Там цінні книги, не зіпсуй їх. Знаю я вас, птахів.
Мені здалося, що він кивнув. Злетів під стелю і приземлився на бильце дивану. Я заплющив очі, потираючи їх пальцями. Усе мало збіса дивний вигляд. Мартин все ще сидів на бильці. Спершу мені здалося, що моє тіло, опущене в м’яку субстанцію сну, все ще лежить на дивані. Але то була просто зіжмакана ковдра. Я перевів погляд на журнальний столик, роздивляючись книги, в надії натрапити на примірник Едгара Аллана По, аби якось прояснити цю ситуацію.
– Вибач, друже, – звернувся до мартина, – у мене порожній холодильник.
Він кліпнув.
– Завтра, обіцяю, зайду на ринок і куплю два кіло свіжої риби. Наприклад, тюльки. Подобається тюлька?
Мартин вперто мовчав. Ну, звісно. Про що може розповісти птах?
Я ніяк не міг зрозуміти, чому він відбився від зграї і прилетів до мене. Все ж, наближатися близько я не збирався, пам’ятаючи, що мартини роблять із голубами. Тим паче, що інколи траплялися напади на людей із не найкращими наслідками (як для мартинів, яких, попри усілякі заборони, деякі активісти намагалися вполювати, так і для людей, які потрапляли до лікарень із серйозними травмами). Я стояв біля вікна, у будь-який момент готовий відбити напад. Але білий птах із чорною «шевелюрою» не збирався на мене нападати.
– Давай я зараз щось скажу про Ленору, – намагався сам собі пожартувати я, – а ти крикнеш «Ніколи»?
– Дурня, – пролунав тихий спокійний голос в кімнаті. Мої ноги підкосилися, мало не заваливши мене на підлогу. На єдину мить здалося, що цей дивний голос пролунав з ледь розкритого дзьоба мартина.
– Х-х-хто тут? – заледве зміг промовити.
– Я, – відповів птах. – Це я тут.
Повільно, мов крапля по склу, я сповз стіною, всівшись на підлогу. Тепер не було сумнівів, що говорив саме він, малий мартин, який влетів до моєї кімнати і сидить на бильці дивану, лупаючи крихітними очима.
– Чому прилетів? – я намагався вгамувати хвилювання, роблячи вигляд, що це все, що мене дивує. Так само повільно звівся на ноги.
– І це дурня, – відповів голосніше птах. – Усі твої питання – дурня. Запитай мене про те, про що насправді хочеш запитати. Або не питай нічого.
Сон не міг бути настільки логічним. Я точно не спав. Переконався у цьому, намагаючись пригадати все, що сталося до появи дивного птаха. Я повернувся із парку, кілька годин читав, прогулявся вулицями міста, зайшов до супермаркету придбати півкілограма картоплі та болгарський перець на овочевий суп, тонкий пакет розірвався, картопля посипалася прямо біля каси, тоді у касира не було решти, він бігав її міняти, я повернувся додому іншою вулицею, аніж звик ходити зазвичай, вдома приготував суп, пересолив, їв його на дивані, переглядаючи новий епізод серіалу, вимкнув світло, довго лежав і не міг заснути, раптовий звук за вікном змусив мене підірватися з ліжка, я відкрив вікно і до кімнати влетів цей химерний птах. Уві сні неможливо пригадати із чого все почалося, що відбувалося кілька секунд тому, неможливо спрогнозувати, що буде далі. Ні, я точно не спав.
– Чому ваша зграя оселилася тут? – усе, що зміг вигадати. Найважливіше питання крутилося у мене в голові, проте мені ніяк не вдавалося його вполювати.
– Дурня! – прокричав мартин, б’ючи крилами. – Хіба це так важливо? Кого може цікавити походження? Хіба це все, що тебе цікавить?
– Я не вмію формулювати питання.
– Паскудний тоді з тебе журналіст, – крикнув птах.
– Звідки ти про мене знаєш? – ошелешено запитав я.
– Дурня!
Я пригадав, що ще минулого місяця занудився і почав розмовляти з мартинами, розповідаючи їм усе, що спадало на думку. Я розповідав про своє дитинство, про свого молодшого зведеного брата, якого незрозуміло куди занесло, про нашого батька-мисливця, який ніколи б не став писати про птахів, тим паче їх годувати. У нього з птахами завжди була коротка розмова – приглушений точний постріл у груди чи шию. Я розповідав мартинам про свою маму, все, що міг пригадати чи вигадати про неї, розповідав про свою журналістську роботу і статті, які привели мене сюди.
– Можливо тебе все ж цікавить щось іще? – запитав мартин. – Щось, що не дає тобі спокою? Тільки давай без дурні.
Мені ставало страшно від цього тихого голосу, зовсім не схожого на пташиний крик. Його пильний погляд ні на мить не відпускав мене. Мовчання – не найкращий вихід.
– Я не знаю про що спитати. Можливо ти хочеш щось?
– Ні, – спокійно відповів мартин. – Я все про тебе знаю.
«Ця ситуація не може вже стати дивнішою», – заледве я встиг це подумати, як птах пронизливо прокричав:
– Скільки мені років?
– Щ-щ-що? – звуки сплуталися у мене на язиці.
Він підлетів до мене майже впритул, всівся на підвіконня. В ту мить я подумав, що найкращий вихід із цієї розмови – у вікно. Думка про смерть ненадовго позбавила мене страху.
– Це те навіщо ти тут, – його голос знову звучав плавно й тихо. – У цьому житті тебе цікавить тільки одне – скільки мені років. Ти не хочеш цього визнавати, знаю.
– Дурня, – передражнив мартина я.
– Скільки мені років!? – прокричав так близько, що мені мало вуха не позакладало.
– Не знаю! Я не знаю скільки тобі років!
– Дурня! Ти брешеш. Ти знаєш, просто не хочеш цього визнавати. Ти вже два десятиліття тільки тим і займаєшся, що думаєш про пташиний вік. Забув?
Я не пам’ятаю, щоб ділився такими речами із мартинами. Але якби зараз він зазирнув до історії мого браузеру, то побачив би більше десятка пошукових запитів дише за минулу добу на тему «скільки живуть птахи?». Я не буду йому про це говорити. Нехай не знає, що він правий.
– Скільки тобі років? – я здався.
Мартин, я це помітив, присягаюся, усміхнувся.
– Мені двадцять три, – він розтягував кожне слово, смакував у своєму міцному червоному дзьобі.
У той момент я довго мовчав. Не знаю скільки. Язик занімів, я не відчував губ і жодного звуку. Двадцять три роки маленькій нікчемній пташці, двадцять три роки виповниться мені за три тижні, три тижні до своїх двадцяти трьох не дожила моя мама. Щось дивне було у цьому, щось збочене і ненормальне. Механізм Усесвіту прогнив і зламався.
– Ти можеш щось сказати, – чи то спитав, чи то констатував птах. – Мені двадцять три роки. Мартини рідко живуть довше, я можу померти щомиті. Тобі варто щось сказати. Я хочу почути твій голос.
Я мовчав, наче це вже не я, а якесь невдало зроблене опудало. Лише зовнішній вигляд, оболонка, під якою каркас із дроту і тирса, яка тхне деревною смолою і миш’яком.
– Чи не думаєш ти зараз, – продовжував порушувати тишу мій нічний гість, – що це все неправильно? Навіщо жити у світі, у якому мартини живуть довше за матерів? У якому птахи з легкістю переживають людей.
Я потягнувся до тумби біля ліжка. Мартин це помітив.
– Не варто цього робити, – сказав спокійно. – Я знаю, що в тебе там пістолет. Мені двадцять три, мартини рідко живуть довше, щомиті можу померти.
Він повторював це знову і знову. Насолоджуючись моєю безпомічністю, впиваючись моїми болями.
– Навіщо ти тут? – він сповнював кімнату своїм голосом, не маючи бажання отримати відповідь. – Ти не знаєш про що писати, ти не зможеш ні про що написати. Я не здивуюся, що це ти потопив острів, аби виманити мене, двадцятитрьохрічного мартина.
Я не вірив у все, що відбувається, голова йшла обертом. Навіщо він говорить мені це все? Навіщо він прилетів сюди?
– Мені двадцять три, – повторював він, – скоро помру. Це той вік у якому найкраще помирається. Це єдиний вік у якому помирається.
Він розреготався. У мене більше не було сил це терпіти. Я не хотів чекати, поки він помре сам. Я хотів його вбити власноруч. Кинувся на мартина, але він злетів під саму стелю, лопочучи крилами. Я підбіг до тумби, але птах, голосно крикнувши на прощання, вилетів у вікно.
«Один», – незрозуміло для чого порахував єдиного мартина, який зникав у світанковій напівтемряві.
* * *
О дванадцятій годині на тому ж місці я кришив хліб на тротуар, здійснюючи, мов ритуал призначення якого забув, підрахунок мартинів. Цього разу я зупинився на числі двадцять три. Останнього мартина, мого нічного гостя, не було. Серед інших, я помітив двох мартинів із підбитими крилами. Мабуть, знову знайшлися мисливці, яким кортіло вполювати диковинного птаха. Я міг би їх захистити, взяти під опіку. Проте мені було начхати.
Я все ще не знав, про що писатиму свою книгу. Але вже був переконаний в одному – мушу вбити клятого мартина. Зранку я поклав до сумки пневматичний пістолет, який завжди носив із собою після інциденту із нападом на журналістів місцевих видань. Переїхавши до цього містечка, я сховав пістолет у тумбі біля ліжка. Тепер він мені знадобився. На ринку швидко вибрав два кілограми риби, в кіоску купив свіжоспечений батон і пішов до парку. Всівся на лавку, стискаючи в одній руці хліб, а в іншій – руків’я пістолета.
Чекав, поки осінь поступово знебарвлювалася в зиму. Чекав, поки вітер дужчав та холоднішав. Якщо осінь – це символ смерті, то символом чого є смерть осені?
«Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три», – дорахував (чи не дорахувався) я, пильно вдивляючись у небо, в надії побачити змах двох маленьких білих крил, які наближаються до мене.
м. Кропивницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.