Кинчо Кожухаров (Болгарія). Реліквія

730

Сервіз був цілісіньким, але старим і ялозним від ужитку, тому чоловік майже пів години тер і полоскав вміст десяти коробок і дві пляшки з масивної порцеляни. Мив усе дбайливо і з якимось захопленням, адже сьогодні для нього було дуже важливо зосередитися як слід. Він збирався завершити книгу, яку писав вже два роки поспіль, і миття посуду цілком підходило для того, щоб налаштувати свій розум на писання.

Потім почав виносити посудини по дві і по дві викладати їх на тротуарі перед дачним парканом. За годину-дві хтось його забере, так відбувалося з усіма старими і давно невживаними, але неушкодженими предметами, які він залишав там.

Коли востаннє повертався до літньої кухні, почув за своєю спиною знайоме дирчання, проте не звернув на нього уваги. Коли ж повернув за будинок і побачив машину свого дядька, власника цього маєтку, його пронизало неприємне передчуття. Літнього віку чоловік і його дружина витріщилися на сервіз із невдоволеними гримасами.

– Навіщо ти виніс цей сервіз? – в’їдливо запитав старий.

Відколи чоловік дізнався, що його дядько почав свою кар’єру з доносів проти власного батька, перестав розмовляти з ним. Тому лаконічно відказав:

– Щоб його забрав хтось, хто ним користуватиметься.

– Це був улюблений мамин сервіз! – у голосі його дядька бриніли істеричні нотки.

Стрийна теж перейшла в наступ, викотивши очі на свого чоловіка:

– Цей сервіз має стояти в музеї, а він його викидає…

– Це реліквія! Мамине серце було в ньому, – підхопив дядько.

Чоловік хотів був докинути їм якесь гостре слівце, та вчасно стримався. Роти обох були наче помийні ями, і щоразу, коли він кидав у них камінь, потім кілька днів поспіль у його свідомості залишалися невидимі смердючі бризки.

«Не зараз, – мовив собі. – Тільки не зараз!»

І злегка посміхнувся, бо згадав мораль, яку виніс із одного випадку, що стався із Костянтином Філософом – Кирилом, одним зі святих братів: «Не вступай у суперечку з дурнями!». Сприймав ці слова як особисте напучування від святого.

– Ще й сміється! – пропищала його стрийна.

– Реліквії не викидаються на смітник! – повчально заявив старий донощик.

– Чому ж ви досі не забрали свою реліквію? – запитав чоловік. – Баба померла п’ятнадцять років тому. Ви вже могли не один, а цілих два музеї збудувати.

І подався до будинку. Ті двоє, схоже, не спромоглися відшукати швидку відповідь, адже мовчали. Коли ж він зачинив двері, то знову розкричалися – певно, скаржилися одне одному чи просто хотіли, щоб їх почув котрийсь із цікавих сусідів.

І лише після півночі чоловікові вдалося викинути їхні закиди з голови і знову налаштуватися на писання, тому останні рядки він завершив уже на світанні. Вийшов на траву в задній двір – трохи стомлений, одначе з піднесеним настроєм, адже кінець вдався так само сильним, як і вся книжка. Нарешті він пережив давно забуте відчуття, яке з кожною миттю ставало все сильнішим – відчуття, що він переможець.

Вирішив, що тепер годиться себе потішити чимось і увійшов до літньої кухні. Насипав пів відра шишок у маленьку пічку, наповнив кавоварку і запалив сірник. Полум’я спалахнуло одразу ж. Мерзлякувато згорбився і повернув долоні до вогню.

«І баба так сиділа», – подумав через який час, і враз згадав, що насправді було її улюбленою річчю. «Пічечка, – лагідно називала вона її, – моя гарнесенька пічечка. Як я сердилася на діда за те, що він узяв таку маленьку пічку, а, бачиш, як вона тепер стає нам у пригоді».

– Ти нічого не зрозумів, – вголос промовив чоловік до відсутнього дядька. – Бабине серце було у вогні. І сама вона була вогненною…

Кавоварка затріщала, і він її прибрав із печі. Налив кави в горня і витрусив мокрі залишки кавової гущі на газету.

«А якби ти знав, скільки речей вона роздала…» – несподівано озвалася пам’ять, і спогади накрили його, ніби злива. Авжеж! Баба раз на рік, на два роки виносила з хати всі старі чи жодного разу невживані речі й залишала їх за парканом. «Отже, і цьому я навчився від неї», – здивувався чоловік.

Його огорнула тепла хвиля подиву і вдячності до жінки, яка за життя дала йому так багато любові, що досі продовжувала жити в його свідомості. «Бабине золотце! – казала вона, і її обличчя сяяло. – Ти добряк, не пам’ятаєш поганого».

Знову з’явилося відчуття перемоги – сильніше, ніж будь-коли, і чоловік повернувся думками у вчорашній випадок. Враз ним заволоділа одна думка. Невже немає способу допомогти старій людині вирватися із духовної убогості, в яку його затягнули зрада і жадібність?

Із близького бору пролунав знайомий звук. Дві вивірки ганялися одна за одною вгору-вниз по стовбуру і сердито пирхали. Справжній світ повернувся до нього у всій свої красі і реальності, тож чоловік усміхнувся власним відлетілим думкам. Зіжмакав газету і вийшов із двору, щоб викинути її. Підняв кришку контейнера для сміття і завмер.

Всередині – ретельно розтрощений на дрібні шматочки, щоб ніхто не міг ним користуватися – лежав «улюблений мамин сервіз».

 

 

Переклад із болгарської Анни Багряної

           

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!