КВІТКА

135

Ми зустрілись у вечірній маршрутці. Я читала котрусь розумну книжку, а вона сіла поруч, поставила пляшку на діл (та потім перевернулась), забрала темні пасма з лиця. Дивилась на мене зомлілими очима, і як я могла робити вигляд, ніби не помічаю? Кажу їй:

– Читайте зі мною, якщо хочете.

Вона присунулась ближче. Притулилась до мене, і я почула, як їй гаряче. І вона почала читати, але зовсім не мою книгу, ні.

Я боюся ось говорити про літературну творчість
Юлі Нестерової, бо це небезпечно. Сказати, що вона дуже талановита було б не
правильно, бо вона ще дуже юна. А сказати якось по іншому – не можу. Бо вона
справді дуже талановита.

Так само лячно мені, одному з тих, хто першим
читав її прозу, випускати цей світлий білий кораблик у заматюшену, загиджену
річку сучукрліту.

Але нехай пливе! Має ж бути в сучасній нашій
літературі щось світле, чисте, трохи наївне і добре.

Василь ТРУБАЙ

 

КВІТКА

(майже
казка)

 

Ми зустрілись у вечірній маршрутці. Я читала
котрусь розумну книжку, а вона сіла поруч, поставила пляшку на діл (та потім
перевернулась), забрала темні пасма з лиця. Дивилась на мене зомлілими очима, і
як я могла робити вигляд, ніби не помічаю? Кажу їй:

– Читайте зі мною, якщо хочете.

Вона присунулась ближче. Притулилась до мене,
і я почула, як їй гаряче. І вона почала читати, але зовсім не мою книгу, ні.

Усміхаючись, хрипкуватим голосом вона
говорила:

– Я колись була квіткою. Я росла у лісі,
далеко-далеко від людей, і нічого не знала про них. Уявляєш ти, дерева ніколи
не сплять. І трави не сплять, і квіти, їм не треба. А якось вітер приніс
здалеку голос дитини. Вона гірко плакала, і звук вчепився вітрові до хвоста. Я
почула і вперше заснула. Тоді побачила сон: ніби я не квітка, а маленька
дівчинка. Із темним волоссям, з чорними очима – дивись: ніби я сама-сама, і
мамка мене не любить. Коли я прокинулась, все це сталось насправді. Місто було
велике і смутно знайоме. Птахи летять через нього. А ці машини – вжи! Уувж!
Туди! Сюди! Людей багато. Так страшно стає, коли розумієш, як їх насправді багато.
Але я жила і зростала, я ставала гарною, моє серце – велике, золоте, кругле, як
сонце. Люди люблять квіти. Я не знаю жодної людини, яка би не любила квітів.
Зачувши запах мого серця, кожен обривав з мене по пелюстці. Кожен обривав по
пелюстці, крутив між пальців і викидав – я не знаю, навіщо. Моїй доньці теж
вісімнадцять, як тобі. От нещодавно виповнилось. Її звати Маргарита, Марго.
Красиве ім’я? Ага, бачиш. У моєї доці найгарніше ім’я. Вона розумна, у неї
багато книжок. Єсенін – чула про такого поета? Вона всього прочитала. От вони
обривали і йшли далі. Їм властиво. А знаєш, що буває, коли від людини
залишається саме серце? Так не можна. Так людям жити не можна. Обов’язково має
бути ще щось, ще хоч що-небудь. Люди такі беззахисні, серця у них такі м’які,
криваві, і кров витікає з них і більше не повертається. Моя хороша, коли буде
вокзал, ти мене виштовхни. Мені треба… От я до вокзалу, і все. До вокзалу – і
все. Обіцяй, що забудеш мене. Я зараз вийду – а ти мене одразу забудь, моя
хороша. Так? Ну, домовились.

Вона мене обійняла, поцілувала. Немов
поблагословила. Так, як уміє лиш жінка: нечутно і проникливо.

Мені запам’ятався запах. Ви знаєте, як пахнуть
сумні жінки? Крім пива, цигарок, дешевої косметики – ще пахнуть зів’ялими
квітами. І це найгіркіший, найтерпкіший пахощ на світі.

Вона вийшла, заточившись на сходах.

Я відклала книгу, я більше не читала, лиш
дивилась у вікно, як тягнеться до неба вечірнє місто.

Як тихо жевріє, немов жменька вугликів,
загублених Господом у темряві.

 

 

КЛЮЧІ
ВІД НЕБА

А ця, остання, нічого собі. Не слід було вже
відпускати… Але просилася, ледь не плакала. Наречений, каже…. Хм,
щасливчик. Довгі медвяні коси, що пахнуть липою. Чому дівчата тепер так рідко
відпускають коси? М’які і духмяні, затискати їх між пальців так солодко… Аж
щоби зойкнула. І груди, маленькі, білі, з рожевими пипками. Пасмо волосся, що
кільцем лягло на живіт… Тепер не можу заснути… Чому вона пішла? Хай би ще
залишилась, ця дівчинка з липня. Хай би ще.

Самому темно і моторошно. Стах підвівся з
ліжка, зачепивши ліктем тьмяний нічник, увімкнув верхнє світло, вже нахилився
підняти з долу порожню пляшку, але відсмикнув руку. Чорт, ніяк не звикну, що я
ж крутий пан… Завтра ця жінка, Маруся… Чи Марфа… Якесь у неї незвичне для
міста ім’я. Треба дати їй ключа, щоби приходила, коли мене немає вдома. Не можу
дивитись, як вона тут нишпорить з віником, ганчіркою, зігнута. Ніби я справді
крутий пан. Так і є… Знаю, це – гроші, вона робить за гроші, і все-одно –
гидко прикидатись, ніби не помічаю її.

А руки в неї, як були в мами… Ніяк не
випалити минуле. Ні грішми, ні горілкою, ні пристрастю. Стах накинув халата,
опустився у крісло коло великого, на всю стінку, вікна, закурив. Все місто як
на долоні, і ці вогники… Я – велет. Для міста, я накриваю його своєю
долонею… І для жінки, я прохромлюю її, як велет. Як справжній казковий велет.
А в цієї дівчинки навіть є голос, і непоганий, приємний оксамитовий тембр,
певно, з неї будуть люди. І колись здибаємось на котромусь прийомі, вона – з
чоловіком, може, вже з другим… Чи третім… Коси, звичайно, одріже…
Усміхнеться мені, як давньому знайомому, поговоримо про погоду. Про політику,
ще якусь світську дурню. Врешті, я перший від неї втечу. Це нестерпно: оці
кралечки-лялечки – і спомин про медвяне волосся, таке, як хвиля, як вітер, як
теплий літній вечір…

Так, так, я слухаю. Що? Тобі чого? Ти знаєш,
котра година? Чому телефонуєш в такий час? Що, і без мене ніяк не владнати?
Завтра, будь ласка, після десятої. Мені плювати, що терміново. Київ на місці,
значить, усе почекає. Я сказав, до завтра, дурепо. Чула? Опа! Ти що, плачеш?
Ну, заспокойся, кицю. Тихо, тшш… Я не хотів тебе образити. Тихо, ну…
Заспокоїлась? От і добре. До завтра, так. Так. Бувай, кицю, бувай. Чортівня. Це
вже занадто. Яка ж вона старанна, навіть віддана, чи що, якби не це, я би давно
її звільнив за такі витребеньки. А, може, навіть закохалась, бідна дитинка. Ну,
нехай, мине час, вона зметикує, куди потрапила, і сама втече. Якщо зможе,
авжеж.

Врешті, тут є свої правила, жорсткі правила.
Не можна їх оминати, навіть таким, як я. Священны камни твои и трава, о город
Аршакован… Кисельов, здається. В студентські роки, коли тільки перебрався до
Києва, я зачитувався ним. Ще тоді кепсько знав російську, важко повірити, от
чорт, чорт, цей час, ліпше не думати, зараз так смутно, до шалу, чому вона
пішла? І вино скінчилось… Хоч би напитися… О, десь у вітальні, в серванті,
була пляшка… Але це давно, точно, ми її розпили ще з Вовіком. Покійним. Він
ще сміявся, що нова хата, і вже скрізь заначки… Бовдур нещасний, як же він
так. Чорт, світ тече крізь нас і вимиває усе дороге, все спливає за течією, а
ми чіпляємось за водорості, за корчі, ніби це порятує, бо кожну мить можна
зірватись, кожну мить, і навіщо, навіщо я тепер сам?

А ти, дівчинко, чому ти взагалі приходила, в
тебе ж наречений, от би одружилась, мала би родину, співала би дітям колискові
отим своїм оксамитовим голосом, не заморочувалась із кар’єрою, дурненька. Він
же так чи інак про все довідається, це боляче. Хіба що там щур якийсь, а не людина,
але ж ти така ще хороша, ще незіпсута, така – тож, певно, він порядний хлопець.
Це боляче. А не довідається – все-одно зрада. Бруд, дівчинко, гріх, і ти його
уже скоїла. І тепер, дівчинко, тобі нема вороття. Ну прилаштую тебе, ну
розкрутишся, а смисл? Гроші? Ну, гаразд. А далі?

Боже мій, що зі мною… Так мене розчулила ця
дівка. А вона ж свідомо обрала то, що їй головніше, нащо я караюсь. Священны
камни твои… Та хіба караюсь? Ні, навпаки, я не проти ще одного такого вечора…
Але хай наступного разу не йде до ранку. Буде їй така умова.

Ха, а ти подивися на себе, жалюгідний
підстаркуватий кнур. Кому ти потрібен? Не диво, що вона втекла. Он яке черевце
відпустив, розхлябаний, неголений. Свинота нещасна. Зате маю дещо привабливіше
за вроду. Згадав! Десь на кухні є трохи поганенького портвейну, кляті
апартаменти, по них треба ходити з картою, мабуть, таки повернусь до старої
квартири. Лише жаль цього виду з вікна… Клята душа прагне… Чого? Ха-ха,
чого лиш не прагне ця клята душа, ша-ша-ша, оу, ша-ша-ша, це був би хіт, зараз
з усього на світі роблять хіти, байдуже – з любові чи чийогось лайна, але тут
надто закручено… Якісь прагнення, якась душа… Аудиторія не врубиться.

А душа прагне неба. Стах ковтнув з пляшки,
поморщився, ну й кисляк, знову ковтнув. О, чорт, так у мене ж десь завалялись
ключі від чарівних дверцят на дах. Була пригода з ними, не хтіли давати, але
грошики зробили своє… Давно збирався тудов видертись, а тепер така ніч…
Самотня літня ніч… То що, дядьку, згадаєм молодість? Колись же я був поет. Ми
з Вовіком удвох віршували, читали одне одному написане і сміялись, і сумували.
Та я ще й потім час до часу пописував, але все було вже не те. А коли Вовік
розбився – тоді все скінчилось, так, старий? Боже, яке гидке вино. Зате як б’є
в голову. Чи це від висоти? Ліпше не дивися вниз, бо стрибнеш, козлику. Велет,
ха-ха… Так, саме тоді, бо Вовік – то була остання світла ниточка від
минулого. Перед тим ще щось було: минуле і теперішнє, і навіть бачилось якесь
майбутнє. А зараз немає нічого, нічого.

Докотився: світла ниточка… Рожеві шмарклі…
Людина кінчає з собою від безтямного розпачу, рідко хто приступає до самого
краю, справді. Надто сильно людська істота прагне жити, і навіть тоді, коли
свідомість зболена, задурманена, все-одно дика природна сила бере своє. А в
тебе ж ні те, ні те, а тільки дурна хандра, ми ще поживемо, так, старий? Ляжемо
отут, на самому вершечку багатоповерхової бляшанки, подивимось трішечки вгору,
що там, синє небо, сині зорі, синій Всесвіт… Огортає зусібіч цю нещасну
здушену землю…

Кляте небо, кляте зоряне небо, як воно
розніжує душу. Як пісня. Як давня пісня.

І що це таке? Сльози? Чорт, я вже так давно не
плакав, чому я плачу тепер, ну чому, чому? Порожньо… У мені порожньо, тільки
зорі, і оці дивні слова, звідки вони, звідки…

«А земля була безвидна і пуста, і дух Божий
витав понад водами…»

 

 

ПОЛЮВАННЯ
НА ВІТЕР

(казочка
про жінку)

У мене є старий сірий светр, це вона сплела
для мене. Щодня, укривши тіло темною одіжжю, я ховаю лице у тім светрі, міцно
обв’язую його довкіл голови і невідь-звідки чую її запах. Хоча він давно вже
мусів би вивітритись, за стільки років, так… Із патиком в руках, незрячий, я
виходжу з дому, і її запах веде мене містом. Я чую, як ревуть машини і
теревенять людці, проминаючи мене, я чую їхні погляди, цікавість і байдужість,
але її манливий запах пересилює усе на світі, і тоді вона виводить мене з
узбіччя у саме пекло, ніби сміється наді мною: чи витримаєш, а чи ні. Я з
вдячністю приймаю цей виклик. Хвилі гарячого повітря б’ють моє тіло, і
погрозливий гуркіт тих чудовиськ обпікає мене, але я знаю: ця небезпека, от
тепер, – не більша, ніж завше. Ні, не більша.

Ця історія проста. Вона починається у
серпневих сутінках, при повні, у солодкому і гіркому передчутті осені.

Ще не стемніло зовсім, і небо було синє-синє,
без найменшої сивизни, а місяць у нім горів густим рожевим оком. Вона поглянула
на нього, як мимохідь поглядають на годинник. У цім місті ніколи не стемніє
насправді, воно приречене на довічне засліплення. Жінка гойднула темними косами
і засміялась. Перехожі не озирались, а їй було байдуже. Жінка із такою ходою
може собі це дозволити.

Я вже давно йду за нею.

Зупинилась коло чорнобривців, зірвала листочок
і розтерла між пальців, щоб проявити пахощ. Раптом завернула за ріг.

Я поспішаю слідом.

О, я вже так давно йду за нею, сам не відаю
чому. Час до часу вона поглядала через плече, і мені кожен раз перехоплювало
подих, але вона дивиться проз мене, не помічає мене, і я почуваю свою ницість
вдвічі більше, ніж зазвичай. Це так солодко – бути нікчемою перед такою жінкою.
Бути двічі нікчемою, скрадаючись слідом за нею, і все-таки володіти нею уже
одним тим, що ідеш слід у слід. А вона навіть не чує. Навіть не здогадується,
анітрохи.

Все-таки знаю: це тому, що вона ходить так,
мовби слідом за хмарами. Хоча хмари пливуть завше нам назустріч – все-одно.
Зовсім небагато людей так уміють.

Ні! Де вона? Тільки-но була тут. Де тепер? Де?
Вона не могла сховатись від мене, не мала б куди, мені привиділось – але я
справді загубив її, і як це могло трапитись, мені частіше забилось серце, я
ледве просувавсь крізь в’язкий і божевільний час, скільки вже його минуло, і
зненацька стає задушливо і парко, аж ось, нарешті. Ось вона.

Чужий чоловік наздогнав її і торкнувся
п’янкого плеча, вона сміється, коси важко хвилюються, чужий чоловік каже: ходім
зі мною, а вона лиш сміється, але руки, гарячої і вогкої, не забирає і не
пручається, коли той веде її за собою.

Хто ти така? Не мовчи. Або гаразд, мовчи, я
послухаю, яка ти тиха. У моєму домі забагато галасу, справді. Тепер будь зі
мною, не полишай мене. Ти гадаєш, скоро буде дощ? Справді, вітер такий, ніби
от-от почнеться дощ, справжній дощисько. Давай прочинимо вікно.

Надворі була злива, а довкола духмяна пітьма,
і з пітьми до мене озиваються її круглі і білі коліна, білі пахкі плечі, і білі
долоні шепочуть мені про все на світі, і я дивлюсь на неї, як дивляться на
море, і не можу надивитись.

Вона мовчала. Сьогодні я вперше народився. Ще
коли лиш побачив тебе, побачив, як ти ідеш. Найперше запримітив, як гойднулись
твої коси, а потім ти озирнулась, і я пропав. Перед тим ніколи зі мною такого
не бувало.

Знаєш, я мрію упіймати те, що упіймати
неможливо, – говорив я їй. Люди мріють про різне… Про статки чи пристрасть,
про спокій, про славу. А я мрію про от таке. Здається, трошки мені вдалось: я
упіймав тебе. Вона сміялась і знов мовчала. Потім ми довго блукали цією оселею,
проходили безліч кімнат, зрідка торкаючись якоїсь речі чи книги. Вона тримала
мене за руку, і у місячнім світлі диміли порохи. Це тривало так довго, що пилу
стало більше, ніж речей, а сторінки у книг пожовкли і опали, мов листя…

І врешті трапилось таке. Ми востаннє гуляли
при зливі, обидвоє були босоніж і вчували теплу воду на теплій і мертвій шкірі
міста. Я думав: ти навічно упіймана. Вона знала про це і мовчки всміхалась
мені. Роки вибілили її коси, але не стерли її дивних очей і не понівечили ходи,
хоча і сповільнили, ніби увесь її час постав густою пеленою проти неї, і з
кожним кроком вона мусить проштовхувати його поперед себе. Сьогодні вона була якась
незвичайна, може, трохи сумна, відсторонена. Величезні хмари пливли нам
назустріч, і вона проводжала їх спокійним поглядом, озираючись через плече. А я
згадував слова, що вона промовляла до мене – вранці і надвечір, і час,
втрачений марно, і несказане, і те, що боліло, і що втрачене, а що здобуте, і,
врешті – тепло і затишок її лона. Вона зупинилась. Випростала долоню з моєї
руки і обернулась назад. А мені чомусь здалось: от вона зупиниться, і
зупиняться хмари, і зупиниться все довкіл, як же було б добре. Але цього не
сталось, і жінка, як була, у мокрому одязі, прилиплому до тіла, повільно, так,
ніби щось вело її, пішла хмарам услід. Все швидше і швидше, і, нарешті, вона
полетіла.

А я лишивсь.

Светр мав би душити мене, але ні, мені добре.
Ніхто не знає мого лиця, а плетиво сірих ниток пам’ятає її шепітливі руки. І
мені здається: це вона торкається мене. Ніщо не зникає – тож чому би мені не
чути її доторки, адже поміж нами всього лише час.

Моя мрія сповнилась.

Я полюю на вітер.

Тільки так це можливо: позбувшись зору, стати
посеред небезпек, посеред грізних течій – і зненацька почути, як народжуються
вітри. Як несміло вони надимаються, уперше наповнюються небом, уперше смакують
ним. Чути їхню новостворену гіркоту і окриленість, і спочатку прикидатись, що
тобі це зовсім нецікаво, аби не сполохати, і робити вигляд, ніби ти просто собі
йдеш, просто так, аж от один наближається і злегка, байдужо торкається щоки –
ти не помічай, іди собі, як ідеш – а він уже смілішає, вже потихеньку сміється,
їм усе смішно, цим вітрам. Ось він цілує, ось намагається пронизати, мов крило
чи вогонь, і настрашено, зачудовано завмирає, бо ненароком торкнувся живого
людського серця. Я беру його обома долонями, я заколисую його на руках, мов
маля, і його переляк іде геть, і ось він вже упійманий, отак ніби випадково, і
ось він засинає.

І розвіюється у сні.

Я упіймав вітер. Я вполював його, мов
рідкісного звіра.

Руки мої порожні, порожні…

Але тоді – бачу: вона йде перед мене, на її
очах світяться сльози, і сама вона до болю осяйна. Я покірно іду слідом, а вона
озирається через плече і з болем всміхається комусь – але не мені.

І тоді я згадую: задушливі серпневі сутінки,
рожеву повню, білу долоню із пітьми.

 

 

Шість хвилин

Я стою посеред снігу. Він ніжний до мене,
ходить тихо, і слідки його зливаються у єдине іскристе полотно.

Все, про що я мусила думати, минуло. Все
минуло. Багато було сліз, але тепер я їх усі маю у жменьці – повіває ледь
чутний вітер, і сльозинки мої розлітаються хлібними крихтами, і їх визбирують
птиці, сизі і білі, білі і сизі. І це добре, добре. Бо все минуло тепер.

Недопалок на снігу жевріє і гасне. Я бачу
кожну тінь кожної сніжинки, і як усе відбивається одне в одному, повільно
хитається, мов у сні. І як замерзає вчорашня річка, і відлунює у небесах гірка
моя земля.

Ти чуєш мене? Я вже вкотре приходжу сюди, але
вперше я нарешті говорю до тебе. У моїх зморшках є пам’ять про кожен наш сміх і
плач. У моїх змерхлих долонях ще дотлівають твої плечі. І знову оживає і
мариться стихле багато літ назад. Там, де мене немає, але є ти, напевно, цей
сніг видається безмежним. Людство звикло уявляти Божу хатку чудовним палацом
посеред небес. І ніби земля звідтіль – малесенька, і люди – малесенькі, і все живе
і неживе – міленьке, тихе, нице. А я собі не так гадаю. Мені бачиться, що Бог і
сам – крихітний, що він – найменший, найтихіший, але сидить у всьому, у всьому,
у самому нутрі кожної найдрібнішої піщинки.

Але я не про те. Опівночі місто мов
зачароване. Хоча кроки мої тепер важкі і болючі, я виходжу надвір, щоби стати
коло ліхтарів, що довкруг них танцює опале небо. Дивлюся на тіні цих маленьких
покручів – шовковиць, чи що? А вони аж світяться. Усе світиться.

Власне, і це не головне. Просто бачила учора дивний
сон: ніби через шість хвилин я помру. І у тому сні я знала про свою смерть, і
чекала на неї, бо була вона неминуча, правильна – і від того дуже гарна. І ніби
ми сиділи вдвох у вітальні, цокав старий годинник, і ти тримав мою руку, щоби я
не боялась. А я не боялась і так. Але руки не приймала. Бо скучила, справді. Та
це не диво. Старим часто сняться небіжчики… Потім, коли минули ці шість
хвилин, я почула, як сповільнюється серце, і як стає важко дихати. І
прокинулась, задихаючись. Але за мить до того мала таке відчуття, таке глибоке,
пронизливе, як ніколи дотепер: що ось за хвилю мене не стане зовсім, і все ж я
лишусь; і що ось зараз я знатиму нарешті, що є – там.

Стільки часу спливло. Я би мала бути мудра і
впокоєна, а натомість – все таке ж дівчисько. Лице і тіло брешуть… а в очі
вже нікому задивитись. То не біда – скоро ти глянеш. А знаєш, я спочатку
жалкувала, що то лиш сон. Бо померти отак тихо, уві сні – це тепер було би мені
благо. Ні, я хочу жити – попри втому, хвороби, усе це безглуздя, що коїться
межи людей. І – так, я прагну смерти.

І це навіть не протиріччя – бо одне породжує
друге.

От, знову чогось той годинник згадався.
Старезний – ще механічний, дідівський; громіздкий, неоковирний, і чого ми його
ніяк не могли викинути? І от кожного дня ти приходив у вітальню з таким самим
старезним, великим ключем і заводив його, а він туркотів і вицокував. А тепер –
мовчить… Мовчить, як сніг, що упав.

І я – теж падаю повагом, без пристрасті, без
душі, і вже чую близьку землю, повну давнього покірливого мовчання. Їй не
прикро, не солодко, не болісно, а мені…

Ох! Ти ба!

Що це є! Дивіться, дивіться!

Дивіться!

Яка гарна куля, яка пишна червона куля
повітряна! Як вона летить, ніби сама по собі. Звідки це, в таку пізню пору… У
таку пізню пору… Вона танцює, танцює, гарна, червона, як кров, червона, як
квіти маку, як сонце червоніє перед обрієм – отака, отака. Якби ж її спіймати,
от якби ж! А тепер – спускається, грайливо схиляється переді мною, ледь черкає
по засніженій землі – і знову злітає, вище, ніж мої руки сягнуть, але так, щоби
можна бачити. Колись я мріяла – високо-високо, щоби земля потьмяніла, а зорі
стали ясні-ясні. Там-бо великий і лагідний шлях до неба, а обабіч – зорі, мов
ліхтарі. Мов справжнісінькі ліхтарі…

А вона мене кличе, червона, як серце, і коли я
знову простягаю руку, то чую в долоні тоненьку вервечку, і в ту ж мить мене
висмикує із землі з великою силою, і я ще відчуваю поштовх, а далі – лиш
легкість у всьому єстві, і…

Я лечу посеред снігу. І я сміюсь і плачу, бо
на всьому світі нема нічого прекраснішого.

Бо, власне, – нічого нема.

Анічогісінько.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!