Курва

 
Василь МОШУРЕНКО
 
У Соньки – радість! Крізь сльози – радість… Хоча, тих сліз – як кіт… наплакав. Сльози – про людське око: вже двох героїв схоронила. Ну… майже – двох… З АТО: з Донбасу…
Софія (Сонька) частенько любила повторяти, що її ім’я (з якоїсь там… грецької… чи що) – означає МУДРА… І, сміючись, додавала: а яка ж мудрість – без хитрощів, японамать! Тому і не любила господарської суєти: жила абияк та все казала, що вона все матиме, бо їй скоро повезе. І таки ж – повезло (поталанило).
З Іваном жилось… як би це сказати? – жилось з Іваном… ніяк. Не тому, що він – поганий який… Зовсім ні… Іван – традиційний якийсь: совісно і слухняно гнув спину в колгоспі, збагачуючи… (ні! – не себе) голову колгоспу, який радісно (під комуністичними гаслами!) наживав гарні статки… Так само – совісно і слухняно – гнув спину в КСП (на початку каламутних 90-х) – на того ж таки голову колишнього колгоспу, що вже не тільки весело, а нахабно привласнював людське добро… А коли голова отримав у приватну власність нажите людьми за довгі-довгі роки і проголосив на зборах про реєстрацію КСП – Іван продовжував совісно і слухняно гнути спину… вже на пана. Така, бачте, вдача у чоловіка!
Сонька (бо Мудра) – насміхалась, в’їдливо глузуючи: «Біжи-біжи! Вилизуй їм… сраки! Вони люблять холуїв! Таких, як ти! Я на самогоні більше зароблю, ніж ти у твоїх… Господи, прости… Тракторист-передовик, японамать!»
Іванові було мулько на душі… Вірив у комунізм, та вже стало ясно: не буде комунізму! Потім повірив у демократів, і знову ясно стало: демократії – немає… Під шумок (за Кучми) – країну роздерли на шмаття: і комуністи, і демократи, і (що найстрашніше!) – різна шушера бандитського розкрою. Настав час авантюристів-лихварів-спекулянтів, які гордо себе почали йменувати новими українцями.
Ющенкові – не повірив… Продовжував совісно і слухняно гнути спину на голову… Ой, та на якого голову? – На пана! І добре, що не повірив… Не довелось гнітити душу розчаруваннями, як іншим, що нарекли бухгалтера – месією. Сміх – та й годі… Де це бачено, щоб пасічник більше дбав про когось-щось, а не про свою пасіку! Отримали? – Майте…
Якісь надії пов’язував з Юлькою, та коли прийшли шакали-гієни з ординськими (донбаськими) «понятіями» – зрозумів, що оце вже і настала… ота японамать (Соньчин перл).
Слухняно і совісно гнув спину далі… Аж якось… Що це таке – в телевізорі? Горить, вибухає щось… Думав – якась хроніка закордонна… Аж ні! Київ! Вулиця Грушевського…
 
Після перших смертей у Києві щось гойднулось всередині у Івана. Мовчки поклав заяву на стіл у конторі… Тьфу! Я якій конторі?! – В офісі пана. Мовчки зібрався в дорогу… На запитання дружини відповів: «До матері».
З кінця січня – на Майдані. Не телефонував. Жінка обізвалась десь… тижнів через два. Збрехав, що у матері. Вже пізніше сказав правду. Додому не приїздив. Не було бажання… Та й – революція! Соньчині дзвінки почастішали… (а кача все пливла і пливла по Тисині!). На варті Українського Майбуття вже стояла Небесна Сотня. Заспокоїв дружину, що – живий… Чи – розчарував…
В сусідах у Івана з Софією жив Микола. На батьківщині поселився років з десять тому… Розвівся з жінкою в сусідньому селі та й осів після смерті батьків через дорогу. З Сонькою знались ще з дитинства, а з Іваном – оці самі років з десять. Іван – чужак з іншого району (там і живе його мати).
Микола теж не надто переймався домашнім господарюванням і на роботу до пана не ходив. Так… То десь «на рибі» сидить, то на шабашці в людей: покрівлі-паркани-фундаменти. А ще – головний… кур’єр у Соньки.
На самогоні Соня мала сякі-такі статки, доки сама його гнала, а потім Микола познайомив її з одним районним діловаром, який завозив того добра каністрами за сталою (оптовою) ціною: і самогонку, і розливну «казьонку». Сонька продавала оковиту по «своїй» ціні, яка інколи навіть протягом одного дня коливалась так, що годі було і зрозуміти. Соня відчувала ринок нюхом, як «тушки» у Верховній з(Р)аді.
Микола завозив у «гарячі точки» самогон, замовлений по телефону. Мобілка-годувальниця не вмовкала. То іменини-хрестини, то з клубної дискотеки, то з кар’єру, то від фермерків дрібнюсіньких (пан не давав розвернутись конкурентам), то… Ой, та чи мало причин у людей, щоб замовити у серйозної (мудрої і хитрої) Соні горілочки по сходній ціні. Микола був на вагу золота.
І раніше (вже кілька років) Миколі перепадало від Соні не тільки гіркого, а й солоденького: він успішно задовольняв її інтимні потреби, як тільки Іван впрягався в сезонні роботи. А коли Соньчин чоловік подався на Київ – не пропускав сусід жодної ночі. У нього це виходило добре: підійшли одне одному на всі сто. З Іваном – не так… А Микола – як той бугай: давай та давай! Софія (мудра і хитра, а ще – акуратна) – на людях поводилась з Миколою зверхньо, насміхалась з нього, а то і принижувала… А потім – палала вогнищем під ним і мурчала-заспокоювала: «Так треба…». Микола не ображався.
З’явився Іван в селі у квітні. Взяти необхідні документи та посвідчення водія і тракториста, якусь одежину… Сказав, що іде добровольцем на Донбас через пару днів.
Як там воно говорилось-балакалось – ніхто не знає, але Микола заявив під сто грамів, що він – не гірший і теж готовий іти на війну. Іван піддав жару: «Пішли разом». Так і вийшло… Через кілька днів поїхали сусіди удвох на Київ.
Десь за пару днів до того, як повністю замкнувся «Іловайський котел», Іван загинув: у жорсткому ближньому бою його прошила автоматна черга. Поранення було важким, і через кілька годин він помер на руках Миколи. Ще встигли забрати своїх «трьохсотих» та «двохсотих» наші, і Микола (земляк) поїхав супроводжувати тіло героя додому. Що там було далі – під тим Іловайськом – дізнався вже в селі. Похорони з усіма почестями відбули. Районне начальство запевнило Соню, що «герої – не вмирають», що будуть допомагати… Місцевий пан (колишній голова) теж надав допомогу і сказав, що на таких людях, як Іван, тримається земля.
А люди вже рахували прибутки Соньки: окрім усього того, що наобіцяло начальство і панство, говорили про шістсот тисяч гривень від Турчинова-Яценюка-Порошенка.
У Миколи було два тижні на відпочинок. Він шукав приводу, як би не повертатись в зону АТО. Але Сонька переконала його іти та бути обережним.
 

Перед самою відправкою вона «змайструвала» «заповіт», який нібито встиг написати на листку Іван. У ньому йшлося про те, що у випадку його (Івана) смерті, він просить Миколу не полишати Софію напризволяще, допомагати їй, замінити його… Слова нервово обірвались на листочку… Так само нервово обірвалась і душа голови сільської ради, до якого прийшли Микола і Соня з тим «заповітом» напередодні від’їзду добровольця. Їх розписали, видали документ, і Соня з Вербової стала Дзюбою. Тишком-нишком відзначили подію… Микола отримав купу інструктажів від… дружини: як поводитись там, як придивлятись до того, що роблять інші окремі воїни. Щоб не з порожніми руками – звідти повертатись.
Вже як прощались на станції, Сонька якось дивно запитала: «То ти – Івана?» Микола здригнувся усім тілом, уважно і довго дивився в очі… дружини і несвоїм голосом тихо промовив: «Я…»
Поїзд заторохтів якось нервово і неприкладно. Стоянка – одна хвилина. Микола скочив на підніжку, ще раз поглянув не Соню: хотів переконатись – чи правильно він зробив… Софія – це Мудрість! А яка ж Мудрість без Хитрощів! Очі Соні не дали аж ніякої відповіді…
Отут би і закінчити новелу… За всіма законами жанру: несподіваний фінал, абстрактність думки, ймовірність власної інтерпетації продовження сюжету… Все це так, але… але… але…
Під Дебальцевим Микола пропав: на зв’язок – не виходить. Ніхто нічого не знає: війсковий комісар розводить руками і закликає вірити і ждати. Ось вже більше трьох місяців – невідомість: пропав безвісти. Чи в полоні? Чи десь утік? Чи загинув?
А людям в селі – теж морока! Народ стурбований тим, чи стане Сонька мільйонершою: шістсот тисяч і шістсот тисяч – мільйон двісті! А якщо знайдеться Микола (селяни вже знають про шлюб згідно «заповіту»), то і шістсот тисяч (за Івана) – теж гарна сума. Головне, що «герої – не вмирають»…
Не шукайте в новелі цинізму! Його тут немає! Японамать…

Березень 2015р.
м. Київ