Так назвав я свою несподівану… ні, не повість, а скоріше феєрію. Несподівану, бо ідея осінила раптово, до того ж, – що геть дивовижно! – в усіх подробицях. Написав та сам же й зверстав (80 сторінок) за три тижні.
Працював із небувалим захватом. Інакше й не могло бути, адже йшлося про спілкування п’ятьох спочилих запорізьких поетів, яких недавньої серпневої ночі Усевишній збирав на Хортиці.
Микола Лиходід (1940-1993), Олександр Абліцов (1949-2017), Анатолій Рекубрацький (1945-2011), Олександр Стешенко (1939-2001), Геннадій Літневський (1951-1989). Як я наважився вкладати в уста, нехай і спочилих, та все ж реальних людей слова, яких не чув? Хоча такий жанр як феєрія і дає волю фантазії, все ж, працюючи над текстом, я навіть і не думав зловживати вимислом. Все, мовлене моїми колишніми літпобратимами, витікає виключно із їхніх характерів, звичок, учинків. А ще – їхніх реальних залишених нотаток, а головно – творів.
Під дубовими шатами на Хортиці багато про що говорили поети. І кожен доповнював сказане власним віршем.
Як загалом воно відбувалося, сподіваюсь, можна побачити за цим уривком…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Костянтин Сушко,
м. Запоріжжя
* * *
…Коли западає тиша, дуби навколо наче підступають, і галявинка стискується, меншає. А Місяць світлішає, більшає, хоча на доріжку – уже не вздовж Дніпра, а навскоси, від правого берега до лівого – це не впливає ніяк.
Літневський підвівся, підійшов до кущика шипшини, торкнувся пальцями листочків, погладив…
– А вони воло-о-огі! Не дуже, але чутно…
– Невже роса? – обізвався Рекубрацький. – Ти диви, ще є! А то я вже думав, що й і роси нема. Усе рідше випадають тумани, цикади-цвіркуни вже не так гучно співають, як раніше, то думав, що й роса…
Підійшов і сам погладив листочки шипшини. Підняв руку до дубів.
– А тут сухо. Чому так, Хомичу?
– Гадаєш, мені відомо?
– Та ти ж у нас усе знаєш про природу.
– Колись знав. Колись на дачі безпомильно передбачав дощ, спостерігаючи, як сонце сідає за хмаровиння на обрії… А тоді раз упіймав облизня, вдруге. У чім річ? Виявилося, на горизонті частенько стали гуртуватися не справжні хмарки і хмари, а заводські дими. Тож я пророкував дощ, а ні вночі, ні вранці й краплини не випадало. От і будь нині синоптиком!
– То, може, й людське суспільство так неприємно змінюється слідом за природними змінами?
– У жодному разі, Толю! – долучився Літневський. – Усе якраз навпаки, – природа змінюється. Але не просто слідом за змінами у людському скопищі, а під невблаганним впливом цього скопища.
– Слушно, – тихо, і як наче змовницьки зауважив Лиходід, та, бачу, наш Стех не згоден.
– Чого ж бо! – відгукнувсь Стешенко. – Дуже навіть «за», що й хочу засвідчити одним віршиком. Нема заперечень?
Мені до тебе хочеться,
Туди, де під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.
Мені побачить хочеться
Густу зорю над скелями
І жолудеву Хортицю
З козачками веселими.
Побачити, як горнеться
До тебе хвиля з леготом.
Як горнеться до Хортиці
Дніпро бувалим легінем.
І хочеться,
І хочеться –
Зупинки не діждатися –
По дідовій по Хортиці
В автобусі гойдатися.
Славетна земле хортицька,
Вишнева, яблунева ти!
В тобі, мов риба в неводі,
Душа моя тріпочеться!
…Асфальтом сонце котиться,
І пружно під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.
– Т-та-а-ак, – обізвався першим Лиходід, – височенько підняв ти, куме, планку. І не дістати! Хіба, як підстрибнути… Є кандидати на стрибок?
– Особисто я пас, бо жодного вірша про Хортицю в мене нема! – одним подихом випалив Літневський
– А ми ж не ставимо жодних умов, – зауважив Лиходід. – Читаймо, що в кого є. Давайте, бо ондечки вже місяць сідає. Саню, може, ти? (Лиходід – до Абліцова. – Авт.) Бо щось ти замовк.
Абліцов стрепенувся. Глибоко зітхнув.
– Можна, – мовив тихо-тихо. – Але хіба коротенько, такою собі римованою реплікою…
Мов пісня мамина
Зійшла
Зоря вечірня над лісами.
І знову
Тихо
Небесами
Душа,
як вперше,
зацвіла.
Не зрадь, пора крила!
Не зрадь!
(Байдужість –
завше голос фальші).
На затісній планеті нашій
Ще стільки місця для добра!
Якусь дольку хвилини тривала напружена пауза, а тоді – Літневський:
– Не знаю, що й казати…
Усі, звісно, окрім Геника, не лише здивовано, а й наче ошелешено звели догори брови.
– То-о-обто? – спитав за всіх Лиходід.
Літневський не інакше як збагнув, що трапилося, й поспішив виправити становище:
– Та я в тому розумінні, хлопці, що не знаю, з яких часових параметрів і оцінювати цей вірш. Безумовно, вірш чудовий, мені він до душі за всіма ознаками, але… Як би точніше висловитися… Є у суспільстві попит на «мамину пісню», на «пору крила»? Зараз, підкреслюю, є? Коли я топтав цю землю, ще був. А нині? Як справи з «добром», для якого на Землі ще «стільки місця»? І якого саме «добра», отого, що виключно для себе чи для всіх? Даруйте, але я можу оцінювати лише з позицій дня, захід якого відбувся тридцять і три роки тому… І питаю, як воно зараз? Скажи, Саню, ти коли написав цього вірша?
Абліцов не квапився з відповіддю. Відчувалося, що йому взагалі не хочеться нічого казати з цього приводу. Ним оволоділа несподівана досада, та він не змовчав:
– Не так і давно, Генику. Але – тут уже я потрафлю тобі – не тоді, коли ви спостерігали з цекашних пагорбів за укрлітпроцесом. І не лише спостерігали, а й корегували його.
Усі заніміли, бо враз збагнули, на що натякалося. Та ще більше здогадувались, куди воно повертає. То й мовчали. Поки що. Першим не втримався Літневський:
– А до чого тут цекашні пагорби?
– Ну ти ж, Генику, не просто так подався до Києва, а «свої хлопці» прилаштували тебе в ЦК комсомолу, щоб згодом отримати підстави для якоїсь літературної посади. Після ЦК колишні комсомолісти займали посади головних редакторів газет, журналів, щонайменше ставали заввідділами…
Абліцов замовк. Так різко, як наче злякався того, про що сказав.
Мовчав і Літневський. Усі мовчали.
– Так діяла система, – задумливо мовив Стешенко. – Львівські хлопці з ЦК комсомолу формували свої земляцькі гурти, витягаючи, скажімо так, таланти з Львівщини, луцькі – з Волині, донецькі – з Донбасу, ну, а запорізькі – із Запоріжжя. У столиці ж ці окремі гурти боролися за місце під сонцем, сиріч, за розміщення своїх витворів у друкованих органах, з подальшим виданням книжок, а в перспективі – вступ до Спілки письменників. Звісно, до Спілки потрапляли не лише через ЦК, були й інші шляхи, зокрема, начебто провінційного облаштування, але не без патронату метрополії, через тих же «своїх хлопців». Ти, Гено, читав у Юрія Нагібіна книжку «Пророка має бути спалено»? …
– На жаль, ні, бо вона вийшла уже після мене…
– Даруй, Генику, я упустив із виду…
– Нічого. А Нагібіна я читав і дуже поважаю цього прозаїка.
– У нього в повістинці про поета Інокентія Аненського є фраза: «В литературе правят банды, как на Корсике. Примкни к банде, и сообщники амнистируют тебя, коли ты бездарен, скудоумен, некультурен, пригреют, дадут дышать, а если ты отмечен хоть малым даром, вознесут и заславословят. И как бы ни пыжились недруги, тебя уже не столкнуть со склона Олимпа».
– Цікава думка, – Літневський ураз весь зібрався. – Що ти нею хотів сказати, Сашку?
– Та, власне, мені, казати тут нічого, – у фразі є все.
– Є. Ну то й що?
– У Києві теж так, як на Корсиці? У літературному плані, звісно. Так було? Гадаю, за три роки перебування в столиці, ти встиг розібратись…
– Устиг. Але ні до якого клану себе не зараховував. Якщо ж мене хтось приписував… З якою метою приписував, щоб надрукувати в тому чи іншому журналі або ж взяти участь у якомусь літературному заході? Я не відмовлявся. А ти, Стех, відмовився б?
– Та я ж не про те…
– А воно, бач, саме на те і вийшло… Хіба не чудово? І хіба, друже Сашку, не гідно було мені висуватися до якось журналу, чи долучатися до якогось вечора, приміром, із отаким ось віршем…
З чубами, може, пишними
Чи з лисинами зрілими –
Ми станемо колишніми,
Коли ми знову стрінемось.
І справи незавершені,
І різні там «до відома»
Покинемо не вперше ми,
Покинемо й поїдемо.
У Крим, де тихо й гамірно,
У незбагненний Крим,
Де спогадів і намірів
Мінливі кольори,
Де сонце з вічним усміхом
Нам морем, над життям
Між чайкою-бабусею
І чайкою дитям.
– Що тут коментувати, – розвів руками Стешенко, – прекрасний вірш.
– Не сказав би… Скоріше – звичайний. Із отих, що, як ми колись визначали, має право на існування. Принаймні, мені, коли побачив його вперше надрукованим, соромно не було. Хоча й захвату великого теж. А тепер запитання до всіх: що поганого було в тім, що я, використовуючи своє так зване цеківсько-цекашне становище, сприяв друкуванню ваших творів, творів своїх земляків-запоріжців, у журналах «Ранок», «Україна», навіть «Вітчизна»? Корупція? Мабуть, ні, бо хабара од вас я не вимагав. Та все ж начебто використання службового становища… Великий гріх? Я назвав би це правилами тогочасної гри. Котрі я прийняв. Щоб не скніти не те, що у провінції, а в невідомості.
– Та-а-ак то воно, Генику та-а-ак, – спроквола почав Стешенко, наче підкреслюючи цим свою згоду, – але, як і в кожній проблемі, у нашій є й зворотній бік, а то й, либонь, кілька граней. Ти – відповідальний хлопець, добра людина, але хіба не краще було б відбирати твори для друку на сторінках наших поважних часописів не за принципом земляцтва, а за ознаками таланту? Де б не жив автор, поблизу Андріївського узвозу, чи в нетрях Карпатського лісу, коли він подав до друку – сам, без жодної протекції! – свої віршенята чи повістинку з новелкою, то, якщо ці речі талановиті, їх негайно слід друкувати.
– Ідеальний варіант, пане Стеху, але майже фантастичний.
– Чого ж бо, любий Генику, варіант звичайний – нормальний і природний. Так має бути.
– Але ж так не є!
– Що колись, іще за совітів, що зараз… – буркнув Абліцов.
– До чого ж і веду…
Літневський тяжко зітхнув, витер губи й склав руки на грудях.
– Гено, облиш, усе гаразд. Сам зініціював нашу зустріч та ще й кпини на себе приймаєш.
– Жодних кпинів, Хомичу. Просто є питання, тож має бути відповідь. Адже, покинувши цей світ, ми чимало залишили нез’ясованого… Хіба не так? І це, про що мова – дуже важливе.
– Згоден. Просто я вважаю, що поетам не слід так глибоко пройматися проблемами нашого буття. Щоб – аж на рівні професіональних дослідників. Ми й так усе бачимо й розуміємо. До речі, розуміємо, як ніхто. А отже, як ніхто й переживаємо, усім переймаємося. От тільки реагувати на все слід інакше. Приміром, ось так:
Ми там, де степ.
Тихіше, тиша спить.
Бруківка, мов спіткнулася об жито.
Наш дім новий і досі не обжито.
Ми там, де степ між валунами скирт.
Ми спішимо, шибкам даруєм глянець,
гостям – адресу, тротуарам – зелень.
Це березень тривожних переселень.
Так хочеться з вершин на землю глянуть.
Звикаємо до вікон і дверей,
Змикаємо усі дроти зі світом.
А першим ділом лампочку засвітим,
А потім – пелюшки до батарей.
Бо поки те та се, наш син росте.
В новім мікрорайоні проживаєм,
його не називаєм мікрораєм.
Тихіше, тиша спить… Ми там, де степ.
Одразу обізвавсь Стешенко.
– Колю, як на мене – наскільки я пам’ятаю – ти непогано адаптувався в міських умовах, отож ностальгійних схлипів тобі не припишеш, тоді як віршів про село у тебе чи не найбільше із усіх українських поетів. Як у тих, що свого часу назавжди покинули село, так і тих, котрі лишилися в ньому. Не сказав би, що ти сумуєш за малою батьківщино, скоріше ти про неї кажеш світло і вдячно. Аж раптом ось у цих рядках…
І тут – несподівано Абліцов:
Околице рідненька, що ж це сталось,
Окраїно, куди нас занесло?
І з містом геть нічого в нас не склалось,
І назавжди загублене село .
Стешенко:
– Тезко, у те-е-ебе в місті не склалося? А чого б це: робота за покликанням, дружина, діти, онуки, книжечки поетичні видав…
– Я не про це. За великим рахунком, жоден із нас не став міським мешканцем. Ні, не за квартирою з усіма зручностями, не за престижною або непрестижною роботою… Душею ми не відірвалися од села. Ти ж зверни увагу, як воно тонко у Хомича подано: і бруківка, і шибки з глянцем, і новий мікрорайон, а в підсумку, де ми? Ні, не на бруківці, не на асфальті, а там, де степ! Душею ми залишилися там.
– І я гадаю, це добре. Так і має бути. Позаяк це і по-людськи, і природно. Нехай, як би патетично це не лунало, але скажу: село – основа всьому, земля. Жити треба на землі, а не на десятому, а то й на сорок першому поверсі. Певен, люди до цього повернуться, і…
– … поети, відчуваючи це, перебравшись до міста, добре там облаштувавшись, усе одно пишуть про село. Я розгадав смисл заключної фрази твого вірша фрази, Хомичу?
– Вважай, Генику, що так. І я зараз тебе здивую. Щоправда, прочитаю не повністю, бо запам’ятав лиш те, що запало в душу миттєво…
Буває всяк…
Я зараз не про те.
Ось ти сказала:
«Кинь і повертайся».
Це дуже просто:
все по тій же трасі,
а тут –
хоч і трава хай не росте?
Та й ти сама
приїдь коли сюди –
тут дуже рівний степ,
вітри солоні;
у цих краях
усе, як на долоні,
як на долоні, –
розумієш ти?
І видно,
що дарує людям труд.
І ясно так
собі самому видно,
що ти не можеш бути гідним,
якщо не зможеш
бути гідним тут.
– Миколо Хомичу! Дорогий, напам’ять… Як це могло бути!.. Я… у мене… – Схоже, Літневський від збудження не відає, що казати далі. – Як я правильно вчинив, що завівся цією нашою зустріччю, і Господь мене підтримав! А то скнів би й нічого не знав. Хлопці, які ж ви всі класні! Тільки не вписався я, дорогі мої, у сюжет власного вірша – повинен у цьому щиро зізнатися. Я не залишився там, де мав би гідно працювати. Щоправда, тоді зі школи мене забрали до війська, але ж після звільнення в запас, я не повернувся до села, де чекали мене учні. Я взагалі до школи не повернувся, а спокусився газетою…
Літневський схилив голову.
– Зачекай, Гено! – прохопився Абліцов. – Хвилиночку, хлопці. Я теж пам’ятаю цього вірша… Ним відкривається твоя перша, Гено, книжечка – «Листи до запитання». Не забув і рік виходу – 1979-й.
– Ти диви! – мотнув захоплено головою Стешенко. – Ось яка увага!
– І повага, тезко. По-ва-га. Мене тоді зворушило все: і сам факт виходу збірочки, і її назва, і видавництво… Це ж треба, казали ми всі, – «Радянський письменник » – головне письменницьке видавництво України! Невипадково я й присвяту, Генику, запам’ятав на примірнику книжечки, який ти подарував одному старшому газетному колезі. Цитую, бо це не просто присвята, а цілий окремий художній твір:
Я тебе не здивую,
усе це тобі вже відоме,
Та плекаю надію, що ти,
як і сам я не раз,
Повертався до віршів чиїхось,
немовби додому,
Мов до себе самого
у юні літа повертавсь.
– І дата: «9 серпня 79 р.» От лиш автографа ти, Генику, чомусь не залишив…
Літневський не піднімає голови. Рекубрацький підводиться, підходить до нього, присідає поруч і обіймає за плечі.
– Ге-е-енику… Не залишив автографа? Та чотири рядки твоєї присвяти замінюють сотню автографів із купою чиїхось скороспілих стіхов!
Літневський підводить голову.
– Хлопці, як мені з вами добре! Хто придумав злу баєчку, буцімто поети між собою не уживаються, а гризуться до скону? Брехня! Просто ми не встигли сказати все одне одному, коли були ще тут… Бо хіба ж хтось готувався до того, що так невчасно спостигло кожного… І ось ми стрілися. Трохи згодом я поділяюся з вами своєю ідеєю, яка навела мене на цю зустріч, а зараз, хоча у нас були неабиякі експромтні ліричні відступи, дозвольте мені завершити те, що я почав викладати. Га, хлопці?
– Хвилиночку, – Лиходід обвів усіх прискіпливим поглядом… – неодмінно, Гено, скажеш, що хочеш, а зараз у нас іще село… Ми всі, дорогий, такі, як і ти, бо всі із сіл повтікали. І не у зв’язку з тим, що забрали до війська, а самі. Спішили до вузу! Побігли вступати до педінституту. А далі? Школа? Так. І переважно сільська. Але щонайдовше – на два роки. А тоді знову місто. Газети, радіо, телебачення нас вабили. Що було, те було. Тільки й того, що начебто не зрадили сільській тематиці. І знаєте, на чому хочу наголосити зараз? За-а-араз мене ця думка буравить, а не тоді. Поет без… Не хочу казати, що без проникливих віршів про село, бо це ще пів біди, а от без віршів про природу, поет не може називатися справжнім поетом. Узагалі – тут я дозволяю собі страшенну категоричність – усі, хто працює зі словом, та не лише зі словом, а й з кольором та звуком, повинні мати твори про природу. А для цього вони повинні знати природу, любити її. Бо – що тут розводитися! – природа основа всьому. Вона – наш початок і наш кінець. Один із аргументів отримаємо зараз у вигляді вірша… Чийого? Ану?
Лиходід знов пробігся по всіх уважним поглядом… Вернувся. Затримався на Рекубрацькому, покружляв над Стешенком і зупинився…
– Відчуваю, що слухати маємо… Олександра-а-а Абліц-ц-цова!
Абліцов вигукнув буквально за мить:
– Н-ні! У жодному разі, Мико! Хоч ти й наголосив на моєму прізвищі так елегантно, все ж я поступаюся місцем тобі. Бо наше таврійське село – це ти, а ти – це наше таврійське село. Це й річка Кінська, і Гайчур, і Савур-Могила з Молочним лиманом, і Молочна з Кам’яною Могилою… Просимо!
Абліцов плеснув у долоні.
Хомич начебто так уже ж стійко був налаштований слухати свого колишнього вихованця із літстудії, якою опікувався, але від пропозиції не відмовивсь. Бо, либонь, муляло йому щось отам, у душі, так уже ж просилося на люди!
Отож, галявинкою полинув глухуватий, але впевнений голос Миколи Лиходіда…
Лободино, пробач. Я ще твій,
той, що виріс у лободі
й по війні лободяники їв,
і до смутку твого лебедів.
Я ще той. Ти цвітеш, як цвіла?
Жовтим цвітом осип до колін
на вузькому клину край села,
як ростуть деревій і паслін.
Там щавель на зелений борщ
Уродив на причілку в Романа,
Й подорожник сховався за корч
Од моєї сердечної рани.
Загальний мовчок. Тепер уже в супроводі легенького шелесту дубового листя – з Дніпра повіяв вітерець. Зітхнув Літневський… Голосно зітхнув, наповнено. Зітхнули Абліцов і Рекубрацький… Щось пробурмотів собі під ніс Стешенко, а тоді:
– Слухаю і думаю: а де зараз воно усе це? Де борщ, який «уродив на причілку в Романа», де, Генику, твоя приголомшлива присвята, де «солоні вітри», де «валуни скирт» серед степу? Розвіялося за вітром у безвість чи десь за щось зачепилося і зачаїлось? Є воно чи геть нема нічого, бо зникло разом із нами?
– Якщо прилинули оті наші рядки про Хортицю, що ошелешили нас на початку зустрічі… – почав Літневський. – Без нас прилинули, без принуки, то… Власне, хлопці, може, не будемо про це? Чи не краще – ближче до конкретного? У мене ж не такого напрямку «розбір польотів» був на думці, коли запалився ідеєю зібратися. Тож дозвольте завершити тему, котру розпочав. Хочу спитати… Кожен пише, як може, як відчуває, але скажіть, звідки на сторінках сучасних літературних часописів засилля ось такого?
рінь в краплях зернистих зливи
брук, стріхи, підмурка, вежі, хрест;
мре, слабне любови сила;
плоть, осене, спраглу листям песть…
Ні великих літер на початку речення, ні крапок у кінці, майже після кожного слова кома або крапка з комою… Чув я колись визначення – ефірно-селенова каламуть. То вона і є? А як розуміти? Ефірна – тут без проблем. А селенова? Від Селена, як називали богиню Місяця давні греки, чи від хімічного елементу? Словом – каламуть… Один, вельми плодючий поет, прозаїк, критик, публіцист і перекладач має традицію фіксуватися в газеті зі своїми віршами щонайменше двічі на рік – навесні й восени. Тобто, на початку дачного сезону і в кінці. Аби знали, чим живе й дихає живий класик. Щоразу – розворот, як не півтора. Кожен вірш датовано, по чому видно, що автор живе за неухильно-звитяжним правилом – ані дня без вірша. І то нехай, щоб перо не іржавіло, але ж усі вірші – без відбору! – пропонуються до друку, й друку-у-уються!
Останнє слово Літневський вигукнув бурхливо й протяжно, і Рекубрацький не втримався:
– Заспокойся, Генику. Я тебе дуже-дуже розумію. Та хіба лиш я? Усі ми тебе розуміємо, бо скільки ж ти не додивився, скільки не додумав, не доробив!.. Як ніхто з нас. І ми розуміємо, як тобі нестерпно боляче, як тобі незатишно. Ще коли ти торкнувся взаємин між поетами, я хотів відгукнутися… А тоді подумав, що не варто. А зараз бачу, що дуже навіть доречно. Зазвичай, не озвучую назви своїх віршів, а тут скажу: «Квартира сорок три». Бо це номер помешкання, де я жив зі своїм сімейством, у будинку біля колишнього ресторану «Лахті», на головному проспекті Запоріжжя. Присвячується вірш, Генику, тобі… А в чомусь і всім нам…
Усе, як є:
Розкидані постелі.
Лиш рими й шахи
Та бульйон з лапші.
Не той поет,
Хто не писав зі стелі.
Не той поет,
Хто не роздав душі.
О, Генику!
О, Грицю!
Ех, Олено!
Сашко і Саша,
Паша та Андрій!
Зустріньмось ще
Хоч раз усі у мене,
Щоб вияснить,
Хто геній в кухні цій.
Ми пожалієм тих,
Хто нас не любить,
Кого рядок наш
Зовсім не п’янить…
І візьмемось
Один другого чубить,
Що й класикам нас
Не розборонить.
Із душ своїх
Піднімемо забрала,
Оголимо
І нерви, і слова.
Невже лиш з нами
Отаке траплялось?
Яка любов
Тоді нас всіх звела?!
Не перейшло
І нам не відболіло,
Хоч, знаю,
Не повернеться все те…
Не в тім біда,
Що скроні стали білі, –
Геннадій наш
Ніколи не прийде.
Зустріч розгорталася неквапно, й мимохіть майже після кожного вірша стала западати пауза. Коротенька або ж із натяком на тривалу, як ось зараз. Не завжди й не кожен спішив одразу відгукнутися, позаяк щойно озвучені рядки збуджували рій почуттів, і з ними слід було бодай якось узгодити власні думки. Надто зараз… Після того, що озвучив Рекубрацький… Адже торкалося усіх, як ніколи. За таких обставин першим мав би обізватися Лиходід, та зараз це зробив чомусь Стешенко…
– Як ти гадаєш, Толю, твої друзі-приятелі, близькі люди розуміли тебе?
– Колись думав, що так, зараз вважаю, що ні. За невеличким винятком, хіба що. І то – в окремих випадках.
– Точно. Кожен сприймав тебе не таким, яким ти є, а крізь скельця власної уяви. Толю, Толю, та хіба ж лише з тобою таке? Звиняй, друже, але чого тільки не наслухався я про тебе в наші часи! Либонь, як і ти про мене. І якби рухатися далі в руслі тих думок, то в підсумку, у вигляді прогнозу, ти ніколи не мав би, бо не зміг би, не зумів би написати такого вірша, якого ми щойно почули. Подейкуєте, Рекуба – егоїст? Нікого, окрім себе не бачить і не визнає? Більше того, Рекуба – нетерпимий? Киньте, шановні, оговтайтесь. Егоїстична й нетерпима істота ніколи не напише такого вірша. Ніколи так не скаже про своїх друзів-приятелів. І не просто приятелів, а побратимів по перу, які – подейкують – горлянку готові перегризти один одному у гонитві за визнанням, за славою. Можливо, й готові, але в натовпі бездарностей, де справді бракує місця для всіх, слави жаждущих. Талант же завжди відчуває над собою високе небо та безмежжя земного простору. Автора вірша «Квартира сорок три», за його життя, друзі-приятелі, як слід, не знали, не розгледіли, бо не вчитувалися в його вірші. Не вчи-ту-ва-ли-ся! Ковзалися по поверхні, вистежуючи своє. Не спільне, не суспільне, а глибоко індивідуальне, міщанське. Якщо ж не знаходили, то й вірша забраковували. Водночас і авторові чого тільки не приписували…
– Ось такий напрямок у розмові мені подобається! – вигукнув Лиходід. – Та, гадаю, й усім також. Це слід відзначити? Неодмінно! Чим? Кожен читає власного вірша. Якого? Звісно, талановитого. Нумо!..