Погляд шугнув по вузенькій стежечці, що спускається до затоки, торкнувся розкішної акації, завважив густющий бур’ян на схилах дамби і спинився. Почав неквапно обмацувати камінчики на занедбаній бруківці. Якраз отут, де бруківка починає тягтися по схилу, вгору, саме тут і стояв Толик-старший.
Жадібно придивляюся до щільно укладених камінців, ніби силкуюся вгадати-розпізнати оті, на яких і стояв Толя…
А що б це дало, коли б і вгадав?
…Толик-молодший тільки-но минув шосе і вже спускається з дамби. Кроків зо два, а може, три устиг зробити, не більше, а потім озирнувся і крикнув:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Орвай!
Та ще й рукою махнув.
– Орвай! – відгукнувся Толик-старший і теж махнув рукою.
Я йду поруч із Толиком-молодшим і мовчу, бо десь хвилину тому крикнув Толику-старшому «бувай». Тож мені більше нічого йому сказати.
Так, це було саме отут. Сказавши «орвай», Толик-старший рушив бруківкою, що й зараз тягнеться вгору. Слідом за дідовою коровою Толик-старший пішов. Я й зараз бачу його зсутулену постать, хоча акація давно вже перекинулася із тоненького прутика на розкидисте дерево; хоча уздовж бруківки і на схилах дамби здійнялися бур’яни й кущі, а між тим вигуком, що мені пригадався (навіть почувся!) і несподіваною згадкою про нього втиснулося цілих півстоліття.
За що зачепилося тоді, п’ятдесят літ тому, чудернацьке слово, яке вчувається мені завжди, коли прошкую дамбою?
Тоді я не знав, що воно означає, і тільки помахи рук підказали, що в такий спосіб обидва Толики попрощалися. Ми, зазвичай, казали одне одному «пока» або ж «бувай», вони ж обмінялися «орваями». Бо приїхали з міста.
– Орвай! – крикнув негучно Толик-старший.
– Орвай! – відгукнувся Толик-молодший.
А я так і не спитав, що воно означає.
Мені було чотирнадцять років, Толикові-старшому тринадцять, а Толикові-молодшому одинадцять. Ні в ту мить, коли обидва обмінялися «орваями», ні за хвилину-дві-три і так далі по тому, я навіть уявити не міг, що за тридцять літ дідусь Толика-старшого стане власником нашої хати, і, навідуючись у рідне село, я неодмінно заходитиму до них – у свою рідну оселю! – як гість, Толик запросить мене до столу й шепне сестрі, яка сиділа поруч… Шепне так, що я почую:
– Это ведущий «Родника»…
«Родником» називалася природоохоронна сторінка в обласній газеті, з якою я співробітничав, і я тоді відчув неабияку приємність, що Толик знає про це, бо газета виходила накладом у 250 тисяч примірників.
А п’ятдесят років тому Толик найкраще серед нас грав у футбол. І Толик-молодший не відставав од нього. Та, либонь, не через це, буваючи в селі і проходячи дамбою, згадую, як прощалися обидва Толики – мені здається, що слово, яким вони обмінялися, засіло не в моїй пам’яті, а зачепилося за щось десь отут…
За що саме? На камінцях його точно немає, бо люди підошвами, а підводи й машини колесами давно б уже все зітерли. На гілках акацій теж утриматися не зміг би, бо таких розкішних гілок ці дерева тоді ще не мали. Застряг у повітрі? Але ж повітря увесь час рухається! Ганяє його вітер туди-сюди…
– Орвай! – крикнув Толик-старший.
– Орвай! – відгукнувся Толик-молодший.
Чую голоси обох, і мені перехоплює в горлі…
Толик-старший загинув першим. За сорок літ після того, як отут, на дамбі відгукнувся на голос Толика-молодшого. А в місті, повертаючись із другої зміни, він чекав трамвай на зупинці. Підійшли троє, попросили закурити. Незважаючи на те, що Толик простягнув пачку сигарет, раптом почали бити. Спершу кулаками, поки Толик ще стояв, а як упав, – ногами.
Якби Толик-старший залишався лежати на місці, то його, закривавленого, побачили б із трамвая, котрий згодом підійшов, але він, не в змозі підвестися, став повзти у бік тротуару. Здолав проїжджу частину, зашпортався у кущі і там утратив свідомість. А за кущами, поруч із тротуаром, ніхто постраждалого не бачив. Знайшли його уже вранці, нерухомого й холодного…
…Я й зараз бачу, як він дивиться на нас із Толиком-молодшим, коли ми спускаємося з дамби, і гукає:
– Орвай!
Гукає і неспішно бреде слідом за дідовою коровою. А я йду поруч із Толиком-молодшим. Поки що мовчу. І ще не знаю, як згодом мені їх не вистачатиме. До нестями бракуватиме обох Толиків.
Кажу обох, бо Толика-молодшого не стало невдовзі після того, як доля забрала од нас Толика-старшого. Він працював водолазом на пляжній рятувальній станції і першим поздоровив мене телефоном із високим призначенням. Я дуже зрадів його дзвінкові, а Толик сказав:
– Якщо не проти, непогано було б десь здибатися й погомоніти.
– Як я можу бути проти, Толян! – абсолютно щиро кричав я у слухавку. – Неодмінно треба зустрітися! О-бо-в’яз-ко-во!
Кілька разів домовлялися про зустріч, та завжди щось заважало. А невдовзі мені подзвонив знайомий і сказав:
– Немає Толика. Помер учора від серцевого нападу.
П’ятдесят років тому він чудово, як ніхто з нас, стояв на воротях. І тоді я не спитав у нього, що ж воно означає, оте «орвай». Взагалі ніколи не питав. І вже згодом якось саме собою з’ясувалося, що так хлопці вимовляли французьке «оревуар».
Відтоді, коли, йдучи дамбою, наближаюся до отого місця, здається, що я впізнаю камінчики, на яких півстоліття тому стояв Толик-старший. Вони все ті ж, хіба що зітерлися зверху й добряче угрузли в землю. І акація поруч… А наше, давно забуте футбольне поле, неподалік дамби геть заросло вербами, і не скажеш, що там колись був пустир.
– Орвай! – летить над бруківкою.
– Орвай! – лунає у відповідь.
Ні, аж ніяк не з моєї пам’яті прохопились, один за одним, обидва вигуки. Вони десь тут, неподалік. Сторожко придивляюся до всього, що навкруги, і не можу збагнути, де ж вони засіли-застрягли… Єдине, в чому переконаний: пам’ять моя тут абсолютно ні до чого. Тільки серцю боляче.
м. Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.