Костянтин Сушко. Два оповідання

733

Отож…

Завжди, переступаючи поріг магазину з написом «АТБ», вимовляв подумки, а то й пошепки, ніби передражнюючи когось: «А тібє, а тібє… А што мінє? Мені те ж саме, що й усім!»

Цього разу не сказав. Увійшов до зали, вибрав корзинку й рушив між рядами. Поклав до корзинки хлібину «Олександрівського» порізаного, пакетик сиру, сметану.  Глянув на пакетик печива… Не взяв.  Любить солодке, бо не палить, але спокушатися сурогатами нічого. Краще, коли вже припече, намазати на шматочок хліба шовковичне варення… Справжнє і живе.  І не просто з’їсти, а відверто поласувати. Ще й шовковичку згадати. Вони з дружиною на початку осені повернулися до міста, а шовковичка залишилася в селі. Стоїть у вибалку, за кілька кроків від засипаного галькою берега. Майже все літо ходив по ягідки, бо, кажуть, шовковиця нормалізує артеріальний тиск. Отож, після сніданку кухлик ягідок, та після обіду стільки ж. Ще й варення спромоглися заготовити. Тепер ось…

«А тібє…»… Лише аж щойно згадав, але не продовжив. Просто згадав. Саме підходив до каси і вже гострив вуха, що ж там скажуть сьогодні…

– Доброго дня! – не вимовила, а проспівала молода жіночка за касовим апаратом.

Приземкуватий, товстенький покупець у рудому капелюсі щось глухо промимрив.

Касирка побігала-побігала  пальчиками по клавіатурі комп’ютера,  а тоді:

– З вас дев’яносто дві гривні, сімдесят сім копійок.

Покупець уже діставав гроші з гаманця, коли  касирка спитала;

–  А пакетик вам не потрібен?

–  Што?

–  Пакетік вам нє нада?

– Так би й сказалі! – хмуро зауважив геть не похмурого вигляду покупець. – Нє нужен мнє пакєт.

Касирка відрахувала здачу, поклала на пластмасове блюдечко спершу «папірці», а зверху «дріб’язок».

– Дякуємо за покупку. Заходьте, будь ласка, ще.

Покупець промовчав.

А касирка уже стрічала наступного…

– Доброго дня!

– Здрасьтє, – картинно поклонився високий худорлявий юнак у тісному сірому пальті і в  чорному, що виростав з-під пальта, капюшоні на самі очі.

На гумовому «ескалаторі», що рухався до касирки, – пляшка «Бордо», торт,  ворочок із яблуками і купка якихось солодощів, а-ля «снікерс» і т.д.

Клац-клац-клац…

– Нараховано  триста сорок гривень, п’ятнадцять копійок. Будь ласка.

– Пожалуста, – відповів юнак, простягуючи гроші.

– Пакетик вам не потрібен?

–  Нє нада, у мєня  єсть.

–  Добре.

«І вам нє хворать», –   ледь не бовкнув він. І  таки бовкнув би, але вже підійшов до каси.

– Дякуємо за покупку. – завершила  касирка. – Приходьте ще.

–  Умгу, –   відповів юнак, вкладаючи покупки у корзинку.

– Доброго дня!

«Все ж таки, вона не лише молода, а й вельми симпатична жінка,  – подумав. – Відкрите обличчя, сірі очі. І посмішка…»

Кажуть, що у продавчинь, офіціанток, касирок і т.д., й т.п.  посмішки штучні, як кажуть «дєжурниє», а тут, схоже,  справжня. Щира й привітна. Ще й напис на бейджику, що на лацкані блакитної блузочки…

«Оксана», та ще й – «Вакуленко»… Боже, яка радість!» Отож, і відгукнувся бадьоро:

– І вам доброго. На весь день – добра вам і світла!

Обличчя касирки ураз якось ніби стиснулося, погляд сірих  очей загострився. Якби зміг придивитися,  неодмінно вхопив би у поведінці касирки якесь замішання…  Проте він не придивлявся. А касирку точно шпигнуло  щось зауважити, але втрималася. Бо не підібрала саме тих слів, а часу на пошуки бракувало.

Знову на обличчі посмішка. І знову йому здалося, що вона тільки для нього.

–  Розрахунок  готівкою чи за карткою?

– Ні, ні, готівкою, – наче аж заквапився він. – Готі-і-івкою, дорогенька. Кгм… Пакет мені не потрібен, дякую щиро.

Касирка скинула на нього погляд.

–  Харашо.

–   Кгм.

Клац-клац-клац…

– З вас сімдесят чотири гривні сорок одна копійка,  –  сказала, не піднімаючи очей. Він же чомусь подумав, що вона  обов’язково мала  б глянути на нього.

І раптом… Несподівано йому здалося, що касирка чимось невдоволена…

Хіба?

Підійшов охоронець.

– Ксюш’,  ти када собіраєшся на пєрєрив?

Касирка зиркнула на годинник, що  на стіні праворуч.

–  Да хоть і сєйчас. Вот єщьо женщіну отпущу…

І тут же  гукнула чоловікові, що приєднувався до черги.

–  Мущіна, міщіна, нє занімайтє!.. Пєрєрив! –  А потім: – Ну, харашо, ви єщьо ідітє, а за вами пусть нє занімают

І кинула на «ескалатор» табличку з написом «Перерва».

Він укладав у корзинку  хлібину,  пакетик сиру й келишок сметани.

– Дякуємо за покупку. Заходьте, будь ласка, ще.

–  Неодмінно зайду. Обов’язково загляну.

І посміхнувся.

Касирка промовчала. А тоді, до жінки з черги:

–  Доброго дня! Вам пакетик не треба?

–  Нєт, у мєня свой.

Він уже одійшов від каси.

– Нікіт’! – крикнула касирка охоронцеві, –  Пєрєдай, пожалуйста, Альонє із падсобкі, штоб подошла. Вмєстє пакурім.

І тоді вже він повернувся. Наблизився до касирки збоку.

– Даруйте… Кгм… А вам… Кгм… Вам…  тільки «доброго дня» і «дякую» наказано виголошувати українською?

Касирка навіть не глянула на нього, тож  і пояснювати нічого не збиралася. Вона гукнула на всю залу, ні відриваючи погляду від комп’ютера:

– Охрана-а-а!..

– Ні крічі, Ксюш’, я тут, – «Нікіт’» ще не встиг одійти. Тож він лише заступив йому шлях і сказав негучно:

– Мущіна, нє хамітє. Скупілісь, і будьтє здарови.

Сказав і відійшов убік.

Він випростався.

–   А я  «нє хамлю». Я лишень хотів…

–  Я хорошо слишал, што ви хатєлі. До свідання.

Так, так, охоронець   вимовив «што»  з притиском, він це добре відчув. І пішов, не озираючись. Слідом, як наче із усіх куточків зали, вихопилося:

– Шановні покупці!  Йдучи вам назустріч, адміністрація мережі магазинів «АТБ»…

І  далі раптом  затараторило, мов ота, давно забута заїжджена платівка:

– … АТБ… АТБ… А тібє… А тібє… А тібє… А тібє…

«О! – ледь не вголос вигукнув він – А це звідки? Виходить, і там можуть траплятися халепи!».

Але вертатися не став, оскільки був певен: полагодять «атебешну трансляцію» і без нього.

 

«Орвай!»

Погляд шугнув по вузенькій стежечці, що спускається до затоки,  торкнувся розкішної  акації, завважив густющий бур’ян  на схилах дамби і спинився. Почав неквапно обмацувати камінчики на занедбаній бруківці. Якраз отут, де  бруківка  починає  тягтися по схилу, вгору, саме тут  і стояв Толик-старший.

Жадібно придивляюся до щільно укладених камінців, ніби силкуюся вгадати-розпізнати оті, на яких і стояв  Толя…

А що б це дало, коли б і вгадав?

 

…Толик-молодший  тільки-но  минув шосе і вже спускається з дамби. Кроків зо два, а може, три устиг зробити, не більше, а потім озирнувся  і крикнув:

–  Орвай!

Та ще й рукою махнув.

–  Орвай! – відгукнувся Толик-старший і теж махнув рукою.

Я йду поруч із Толиком-молодшим і мовчу, бо десь хвилину тому крикнув Толику-старшому  «бувай».  Тож мені більше нічого  йому сказати.

 

Так, це було саме отут. Сказавши «орвай», Толик-старший рушив бруківкою,  що й зараз тягнеться вгору. Слідом за дідовою коровою Толик-старший пішов. Я й зараз бачу  його  зсутулену постать,  хоча  акація давно вже перекинулася із тоненького прутика на розкидисте дерево; хоча уздовж бруківки і на схилах дамби  здійнялися  бур’яни й кущі, а між тим вигуком, що мені пригадався (навіть почувся!) і несподіваною згадкою  про нього втиснулося цілих півстоліття.

За що зачепилося тоді, п’ятдесят літ тому, чудернацьке слово, яке вчувається мені завжди, коли прошкую дамбою?

Тоді я не знав, що воно означає, і тільки  помахи рук підказали, що в такий спосіб обидва Толики попрощалися. Ми, зазвичай, казали одне одному «пока» або ж «бувай», вони ж обмінялися «орваями». Бо приїхали з міста.

 

–   Орвай! – крикнув  негучно Толик-старший.

–   Орвай! – відгукнувся Толик-молодший.

 

А я так і  не спитав, що воно означає.

 

Мені було чотирнадцять років, Толикові-старшому тринадцять, а Толикові-молодшому одинадцять. Ні в ту мить, коли обидва обмінялися «орваями», ні за хвилину-дві-три і так далі по тому, я навіть уявити не міг, що за тридцять літ дідусь Толика-старшого стане  власником нашої хати, і, навідуючись у рідне село, я неодмінно заходитиму до них – у свою рідну оселю! – як гість, Толик запросить мене до столу й шепне сестрі, яка сиділа поруч… Шепне так, що я почую:

– Это ведущий «Родника»…

«Родником» називалася природоохоронна сторінка в обласній газеті, з якою я співробітничав, і я тоді відчув неабияку приємність, що Толик знає про це, бо газета виходила накладом у 250 тисяч примірників.

А п’ятдесят років тому Толик найкраще серед  нас грав у футбол. І  Толик-молодший не відставав од нього. Та, либонь, не через це,  буваючи в селі і проходячи  дамбою, згадую, як прощалися обидва Толики –   мені здається, що слово, яким вони обмінялися, засіло не в моїй пам’яті, а зачепилося за щось десь отут…

За що саме? На камінцях його точно немає, бо люди підошвами, а підводи й машини колесами давно б уже все зітерли. На гілках акацій   теж утриматися  не зміг би, бо  таких розкішних гілок  ці дерева тоді ще не мали. Застряг у повітрі? Але ж повітря увесь час рухається! Ганяє його вітер туди-сюди…

 

–  Орвай! – крикнув  Толик-старший.

–  Орвай! – відгукнувся Толик-молодший.

 

Чую голоси обох, і  мені перехоплює в горлі…

 

Толик-старший загинув першим. За сорок літ після того, як отут, на дамбі  відгукнувся на голос Толика-молодшого. А в місті, повертаючись із другої зміни, він чекав трамвай на зупинці. Підійшли троє, попросили закурити. Незважаючи на те, що Толик простягнув пачку сигарет, раптом почали бити. Спершу кулаками, поки Толик ще стояв, а як упав,  – ногами.

Якби Толик-старший залишався лежати на місці, то його, закривавленого,  побачили б із трамвая, котрий згодом підійшов, але він, не в змозі  підвестися, став повзти у бік тротуару. Здолав проїжджу частину, зашпортався у кущі і там утратив  свідомість. А за кущами, поруч із тротуаром,  ніхто постраждалого не бачив. Знайшли його уже вранці,  нерухомого й холодного…

 

…Я й зараз бачу, як він дивиться на  нас із Толиком-молодшим, коли ми спускаємося з дамби,  і гукає:

–  Орвай!

Гукає і неспішно бреде  слідом за дідовою коровою. А я йду поруч із Толиком-молодшим. Поки що мовчу. І ще не знаю, як згодом  мені їх не  вистачатиме. До нестями бракуватиме обох Толиків.

Кажу обох, бо Толика-молодшого не стало невдовзі після того, як доля забрала од нас Толика-старшого. Він працював водолазом на пляжній  рятувальній станції і першим поздоровив мене  телефоном із високим призначенням. Я дуже зрадів його дзвінкові, а Толик сказав:

– Якщо  не проти, непогано було б десь здибатися й погомоніти.

– Як я можу бути проти, Толян! – абсолютно щиро кричав я у слухавку. – Неодмінно треба зустрітися! О-бо-в’яз-ко-во!

Кілька разів  домовлялися про зустріч, та завжди щось заважало. А невдовзі мені подзвонив знайомий і сказав:

– Немає Толика. Помер учора від серцевого нападу.

П’ятдесят років тому він чудово, як ніхто з нас, стояв на воротях. І тоді я не спитав у нього, що ж воно означає, оте «орвай». Взагалі ніколи не питав. І вже згодом якось  саме собою з’ясувалося, що так хлопці вимовляли французьке «оревуар».

Відтоді, коли,  йдучи дамбою, наближаюся до отого місця,   здається, що я впізнаю  камінчики, на яких півстоліття тому стояв Толик-старший. Вони все ті ж, хіба що зітерлися зверху й добряче угрузли в землю. І акація  поруч… А наше, давно забуте футбольне поле, неподалік дамби геть заросло вербами, і не скажеш,  що там колись був пустир.

–  Орвай! – летить  над бруківкою.

–  Орвай! – лунає у відповідь.

 

Ні, аж ніяк  не з моєї пам’яті прохопились, один за одним, обидва вигуки.  Вони десь тут, неподалік. Сторожко придивляюся до всього, що навкруги, і не можу збагнути, де ж вони засіли-застрягли…  Єдине, в чому переконаний: пам’ять моя тут абсолютно ні до чого. Тільки серцю боляче.

  м. Запоріжжя

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Охоронна фірма UA-Bezpeka надає послуги з охорони фізичних осіб, заходів, об’єктів всіх форм власності і має для цього ліцензію на охоронну діяльність. Наша охорона – ваша безпека

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!