“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
Світла напівпорожня кімната. Я в ліжку. У вікно стукає яскравий сільський світанок. Бабуся вже на кухні в старому будинку чаклує зі сніданком. Дід щось мудрує в сараї. Час прокидатися. Мені сім, а попереду ще всі літні канікули…
Встаю. Біля ліжка на стільці лежать книжки, які я читаю влітку: повісті про тварин, українські народні казки і велика радянська енциклопедія. Ну пробачте мені, в середині дев’яностих інших енциклопедій в сім’ях колишніх вчителів не було. Одягаючись згадую, що вчора прочитав, – виявляється через 2,5 мільярди років наше Сонце збільшиться в розмірах і спалить все живе на планеті. В стурбованому стані йду на вулицю вмиватися. А тут саме і дідусь вийшов.
– Діду, – кажу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Га? – відповідає мені високий сивий чоловік з вусами як у Тараса Бульби.
– А це правда, що колись Сонце стане дуже великим і спалить тут усе?
– Звідки ти це узяв?
– В енциклопедії прочитав.
– Ну тоді правда…
– А ми можемо щось зробити, щоб цьому запобігти?
– Не знаю… Та знаю, що натщесерце вирішувати такі питання не можна. Он бабуся вже сніданок приготувала.
Як мене завжди дивували ці дорослі… Чесно кажучи, вони мене і зараз дивують. Ось серйозна проблема, треба покласти на її рішення всі існуючі інтелектуальні ресурси людства. А вони мені «їсти»…
Після смачного сніданку, а на жаль, бабусиного сніданку я вже ніколи не скуштую, час іти на вулицю. Допиваю склянку парного молока і тікаю з-за столу. Тепер сюди повернуся не раніше обіду. Хапаю свій транспортний засіб. «Україна» – велосипед мого дитинства. Скільки доріг та бездоріжжя Вінниччини він бачив: поле, ліс, ставок, кам’янка.
В будинку навпроти мешкає мій друг Сашко. Майже щодня з ним бачимося. Крім того часу, коли йому треба допомагати батькам на городі або з худобою. Це ж я «на курорті», улюблений і єдиний онук, а Сашко тут живе. Життя в селі – це ще той бій на виживання, я вам скажу. Але тоді ні мене, ні його це не цікавило.
– Привіт, – я махаю Сашку.
– Привіт, – він відчиняє хвіртку та виводить свого «сталевого коня».
– Ну що, куди будемо їхати?
– Батько казав мені перевірити бичка, поки він буде на роботі, а потім куди
хочеш.
І ось ми вже їдемо на галявину, де пасеться худоба Сашка. Маленьке село Квітка, що на Вінниччині, влітку являє собою суцвіття різнобарв’я: брудний сірий, іноді коричневий ґрунт внизу; яскрава зелень, через яку пробиваються старі і не дуже хатки навкруги; з кожного боку село оточене нескінченними жовтими полями, на яких з середини липня починаються жнива; і на всю цю світлину з висоти дивиться розпечений жовтий диск, чим тільки посилює кольори.
Перевіривши стан бичка (все з ним було чудово), продовжили вирішувати, де будемо далі мандрувати. Саме мандрувати. Бо для звичайного хлопця, що приїхав у село з російськомовного міста Полтавщини, блукання дотепер невідомими стежками, прогулянки лісом, пошук суниць і те, що її можна їсти безпосередньо на галявині, це все пригоди, не буденність. У мене в місті навіть воду з крану пити не можна, а тут суниці в лісі… От вчора наприклад ходили з Сашком на ставок. Він мені продемонстрував, як на мілині можна ловити карасів руками. Звичайно, що в мене нічого не вийшло, та він вхопив пару. І такі нові пригоди відбувалися щодня.
– Може до колишньої лікарні поїдемо, яблук поїмо? – Сашко пропонує.
– Та щось не хочеться…
– Мені теж…
Двоє хлопців на галявині, поруч лежать їхні велосипеди, трохи далі пасеться бичок, на дворі червень, в головах дитинство. І чого ще не вистачає?
– Може на ставок?
– Вчора ж були…
– Тоді поїхали, покажу тобі одне місце…
– Куди?
– У той кінець села,- показує. – Там є струмок з джерельною водою.
– Це як? – здивовано запитую я.
– Ну джерело: воду з нього можна пити…
– Серйозно? Прямо зі струмка? – містянин в мені не те що здивувався, він просто обурився.
– Так. Прямо звідти…
От уже двоє хлопців сідлають своїх двоколісних друзів і рушають у нову пригоду. Галявину змінює дорога. Повз мене знову пролітають сільські хатки, люди неквапливо пораються на городах, домашня птиця вештається під ногами.
Потрапляємо на околицю. Попереду нас лише небо та безкраї жовті поля пшениці. Я знову згадую прочитане. На цей раз в голові спливають спогади з народних казок: мені здається, що за небокраєм на нас чекає великий і страшний змій. Так. Саме йому і належить це поле, небо і струмок. А кому ж іще? Такі скарби не можуть бути володіннями людини. Казковим пейзажам казкових володарів! Це зараз я розумію, що тисячі років тому наші мудрі предки за допомогою цих персонажів освітлювали сили матінки природи, з якими їм доводилося стикатися, а перемагали вони їх лише розумом і кмітливістю. Та й то, чи перемагали? Пристосовувалися й поважали. Це буде вірніше.
– Бачиш ті дерева? – Сашко наче збудив мене.
Дивлюся в напрямку, що вказує друг, і бачу дивну картину – серед поля стирчить невеликий перелісок. Купка дерев наче зібралися про щось погомоніти.
– Так, побачив.
– От нам туди.
Ми спускаємося кам’янкою, що веде з села, – шлях від цивілізації до природи. Відчуття таке, ніби ти перетинаєш межу двох світів. Тоді звісно я б це так не описав, бо не мав ані літературних навичок, ані бажання щось описувати. Тільки жагу до пізнання… Кожну прогулянку велосипедом серед поля я уявляв себе героєм казки або якоїсь легенди. Так би й вирушив цими стежками в далеку подорож…
Ми доїхали до переліску. Зупинилися. Узяли своїх «коней» під руки та йдемо далі пішки. Серед дерев стає прохолодніше. Просуваємося вглиб хащі, хоча складно назвати це хащами. Але моя дитяча уява тоді саме так сприймала цей маленький ліс. За черговою групою дерев з’являється невеличкий струмок. Він ніби навпіл поділив це природне укриття від палкого літнього сонця. Чим ближче я підходив до струмка, тим більше в маленькій допитливій голові зароджувалося відчуття знаходження в якомусь сакральному місці.
Сашко поклав велосипеда та підійшов до води:
– Дивись – складаєш отак долоні і п’єш, – друг сьорбнув трохи зі струмка.
Ми нагадували мені двох вершників, що зупинилися опівдні на перепочинок десь серед чужих земель. Я теж підійшов до води, склав руки, загорнув із джерела та надпив.
– Смачна, – поглянув на Сашка. Вода була прохолодною, чистою і легкою, якщо можна так казати. Ні мулу, ні осаду… Він привітно захитав головою. Я спробував ще.
Звісно, що це моє «смачна» – всього лише наслідування дорослих. Чи може вода мати смак? Хіба що смак дитинства. Але з кожним ковтком вона втамовувала мою спрагу. Я пив і знову згадував казки. Чи не так само з джерела відновлював свої сили Котигорошко, Іван Богун або хтось іще з літературних та історичних персонажів? Скільки років, поколінь, віків існує той струмок? Мабуть, і досі чекає на спраглих мандрівників…
Тоді мені просто стало дивно. А зараз розумію, що я зомлів від сакральності дійства. Маленький хлопчина доторкнувся до історії свого народу, правда, ще не розуміючи того. Як мої предки покоління тому, я пізнавав світ крізь призму власних почуттів, думок, переживань. Іноді, проходячи повз річку або ліс, мимоволі замислюєшся: «А хто стояв на твоєму місці тисячоліття тому?». Той ліс бачив більше історій, ніж будь-який професор, річка чула більше слів, ніж коли-небудь було написано, а небо знало більше облич, ніж ти побачиш за життя.
В такому стані, здивований але сповнений сил, я їхав додому на обід. За парканом мене зустрів дід.
– Ну що, знайшов рішення своєї проблеми? – обличчя з мудрою усмішкою дивиться на свого онука.
– Та ще ні. Їздили з Сашком у ліс. Він мені джерело показав, – я паркую свій транспорт.
– О. Ну то добре. Нагулюйся, а то в місті з розваг лише телевізор.
– Хвостику, іди обідати, – з’явилася бабуся. Вона підійшла до нас із дідом, зняла фартуха та почала витирати руки. – І ти сідай з онуком їсти. Скільки можна працювати.
– Діду…
– Га?
– А правда, у нас козацьке прізвище? – я запитував його про це разів сто, та завжди приємно було чути відповідь.
– Ну звісно. Наші пращури були славетними козаками…
– Так, козаки. Рушайте за стіл. Бо все охолоне… – бабуся увімкнула «гетьмана».
Після обіду в обов’язкову програму входив перегляд декількох серіалів, читання та відпочинок. Ввечері з дідом дивилися чемпіонат світу з футболу. Складалося відчуття, що все це буде вічно, а твої рідні з тобою назавжди.
І от наприкінці чергового дня я стою на сходах сільського будинку, дивлюся на зорі, що собою вистелили небокрай. Згадую Сонце, 2,5 мільярди років, змія, струмок, козаків. Мені сім, зараз літні канікули, а попереду… А попереду ще многії-многії літа…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.