Коли нарешті народ прозріє?

195

Фрагмент із роману «Волинянин»

У січні шістдесят восьмого виходить у світ «Собор» Олеся
Гончара. У видавництві художньої літератури «Дніпро» друкується епохальний
твір, який аж ніяк не втратив свого значення і сьогодні. Олександр одним із
перших прочитав твір великого українця. Йому, як-то кажуть, ще із запахом
типографської фарби передали його київські друзі. «Собор» став не лише видатним
явищем у художній літературі України (російський переклад буде надрукований у
видавництві «Известия» через двадцять років), а й визначною подією української
політики. Олександр бачив, як після знайомства з цим твором оживала і набирала
нової сили думаюча частина інтелігенції і незашорені брехливими ідеологічними
догмами партійно-комсо¬моль¬ські працівники. Публічно про це вони майже не
висловлювалися, але високо оцінювали твір у приватних довірливих розмовах.
Правда, таких було поки що небагато. Та «Собор» змушував замислюватися і поволі
зрікатися облуди, навіть своїх гріхів, осудливих, поки що в своїх очах,
вчинків. І кількість, нехай ще і пасивних, противників комуністичної системи
зростала.

Та не дрімали інші. За поширеними тоді чутками пер-шим подав
свій голос проти твору голова Президії Верховної Ради України, колишній перший
секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко. І, думається, не лише через
ідейні переконання, а й тому, що в образі висуванця Володьки Ло-боди впізнав
себе, свої молоді і не зовсім молоді роки, власні не завжди гідні вчинки. Про
них не хотілося думати, хотілося забути. А тут публічно говориться про
руйнування ним соборів, про зраду батька, відречення від діда-прадіда, зраду
їхньої пам’яті, нищення природи.

Совість, напевно, не мучила, бо осуд твору послідовно
вписувався в низку вчинків Володьки Лободи, за які відмовився від нього його
рідний батько. Головне — охаяти автора, назвати його твір шкідливим. Мовляв,
підриває він основи матеріа¬ліс¬тичного світогляду, радянської комуністичної
моралі. І таких керівників було чимало. Не задумувалися, а можливо і не хотіли
задумуватися, що ж то за така мораль, яка базується на аморальних вчинках,
бездуховності, зреченні батьком сина, всього того, чим жив, і поки що, певною
мірою, живе український народ. Твій народ. Може, вони вже й не відносили себе
до українського люду, а до того вихолощеного, безпам’ятного, обрусілого
духовного люмпену, що звався «новой исторической общностью» — радянським
народом. Можливо.

А поки що «Собор» осуджували. В Москві і Києві. На Пленумі
ЦК комсомолу України також. Виступали, як завжди, секретарі обкомів комсомолу
провідних областей, зокрема Адольф Гіренко з Дніпропетровської. Він наче з
щирим обуренням картав Олеся Гончара за його незнання радянської дійсності,
зокрема того, чим живе молодь. Їй, цій молоді, не потрібні церкви, їй заважають
жити пережитки минулого, носіями якого є старше покоління. Індустріалізація
вимагає нових підходів до використання природних ресурсів, і лити сльози за
якимись природними заповідними куточками — шкідливі сентименти. Вони шкодять
нашому руху вперед. Адольф, який згодом стане Андрієм, обурювався і критикою
Гончара партійних і радянських керівників області.

Після завершення пленуму та інших заходів, що проходили в
Києві, секретарі обкомів комсомолу ввечері зазвичай збиралися за столом:
повечеряти, погомоніти, обговорити проблеми. На цей раз Олександр сидів по
сусідству з Гіренком. Точилася звична розмова. Та коли йшлося про українську
мову, він заявив:

– Я ее не знал и не знаю. Она мне просто не нужна. Пора
переходить только на русский.

– А як ти читав «Собор»? Він же вийшов лише українською?

– Нужен он мне, как пятое колесо к повозке. Сказали, чтобы
выступил. Я с удовольствием это сделал. По писаному нетрудно.

Олександр зрозумів. Перед ним Володька Лобода. Що хочеш
зробить заради кар’єри, власного благополуччя. Рідну матір продасть, батька
зрадить. І, дійсно, уже Андрій, а не Адольф, Гіренко ріс, як на дріжджах.
Спочатку — перший секретар ЦК комсомолу України, потім перший секретар кількох
обкомів партії і, нарешті, секретар ЦК КПРС.

Пройде ще з десяток років, і Олесь Гончар за домовленістю з
Олександром Петровичем, який в той час працював першим секретарем Долинського
райкому партії, відвідає оспіване Іваном Франком Бубнище та печери Довбуша. За
обіднім столом розповідатиме, як приязно і на якому високому рівні зустрічав
його в Херсоні перший секретар обкому партії Андрій Гіренко. Воно і зрозуміло.
Гончар залишався великим творцем. Тому від розправи українською владою врятував
його сам Брежнєв.

-Мабуть, замолював перед вами гріхи.

І Олександр Петрович розкаже все про згаданий вище пленум ЦК
комсомолу, виступ на ньому й товариша Гіренка. Розкаже не заради пліток, а з
принципових позицій та моральних переконань.

– Як бачите, не перевелися послідовники Володьки. Не
розпізнали ви його, Олесю Терентійовичу. Не розпізнали, — закінчив свою
розповідь Олександр.

– Ваша правда. Не розпізнав. А я ж думав, чого він так коло
мене в’ється?! Спасибі, що відкрили очі. Спасибі.

Як видавалось, гість не був роздратований повідомленням. Був
у доброму настрої і потім надіслав Олександру на пам’ять спільні фотознімки.

Олександр Петрович ще кілька разів зустрічався з Олесем
Гончаром. Востаннє — під час голодування студентів на майдані Незалежності. Уже
хворий письменник палко підтримав їх і висловив надію, що саме вони приведуть
Україну до перемоги її незалежності. Репресії проти молоді вважав
неприпустимими і злочинними.

Пройде ще майже два десятиліття. Потихеньку, наче «немовля»,
буде спинатися на ноги незалежна Україна. І «Собор» може прислужитися зміцненню
нашої держави. Та забувають його і люди, і керівники держави, областей, міст,
районів, сіл! Забувають! Нічого не вчить нас ні історія, ні великий письменник.
Скільки їх, які живуть одним днем, низькою жадобою за будь-яку ціну
привласнити, прихопити. І залишають навколо себе сплюндрований простір. У
природі, в духовності, в культурі. І найстрашніше – в людських душах! Не
страшно вам, пани Володьки? Зупиніться! Не зупиняються.

Такий собі Бакай — помічник і соратник Кучми — задля свого
маєтку знищує козацькі поховання на території святині України —
Трахтемирівського монастиря. Київські керівні скоробагатьки, руйнуючи
Маріїнський парк, столичні пагорби та краєвид на святі місця Київської лаври,
споруджують для себе та своїх дітей, правнуків велетенський житловий комплекс.
Гидка та страшна ментальність багатьох українців. Щедро родить вона бездуховних
калік-побратимів Володьки Лободи. А народ? А що народ — поговорить та й
замовкне. Лобода та подібні до нього з народу. Це знову-таки наша ментальність.
Ментальність байдужості та безвідповідальності за своє майбутнє, свою
духовність, за майбутнє своїх дітей. Клянемо владу, чи то російську за царя, чи
радянську, чи зараз уже, наче, свою. І досить. На більше нас не вистачає. І
репродукуємо володьок. А їм жити та веселитися чи то на стлілих козацьких
кістках, чи на наших, однаково. А чи впаде прокляття на їхніх дітей та онуків —
не задумуються. Та воно може таки впасти, можливо, і на них самих. Звичайно, за
умови, що не будемо всі ми пасивно спостерігати, що пошле Бог, а допоможемо їм
зрозуміти, хто вони є, а, можливо, і були. Бо ж любимо ми, українці, списати
свою безвідповідальність, бездіяльність, а то й небажані Богу свої вчинки на
того самого Бога. Ну що з нас візьмеш — все діється незалежно від нас, за Божою
волею. А, може, час переглянути мораль і взяти-таки відповідальність за свої
вчинки на себе? Як європейці, американці — ти дій, а Бог допоможе. А наш
менталітет, вбитий нам у голови десятками поколінь наших інертних предків,
гасить і паралізує волю — Господи допоможи, Господи подай! І перетворюємося,
якщо навіть щиро віримо в Бога, в безініціативних, неорганізованих, а то і
просто жебраків без держави, гідності і позитивної енергії. На дурне нас
вистачає. А Бог, мабуть, любить все-таки розумних, організованих та
згуртованих, які готові приносити себе в жертву заради ближнього, своєї родини,
Батьківщини, загальної справи, заради поваги до себе.

Як необхідний нам, українцям, свій Мойсей! Та, щоб ми стали
людьми, я вже не кажу — народом, обраним Богом — думається, нас слід було б
водити пустелею не сорок, а значно більше років. Правда, за цей час ми не лише
б знищили свого поводиря, а поставили б на його місце з десяток інших, хто був
би з так званого простого народу і поставив би за своє возвеличення одну-дві
бочки горілки. Як сьогодні: сто-двісті гривень, а то й пачку гречки, цукру,
борошна. І тоді за такі дії рано чи пізно прокляне уже не батько сина, а син
батька. За знищення його, синівської духовності та Божих заповідей. Заповідей
кожного цивілізованого народу.

Беззаконня, обман, шахрайство, фізичне знищення своїх
економічних або політичних супротивників зведені в абсолют. І тут, практично,
немає винятку ні для кого, хто перебуває зараз на вершині влади. Аморальність
стала не лише необхідністю вижити в створеному їхніми руками і розумом світі,
але, що найнебезпечніше і найтрагічніше для народу, єдиною нормою етичної та
духовної поведінки цих людей. Пануючі моральні вади видаються за чесноти. Наші
можновладці не сліпі, що хочуть вийти з лісу. Свідомі зрячі, для яких вихід з
темряви означав би неминучу загибель.

Можливо, цим володькам не вистачає не лише духовності, а й
інтелекту, розуму. Не можуть прогнозувати майбутнє, наслідки своєї діяльності.
Думається, що є і ця складова їхньої поведінки. Відомо ж, що інтелект людини
все-таки обмежений, а дурість — безмежна. Поєднання бездуховності та дурості —
небезпечна суміш не лише для їх носіїв, але, якщо вони впливають на політику
держави, і для всього суспільства, існування самої держави. З ними слід
боротися і не шукати ворогів ззовні. Вони, звичайно, є, але їхня руйнівна сила
незрівнянно менша. Головне — Володька Лобода. Ні, не той Гончарів, а теперішній
в образах і в подобі Бакая та йому подібних. Немає їм числа, а чи буде? Всі ж
то вони з народу, того трудового, простого, але безініціативного і
неорганізованого, у представників якого хата завжди скраю. Коли ж він прозріє?
Коли ж стане дійсно народом?! Ні, не в бунтах, яких було немало в нашій історії
і які нам мало чим зарадили, а в державотворенні, організованості і повазі один
до одного, до всього українського. І викорінення володьок, де б вони не були —
в політиці, в колективі і, насамперед, у собі.

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!