Кого доганяв Петро Бунь?

219

Уже котрий день Петра Буня вимучує досі не знаний йому біль
– то під грудьми таким дужим вогнем спалахне, що, здається, ось-ось із горла
вихопиться полум’я, вже й у роті пересихає, язик та губи стають схожими на
тертушки, то в животі – немов добрий десяток цвяхів по кишках перекидаються,
так дере-шкребе, хоч на стелю лізь, а то до лівого боку ніби хтось половину
розпеченого обруча приклав… Хочеться вовком вити, стіни гризти. Коли трохи
попускає, Петро зручніше вмощується на потертому, злинялому матраці, який уже
років сім не бачив простирадла, і пробує заснути. Але тільки стулить повіки,
полегшено зітхне, як відразу перед очима постає сіре драглисте місиво, з нього,
як із чорного болота, висувається зеленувата, з балахуватими очима голова
Вітьки Борсука (насправді вона в нього кругла, як кавун, а очі маленькі,
гострі, як у миші), тоненькі губи ворушаться, щось говорять, а що – й разочку
не вдавалося второпати.

– Сука ти! – зле шипить Петро. – Знаєш же, що хворий, а й
носа не показуєш! Пожди, я тобі згадаю!

Маленькі, круглі вуха Вітьки Борсука наче в якийсь спосіб
виловили ту злість, бо під вечір, як уже й ждати його перестав, приплівся, і
саме тоді, коли пекельний біль у лівому боці, від якого в очах туманіло, вовком
вив, клубком у постелі качався, притих, а в голові наче розвиднилося. Приятель
був, як завжди, розхристаний, веселий, розкуйовджені, майже сиві патли стирчали
в усі боки, немов в опудала.

– Ти й досі вилежуєшся? – заговорив, ледь переступивши,
брудного, посіченого сокирою порога – господар частенько на ньому коле товстіші
поліняки, готуючи їх до розпалювання в грубі. – Ну й даєш… Давай сповзай!
Будемо лікуватися.

По цих словах Борсук виставив на стіл пляшку самогону,
виклав кусень майже свіжого хліба та шматочок жовтуватої підчеревини. З усього,
що можна пити і їсти, Бунь найдужче любив горілку і сало, тож злість на
приятеля, котра щойно аж кипіла, здавалося, ладна розірвати груди, вмить
потухла, немов свічка на вітрові. Натомість там зворухнулося щось тепле й
бадьоре. Він прудко, ніби кілька хвилин тому й не корчився в муках, як молодик
підхопився з постелі і в один змиг підлетів до столу.

– Ну давай! – вдарив долоня об до­лоню.

– Момент!

Борсук, який вже встиг закропитися, тож свою чарку міцно
взяв однією рукою і, піднісши її на рівень лоба, вузького, ледь увігнутого
(мати казала, що впав із колиски), весело проголосив:

– Хай твоя хвороба згине, як оця чарка!

І ковтнув її, як бусел жабу, – одним подихом. У Петра руки
тремтіли, і він свою чарку брав обома, до рота підносив повільно, хлебтав, як
кіт молоко, і все ж трохи горілки витрусилося на бороду. Хутенько обтерся
долонею, долоню облизав і кілька хвилин, приплющившись, сидів незворушно,
прислухаючись до самого себе.

– О, гуляє, як брехня по селу! – сказав весело. І вже
апетитно жуючи сало, поцікавився:  У кого
розжився?

– У рідної матусі – горілки сама дала, а сало я поцупив.

– А не брешеш?

– Собака бреше, а я говорю. Ти що, забув, що я до неї новий
підхід придумав.

– З вішанням?

– Ага. Просив, просив, а вона, як у рот води набрала. Тоді я
взяв мотузку і пішов у хлів вішатися. Еге, метеором погналася до дядька Кирила
по пляшку. В поспіху комору не замкнула, я й прихопив підчеревини. Правда,
трохи давняшня, але нічого. Зайде.

– В тебе мати – золото!

– Де, в чорта, золото! Просто боїться, щоб я не накинув на
шию петлю, як Васька Сорока. Ти ж знаєш, він також у такий спосіб видирав із
пазурів правовірної горілку або гроші. Ну, й вона подумала, що він всього лиш
лякає її. Ото й кинула мотузку: мовляв, бери, вішайся. А він узяв і повісився.
Тепер лікті собі кусає…

– Дивись, щоб із тобою такого не сталося.

– Я що, дурень?

– І то правда! Так що давай по другій, поки перша далеко не
забігла.

І після другої в Буня руки все ще трусилися, хіба трохи
легше. Зате у голові посвітлішало. Згадалася покійна мати, яка й разочку не
піднесла йому не тільки півлітри, а й чарки, навіть тоді, як він давав їй
лупня. І колишня жінка в неї вдалася: зрідка пригощала горілкою лиш перші
кілька років спільного життя, а далі гризла, немов іржа залізо, і все молила
Бога, щоб напоїв його розплавленою смолою або отрутою, яка б йому всі кишки
вирвала. Чекай-но, вона тільки просила, а Вітькова пройда, щоб відлучити
чоловіка від горілки, двічі напоїла його якоюсь чортовиною. Першого разу,
мабуть, недоборщила, бо нічого не сталося, другого – переборщила: якби дядько
Кирило не завіз у лікарню, то склав би руки на грудях – вже посинів, з рота
піна, як у скаженого пса булька, очі підкотилися під лоб.

– Ну, як живіт? – поцікавився Борсук.

– Порядок! – труснув кулаком Бунь. – Як сто баб пошептало.

Зачепившись поглядом за пляшку, похопився. – Але ще не
повний. Для повного треба ще по одній.

– Нема проблем!

Не встигли пияки заїсти третю чарку, як проскрипіли
перекошені, давно не змащені двері і в хату вповзла, спираючись на довгий
костур, зігнута в дуги баба Марина. Відсапавшись, непоспіхом (шия, як різко
повертала, пекла вогнем) підвела невеличку, із синюватим, посіченим зморшками
обличчям голову і глянула на чоловіків маленькими, глибоко запалими очима і
хриплувато привіталася.

– Доброго вам вечора!

– Доброго, – буркнув Бунь.

Баба помовчала, мабуть, розмірковувала, з якого боку
підступитися до того, з чим прийшла.

– Ви вже підвечерюєте? – мовила якомога лагідніше.

– А що не можна? – зло пирхнув Борсук.

Його вже починав розбирати хміль, а в такому стані він
ставав дратівливим. Міг ні за що, ні про що облаяти найкращого друга або й
затіяти з ним бійку. На бабу ж обидва пияки ще з позаторішнього літа носили
камінці в пазухах: тоді її небіж Павло Безрукий, також великий любитель
оковитої, украв у неї пенсію, а вона вказала на них. Міліція два дні кулаками
та гумовими кийками вибивала зізнання. На третій Вітька, не витерпівши того,
оббрехав себе і товариша. Оскільки на дрібних крадіжках вони вже горіли, то їм
світила тюрма. Та Степан Півень, двоюрідний брат Борсука, рознюхав, хто
насправді позбавив бабу пенсії. Замість того, щоб вибачитися, мордатий майор по
разу приварив кийком по їхніх сідницях і сказав із притиском, немов у головах
пропечатав тим же кийком:

– Розпустите язики, спустимо шкуру! Втямили?

– Так точно, товаришу майор! – гукнули в один голос.

З виразу обличчя та тембру голосу баба здогадалася, що
чоловіки, які, принаймні в неї, на добре слово не заслуговували, пам’ятають
кривду. Ходила по селу і шукала людину чи й кілька, аби порізали колодки на
полінця, покололи три складометри дров. Могла домовитися із сусідом Федором
Симоненком, але він здере ще більше, ніж коштують самі дрова.

– Можна… Чого ж не можна. Я ось тут принесла для кращого
апетиту.

Борсук, ідучи до приятеля повз бабин двір, бачив купу
соснових поліняк, рівних та тонких. І хоч у голові вже гули джмелі, відразу
втямив, чого стара розщедрилася.

– Хочете, щоб ми перерубали дрова?

– Вгадав, синку, вгадав. Там їх небагато, всього два
складометри, – збрехала, бо було три.

– Хочете, щоб ми за пляшку пупи надривали?

– Що ви! Що ви! Це тільки завдаток.

Пляшка, яку баба не випускала з рук, розбуркала буневого
«зеленого змія», йому так захотілося потягнути іще хоч чарку, що в чоловіка аж
в очах потемніло.

– Ладно, давайте! – рішуче промовив він. – Завтра приступимо
до роботи – і обід ваш.

– Аякже, аякже, – закивала старенька маленькою голівкою.

Пияки не подужали бабиної пляшки, а вона подужала їх: Борсук
звалився під стіл і там проспав аж до сонця, в Буня ж вистачило моці доповзти
до ліжка і впасти поперек нього. Він і прокинувся раніше – ледь почало сіріти.
З лівого боку під ребрами вчувалася легка пекота. Він уже знав, що то
прокидається, і якщо не робити різких рухів, він може ще кілька годин поспати.
Отож обережно повернувся лицем до вікна, аби дізнатися, що там за ним – сонце
чи дощ. Угледівши заплакані шибки, зітхнув, бо дочка Валя не любить їздити в
негоду, доведеться й сьогодні ковтати слину або гризти шматочки зачерствілого
на камінець хліба і згадувати ті далекі дні, коли з ним були жінка та діти, і
йому їжею не боліла голова. Всі повилітали з хати, як птахи з розваленого
гнізда, і тепер, либонь, назавжди: сини обзавелися власними сім’ями, а жінку
вподобав немолодий, але заможній вдівець, і вона за ним, як за кам’яним муром.
До батька горнеться лиш дочка Валя, що живе в Києві і ніби не бідує, бо зрідка
заявляється на власній машині, привозить 
їжу, щось з одежі, залишає трохи грошей.

Не встигає за її машиною осісти курява, як збігаються
дружки, і не кидають господи, поки не впораються з їжею, не проп’ють гожої
одежі, з усього видно, купленої на барахолці. Валя, звісно, про все
здогадується, але не докоряє, гарно знаючи, що добра від того не буде: батько
до посиніння зачне кричати: ти така, як твоя мати і твої брати – маєш мене за
алкоголіка, а коли так, то можеш до мене не приїжджати, проживу й без тебе, як
живу багато років без твоєї матері та твоїх братів. Вона ж не втрачає надії
вирвати батька з обіймів «зеленого змія»: чи не в кожні відвідини, вибравши
зручний момент, ледь не на колінах благає кинути пити, якщо сам не може, то
влаштує у приватну лікарню, де буде, як на курорті. Бунь зі шкури вилазить,
доводячи, що він не алкоголік, п’є з горя: дуже тяжко жити самому. Якби всі
вони одумалися й повернулися, то він, клявся й божився, паскудного зілля і не
нюхав би. Раніше тому вірили, але в нього сили волі й на місяць не вистачало –
поринав у запій.

Колись, як були колгоспи, Буня наче й за алкоголіка і за
ледаря не мали – хоч раз через три дні, а все ж бригадир витурював на роботу, а
в кінці літа й на початку осені, як збігалося багато робіт (збирання пізніх
зернових, городини, силосування, копання картоплі й кормових буряків, обривання
хмелю, підняття льонотрести й інше), колгоспне начальство перед такими, як він,
ледь кашкета не знімало, на всякі уступки йшло, зароблені гроші того ж дня
виплачувало, авансом видавало, траплялося, бригадир і чарку підносив, аби
тільки слухав. Інших можна притиснути до нігтя погрозами: не дамо коней город
виорати, гній вивезти, дров привезти, сіна в лузі накосити… Алкаші (так село
називало ледарів і п’янюг) ниток, які зв’язували б їх із сільським начальством,
не мали: городи заростають бур’янами, живністю й не пахне, навіть миші, а за
ними коти повтікали з дворів.

По тому, як колгоспи здиміли, до таких, як Бунь та Борсук, у
начальства нема діла, хіба що сільський голова з дільничним міліціонером, як у
когось щось пропаде, мнуть, як картоплю в макітрі, намагаючись вим’яти
зізнання, бо певні, що пияки всі на один копил шиті – живуть краденим. Воно,
звісно, диму без вогню не буває. Скуб колись Бунь ( за інших, казав, не розписуюся)
у людських хлівах курей, качок, гусей, індиків, стягав зі шнурків білизну, яку
необачні господині залишили на ніч сушитися, але все до нитки, до пір’їни
ніколи не підбирав: за дві-три курки, приміром, можна виміняти пляшку чи й
більше, і таку мізерію міліція не кидається шпарко шукати. Та після того, як
Ігоря Самчука, який   попався з краденими
гусьми, міліція, повісивши на його тонку буслячу шию ще з десяток дрібних
крадіжок, про які він сном-духом нічого не відав (а на додачу відбивши нирки,
поламавши ребра), запроторила на два з половиною роки в тюрму, де він через
кілька місяців сконав, Бунь відмовився од цього промислу. Життя, казав, не
варте і сотні курей і навіть індиків.

Пору, коли колгоспи розвалювалися, як будиночки із карт,
Бунь згадує, як майже суцільні свята, бо для нього свято, коли є горілка, а
вона тоді тижнями не виводилася – громадське добро не пильнували, як
підсліпуватий очей. Злигавшись із Вітькою Борсуком, тягли все, що під руки
втрапляло: кури, гуси, поросята, навіть на двох бичечків замахнулися: вивели з
телятника двійко – і нічого, зійшло. А скільки металу різного продали
заготівельникові Івану Бородаю, один Бог знає: розбирали на деталі плуги,
культиватори, сівалки й іншу машинерію, ховали в напухиреній болотами Дяковій
вільшині, що виляглася неподалік машинно-тракторного парку, де її вночі
підбирав Бородай. Крадіїв, яких у селах наплодилося, немов комах у лісі, не
шукали, – на всіх міліції не вистачало, а як і шукали, то з опущеними руками.

Найбільшим злодієм, принаймні в їхньому селі, був голова
колгоспу. Селяни довгенько, зітхаючи, спостерігали, як тане, немов травневий
сніг, нажите їхніми горбами й потом добро, та й, зговорившись, залишки того
добра розібрали по домівках. І Бунь не проспав грушки в попелі: привів у двір
корову, ще й із телям. Голова колгоспу, що на той час називався якось
по-іншому, накликав повне село прокурорів, міліції, вони складали протоколи,
сипали погрозами, як горохом із мішка. Були такі, що злякалися, повертали
вхоплене, щоб потім воно випарувалося не знати куди. Та більшість камінням
стала: не віддамо доти, допоки не побачимо вісім комбайнів, п’ятнадцять
тракторів, чотирнадцять автомобілів, дві з половиною тисячі голів худоби,
тисячу свиней, незчисленну кількість курей, гусей і ще багато чого, що було й
загуло. А дід Коцюба, як прийшли до нього по теличку, з вилами став у дверях
хліва: всякому, хто підступиться близько, обіцяв, на диво спокійно, кишки
випустити. Мені, мовляв, все одно, я вже своє віджив, хвалить Господа, до
дев’ятого десятка добирається, а якщо кому життя набридло, хай підходить.
Кілька днів колотилося село, а коли все вляглося, Бунь продав свою корову разом
із телям і зо два тижні не просихав. Ото цвіла житуха!

З колгоспом було погано, а без нього ще гірше, особливо
старим, серед яких багато калік, немічних: без палиці хату не перейдуть. Для
Буня і таких, як він, те навіть краще: кому гній викидають, на город вивезуть,
кому дров нарубають, сухостою привезуть возиком (дяка Богу, ліс близько), води
наносять, весною грядку скопають, а восени – картоплю викопають… Грішми рідко
хто розраховується, все більше горілкою й такою-сякою закускою. Воно, звісно,
не вельми приємно горба гнути, але ще гірше, як ні в який спосіб не можна
розжитися на горілку, як оце зараз, пізньої, моквистої осені, коли роботи в
господарстві як кіт наплакав, люди сидять по хатах, поприлипавши до
телевізорів, у кого вони, звісно, є, а в кого нема, вигрівають боки на лежанках
або на печах.

У Буня телевізора зроду не було, а лежанка ледь дихала
теплом, то він тихенько, притримуючи рукою лівого бока, умостився в ліжку,
накрившись облізлою ватяною ковдрою, вата в котрій збилася в ковтяхи. Згадавши,
що осінь тільки-но починається, глибоко зітхнув, облизав сухі, синюваті губи і
подивився у вікно. Вже, мабуть, зійшло сонце, але ніяк не могло пробитися крізь
чорні волохаті хмари, які опустилися зовсім низько; дрібний дощ, либонь,
погустішав, і вітер подужчав: віти на груші, що одинокою доживала свій вік,
ворушилися частіше, а на шибках кривулястих патьоків додалося. Петро знову, але
вже глибше, зітхнув, прагнучи в такий спосіб заглушити ненаситне чавкання, як
сам у хвилини веселості жартував, «зеленого змія».

Кілька разів той «змій» привиджувався йому в маренні чи у
важкому сні, і що дивно – не у хвилини, коли нападала біла гарячка (тоді
являлися жаби або мухи, перші стрибали під ногами, другі роїлися біля обличчя,
намагаючись залізти в рот), а отак, ні з того, ні з сього. Був він завбільшки з
руку по лікоть, зелений, з великим ротом, що весь час плямкав, і балахуватими
очима, котрі дивляться прямісінько в душу, наганяючи нестерпне бажання випити,
не води, звісно, – горілки. Здається, якщо не ковтнеш, хоч наперсток, – зійдеш
із розуму, спалахнеш, як облитий бензином.

Нині до цього наче не доходило, тож став прикидати, в кого
можна розжитися на горілку. Таких, що постійно гонять і продають у селі, з
десяток, але тільки двоє дають Буню пляшку на «хрестик», і тільки одну, і не
частіше, як два рази на місяць. В обох уже норму по «хрестиках» виконано, до
інших з порожніми руками і не потикайся. Тільки – що в руки взяти, як у селі
все, що можна вкрасти і легко загнати (найперше – баняки, кастрюлі), не боячись
втрапити за ґрати, давно вкрадено і загнано. Залишається одне – йти до когось у
наймити, але ж роботи зараз катма та й вечір на носі. І хвороба може нагадати
про себе.

Згадав про бабу Марину, що вербувала його й Вітьку рубати
дрова: може, податися до неї й випросити пляшку авансом? Але то добра горбата
відьма: хоч землю гризи, а поки половину роботи не зробиш, не дасть і
зароситися. Може, гайнути до Вітьки (не здогадувався, що він із тріснутим
серцем конає на кухні під столом), але ж дощ. Хай трохи втихомириться, тоді й
подасться.

Бунь трудно зітхнув, пошкріб під лівою пахвою, де висипалися
дрібненькі прищики, кахикнув, позаглядав у вікно, зручніше вмостився в постелі,
сподіваючись переспати негоду. Здається, ще й очей не встиг заплющити, як перед
очима постала пляшка і не будь-яка, а казенна – срібляста голівка виблискувала,
манливо всміхалася і голосом Тетяни Банячки, що з півроку була йому за дружину,
кликала: «Візьми мене! Візьми! Приголуб…» Та тільки він простягав руки, як
вона, лукаво підморгнувши, одбігала, весело вигукуючи: «Доганяй! Доженеш – твоя
буду!» Кілька разів Бунь кидався в погоню, але чи вві сні, чи насправжки – не відає,
лиш останнє видіння сприйняв насправжки: ганяючись за срібноголовою,
перечепився за рядюжку, що вже кілька місяців жужмом валялася посеред хати і
була чорна, як долівка, беркицьнутися, вдарившись головою об підлогу.

Лежав довгенько, боячись зворухнутися, щоб не спалахнув іще
дужчий біль. Затим обережно, притримуючи обома руками забите місце і, тихенько
матюкаючись (на голосне сили не стало), поволеньки доплентався до ліжка і
обережно ліг, прагнучи якомога хутчій заснути. Але сон довго не заявлявся, його
якась холера відганяла, а яка – не знав, бо і голова наче не так страшно
боліла, як завжди з перепою, і підшлункова мовчала, і неспокійні думки
притихли, і «зелений змій» майже втихомирився. Коли ж нарешті повіки обважніли,
дихання стало легким і вільним, перед очима знову постала срібноголова і
голосом тієї ж Банячки поманила до себе. Та варто було простягти руку, як вона
відстрибувала, а по хвильці знову підступала до постелі. Лютий, як сто голодних
вовків, Бунь схопився з постелі з твердим наміром піймати крутійку і скрутити
їй сріблясту голівку. Та вона, весело вискнувши, дременула з хати, на подвір’ї
зупинилася, ніби розмірковувала, як бути далі, і випурхнула на дорогу, звідти
шмигнула у здичавіле дворище Остапа Будяка (він та його жінка давно повмирали,
а діти оселилися в містах), перелетіла його і городами подалася в береги. Бунь
гнався слідом, не відстав навіть тоді, як шугнула в саджалку Прокопа Дишла,
також уже покійного.

Там на нього, розбухлого, обліпленого п’явками, натрапили
хлопчаки, котрі волочком ловили рибу.

 

м. Радомишль на
Житомирщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!