Моїм землякам посвята
Новела
Ого! Ще скільки
часу на все. А ти скуцьорбилась, сіла на дно, чекаєш смерти.
Ади, Маріці вже
позвозили краму з усього світу: і на стіни, і на вікна, і на стелю, убрали її,
як ляльку, у волосову запаску, вовняний черес, дали у руки держака, щоб нікого
до себе не підпускала. Навіть товаришок, навіть тих, з ким гралася на руїнах у
кукурудзяні плетінки, з ким чіпляла черешні через вуха і дивилася у дзеркало з
лопухового листка, яка файна.
А тепер її не
можна чіпати, бо як хто переб’є її думку, то спаде їй корона з голови. А як
Маріці без корони? Коси розпустяться, пазуха розхристається. Будуть на плечі
ворони сідати, реп’яхи у волоссі видзьобувати, а гадина зів’є гніздечко на
грудях та вигріє там виводок гадюченят. І вони захочуть, щоб вона годувала їх
молоком з пазухи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Обминайте Маріцу.
Дайте їй сухарів, най гризе та мовчить! Усіх здурить, усім лисячих хвостів
начіпляє з мідними бляшанками. І сидітиме у короні, розпатлана і фудульна, а ви
ходитимете з дзвонами у вухах, глеєм на очах, нічого не почуєте і не побачите.
Вона і в сон вам прийде, буде розмотувати з вас конопляні полотна та стелити на
горбах, та засівати петльованою мукою, щоб всі ви вночі там ходили та свої
гороб’ячі ніжки на борошні лишали.
Бо ж вас уже на
світі нема. Всіх Маріца поховала у свої скриньки, позамикала ключами та носить
їх на шиї у два ряди, як ґердани. Лиш раз на рік відмикає ті замки та випускає
душі на волю – у вербну неділю. Вони на говдах качаються, первоцвітом
квітаються, у талому снігу купаються, надивляються – набуваються. Під хатні
устрішки у ластів’ячі гнізда сідають, нюхають, як пахне великодня розчина. І з
дзьобиків їм слина капає, так вони хочуть паски скуштувати. Та зась. На
ніч – знову у скриньки треба, та слухати, як Маріца ключами дзвонить. Аж у
небі ті дзвони луною йдуть.
Маріца – несповна
розуму, німа і темна. Вона лиш в умі з тими душами говорить, у щілочки від
замків, та не може наговоритися.
Цок–цок, пальцем
у кришку скриньки:
– Се ти, Докіє,
збирайся на ярмарок! Вікторко казав, що перевезе на той бік. У Княжполі
маркізет буде, на празник плаття пошиємо у Натальки Войтенкової, з білими
ґудзичками, мережаними комірцями, тепер така мода. На першу «ойру» я Антона
Дякового закличу, а на третю ти. Як закличу? Буду йому моргати правим оком. У
мене у правому оці линва сидить, хлопців до себе тягне. До кого Антон пристане,
та й за нього і заміж вийде. На другу осінь. Після Покрови.
А цілу зиму будем
рушника ткати та вишивати, старостам. У Домни Маланчиної узорів візьмемо – з
чорногузами та виноградом. Таких більше ніде нема. Домна сама вигадала.
Зав’язала тими рушниками очі своєму Прокопу. Ади як хазяюють, як райські птахи.
Стук–стук!
Антоне! Я тебе більше любила, як та Докія. Я на місяць верхи сідала, щоб під
твоїми вікнами вночі бувати, у твої шибки дихати, твій чуб розвівати. Я тобі
любисток у три ряди сплітала, копитняк копицями докупи в’язала, твоє ім’я на
воді писала, гусяче перо у пазусі тримала, а ти засватав Докію у маркізетовім
платтю з комірцем. Плаття біле, у сині равлики, вінок з лою та позлітки, вельон
довгий дружки несуть. У церкві на весілля дзвонять, а я у хліві сиджу, стелю у
неділю глиною мажу, по лікті у глині, по кісточки у болоті…
Стук–стук! Докіє,
помниш, як ми Антона у Западну проводжали – ти з одного боку, а я з другого. У
тебе двоє дітей на руках, у мене – два рушники з виноградом та чорногузами. За
ті рушники Антон виміняв мені склецок макухи. Я її по ложці на день ділила,
ссала, як горошок, а ви свою картоплю за місяць з’їли. А коли я принесла вам на
Різдво четвертину коржа – ви на тапчані обоє лежали, а діти на скрині рядочком,
зірки у вікна світили, місяць до шибки припав. Я вам колядую. Ви мене не чуєте,
поманою мене не обдаровуєте, за стіл не просите. Лиш чотири чорногузи під
образами крила розгорнули, на Матір Божу дивляться, дзьобами виноград тримають.
Стук–стук! А це
ти, Олько, у мене два мітки позичила та й не віддала. Казала, піду у Бзовицю,
виміняю не крашені на червоні, панчохи вив’яжем, зелені листочки верхом
пустимо, будем на данці перші дівки на селі. А мої мітки аж у Коломиї у тебе з
рук видерли. Ти боса грудою та кригою два тижні додому йшла. Ногами твоїми
обмерзлими вовки повечеряли. А ти на ліктях до хати доповзла, червоні нитки за
собою тягнула. Лиш зеленого листя не діждала. А які б то були файні панчохи!
З-над постолів на п’ядь визирали б, до сорочки з білою мережкою, до запаски у
чорні та зелені кривульки було б, до цугу! От, Олько, нема на тебе надії!
Стук–стук! А ти,
чо, Тодосіє, на мене дивишся, не змигаєш з мене? Думаєш, я тебе тим стрибкам
прискаржила, що в тебе жменя гороху у мірці за сволоком та вузол жита у дучі
під піччю? Я бачила у тебе тоті розкоші й просила у тебе жменю глоїни до чаю,
бо дуже пах він мені, коли ти варила його аж на другім куті. Ти мені не дала ні
зерна, божилася, що всі скінчилися. А не треба було божитися. Васько Павлів з
Митром Сянчиним у Бога не питали, сокирами сволочки побили, а піч розколупали.
Горох по подвір’ю розсіяли, не у ріллю – у сніг. Ти його, знаю, ще й досі не
визбирала. І в день збираєш, і вночі. Все твоя біла фустка на подвір’ю світить.
Я людям показую, а вони не бачуть. Я, темна, бачу, а вони ні. Що за народ пішов
невидющий?!
Стук–стук!
Тодиріко! Відчиняй. Що ти за хадзєєн, що твоя дитина, ади, на окопі спить у
самій сорочці? Талий сніг під нею згори збігає, перша муха на писочок сідає, а
дитя спить, не чує. Чи ти його з хати вигнав, чи в тебе нема шматок чугаїни,
щоб малого вгорнути? Іди, Тодоре, забери дитину, бо цигани загребуть, будуть
його у шатрі тримати, з ведмідьом заланцюють та й у цирку покажуть. Ти ж знаєш,
що вони дітей крадуть. Казала Марта, що в неї за тиждень двох украли. Тоже тако
діти на окопах поснули. Вона доки на той кінець села прийшла, а дітей нема…
Стук–стук!
Кому-кому, Ганько, а тобі нема чо банувати. Ти за Сперидоном була, як за
камінною стіною. Він тебе на руках носив, він у кишенях для тебе соняшник
ховав, сою і нагуд, як збирав по селі. А ти ходила до Домни Івончиної її сімох
дітей пригощати. Е, Ганько, ти сама себе з світу звела, не бануй ні на кого.
Стук–стук!
Наталько, не ховайся за припічок. Се я, твоя тета Маріца. Я принесла тобі
горішків лісових. Білка у дупло сховала, а я тобі принесла. Не бійся, що я
стара і сива. Я від твої мами лиш на півтора року старша. Як твоя мама пропала
в Станіславі, ти два роки мене мамою називала. А люди тобі підказали, що я – не
мама. І ти, Наталько, кинула у мене каменем. Бачиш, знак над бровою. А я тебе
все одно люб’ю, бо ти моя кровиночка. Дарма ти від мене горішків не брала та
все маму у вікно виглядала, аж поки мороз вікно не замурував. Я тебе скрізь шукала:
і у скрині, і в печі, і за припічком. Та лиш стрічечку твою шовкову знайшла,
Наталько, чо ти від тети сховалася?
Стук–стук! Мой,
Іване! Бери сітку, йди ловити рибу. Кажуть, риба з-під льоду клює, аж кригу
підносить. Бери, Іване, старшого Ананія, впрягайтеся в сани, бо в селі вже лиш
два каліки та два глухарі. А ви ще май бри. Риби наловите, ми її на винограднім
ріщі спечем. Буде свята вечеря.
Ти, Іване, не йди
горою, іди лісом, щоб тебе стрибки не вздріли з тою рибою, бо псам згодують.
Бери, Іване, сокиру
з собою, бо лед грубий, кажуть, аж голубий.
А ти його, Йване,
на червоний закрасив. Стрибкові пальця відрізав, а він тобі десять куль у лоба
випустив. А твого сина під регіт жандармів рибі на корм струтив.
Кажуть, Бог
карає. А він, Іванку, ще тридцять років колгоспним бухгалтером був. А син його
– молокозавод купив, а цукровий завод на шмаття порізав. Який тато, такий і
син. А я так хочу риби, Іване, та не можу нікому сказати. Мені лиш дрантя
зносять-звозять з усього світу. Сиконд якийсь, може, від слова сикати. Вже у
мене склад дома. Всі благодійністю займаються, розписку, кажуть, пиши, Маріцо,
що ми тобі одяг, взуття, білизну привезли – 100 кілограм. Я руками мацаю –
нічого не розумію – де спідниця, а де кофта.
– За що ж мені
така ласка? – питаю.
– За те, що ви
голод, тітко, пережили, вам належить гуманітарка.
– А що воно таке,
питаю?
– Та це багаті
діляться з бідними. Тільки не наші багаті, а з-за кордону. У нас іще до виборів
далеко.
Якби я, Іване, і
справді могла говорити, я б їм сказала: не несіть мені дрантя, я риби дуже
хочу. Кличте Івана, хай упіймає. Бо він про мене ніколи не забуде.
м.Чернівці