Олена Семенівна вирішила свій єдиний вихідний посвятити тільки собі: спекти улюбленого пирога з вишнями і полежати на дивані перед телевізором з пирогом і чашкою запашної кави. Діти порозбігалися по світу: Світлана з чоловіком живуть на Волині у Ковелі, а синок поїхав до Києва шукати гарної долі. Чоловіка поховала вже шість років тому, то її життя було складене за графіком: дома-робота-дома. На роботі вона пропадала майже цілий світовий день, і як говорить її сусідка, що на ній їздять , хто не ліниться. Вона, коли заходила до неї на хвилинку в гості, то бурчала:
– Ти хоча б котеня завела собі, все ж таки була якась відповідальність перед кимось, а то живеш, як сновида… Ти коли була у перукаря, чи ходила в магазин, щоб щось купити собі з обновки. – Олена лише усміхалася на її дорікання.
– Та скільки мені потрібно? … В мене все є. – І ось сьогодні Олена Семенівна поспішала в продуктовий магазин купити сметани, яєць, бо який пиріг без цього всього. Вже на порозі магазину вона звернула увагу на собаку, яка лежала біля входу, з такими сумними очима, що вона не витримала і запитала продав- чиню.
– А це ваш сторож тут лежить біля порога з такими сумними очима?
– Ой, не говоріть. Він тут уже три дні лежить, я його підгодовую трішки…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Його хтось побив, можливо господар, бо він сюди прибіг з мотузкою на шиї.
Олена Семенівна вже не чула, що далі говорила жінка. Вона вийшла на вулицю, підійшла сміливо до собаки, хотіла підняти його на ноги, але собака випустив тихий звук і знову упав на бік, але жінка замітила, що на стегні у собаки вирвано шматок шкіри аж до м’яса.
– Та хто ж це тебе так! – промовила жінка. Повернулась і пішла від магазину додому. Вдома вона найшла у довіднику номер телефону ветлікарні, і вже через п’ять хвилин знову бігла до магазину з покривалом під рукою.
– Це ви визивали таксі? – запитав молодий хлопчина тільки що під’їхавшого таксі.
– Так, це я викликала… Допоможи мені цього собаку покласти на сидіння. Нам потрібно у ветлікарню. – На диво, хлопчина зразу ж погодився допомогти жінці.
– Це ваш?
– Ні, не мій, але йому потрібна швидка допомога… Хтось його побив дуже.
Можливо ще встигнемо спасти. – Обмотаний в покривалі наче мала дитина, собака смиренно поклав голову на коліна жінці і притих. Ветлікар уважно оглянув собаку, зняв рукавички і звернувся до жінки.
– Хіба так можна знущатися з живої тварини, жінко. – Він зневагою глянув у сторону Олени Семенівни.
– Вибачте, але це не мій собака, я його знайшла півгодини тому біля продуктового магазину. Скажіть, є якась надія на його виздоровлення.
– Надія завжди є. Вибачте, я думав, що це ви так його довели до цього… Собаку дуже били. У нього перебита задня кінцівка, вирвано шматок шкіри на стегні, та й з передніми ногами не все нормально. Хотів би я бачити цього виродка
Собака сильний, це порода з німецьких вівчарок… Ну, що, будемо боротися.-
Звернувся він до собаки, і почав готовити матеріал для лікування.
– Скажіть, будь ласка, це довго буде, бо я таксі тримаю на вулиці, – звернулася жінка до лікаря.
– Десь біля години, – не дивлячись на неї, він покликав помічника і зайнялися собакою.
Через дві години жінка забрала собаку додому, і почала виконувати поради лікаря, як швидше поставити на ноги цього бідолаху. Зразу ж подзвонила своє-му начальнику, щоб відпустив її на один поки що тиждень у відпустку, а там буде видно. Тепер у неї було турбот цілий рот: три рази на день змащувала рану, стежила, щоб не спала пов’язка з гіпсом, з допомогою сусідки виносили його на вулицю, щоб сходив до вітру. Це вона зрозуміла, як вона почала скавучати і дивитися на двері. На шостий день собака вже сам встав на ноги і попро – сився на вулицю. За ці шість днів вона заказала таку гарну собачу «хатку», що і в гарних господарів такої не було. На ципок вона його не саджала. Він лежав у своїх хоромах і дивився віддано на нову господиню, інколи подаючи голос, якщо хтось підходив до воріт. Коли вона йшла на роботу, собака проводжав її до воріт, потім обходив навколо будинку, ганяючи чужих котів і лягав чекати свою господиню. Пройшло два місяці. Одного вихідного дня Олена Семенівна прокинулася від голосного гавкання свого Друга, як тепер вона його називала. Він не гавкав, він рвався назовні до чоловіка, що стояв за воротами. Ще такого злого вона його не бачила. Навіть вона не могла його довго заспокоїти. Нарешті вона звернулася до чоловіка за воротами.
– Що ви хочете? І хто ви такий – вона вдивлялася в обличчя незнайомого чоловіка, і їй на мить здалося, що вона колись десь бачила ці жовті злі очі.
– Я прийшов за своїм собакою, – видавив із себе чоловік.
– Це ваш собака?.. Як ви взнали, що це ваш собака?
– Я що, свого собаки не взнаю… Цезар, бидло, а ну марш до мене! – але собака ще голосніше почала гавкати на непроханого гостя.
– А чого це вирішили, що це ваш собака. Наскільки я знаю, то собака з радістю кидається на свого господаря, а якщо я його випущу до вас, то я не зможу потім його утримати, щоб він вас не порвав… А як вас звати? – вона не могла позбутися думки, що вона вже його колись бачила.
– Костя мене звати… А ти що, мене зовсім не взнала? – він зло сплюнув собі під ноги.
– Грабар? О Боже! Скільки років пройшло… Тридцять два років минуло, як ми бачилися останній раз… Після того випадку ви виїхали з села… – але він не дав її договорити.
– Згадала баба як дівкою була… То я можу забрати мого собаку чи ні.
– А чого ти рішив, що це твій собака? Це собака мій, звати його Дружок, а якби він був твій, то він би до тебе йшов, а не рвався з ричанням, наче хотів тобі за щось «віддячити». – Вона повернулася і пішла у дім. Собака пішов за нею і вмостився біля вхідних дверей.
Вони жили в одному селі на одній вулиці, і ходили до одного класу. Був хлопець як хлопець, нічим наче не відрізнявся від своїх однолітків. Тільки мовчазний дуже був, і в його маленьких жовтих очах кипіла лише злість. Ніхто на ньо- го не звертав уваги до тих пір, поки в селі стали пропадати собаки, коти. І яке було здивування односельців, коли виявили, що за цим усім стоїть мовчазний Костя, син учителя фізкультури. Костя ловив на приманку тварин, прив’язував їх до гілляки в лісопосадці, що за огородами була, розпорював їм животи, і насипав їм гарячих дров, які перед цим розпалював. Коли за дійством застала його сусідка, в неї мову відібрало з переляку. А він, як вона потім розповідала, ди- вився на все це і сміявся, і танцював навколо своєї жертви. Батьки спочатку не повірили у казочки сусідки, але він сам признався, і вихвалявся, що на цьому його досліди не закінчаться. Жителі села підняли бучу, батько допрацював до кінця навчального року, і вони виїхали з села. І ось тепер вона його зустріла.
Тепер він живе з нею в одному селищі. Вона трохи збентежилася зустріччю з ним. Розповіла про свої страхи сусідці. І ось одного вечора вона верталася з роботи. Була пізня пора, і їй чомусь було лячно іти темним провулком, і вона поспішала як могла. Зайшовши під крону дерев, вона відчула якийсь дивний страх, і в цю мить хтось накинув їй на шию чи мотузку, чи панчоху і почав хилити її до землі. Вона борсалася як пташка в сітці, якось їй вдалося всунути руку в зашморг і крикнути що було сили.
-Д р у ж о к!! – через секунд двадцять собака вже був зверху на грабіжнику, вчепився зубами в його праву руку, стараючись відтягнути нападника. На крик збіглися сусіди, скрутили нападника і визвали поліцію. Яке було здивування Олени Семенівни, коли поліція зірвала з нього маску і вона побачила жовті злі очі Кості. Дружок сидів біля неї, віддано дивився в очі. Сьогодні він відчував себе героєм. Дійшовши до свого двору, Олена Семенівна замітила, що ворота були закриті, і догадалася, що її Дружок перестрибнув через ворота, як тільки відчув небезпеку для своєї спасительки.