Кажуть, Христос у свої останні дні…

316

 
Борис ГУМЕНЮК

***

Дивне це відчуття, командире, коли торкаєшся рукою неголеної чоловічої щоки. Раніше я ніколи такого не робив. Того разу це було вперше. Коли знімав вартового.
Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою – одним вивіреним рухом – полоснув ножем по горлу.
Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, – а вартовий із перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним, як щитом.
Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього – ще живого, – і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали – то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, стікала по мені, наче це була моя власна кров.
Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки об нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але в мене нічого не виходило.
Я просто-таки купався в крові ворога – незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.
А потім нас дістали з підствольника. І він урятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. І два осколки піймала моя ліва нога.
Рація працювала. Я повідомив нашим про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу й витягнути мене. Як тільки буде змога.
А далі ті двоє взялися за нас. За нього – мертвого. І за мене – живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.
Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важенного бронежилета краще взяти додатковий БеКа.
Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулась, як жінка після трьохмісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого – він.
Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від його крові; сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.
У його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно те саме, що й у моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, зв’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скріпка, якесь сміття.
Зв’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що – можливо – ще минулої ночі він ночував удома й наступного ранку він теж сподівався повернутись туди. Ні. Уже ні.
У портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення на ім’я Гончаренка Вадима Петровича, 1974 р.н., і родинне фото «Залізний Порт 2012-го року», як можна було зробити висновок із напису на звороті.
На фото – на березі моря, під парасолькою – усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.
У мене теж є схоже фото. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в Артеку, в Криму.
Холод робив свою справу. Він вирішив відгризти мої руки. Для солдата на війні головне – руки. Своїх рук я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.
Щоб зігріти руки, я зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув руки всередину. Я грів свої руки до його тіла. Я склав власні руки на його животі.
Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.
Після усього цього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі тієї холодної ночі, тож забрав із собою.
Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його – чужого – нашій землі. Чи не гріх?
Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося інакше.
Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків – коли усе це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.
Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі.
Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх – дружину і доньок. Хвилину дивлюся – і знову ховаю до кишені.
Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.

01.07.2015 р.

***

Чому плаче цей старий вОяк? Що це з ним?
Він каже, що набої калібру 5.45 нагадують дитячі пальчики. Тридцять набоїв – тридцять дитячих пальчиків – заходить в магазин. Він не розуміє, як тридцять дитячих пальців можуть існувати окремо від самих дітей. Як можна однією чергою випускати їх у білий світ.
Після обстрілу він ходить по позиції, збирає хвостовики мінометних мін. Каже, що це для тієї дівчинки. У неї була схожа іграшка. Вона її загубила, коли тікала до підвалу. Він обіцяв їй знайти.
Давно це у нього?
З минулого літа. Тоді від прямого попадання ціла сім’я загинула. Він збирав те, що залишилося від них.
Як його звати? Яке у нього звання? З якого він підрозділу?
Цього ніхто не знає. Він каже, що не пам’ятає. Коли ми прийшли сюди, він тут був; залишився нам у спадок від попереднього підрозділу.
Але хоч щось ви про нього знаєте?
Так. Він – свій. А ще позивний. «Тінь».

19.07.2015

 

***

Минулого року на цьому полі ріс соняшник. Ми не знаємо, хто орав, сіяв цю ниву. Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Солдати завжди додаються до війни. То вже потім війна нас мінусує. Це вже згодом. Ми застали війну і поле. Такою. Таким.
Ціле літо ми ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали. Поле – це теж зєльонка. В полі соняхів теж може ховатися смерть. Воно теж може становити загрозу. Для нас. Для них.
Коли починався обстріл і вибухи рвали на шматки поле, соняхи гинули як солдати, їм не було куди сховатися у чистому полі, у них не було саперних лопаток, щоб окопатися, ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів.
За війну соняхи навчилися повертати голови не у бік сонця, що природно, а туди, де гримить, туди, де горить.
Коли прийшла осінь, господар не навідався до своїх соняхів, вони почорніли, наче з горя, і осипалися додолу чорними слізьми. Соняхи виливали на землю свої сухі сльози, але тих чорних сліз, які вони наплакали, не хотіли ні птахи, ні ховрахи.
Потім цілу зиму поле переорювали танки гусеницями. То їхні, то наші. А весною соняхи знову проросли. Війна – бере своє. Життя – своє.
І от на цьому полі цього літа знову квітнуть соняхи. Тільки ці соняхи не такі, як торік. Чи то земля виснажилася два роки поспіль родити на одному місці соняхи, чи то зорана гусеницями, а не плугом, нива не того гатунку, чи то перемерзле в холодній землі насіння не має тієї сили, але цьогорічні соняхи вродилися якісь декоративні. Такі жінкам дарують. Чи відносять на могили. Солдатам. Не такі повнотілі, як торік.
Чи то земля виснажилася не від соняхів, а від другого року війни?
Стоять соняхи, наче не на власних ногах, не на власній землі, а на протезах, стоять – красиво, крутять голівками, наче діти-дауни у бік кожного вибуху. Їм – цікаво. Вони – нічого не розуміють. Шкода їх.
Коли підійти ближче і роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, минулорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває його своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно. але він – є, він – стоїть.
У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми.
І це за два роки. А що буде з соняхами на третій на четвертий рік?

14.08.2015

***

Сидимо на позиції, прикрившись будівельним сміттям, сухою травою, курявою і ще чимось. Точно не знаємо чим.
Тут є ще хтось. Ми не знаємо хто. Ми ніколи його не бачили. Але повсякчас відчуваємо його присутність.
Інакше, як стодвадцятка, яка гепається коло вас за два кроки, забирає життя твоїх побратимів, а на тобі – жодної подряпини? Хто, як не він, це зробив?
Слухаємо гуркіт канонади. Розриви снарядів нагадують розкати грому. От тільки дощ ніколи не падає. Ми – падаємо. Суха земля висмоктує з крові вологу. Жадібно поглинає її ненаситним ротом. І вже наче не кров на землі, а заструпіла червона пляма, схожа на засохлу кров.
Сюркіт цвіркунів перебиває шипіння рації. Спостерігаємо, як колесо сансари перетворюється на танкову гусеницю.
Реінкарнуємося. У попередньому житті ти міг бути поетом. Чи мав іншу, не придатну ні на що, професію. У цьому – став солдатом. Ти став досконалим. Став буддою. Ти – досягнув мети. Тобі більше ніким бути. Нікуди йди. Ти – не повернешся. Найкраще – пропасти безвісти. Щоб ні свідків, ні могили. Залишається лише піти.
Стріляємо, перезаряджаємо, стріляємо. Прості емоції, прості бажання, прості рухи. Спершу стріляємо з усього і багато, з одержимістю язичників. Ведемо облік убитих. Літописці скажуть, що ми відрізали ворогам вуха, зрізали скальпи, витанцьовували ритуальні танці над їхніми трупами, глумилися над їхніми тілами, палили їхні міста, ґвалтували їхніх жінок. Літописці не шкодуватимуть для нас червоного. Вони скажуть, що спочатку було слово. Не вірте. Спочатку була кров.
Мине трохи часу, і ми вже позбавлятимемо їх життя зі смиренністю християн. Ми їх звільняємо. Із солодкавим болем, із молитвою. Ми відпустимо їх. Якщо доведеться, візьмемо їхні гріхи й понесемо далі. А вони – можуть йти.
Убивати доведеться так багато, що одного разу ми почнемо відчувати спокій, і продовжимо убивати зі спокоєм буддиста. Продовжимо убивати, не перериваючи медитації. Справжній воїн більше не медитує на захід сонця. Справжній воїн медитує на підбитий танк.
Птахи пасуться в небі. Птахи полюють на здобич. Кулі полюють на птахів.
Куля поцілила в птаха. Розтяла його навпіл. Чорне пір’я посипалося додолу. Пір’я чорного янгола: хтозна – може, ця куля мала бути тобі.
Бог, що створив танк, і тебе, і твого ворога, який одвіку обертає сансару-гусеницю, прислав крука, прислав тобі янгола-охоронця у вигляді чорного птаха: тепер ти крукові зобов’язаний усім.
Тепер ти повинен жити за себе і за убитого янгола-птаха. І за тих, які полягли поряд із тобою. І за тих, кого ти убив.
Медитація. Не варто через таку дрібницю, як життя, переривати медитацію. Не варто переривати медитацію через таку дрібницю, як смерть. Продовжуй. Життя, війну, карму. Медитація завжди дає свої плоди. Війна – свої.

31.08.2015

***

Сьогодні перша леді країни виїхала до мене на інвалідному візку.
Стою на порозі палати центрального військового госпіталю з пакунком книг і оберемком соняхів, а вона виїздить до мене з таким високим почуттям людської гідності, що мимоволі саме так подумалося.
Нескорена квітка «Лютик».
Говорили про війну і про країну, про побратима «Хохла» і про загиблого побратима «Кіндрата», про першу роту, про необхідність правого ідеологічного проекту і про культуру.
Ірина цікавиться історією Львова першої половини ХХ ст. Каже, зараз читає Винничука. Щось художнє, мабуть. Я бовкнув, що запрошу його на зустріч з нею. Вона зніяковіла, знітилася, мовляв, де він, а де я.
Потім говорили про Шептицького і Антонича, я згадав Осипа Турянського і його «Поза межею болю», Іра порівняла його за силою з Тодосем Осьмачкою.
І так ми собі бесідували, двоє людей, причетних до культури, так, наче нічого не трапилося, поки мої очі не опускалися додолу, до відірваних вибухом ніг, до інвалідного візка.
Кажуть, Христос у свої останні дні помив своїм учням ноги. Цікаво, що він зробив би у цій ситуації? Щоб помити ноги цій дівчині, треба, щоб сто років плакали всі українські поети. Її ноги стали метафорою війни, метафорою української культури.

23.07.2015

додаток:
– Братику, не їдь більше на ту куревську вОйну, я тебе просю. Побув трохи – і досить. А то вб’ють тебе, до курвої мами, і буде шкода. Ти потрібен нам живий, – телефонує сьогодні вранці побратим з Широкино. Восьма ранку. Нікого не чіпаю. Досвіта. Сплю собі.
– Ти теж потрібен мені живий, – відказую спросоння. Трохи-м злий.
– Я? – дивується, – Яка з мене користь?
– А хто обіцяв мені сєпара? – припираю його аргументами до стінки окопу, – машину взяв? і БК пів тони?
– Та ж я підігнав тобі сєпара!
– Є, ніііі! – беру за горло, – Ти обіцяв мені живого.
Мовчить. Розбудив. Не дав поспати. Сєпара мені винен. А тепер ше сопе в слухавку, скурвий син.
– А інших тобі не шкода? – це вже я йому.
– Усіх шкода. Але ви, письменники, геть не надаєтеся до вОйни. Ви якісь странні. Наче не від світу цього.
– Ти багатьох письменників знаєш?
– Гуменюка і Достоєвського. Себто – двох, – бреше не кліпнувши оком і ги-ги.
– Йди нахир, – кажу йому на ту бесіду, але ніжно, без злоби.
– Ти поматюкайся, братику, поматюкайся. Тобі можна. Ти у нас хто? Ти у нас класік! Ти у нас – бронза! Себто – пам’ятнік! А пам’ятнику усе можна. Ти краще скажи, якщо тебе, не дай Боже, вб’ють, хто напише історії нашої сотні? Хто напише літопис батальйону? Хто розкаже людям про війну усю правду? Хто? Скажи?
– Нууу? Є тут пісатєлі…
– Во-во! Читав. Таке вже строчать! Таке строчать! Таке строчать…
Ми ще про щось говорили, я пообіцяв ближчим часом повернути до них в Широкино, але більше думав про великий роман, про Велику Війну.
Роман про війну – це добре. Матеріялу – як гільз у окопі. Але гільзи – ще усі гарячі. Печуть руки. (Та що там руки!) Печуть серце, випікають мозок. (Без пафосу.) Боюся зійти до помсти. Те, що добре людині – літератору вадить. Нехай стріляні гільзи полежать в окопі. І в пам’яті. Охолонуть. Щоб можна було їх до рук взяти, порозглядати. Може потім, колись.

травень 2015

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!