“Кажу-кажу казку…” або моя історія

 

Наталя САВЧУК

 

«Кажу, кажу казку. Купив дід бубликів в’язку…»

А ще сітра, і щербету, і солодких товстеньких паличок кукурудзяних, – і поніс із «Вітерця» додому. А ми біжимо назустріч із Сірьожкою малим, бо дід нап’ється з дядьками у «Вітєрку» і все погубить – і хліб, і масло. А шо тоді бабця доставатиме зі слоїчка з посоленою водою та маститиме нам на хліб?

Дід увесь у сірому й чорному. Безвусий і жилавий. Дід пахне «Біломором». Дід їсть борщ із вареним салом і часником. Дід ловить до схід сонця рибу в комишах, а ми спимо у нього в кожусі, а тоді прокидаємося, бабця доїть корову і ми п’ємо молоко з пінкою і їмо товсті дріжджові млинці, і йдемо ловити рибу, чи поратися в городі, чи в садок, чи по хаті крутитися, чи з дідом – на колгосп, чи куди пошлють…

День сочиться крізь сонце, поки й не витече весь до крапельки. Бабця нагріє води, повимиває нас з пилюги, повечеряємо та почнемо вкладатися. Ліжка в бабці високі й вологі, бо хату «не так поставили», й вона «мокне». І бабця сама висока й полога як плакуча верба, з постійно вмотаною головою, бо «не одпуска», та вологими сивими очима. Вона щось шепче собі тихенько в порожній куток до Бога, а тоді ляга і починає розказувати казки, або як вони жили за панів, як замолоду вона дівувала, як її мати одиначка-багатирша своєю волею за свого наймита пішла…

А дід у сінях курить і чути, як рипить під ним ослінчик…

А мимо вікна пливуть срібні бублики сивого диму. А яблуня стара за вікном хитається – наче їх надкусує – хап-хап, хить…

…хить, скрип-скрип… порипує віз, як ми, бува, вибираємося до Верболозів, де, Богу дякувати, живе ще прабаба Оксана, бабціна мати. Сліпа й сухесенька як сухостій, вона мені схожа на кремінець – біла на люди та чорна як рілля й так само тверда, чим глибше копнеш. «Життя її б’є, б’є, та тіки іскри летять!» То так мама каже. А ще кажуть, що вона одна на всю Вінничину не вступила в колгосп, а лишень приказувала: «Змолоду дурного не робила, й на старість – не робитиму». А син її, мій дядько в других, був директором школи і так і не став комуністом через оте матирине «в гівно не вступатиму». Сліпа-сліпісінька баба Оксана давала раду собі і своєму обістю, а коли увірвався сільський бугай-запліднювач і всеньке селе полізло на дахи та вишні вздовж вулиці, вона спокійно собі вийшла посеред пилюги – боса, білоголова, в своєму вічному платочку та кохточці, і спинила того бугая, взяла за налигач і довго ще чекала, щоб хто їх обох провів до колгоспної обори, куди вона, ще як бачила, й ногою не стала, а ниньки наосліп дороги найти  не могла.

Баба Оксана й нас жодного вже очима не бачила, але знала, й обдаровувала яблуками та бубликами, що їх возив спеціально для того з Козятина дядько Іван, чи хто другий на її просьбу. На тих бубликах пахло мені травою та малиною, а ще «смоктушками»,  такими льодяниками, що їх продавали «на розвєс» у кооперації та тримали дома «на случай». У баби Оксани ті «смоктушки» ніколи чогось не облипали у мисничку крихтами. Може того, що тих крихт я ніколи в неї не бачила. Вона завше змітала їх із клейонки собі в дрібну жилаву долоньку та кидала до рота, а як десь їй ще пахло тим «потеряним» хлібом, то ловила невидимі крихти пучечками, та все несла до тремтячих вицвілих губів… Проти вікна здавалося, що то вона чи то хрестить кого невидимого, чи від чого одхрещується… Довго по тому я думала, що дід зве бабу «чорноротою», бо вона зосліпу накидала повен рот землі, та й має тепер…

Але то все – зовсім не історія, а так, – дитинство.

Історію розказав мені якось по Великодні батько, коли ми вже геть прибралися на могилках, і люди пішли по хатах, і діти розтягли цукерки та крашанки.

Дід поховав бабу на самому краю цвинтаря на горбі над ставом. Казав: «Буду собі рибу ловити, щоб із Маланкою не лаятися». Тепер лежить собі коло неї та й ніхто не зна, чи ловиться йому та риба…

Так ото сиділи ми з батьком на тому горбу, він пив собі до діда та до баби чарчину… На ставу срібними бубликами ходили кола від риби, чи від жабів, чи так собі щось скидалося над водою… А батько пив та пив, та все казав і казав мені… А поза нами хрести старі хиталися незгадані та все хлип-хлип …

Саме трохи переколотилося після революції: старі собі порали по старому, молоді крутилися як знали, родило собі, що мало – і діти, і збіжжя… А тоді враз стало на голод. І то так прикрутило, що баба Оксана гукнула якось до хати Тимоша, мого діда, а її приймака, чорночубого смаглія Тимоша-Мельника, який пішов за заїжжу западенку замолоду та взяв її фамілію, та став Бойчуком, та так і вижив. Бо всіх моїх затятих подільських Мельників виправили на Сибір несходиму і слід їх лишився десь там. Кажуть, у Томську й досі є місце, де поховано прадіда Адама, бо він і там приростив до холодної землі наші солодкі червонобокі яблука-«циганки». Так отой Тиміш, ще як був не «куркуленям», а «Мельниковим молодшеньким», летів селом на трійці коней, що їх і сам викохав, із білими цятками на лобі, стіймя на мальованому возі, як той циган – тільки чуб вився! А бабця моя, тоді ще «Маланка писарева», що так мліла до танцю, що в’язала на пальця яку тряпку, щоб не питали, чого боса на музику прийшла, і вибивала, аж п’яти лящали! Так ото стояла вона біля калитки – руса, дорідна й гінка, з очима як небо проти сонця і так само яро сміялася на того цигана зальотного, хутірського…

Ото ж, як став він Бойчуком, то таки знов прийшов до неї. І стали вони пара. Бо бабі Оксані то не ляк був, що «куркуленя», вона сама пішла свею волею за бідного богата-одиначка і ніколи не шкодувала. Казала: «Грошей як не нагребеш, то хоч помацаєш, а любові, як Бог дав, а ти не брав, то вже не діждеш». Ото й жили собі Тиміш із Маланкою при бабі, бо від Мельникового хутора дідові за колгоспу тіко став лишився – рибу ловити. Син саме вродився їм – Іван. І робота їх не минала, то й жили не гірше за люди. Ось тільки стало якось голодно, а тоді й зовсім біда…

І настав день, коли баба Оксана сіла перед Тимошем, руки склала у пелені. І чорно, як той кремінь слюдяний, зиркнувши йому поза плечі, сказала:

– Ну що, синку? Пакуйся та їдь собі. Їдь туди, де совєти ото строють чи на шахти… Їдь, дитино, поки силу маєш. Бо ми тебе не прокормимо, а Маланку й дитя, як Бог дасть, не згубимо. А ти їдь. Спасайся, поки можеш… Зостанешся, – вернешся…

Казалося те проти ночі. А удосвіта – пішов собі Тиміш Мельників на Козятин, їхати на Дніпрельстан шукати собі життя…

Про ту дорогу дід ніколи нічого не казав. Лише раз чула, що його в товарняку, як потім знов у війну німці, вурки за жида прийняли та хотіли порізати, а не ждали, що він – «кулак жилавий» і їх одмолотить, хоч і з сили спав…

…А вже на тій стройці тих людей набилося – як чорів до пекла! Тіко очі на зчорнілому виду голодно блищать між щетиною, куди не зиркни. По болоту дошки настелені де-не-де – «їй-бо, наче гробки розвезло та труни старі розлізлися попід ноги», – казав мені дід.

А роботу давала в конторі білява така кругловида молодиця з чорними, «як ото вишні опалі в росі» очима. Глипнула на діда та й каже:

– Іди з отого кутка – в отой!

Дід рушив. Іде, а йому ті очі туди-сюди хить-хить над столом, а Сталін на портреті  люлькою пих-пих – аж білі кола по стіні, по полу… А ноги важкі, «їй-бо, наче через твань під Янківцями брести», – поки переставиш, умлієш… Дійшов. Став. Обернувся.

– Ну?

– Шо, ну? – Глипнула сухо та й схилилася до бумажок на столі. – Куди тебе такого брати? Нема у нас роботи на таких… Щитай одробився вже…

– Тобі, значить, робота є? Бумажок накидали як свині гички – тіко копирсайся! Жируй собі в теплі, в добрі… А мені, значиться, – нема? А мені, значить, – помирай отамо в баюрі! Рід увесь лежить десь по Сибіру – то хоч снігом вкритий! А ти, Тимоше, лягай кістьми серед багна – і гний! Гний, бо по тобі уже – все! Нікого нема жити! А щоб ви всі отутечки й погнили, де сидите!

Та як тупне ногою зі злості немочної, та як… кулаком люто … поточиться… вишні з очей… колами … сивими бубликами… люлька з-під вусів…

Брик!

Тільки штанини мелькнули та жалібно обвисли на грубих мослах важких чоловічних ніг. Лежить собі півником прибитим коло столу – шия довга гострим кадиком в небо тіпає, тіло довге, руки довгі, ноги довгі ниточками… і тілько кулаки важкі лежать…

Кап-кап… то вода йому з лиця капа… чи їй сльози з очей… Клац-клац … то машинка під її пальцями вибиває йому «путьовку в жизнь» – на конюшню, там тепло і хлібно…

…кап-кап… – то вже знадвору – небо тихцем і собі хлипає, бо тільки воно знає, що її мамця лягли під той самий сніг перед Томськом, що і його: тілько клац затвор, та товарняк чадом – пих… Та й по всьому….

– На! – Папірець тиць в руку. – Живи, якщо дійдеш…

Двері рипнули. Болото чавкнуло з-під чобота. По небу червоні кола – хить… А треба йти. До тих ясел, де Бог спить і жде, коли Тиміш дійде та відігріється коло вгодованої конячини, та получить пайку, бо то теж робота – ходити коло коня, возити воду на котлован… А Бог дасть, на силі стане – будуть із Тимоша люди! Ще заграють бісиками оті черешневі очі, на нього зиркаючи, ой, як заграють! Тільки треба іти… Багно хлип та хвать за чобіт… А щоб тебе! А сонце плямами по чорному світові – хить… Хоч стій, хоч падай… А треба йти… Бо Маланка житиме… Й Іван житиме… Баба Оксана не збреше, казала – «не вмруть!», значить – не вмруть. А він умре. Ляже собі тутого… і хай собі живуть як знають…

Ніхто б нічого не знав, коли б дід мій став і вмер. Казалася б собі казка, та не про нас…

А так… Купив дід бубликів в’язку, та бабі хустку фабричну, та синові кашкета городського, а прабабі – на кохту набрав. Приїхав у село – пан-паничем – піджак новий, штани в чоботи юхтові заправлені, ще й галстук на шиї. Не Тиміш, – Тимофій Адамович! А Маланка тим галстуком городським теля припнула… долю йому припнула до того життя, що він із нього так люто брів до іншого, нехай і совєцького, безземельного…

З того часу і доки я його знала, дід мовчки робив, порався і люто бив бабцю, коли був п’яний. А пив він чи не щодня, бо робив усім, а люди на селі грошей не знали, дякували чим Бог дав – чарчиною та закускою…

Я знаю… Батько важко, до втрати реального, божеволіючи, змалку обдумував план убивства діда. Двом іншим було байдуже. Вони вискакували з хати ледь зачували важкі п’яні кроки по вулиці і тікали геть – на манівці, у город чи до сусідів. Приходили, коли дід спав, а баба поралася по-хазяйству, сторожко дослухаючись до його хропіння.

А батько не міг. Він кидався під важкі дідові чоботи, прикриваючи бабу – свою матір, кусався, підставляв своє худе тіло під свинцеві кулаки вічного камінотеса. А потім вив ночами від болю та образи і до втрати реального, божеволіючи, обдумував план вбивства діда.

Дід був його батьком. Він тяжко робив, з колгоспу бадилини не вкрав, з хати пилини не пропив, але село на багато років послі казало: «Не дай Бог тобі, дитино, Маланчиного Тимоша…».

Баба була його мамою.

А батьку моєму йшов чотирнадцятий рік.

– Тітко, я вб’ю батька.

– Господи, дитино, перехрестися і не мороч дурним голови! Оно бачиш, теля втекло. Піди-но вижени.

– Тітко, я уб’ю батька!

– А щоб тобі лихо на голову, куди ти дурне лізеш у чужий город! – і побігла, вгрузаючи по самі щиколотки у глевку землю до теляти. Бо воно ж – твар Божа, мала, дурна. Пішло в город і не знає, що сусід може дрином уперіщити впоперек рудої спини…

– Мамо, киньте його! Нам так добре буде самим! Мамо! А то я вб’ю батька.

– Господь із тобою, синку! Він же нас годує, він же з хати пилиночки не пропив! А що б’ється… То і його ж не медом мажуть на сім світі… Піди-но принеси свині кропиви. І не бери дурного в голову… А я ось оклигаю, та встану, та піду зварю щось їсти, та будемо порати…

– Бабо, я вб’ю батька.

У баби тіло сухеньке, а очі вологі та важкі як глей.

– Ну що ж, Петю, можеш вбити. Уже можеш… Але як же ти послі жити будеш, знаючи, що ти батька вбив? Ти, синку, подумай, а тоді вже роби. Роби як знаєш…

А звідки йому знати?

У селі все поперечитував, що в кого було – від «Псалтиря» до «Капіталу»! Отут, на загаті, де сонце котиться просто під ноги… З поля мати має прийти… Спершу прийде запах трави і ще чогось дуже маминого… А потім прийде батько. Його досі нема. Нап’ється.

І він уб’є його.

Візьме здорового ножа кабанячого і всуне йому в груди, туди, де серце. По саму ручку!

А мати завищать.

А батько важко захитається і впаде долі. І ніж проткне його навскрізь. І прямо зі спини, через брудну потну сорочку тирчатиме лезо. І кров потече цівкою, а потім ще, а потім річка хлине з-під ножа і заллє долівку, вимащену глиною, а потім підніметься вище, ще вище і поллється крізь вікна…

І люди будуть бачити, як з їхніх вікон тече кров по подвір’ю, а потім униз по городу до річки. І люди будуть казати: «То Петро-Піра батька вбив…»

– Ванька! Петька! Ростік! Чорти репані! Ану сюди! Я вас навчу, як із пенька срати! Сюди, сучі діти! Батько йде!

І загвалтували, захлинаючись собаки вулицею, вітаючи Маланчиного Тимоша…

Я знаю…

Батько щоночі тихо молиться тільки йому відомому Богові, що той не дав йому духу вбити діда, батькового батька…

Ліхтар проти вікна золотим бубликом проти ночі… Фари колами по вікну… Ніч сочиться собі зорями… Кажу-кажу, а вже й на Світ стає…

Хата на ранок вихолода, а під кожухом тепло так – тіки спать… А двері рип і рип… то бабці вже нема спання – сонце встало. А те, що того сонця ще й півні не відкукурікали – то байдуже… Встало – значить, пора…

– А шоб вас самих так кидало й не підіймало! Щоб вам руки всохли, не наноситеся ніяк… Щоб вам ноги вмерзли по саму причину й попуску не дало! Ганю! Дитино! Іди сюди, Бога ради! Оп’ять підкинули під ворота… А щоб ви вже повиздихали зі своїми болячками, прости Господи, до одного! Не люди, а біда якась…

Баба Маланка клене і хреститься та кутається в товсту пухову сіру хустку…

– Не приведи, Боже, отак дохторувати… – та по снігу рип-рип чунями через двір. А Шарик – за нею, тільки хвіст віється. Мені з вікна не видко, куди вони почалапали, а чути бабу добре. Уже й сонце з переляку вистромилося на той гвалт…

Баба у нас зимує, вважай, відколи я себе знаю. Вона їде мене глядіти, поки в мами «сесія». А ще вона глядить батька. Бо він за роботою «світу Божого не бачить»… А ще в неї весь час болить голова, «бо Спасу немає», і серце болить, «аж за душу тягне»… І зимою у баби робити нема чого вдома. А за Тимошем і Маруся, молодша невістка, подивиться… А весню, і літом, і восени мати обсапує, і обполює, і обкопує, і обстірує, і порає! А я з дідом і Сірьожкою рибу ловлю, і їжджу в Козятин стригтися в парихмахерську, і ходжу в кооперацію, і на пєвчу з бабцею… А зимою шо? Сидимо туто.

– Ганю! Та йди уже, Бога ради. Та Петю підніми, бо ми ж його самі не доволочемо… А ти чого стала гола на дверях! – це вже до мене. – Ану в хату! Та шо ж це за іродові душі такі! Та коли ж вони вже всі поодкидаються, прости Боже!..

– Ой, мамо, годі вже! – то вже мама моя іде за бабою. – Куди його вже класти… Хоч сам іди в буду собачу спати… Петю! Петю!… іще одного підкинули…

А скрізь снігу! Поле кругом біле-біле. Амбулаторія наша як чорна цятка серед білого світу. А мати і баба обидві такі дрібні та тонкі волочуть по подвір’ю тітку чужу, загорнену в здоровенного кожуха. А батько й собі до них вискакує – худий, чорний, у светрові здоровенному, кирзяках на босу ногу… Тягнуть… слід за ними аж під самий поріг сивий по білому…

У нас так часто буває. Ото як хто заболів, а живе «не в нашому районі», то не йде лічитися куди треба, а кладуть того больного на сани та тихцем батькові під вікна підвезуть і кинуть. Бо «куди той дохтор дінеться»! А нікуди не дінеться. Буде лічити. «Бо то усе – люди!» Бо в Никитинцях «таке падло докторує, що само собі без рубля пальця не зав’яже!» А в Сокорянах зроду доктори не трималися, бо «баба» Сиклета з синами скалічать раніше, ніж докторувати почнеш, бо то «старе» село, там по-новому не дуже вірять… А Демидович із Білогородки – то «чоловік добрий і доктор нічогенький, коли тверезий». Тіко то дуже зрідка бува… Так що батькові нема куди діватися… Вони з мамою на всю цю «глуш» – одні «людські дохторі».

Ще тіко на Різдво, а в нас уже повна хата больних – і на кухні лежать, і в мене на розкладуші, і на бабиній перині, і в коридорі на лавках… «Справніші» у времянці собі раду дають. А мати бігає і всіх коле та бинтує, та маже, та колотить мікстури ночами… А батько сірий і старий-старий із виду прихилиться до печі над мискою та замість сьорбати – спить… А баба кляне все і всіх та їсти нам варить… А я казки кажу та пісні співаю, щоб їм не сумно лежати було…

Мені, хто вже кращий, достають із-під подушок чи з кишень «смоктушки» та бублики запацьорені, в кришках… або вчать, як оклигають, пісень усяких, що я, бува, як затягну, то мати аж червоними колами по виду йде та лається на тих дядьків так, що й бабі на заздрість. А вони регочуть: «То нічого, що докторова, – хай знає, як співати на перепій». А баба Ганка зі свічечок і соломи ліпить «павуків» і «птиць». А дід її, як приходить, витинає з бумаги не сніжинки, а дерева, й оленів, і птах парами, і дівок із парубками, і Бога з двома великими очима, що через них, як вчепити його на шибку, видно увесь білий світ поперед хати…

…білого світу зимою повно-повнісінько! Як, бува, мати по селу іде «патронувати», а баба зляже з того всього, ми з батьком удвох «по визовах мотаємося». Батько мені сіна намостить, у кожух вкутає, та й їдемо полями з одного краю неба до другого. Сани рип-рип снігом білим. У батька віжки під коліном, рушниця під рукою – бо всяке бува на тих виїздах. Кожух здоровенний, сіно пахне ставом і кониками… сніг перед нас білий, небо біле, а за нами – слід сивіє!… Гризу собі булики – такі здорові, на руку вдіти можна, маком притрушені… Похукаєш на його під кожухом і гризеш…

Біля кооперації чорно! Людей тишча стоїть! – привезли, видно, крам, або «завоз» і є усе-усе – і хліб, і олія, і сітро, і цукерки київські, і халва, і щербет. А буває, що є навіть ковбаса й оселедці… Люди стіною стоять, гудуть, що аж до нас чути…

– Тпру!.. – Стаємо скраю. Батько підводиться: – Мені б, хлопці, прикурити взяти… Не вступите?… – Тихо так до крайніх.

А хтось: – Диви, дохтор!…

І чорна стіна хлип – на два боки … і дорога батькові сива по втоптаному снігу між людей…

А сльози йому кап-кап… Таки доктор…

…не то, що я. Тільки й можу казки казати… Кому? Нащо?…

Ви коли-небудь були у божевільні?

Я – лише на території. Чудове, скажу вам, місце: тихе, золоте та прозоре, прибране й зовсім не галасливе. Ідеш мов би до Врубелевої церкви, але десь трохи збочуєш і … вже стоїш посеред корпусів… Там теж є церква…

І я таки геть дурна, бо привела сюди сина, наче хтось мені скаже, що я сама собі казати мушу…

Лікар зі своєю родиною живе просто в кімнаті поліклініки і якийсь зовсім дикий дід проводить нас до кабінету…

…Цікаво, Врубель був хворим на геніальність? Цю хворобу вже вміють лікувати? Певно, що так…

Коли дитина надто чутлива – це дуже небезпечно для оточуючих. Вона бачить їх як є, а не як «має бачити»… Як людям жити, дивлячись їй у вічі?… А там – не «дзеркало душі», як «має бути», а пустка. Бо хто їм винен, що вони такі спустошені? Моє дитя? Я в тих очах окрім любові та страху нічого не бачу. Бо я люблю. Бо я боюся. Бо я знаю, що з «вовками жити, по вовчи вити!». А йому цілого світу жаль: «Бо то усе – люди!»

– У вашої дитини може бути дуже важка доля. Вона соціально дизадаптована. Хлопець не розуміє соціуму, соціум не приймає його…

– Ви знаєте, у Ієшуа теж була страшенно важка доля. Гадаєте, це через соціальну дизадаптованість?

– Ну, знаєте, мамочка! А якщо це – антихрист? Творче начало взагалі рідко служить добру.

– Чесно кажучи, я була певна, що воно взагалі рідко служить…

– Ну, мамочка, з вами важко!..

Таки так. Зі мною важко. Не зговориш. Така вродилася, видно… «З дуба верби не виростиш. Та й не тра!» – казав дід. А бабця все не могла втямити: «Куди ж ти, дитино, біжиш? Іще ж ні один не вертався, не казав, що не встиг!» Таки так.

Я вже не біжу. Я сиджу собі коло сина та кажу йому казку, бо він любить слухати, а я люблю казати. Син дригає ногами під лавкою та гризе бублика, рясно посипаного маком здорового бублика з діркою, що лишиться, коли його з’їсти.

А я все кажу та кажу йому казку, як купив дід бубликів в’язку, ніс, ніс…

…День сочиться крізь сонце, поки й не витече весь до крапельки… Ніхто б нічого не знав, коли б дід став і вмер. Казалася б собі казка, та не про нас… Батько щоночі тихо молиться тільки йому відомому Богові… А сльози йому кап-кап… Таки, доктор… Не то, що я. Тільки й можу казки казати…

 

…накочується Різдво на буденні клопоти. І мушлі халуп зацвітають свіжими ялинковими трупиками, густо зацяцькованими мішурою скляних порожніх кульок. З кватирок несе смородом убієнних корів і свиней, індичок і курей. Магазини плюються натовпами останніх запізнілих дарувальників і навіть терпкий різдвяний мороз не гасить міського смороду.

Ми сидимо в чисто прибраному Домі, густо всіяна сіном долівка пашить силою трав і пізніх літніх злив. Повишивані ще в невідь які часи Обереги стоять супроти Тьми на вікнах і дверях, рятують наші душі, міцно обхопивши теплими кільцями шию й зап’ястки. У кутку зі старої виробленої ще прабабунею моєю макітри шелестить золото пшениці, посіяної в час вогню, аби в час води мати його силу й ім’я. Тихо теплиться воск і син ліпить із його холонучих крапель кумедних звіриків. Вони сидять уже вколо мисочок із фарбами, і біля миски з крашанками, і на підвіконні. Якийсь шарпкий заєць потяг кудись до вазону і тепер дряпається на високу гілку квіту. Син любить наділяти живою Силою свої вигадки і досхочу бавитися новоспеченими світами. Коли він надто заграється і дає їм вододіл Добра й Зла, мушу сваритися та змітати усе те жив’я в первісний хаос своїх снів…

Накочується Різдво. Я вже тисячу років святкувала його як усі нормальні люди – смертю дерев і забавками, столом, забитим смородом вбитого зела й тварі та безплідними любощами до несхочу. А нині, коли Чорне видиво здерло з очей полуду непорушності сущого, я …пишу писанки. Бо то будуть нові світи і я мушу встигнути до Різдва виписати їх точно й тонко, з нетрями й звірями, із зорями й пітьмою, аби в них міг вміститися вихор Живого Духу. Бо вже більше нікому. Бо я остання з роду Вед Пупорізкок. Немає в оцім світі вже жодної Баби. Скам’яніли, як сіль в оці цьому лютому світові, пішли йому за очі, змужилися та й тішаться бойнею нестихаючою… А я сиджу одним-одна, і плачу з ляку, і пишу тремтячою незрілою рукою Писаний Світовид, а Син мій ліпить твар земну і небесну…

І надходить ніч. І всім чути регіт і лемент міста. І нам чути холодне дихання Неминучого. Дитя моє втомлено доліплює останню велику Птаху з теплого воску, що був колись уже іншою Птахою під стелею іншого Дому. І їй під крила вішаємо писанки…  Вони сповнені порожнечі, обрамленої належними оберегами і в цьому Домі ні їм, ні нам ніщо не загрожує.

Чоловік мій, крізь тінь тіла якого нагло проступає су-тінь Ратая й Оратая, сідає край столу та крає до грудей ще не вистиглий Круг кораваю. Вода небесна і Земне зело злиті у нім воєдино силою вродженого Древом Вогню, впокореного Каменем. Під рукою Чоловіка мого Коло стає скибами та крихтами. Птах клює їх Синові з долонь і небо всівається зорями так любо, що мушу кинути і йому скибку. Вона місячно зблискує відлунням тепла нашого Кола й тоне в пітьмі. Холод і сутінь обступають Дім мій. Холод і Сутінь…

Завія змиває зі світу кольори та межі. Впившись до забуття, ідуть у Сни тисячі невхожих, лишаючи за собою чорні сліди марнот і зловір’я. Але Час скінчився і ніхто не вимовлятиме їхніх нечистот. Бо Час стає цівкою, ниткою над писанкою, пуповиною стає Час! І мені вже не відомо про їхній бруд і тлін. І нікому у цім світі не відомо, бо я остання з Вед-відунь…

Над пухлиною нового світу, що нагло рве стару плоть узвичаєного за тисячоліття буття, клекоче Пустка Незвіданого і ми мертво стоїмо, сплітаючись тілами в незрушиме Коло, аби й прогадом не зрушити тремкої рівноваги Буття.

Різдво! …і я, остання Баба-пупорізка з роду Вед, полоснула по тонкій цівці енерговоду, знову даючи добро апокаліпсису народження нового дня…

Ліхтар проти вікна золотим бубликом проти ночі… Фари колами по вікну… Ніч сочиться собі зорями… Кажу-кажу, а вже й на Світ стає…

Залишити коментар