Каїн

198

Вперше її
мобільний дзвонить о 6:32 ранку. Принаймні, саме такий час показує годинник,
коли різка поліфонічна мелодія вривається тобі у вуха, приникає в центр твого
мозку і влаштовує там вибух, ударна хвиля від якого виштовхує тебе з в’язкого
болота похмільного сну і виносить назад у реальність.

Голос у твоїй
голові каже: «Спи».

Голос каже:
«Виключи телефон, розбий його, викинь його з вікна».

Вона розплющує
очі лише після того, як ти підносиш мобільний мало не до самого її вуха, і
приймає дзвінок, навіть не подивившись, від кого він. Очевидно, знає і так. Ти
теж здогадуєшся.

– Алло, –
промовляє вона сонно, спокійно і м’яко.

З динаміка
телефону, притуленого до її вуха, до тебе долинає звук голосу, за первинними
статевими ознаками – чоловічого, за аудіальними характеристиками – істеричного,
зривистого, слабкого. Очевидно, вона впізнає у ньому щось дуже для себе рідне
зі знаком плюс. Ти теж – зі знаком мінус.

– Де ти? – питає
вона ще м’якше.

Ти – знову на
ліжку поруч із нею, достатньо близько, щоб розбирати слова. Дезорієнтований
голос у її слухавці тричі називає вулицю, тричі – неправильно, але цього
достатньо, щоб ти зрозумів, про яку вулицю йдеться. Це – твій район. Це – твоя
вулиця.

– Що ти там
робиш? – питає вона, і ти не вловлюєш в її словах сподіваної нотки
роздратування або принаймні хвилювання.

Голос у її
слухавці майже благає: «Я зайду за тобою… Заберу тебе, добре?».

Голос у твоїй
голові каже: «Ще чого!».

Він каже: «Зараз
ти зійдеш вниз і зробиш так, щоб його забрала швидка».

Вона скидає з
себе ковдру, накриваючи тебе одразу двома її шарами.

– Ти чого? –
питаєш. В цьому запитанні дійсно більше щирого здивування, аніж впертого
неприйняття.

– Ти ж чув, що я
йому сказала, – відказує вона, і відсутність в її тоні спокою і м’якості, яку
від неї щойно отримував інший, б’є тебе в груди тупим поштовхом, – Я через
півгодини маю бути вдома, він мене чекатиме.

Її погляд навіть
не ковзає у твій бік, він зайнятий хаотичним скануванням підлоги у пошуках
ліфчика. Ти хапаєш її за руку і тягнеш її увагу на себе. Подразнення від тупого
удару в груди розливається твоїм тілом і миттєво досягає голосових зв’язок,
через що вони видають більш голосний і роздратований звук, ніж тобі б хотілося.

– Навіщо ти на це
ведешся? Це ж шантаж, банальний емоційний шантаж! Ти нічого йому не
зобов’язана… Невже так і будеш кожного разу бігти до нього за першим покликом?!

Вона робить
легкий, майже непомітний рух, і її долоня ніжно стискає твою. Повертає до тебе
голову, і її зіниці опиняються прямо навпроти твоїх. Тихенько зітхає, але її
голос сповнений непохитного переконання.

– Зрозумій, йому
погано. Він так ревнує.

Відсутність бодай
одного слова про тебе в її відповіді відштовхує тебе назад. Ти забираєш руку і
тягнешся нею по сигарету. Вона одразу ж відвертається і починає збирати свої
речі з підлоги в сумочку.

– Він що, чоловік
тобі, чи що? В тебе – своє життя, нехай він живе своє, скільки він може за
тобою ще бігати? Поговори з ним нарешті нормально, поясни, блін, що в твоєму
житті можуть бути і інші люди… Ревнує він! Дорослий мужик, а поводить себе так,
ніби йому шість років! – кидаєш ти практично через плече, а коли прикурюєш і
робиш першу затяжку, додаєш, – І ти себе з ним так поводиш…

Жодного разу вона
не пробує тебе перебити. Набравши повні легені диму, ти завмираєш, затамовуєш
подих і уважно дивишся на неї, розраховуючи побачити хоч натяк на зміну її
наміру піти. Але вона невблаганно зводиться на ноги.

– Слухай, не
ускладнюй це все, дуже тебе прошу. Не треба, – каже вона врешті і прямує до
ванни.

Голос в твоїй
голові каже: «Не дай їй піти».

Голос каже:
«Прив’яжи її, закрий двері на ключ і викинь його, обніми її і ніколи-ніколи не
відпускай».

Вдруге її мобільний
дзвонить о 6:44. Ти рвучко підходиш до нього, хапаєш в долоню і відчуваєш, як з
кожною вібрацією він посилає хвилі струму через нервові закінчення твоїх
пальців, розхитує ще не налаштовані як слід струни твоєї душі, закручує вихор у
твоїх ще не очищених від вчорашнього алкоголю думках.

Ім’я, що блимає
на екрані, розрізає твою свідомість блискавкою злості. Поки хвилі з нервових
закінчень добираються до твого мозку, вони перетворюються на цунамі, готове
змести на своєму шляху усі раціональні конструкції.

Голос в твоїй
голові каже: «Збий».

Голос каже:
«Підніми слухавку і пошли його під три чорти».

Вона бере телефон
у праву руку. Ти тримаєш її за ліву, не відпускаючи від себе.

– Тримай себе в
руках, – шепоче вона тобі перш, ніж натиснути на кнопку прийому дзвінка, – Так,
сонце, що таке?

Слово «сонце»,
адресоване не тобі, а йому, засліплює твої очі. Своїм радіоактивним промінням
воно пропалює захисний шар твоїх лібертаріанських переконань і оголює вразливий
епітелій ревності. Раптовий опік змушує тебе мимоволі скривитися.

Задиханий,
загнаний голос з її мобільного каже: «Я так не можу… Скажи мені, який будинок,
я почекаю тебе внизу…». Вбираючи в себе все, що тільки здатне викликати в тебе
зневагу, голос каже: «Я не знаю, не знаю, не знаю… Я не можу чекати».

– Будинок номер
14. Стій там і чекай, – каже вона, навіть не вагаючись.

– Ти що, з розуму
зійшла? – видихаєш ти майже беззвучно, імітуючи мову одними лише вустами.

Голос в її
мобільному мало не схлипує: «Добре».

Голос у твоїй
голові каже: «Шикарно».

Він каже: «Поможи
їй зібратися, щоб ця маячня швидше скінчилася».

– Може, я чаю
йому знесу, поки ти збираєшся? І плед, щоб не мерз? Та чого вже там, давай хай
заходить сюди, погріється, хай почуває себе, як вдома, – випльовуєш ти згусток
розпачу і сарказму, який, немов рвотним рефлексом, підняло аж до самого твого
горла. 

 Вона бере з підлоги джинси і натягує їх на
себе. На її обличчі – мир без ознак внутрішнього конфлікту. В її голосі – майже
потойбічне всеприйняття. Твій плювок вона просто не помічає, він до неї навіть
не долітає.

– Я йому потрібна
зараз, тому я йду до нього. Це називається відповідальністю.

Ти намагаєшся
взяти емоції під контроль, гарячково запалюєш ще одну сигарету, запускаєш руку
собі в волосся, глибоко затягуєшся теплим димом, але вже надто пізно. Твій
розум – всього лише слабка людина, а твої почуття – розбурхана стихія, і твої
слова – стихійне лихо.

– Давай вже
називати речі своїми іменами. По-моєму, це називається безхарактерністю.
По-моєму, відповідаючи на його безхарактерність своєю, ти множиш її на два, на
чотири, на сто, на безкінечність… І виходить одна суцільна, безконечна,
безмежна, всепоглинаюча безхарактерність.

Вона не
відповідає. Бере зі столика гребінець і йде в коридор до дзеркала розчісувати
своє довге чорне волосся, тримаючи в зубах заколку. Кожен її рух – прощальний,
з кожною секундою вона віддаляється від тебе в часі і просторі. Всі твої спроби
спинити і наздогнати її приречені на невдачу.

– Як бути з тим,
що ти зараз потрібна мені? – питаєш, наближаючись до неї зі спини.

Її відображення в
дзеркалі кидає на тебе короткий погляд і виймає заколку з рота.

– Прояви
характер, – відказує рівно, без тіні злорадства.

Буревій образи
свистить у твоїх вухах і не дозволяє тобі прислухатись до цих слів. На твоєму
обличчі і в твоєму роті кисло.

– Ось і все, з
чим ти залишаєш мене у ранок, яким вщент руйнується прекрасна ніч? З порадою
«проявити характер»?

Вона
розвертається і простягає до тебе свої руки.

– Не перетворюй
мене на канат.

На мить в її
зіницях розверзаються дві величезні безодні смутку. Її долоні вже готові
зімкнутися в тебе за спиною.

Голос у твоїй
голові каже: «О ні, тільки не це».

Голос каже: «Чим
твій шантаж кращий від його? Ти робиш безхарактерність тривимірною».

Втретє її
мобільний дзвонить о 6:56. Обидві її руки, зупинені тобою за сантиметр до
обіймів, шарпаються, як прив’язаний до щогли Одіссей, почувши спів сирен.
Внутрішній порив турботи затуманює її погляд, як накинута на очі Геракла пелена
Ати. Потреба відповісти на дзвінок сповнює її тіло нелюдської сили, як божественний
дар Урана Гекату.

Ти – смертний, що
намагається протистояти напівбогу. Яків, що бореться з ангелом Господнім.

Голос в твоїй
голові каже: «Дурень».

Голос каже: «Якщо
нічого іншого зробити не можеш, то вже збийся, змирись, відійди. Відпусти».

Мобільний в її
руці ледь помітно тремтить. Її легені втягують повітря жадібніше, ніж звичайно.
Довге чорне волосся спадає вниз аж до самого ліктя і закриває від тебе її
профіль.

– Я вже виходжу,
– каже вона, нагинається і бере з підлоги сумочку.

Наступної миті вона
– знову біля тебе в коридорі. Поки вона взувається, ти чуєш, як з її телефону
вилітає капризне запитання: «Ну чого ти так довго?».

– Я за дві
хвилини буду біля тебе.

Свій плащ із
вішалки вона бере сама. Одягає його без твоєї допомоги, перекладаючи мобільний
з однієї руки в іншу, від одного вуха до іншого. Злість і розчарування
всередині тебе без залишку розчиняються в океані безсилля.

Голос в її
мобільному просить: «Будь ласка, не затримуйся більше».

Голос в твоїй
голові каже: «Попрощайся».

Він каже:  «Обніми її. Поцілуй в губи, в шию, в щоку, в
чоло, в руку, в ноги, куди завгодно».

Двері твоєї
квартири розчинені навстіж. Вона обертається вже за порогом.

– Все? – питаєш,
сам не знаючи, що маєш на увазі.

Вперше за увесь
ранок вона посміхається. Одними лише кутиками вуст, та все ж посміхається.

– Все буде добре.
Ти ж не маленький, справишся.

Ти не можеш
змусити себе усміхнутися у відповідь. В роті в тебе занадто гірко, в голові –
занадто важко.

– Він теж, між
іншим.

Кутики її вуст
опускаються, і вона відвертає своє обличчя від тебе. Її тіло робить рух в бік
сходів.

– Він – не
маленький і не великий. Він – мій син. Якби в тебе були діти, ти б це розумів.

Між вами – поріг
і півтора метра відстані, але водночас ви вже – на різних, безмежно далеких
одне від одного берегах.

– Для будь-якого
мужчини жінка, яку він любить, стає матір’ю, і він стає її сином. Інакше не
буває, – відказуєш з притиском, ніби намагаючись проштовхнути до неї ці слова
крізь усю відстань, яка вас розділяє.

Якщо вона й
почула тебе, то нічим цього не виказує. Вона рухається вниз. Старі дерев’яні
сходинки поскрипують під її ногами з кожним кроком все тихіше і тихіше. Потім
вони теж замовкають. Вона виходить в зону недосяжності.

Поки ти дивишся
їй услід, через відкриті двері до квартири входять тиша і порожнеча, і ти
одразу ж відчуваєш їхній безцеремонний поштовх в спину. Вони виганяють тебе
назовні.

Голос у твоїй
голові питає: «Син, кажеш?».

Голос каже: «Тоді
біжи привітай старшого брата, поки не пізно».

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!