Карате

93

В дитинстві я був фізично не слабкий, не сильний, –
середній, і відзначався надзвичайною мордобійною стурбованістю. Цю
стурбованість (разом із сексуальною) я проніс через всю свою юність, несу і зараз.
Думаю, що для мужчини це нормально – тільки не в таких дозах, як це охопило
мене в мої юнацькі роки.

 І все це почалося з
батька. В дитинстві він пошкодив ногу і накульгував, що не заважало йому бути
дружинником і брати участь у різних міліцейських бійках. Батько по-своєму
розумівся на мордобої і був досить-таки сильним і сміливим мужчиною. Про те,
щоб з мене ріс типовий єврейський хлопчик, не могло бути і мови.

 Коли мені було років
п’ять, батько навчив мене робити кидок з упором стопи в живіт – йому, напевно,
і не снилось, що я зможу виконувати його по-справжньому. Але в дітях живе
несподівана геніальність – я помітив, що однолітки буквально клюють на цей
кидок, навчився робити його прямо-таки віртуозно і … не роздумуючи, виробляв
у дитсадку щось неймовірне і жахливе. Пам’ятаю один дикий кидок, який я зробив
якомусь хлопчику – він перелетів через невеликий паркан і звалився спиною –
сподіваюсь, що це обійшлось для нього без наслідків. В дитсадку моя мордобійна
репутація була високою – завдяки кидку з упором стопи в живіт я з гордо
піднятою головою пройшов свої дитсадівські роки.

Але шкільні роки складалися не по-суперменськи. Я був
школярик невисокого зросту, підвищено тривожний і поступово почав мучитись
національним комплексом боягузливості Пізніше мені доводилось бачити єврейських
хлопців, які не вміли їздити на велосипеді – отож, у комплексів причини були.

В 60-і роки ніякого карате у нас, звичайно, не існувало –
тільки бокс, вільна і класична боротьба і самбо, ним я трохи і займався в
шкільні роки – ліниво і без особливого ентузіазму.

У середині 70-х весь мій рідний райцентр прийшов у рух –
почалась велика епоха карате. Звитяжність увійшла в усі серця, не один давав
собі клятву присвятити життя східним єдиноборствам, а східні єдиноборства ми розуміли
по-своєму.

Я знав хлопця, який набивав руку, заганяючи долонею цвях у
колоду. Інший демонстрував напрацьовану тренуваннями голову – трохи вище лоба у
нього була гуля розміром з добрий горіх, хлопець запросто розбивав головою одну
– дві цеглини.

 Часто звучав мужній
девіз «Краще дать і получить, чим не дать і не получить!». З’являлись герої,
які і без прийомів успішно бились проти п’ятьох-шістьох таких же ентузіастів.

Заводиш розмову зі своїм ровесником тих часів, – про дівчат,
про політику, а він мовчить, тримає руки в кишенях, тільки очі пильно слідкують
за кожним твоїм рухом і підозріло поблискують. Нарешті:

– Оце поки ти говорив, я міг тебе разів чотири вдарити!
(Звісно, дієслова в цьому реченні були інші, більш, скажімо,
художньо-експресивні).

Дух часу не обминув і старше покоління нашого Макондо – всі
подивились нові неймовірні фільми: «Пираты двадцатого века», «Месть и закон» і
тому подібну каратистську фантастику, і залишатись байдужим було важко.
Професійні каратисти у райцентрі не водились, але багато хто чудово розумівся у
мордобої – той служив у десанті, той займався боротьбою чи боксом – їх теж
охопив всепереможний ентузіазм. Пам’ятаю одного такого колишнього військового
розвідника, вже шістдесятирічного, який довго кріпився і не видавав себе, але
одного разу напідпитку не витримав – виваляв декількох міліціонерів, а коли
вони прийшли до нього додому – наче пташка вилетів у вікно, вибивши шибку
головою.

Я з приятелями також почав махати в ближньому сквері руками
і ногами. Моя тітка – одна з найрозумніших людей, яких я будь-коли знав,
побачивши, як ми пнемось, несподівано сказала :

 – Драться вы не
научитесь.

 – Почему?

 – У вас нет
жестокости.

Я надзвичайно образився.

Наставника з карате в райцентрі не було, і я почав шукати
його в Житомирі, де вже з’явились перші колумби східних єдиноборств. Довго
чекати сенсея мені не довелось. За всіма правилами містики невдовзі я побачив
палаючі загадковим вогнем очі наставника, і почув слова:

 – Как говорят на
Востоке: ”Если ученик готов, то долго ждать Учителя не придется!

Яскраво пам’ятаю спортзал і моє перше заняття. Сенсей
стоїть, оточений трьома чи чотирма учнями. Вони наносять йому удари, котрі він
з казковою легкістю відбиває.

 – Цуки! – наказує
сенсей і мені.

 – Куда?

 – В меня, – легким,
дитинним сміхом мудреця і дзен-буддиста сміється сенсей,– нанеси цуки в меня.

 Я обережно б’ю і
зразу ж підбиваю сенсею око.

 – Это что, блядь,
такое?! – реве сенсей.

 – Это… Вы же
сказали “цуки”?

 – Это цуки?! Это хер
знает что такое!

Сенсей прикладає до ока холодне лезо, дметься і мовчить. Я
остаточно впевнююсь, що нічого не розумію в карате.

Карате наших часів було дуже далеке від того всім відомого
карате, що поширене зараз і яке дозволяє більш-менш пристойно помахатись на
вулиці. Наше карате було внутрішньо безкінечним – воно давало володіння
гіпнозом і телекінезом, а на його високих рівнях з’являлась здатність
розчинятись у просторі. Воно робило безсилими і кулемети, бо при правильно
напруженому пресі від нього відскакували кулі. А що ви скажете стосовно вічної
юності і любові найпрекрасніших жінок? Що б ви заплатили за це? Ми готові були
пожертвувати всім.

Мій сенсей ніколи не займався спортом, був слабким фізично і
знання з карате отримав не з практики, а з книжок. Карате він майже не навчав,
при цьому брав божевільні гроші за бесіди – він був щасливим продавцем мрій. У
мене грошей не було, але я розраховувався з сенсеєм не слабо – дорогоцінним
камінням! Мій райцентр вважався «маленьким Уралом», у наших шахтарів завжди
водились у власних колекціях топази, берили та інші самоцвіти, які завжди
осідали і, допоки живе благословенна Україна, будуть осідати в затишних
домашніх шафах. Мені не склало великих труднощів підбити початкуючих каратистів
райцентру повитягати у татів і мамів вкрадені дорогоцінності і направити цей
сяючий струмок до сенсея – за це я привозив з Житомира безцінні теоретичні
рекомендації.

Сенсей брав топази і берили у великих кількостях,
захоплювався їхньою красою і чим більше брав, тим менше показував мені прийоми.
Зате залюбки вів зі мною бесіди – мене він вважав здібним містиком. Сам він
також був шукачем ірреального. Його погляди становили собою неймовірну суміш
старих і нових містичних концепцій з самобутнім мисленням міського чувака, який
твердо спирається на власний життєвий досвід.

Якось я розповів сенсею про те, як впадав у транс, але в
останній момент відчув страх і вийшов з неймовірно яскравого і незвичайного
стану.

 – Чуваки тебя пошлют
на … – сказав сенсей.

 – Какие чуваки?

– Которые тебя тянут.               

– ??

 -Понимаешь, там
(сенсей показав на небо ) есть контора. Понимаешь?! Кон-то-ра! Чуваки тебя
тянут, думают – вот неплохой чувак, способный. А ты что сделал? Ты засцал! И
они тебя просто пошлют – скажут – нахер нам нужен такой чувак.

Ніколи в житті я не чув такого дивовижного викладу містики,
який робив сенсей. Іноді мені здається, що де в чому він мав рацію. Нікому не
дано бути в цьому житті чимось більшим, ніж справжній хлопець. І Будда, і
Христос, і всі махатми разом узяті – всі вони просто справжні класні хлопці. І
мені не хотілося б, щоб вони послали всіх нас…

Іншим разом він сказав мені:

– Нахер я с тобой занимаюсь – у тебя свой эгрегор, у меня –
свой?

 – А что такое
эгрегор?

 – Это по типу как
энергетическое облако. Вот ты, к примеру, вступишь в коммунистическую партию –
тебя защищает партийный эгрегор – это сейчас очень мощный эгрегор. Если
работаешь в комсомоле – комсомольский эгрегор, послабее, но очень способный
эгрегор. Вот такое энергетическое облако… Занимаешься карате – поддерживает
эгрегор карате – он сейчас очень окреп, это древний эгрегор. Ты там пописываешь
какие-то стишки – они нахер никому не нужны, но тебя уже поддерживает эгрегор
стихов. Эгрегоры борются между собой – каждый хочет перетянуть тебя на свою
сторону.

 -Но почему вы не
показываете мне приемов?

 -А я откуда знаю,
какой у тебя эгрегор? Вот я тебе все это обясняю, а мне твой эгрегор за это
отвалит в лобешник!

Хоч як дивно, в ті часи я майже зовсім не займався карате –
я тільки медитував, точніше, висловлюючись українською мовою – марив. Марення
тривало декілька років. Власне кажучи, перенесений на наш ґрунт східний підхід
прагне перетворити на безперервні медитації-марення все життя. Чорт візьми
того, хто перший завіз цей ідіотизм на ні в чому не повинну Україну! В ті часи
я благополучно втратив будь-яку здатність думати. Уявляв себе кішкою, мавпою,
драконом і виробляв відповідний стиль. Це було нескладно. Варто себе уявити
будь-якою твариною, рослиною, або навіть річчю, як в тебе щось вселяється, і ти
починаєш стрибати, як мавпа, і коливатись, як білий лотос. Можна витворити
будь-який стиль – варто тільки огледіти кімнату – стиль парасольки, мухи,
комара, вентилятора, телеантени. А потім до цього всього зовсім неважко додати
ще трохи внутрішнього світу комара чи телеантени.

 В карате я залишався
декілька років – настільки довго, наскільки міг. Я чесно виконав перед ним свій
обов’язок – жив ним, дихав, але не займався.

Така взагалі доля багатьох медитацій і озарінь – після
казкових світів вас невдовзі чекає скромний повний нуль. Той, хто збирається в
потойбіччя, повинен добре подумати про те, чи чекають його зараз там.

Не можна так довго тренуватись і не попробувати хоч раз свої
можливості. Два чи три рази я бився. Одного разу підбив око високому
незграбному хлопцю. Потім – зв’язався з борцем – і тільки мої ноги блиснули у
повітрі! Це були мордобої-авантюри. Але є поєдинки, які можна порівняти з
визвольними війнами – вони справедливі і необхідні, і їх можна і потрібно
вигравати.

Один мордобій був для мене, як зараз люблять говорити, знаковим.

Містик, поет і до того ж єврей – надзвичайно погана суміш
для оволодіння робітничими спеціальностями. Я тоді працював на виробництві і
був, думаю, найгіршим робітником тієї шляхової дільниці за всі часи. Проте це
мене тоді не дуже хвилювало, бо я перебував у стані безперервних медитацій.
Люди копали, пиляли, вантажили, я був серед них, але нічого не бачив і не чув.
Іноді я посеред роботи кидав лопату і починав медитувати. Багато хто вже
справедливо постукував пальцем по лобі, особливу ж увагу мені приділяв огрядний
сорокарічний дядько, який мав шостий робочий розряд. Придивившись до мене, ця
проста людина приступила до знову ж таки простих і нехитрих садистських розваг.

Під’їжджає, приміром, підйомний кран, треба щось зачепити, а
я завжди не розберу що, де і куди.

– Куда здесь вставить крюк? – кричу я.

 – В сраку! – щасливо
сміється дядько і пробує тикнути мені гак у відповідне місце.

Частенько дядько ховав мій «тормозок», або ложку, іноді
зачиняв у каптьорці і цілодобово докладав про моє працелюбство начальству.

 Стою якось у своїй
шляховій дільниці і, як завжди, медитую. І раптом відчуваю, що хтось ззаду дуже
сильно ухопив мене за моє «чоловіче достоїнство». З натугою і страхом
повертаюсь назад – нікого! Незважаючи на біль, декілька миттєвостей стою
зачудований – є в світі казка! Розвертаюсь ще далі – в декількох метрах – мій
мучитель. В руках у нього довга пилка, а підчепив він мене ручкою, яку просунув
мені між ногами.

 Дядько регулярно
нарощував “шутки” і, врешті, справа дійшла до поєдинку. Фізично він був
сильніший за мене, вищий на зріст, важчий, але не мав, здається, майже ніякої
уяви про самооборону. Наші стосунки вирішились на дуже своєрідному килимі – на
скловаті – саме на неї дядько ні з того, ні з сього надумав повалити мене.

Хвилин зо три бригада з насолодою спостерігала за нашим
поєдинком. Я зчепився з дядьком з надзвичайною енергією і охотою, відчуваючи,
що так можна негайно розв’язати гордіїв вузол проблем. Вправність перемогла
силу – я зробив підсікання, дядько гепнувся на скловату, а я торжествуюче
осідлав його і покрив з ніг до голови єдино зрозумілою йому річчю – матюками.
Дядько був у куфайці і від скловати в нього постраждали лише ноги, але поєдинок
сильно підірвав його садистську впевненість і при найменших спробах повернути
старе я почав весело посилати подалі свого колись всемогутнього кривдника.

Це був один з найприємніших моментів у моєму житті. Що ж, –
власне для того мужчина й живе, щоб іноді здобувати такі прості, але незабутні
перемоги. Мордобій – річ серйозна, значно серйозніша для мужчини, ніж це
вважають жінки. І хоч я і займався карате, як шизофренік, але недарма! Хоча в
основному це все-таки було самбо!

Не часто, але й не рідко опинявся я в ситуаціях, близьких до
мордобою, і поступово помітив одну дивну особливість – хоч яка б ситуація
траплялась, мене не били. Це було приємно, але незрозуміло. З часом у мене
з’явилась з цього приводу певна гіпотеза. Сформувалась вона під час матчу
збірної України з Ізраїлем. Матч я дивився у згадуваної вже моєї дорогої тітки.
Так от, у досить таки жорстку за стилем збірну України звідкись вселилась
неправдоподібна м’якість і делікатність – українці боялись навіть торкнутись
ізраїльтян.

 – Такого футбола я
еще не видел, – сказав я тітці, яка дивилась матч разом зі мною. Что они бегают,
как балерины?

 – Они как будто
боятся, что от прикосновения израильтянин может рассыпаться.

– Что же это такое?

– Молодцы-украинцы.

 – Да уже хоть раз бы
кого-то подтолкнули…

 – Это будет уже
антисемитизм.

«Це в них пробудився сором за погроми минулих часів –
подумав я – тому не б’ють і мене!».

Найнеймовірніше, але мої абсолютно безумні і безрезультатні
заняття карате врешті-решт завершились свого роду непоганим результатом – я
винайшов, або, висловлюючись пишніше, “створив” свого роду інтуїтивну
гімнастику, якою займаюсь і нині. І свої нинішні медитації вважаю прикрасою
мого життя. Все на цьому світі переходить у свою протилежність і, можливо, зло
стає добром в безкінечному потоці перевтілень?  

Дивно, але і тепер, багато років по тому, я повністю зберіг
мордобійну стурбованість, а іноді в моїй душі, неначе сонна риба, починає
плескатись нова фантазія. По-моєму, зараз вона називається «айкідо».

Часом бачу сенсея – він торгує на Житньому ринку.                

 

 м. Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!