Капелюх Сікорського

275

Цього року виходить друком новий роман Володимира Даниленка «Капелюх
Сікорського» про життя авіаконструктора українського походження, який вперше в
світі налагодив серійний випуск гелікоптерів. Це роман про кохання юного Ігоря
Сікорського та Кароліни Гулій, почуття до якої він проніс через усе життя, про
витікання одержимих людей з України, малоросійські комплекси та успішних
українців, які віддали свій талант чужим країнам.

Подаємо уривок з ненадруковано роману відомого українського письменника. 

 

Вони зібрали людей і створили компанію з гучною назвою «Сікорський
Аероінжиніринг Корпорейшн», у якій Ігор Сікорський став президентом. У касі
компанії було всього 800 доларів. Акції зробили невеликі, по десять доларів.
Від акціонерів не приховували, що ризик від провалу високий, та кількість
акціонерів росла. Це були прості люди – робітники, інженери, емігранти.
Авіаційним заводом компанії стала запущена ферма в містечку Рузвельтфілд на
острові Лонг Айленд. Через чотири роки викладання в школі та читання лекцій
Сікорський повернувся в авіацію. Конструкторське бюро було розташоване в
курнику, літак будували під дірявим накриттям. Розраховували, що до настання
осінніх дощів закінчать його збирати.

Вже тільки те, що група людей з курника на Лонг Айленді кинула виклик
авіаційним компаніям із капіталом, персоналом і налагодженим конвеєром
виробництва повітряних машин, було божевіллям. Хто працював на Лонг Айленді,
отримував невелику заробітню плату, якої ледь вистачало на прожиття. У Росії чи
Франції він сподівався на підтримку царя, держави, чиновників, а тут була
Америка, і доводилось розраховувати тільки на власні сили. Він купив мотоцикла
і щодня їздив за п’ятдесят миль до Нью-Йорка, але дорога займала багато часу, і
він переселився на Лонг Айленд.

Незабаром з Києва приїхали сестри Ольга й Олена з дітьми і привезли його
доньку Таню.

– Знаєш, хто це? – показала на нього Ольга.

– Дядько, – потупилась дівчинка.

– Це не дядько. Це твій тато,  –
підштовхнула її до Ігоря. – Ну, йди. Привітайся.

Вона опустила голову й мовчала.

– Ти не хочеш побачити свого батька?

– Мама казала, що тато від нас поїхав, бо нас не любив, – сказала дівчинка.

– Неправда, – підхопив її на руки Ігор, – я тебе завжди буду любити, навіть
коли станеш дорослою і будеш мати своїх дітей.

Вона принишкла на його руках і злякано розглядала готельний номер.

– Ми стільки всього пережили, – розпаковувала речі сестра Олена. – Київ
переходив із рук у руки. Центральна Рада, гетьман  Скоропадський, Директорія, більшовики.
Увірвалося військо Муравйова і відстрілювало людей, як гицлі собак. Страшно
було вийти на вулицю, бо вийдеш, а не знаєш, чи вже повернешся.  

– А тут ще внадилися комісари, – розповіла Ольга. – Прийшли до батька. «Де
він? – питають. – Ми прийшли його за­арештувати». «Заарештовуйте. Он, – кажу, –
лежить», – і показую. А батько – в труні. Порипіли вони своїми шкірянками.
Здоровий такий із широкими вилицями і московським акцентом приклав руку батьку
до лоба, перевірив, чи живий, вилаявся і каже: «Якби він тут не лежав, то вже б
сидів». Сердито грюкнули дверима й пішли.

– А як ви сюди добрались?

– Оформили поїздку через Червоний Хрест для побачення з братом, – сказала
Олена. – Пливли з Риги. Спочатку думали, що Україна відірветься від Росії, як
Польща чи Фінляндія, але більшовики зубами вчепились. Мабуть, надовго.

– Так що вертатись нема куди, – пересунула сумку Ольга. 

Все більше літак набував форми двомоторного біплана. Подивитися на нього
сходилися всі, хто приїжджав на вихідні відпочивати на узбережжі океану. Це
було доброю рекламою, що збільшувала кількість акціонерів. Запчастини до літака
добували на звалищі. Для конструкції йшло все: металеві куточки від старих
ліжок, ресори і бампери автомобілів. До осені літак був майже наполовину
зібраний. Але настав холод, пішли дощі, закінчилися гроші, і Сікорський не міг
виплатити навіть невелику зарплату своїм працівникам. У скрутний для компанії
час сестра Ольга знову порадила звернутися до Осипа Цибульського.

До Гринвіч-Вілліджу він прибув увечері, знайшов знайомий будинок із
крамничкою і натиснув дзвінок. Цибульський зустрів його радісним вигуком:

– Мусіли зауважити, пане Сікорський, що мій дзвінок у дверях звучить, як
кобзарська капеля. Прошу, натисніть ще раз.

Він натиснув на кнопку дзвінка, що задзвенів,  наче передзвін бандур.

– Проходьте, сідайте до столу, бо в ногах нема жадної правди. Любо, –
гукнув на кухню, – приготуй нам вечерю.

– Я до вас ось у якій справі, пане Цибульський, – делікатно підбирав слова
Сікорський. – Я завершую будівництво літака. Справа вигідна. Але мені не
вистачає кілька тисяч долярів. Моя сестра Ольга, яка недавно переїхала з
родичами до Америки, зважаючи на ваші зв’язки з українською діаспорою, порадила
звернутись до вас за допомогою.

Цибульський споважнів і закурив сигару.

– Видите, пане Сікорський, у мене є давній приятель Богдан Питель з
екзекутивного комітету Українського Народного Союзу. Колись ми зазнайомилися в
українському клюбі, де не раз пили віскі і змагалися з ним у стук-пук. Так от,
– пустив з рота дим пан Осип, – ця поважна фундація існує не лише для
поліпшення власного матеріяльного життя, а й для допомоги тим, хто сеї помочі
потребує.

Дружина Цибульського подала на стіл холодець з хроном і паруючу варену
картоплю. Господар розлив у келишки віскі.

– Пийте віскі, пане Сікорський, їжте студинець зі свинячих вух, це помічна
страва для підтримки слуху і мужеської сили.

Вони випили і почали вечеряти.

– Любо, ходи сядь коло нас, – гукнув Осип Цибульський. – Де ти ходиш?

Але пані Цибульська пригубила віскі й зникла на кухні. 

– Знаєте, пане Сікорський, мені в Америці вистачає всього, – розлив віскі
Цибульський, – бракує лише кумкання наших жаб. Закусюйте, картопля холоне. Один
писюнковий злодій, а по-простому – ґвалтівник, який приїхав до Америки з
Лизогубової Слободи, і тут вступав у близькі взаємини з жінками, не питаючи на
те їхнього дозволу, попався на тому, що навесні сидів біля озера і замріяно
слухав жаб’ячу капелю. А його знимки вже були на руках у кожного стейтового
шерифа. Отак і злапали його поліцейські коло озера в парку. Але маємо з вами
відходити до сну, бо вранці їдемо в Джерсі-Сіті до Українського Народного
Союзу, – докурив сигару Осип Цибульський, – бо ви не є ошуканець чи лайдак,
пане Сікорський, і мене поб’є грець апоплектичний, якщо я не зазнайомлю вас із
паном Пителем.

Вранці вони поснідали і виїхали до Джерсі-Сіті. Богдан Питель виявився
букатим чоловіком із червоним розпухлим вухом.

– Не зважайте на моє вухо, – сказав Питель, – бо то єден довговольосий
бльондин під час нашого зібрання сидів у першім ряді і лускав оріхи, коли всі
співали «Ще не вмерла Україна». Він встав аж тоді, як зачув мій кулак на
голові. Я витяг його за чуприну із залі, але він дуже брикався і вкусив за ухо.

– А Семен Ядловський у себе? – поцікавився Осип Цибульський. – Маємо до
нього нагальну справу. Це – пан Сікорський, летун і майстер компонування
аероплянів. Йому потрібна фінансова поміч для завершення літака з великим
сальоном. 

– А кіко треба грошей? – запитав Богдан Питель.

– Пару тисяч долярів, – відповів Цибульський.

– За стіко його шляк трафить, – надувся Питель. – Маю вражіння, що піймаєте
облизня. А для чого буде служити ваша летунська машина, пане Сікорський? Для
війни чи цивільних оборудок?

– Може, для цивільних, а може, для війни.

– Війна, як карти – комусь підкине щастя, а в когось – забере, – відповів
Богдан Питель. – Шанобливе ставлення до мого давнього приятеля Осипа
Цибульського змушує мене звести вас із паном Ядловським, але як будете питати,
він так туманно буде одповідати, що всі консули й дипльоматичні представителі
Европи й Америки од заздрощів будуть гризти собі лікті.

– Але що тут гадати? – вигукнув Осип Цибульський. – Рушаймо вже.

– Ми зайдем гусаком до вестибулю, а затим – до його офісу. Я зачну
заговорювати зуби, а ви, пане Сікорський, відразу кажіть усьо, як є, та прецінь
вимагайте прямої відповіді, – порадив Богдан Питель, – бо як тіки заговорить,
то вже не спиним і, тим більш, не зрозумієм, що він мав на думці.

Вони зайшли в будинок з вивіскою «Український Народний Союз». Першим ішов
Богдан Питель, за ним Осип Цибульський, а завершував процесію Ігор Сікорський.

– Знаючи вашу зайнятість, ми до вас на хвилю, пане Ядловський, – прошу
зазнайомитися. Це – мій приятель із Нью-Йорка Осип Цибульсикий, а це – летун і
майстер компонування аероплянів Ігор Сікорський, – сказав Богдан Питель. 

Семен Ядловський люб’язно потиснув їм руки і напружився, ніби чекав якоїсь
халепи.

– Пане Ядловський, пан Сікорський завершує великого аеропляна, який буде
мати значіння для розбудови американської повітряної фльоти, і хоче просити вас
о помочі, – відразу підвів до теми Питель і штурхнув під столом
Сікорського. 

– Я будую літака, який може покласти початок великої транспортної авіації в
Америці, – почав Сікорський, – але для його завершення не вистачає грошей, тому
хочу попросити у вас позику на його добудову. 

Ядловський завовтузився і закректав.

– Український Народний Союз дбає про згуртування нашого наріду в Америці й
приділяє велике значіння фінансовій помочі в разі нагальної на то потреби,
як-от: весіллє, похорони та ріжні імпрези, – здалеку почав він. – Незважаючи на
всі проблеми на нашому тернистому шляху та гістеричний регіт запроданців, ми
керуємо з-за цього бюрка з численними шухлядами, – радісно поплескав по столу,
– попри брак єдности й любови серед нашої людности.  

– Пане Ядловський, чи міг би я вас просити про позику в кілька тисяч
долярів? Скажімо, три-чотири тисячі? – запитав Сікорський. 

Семен Ядловський замовк, ніби збився з думки, але оговтався і продовжив:

– Коли в Клівленді міський комишипер здоровля примушує всі особи, що живуть
у зараженому віспою окрузі, нащепитися проти сеї недуги, баварська влада
вносить закон, за яким засудженим на смерть будуть по давньому звичаю
відрубувати голови.

Сікорський зачекав, доки він зробить невелику паузу, щоб вдихнути повітря,
і вклинивсь у розмову:

– Зрозумійте мене правильно. Я вам ці гроші поверну і заплачу відсотки.
Вважайте, що я їх у вас позичаю.

– Славний бувший німецький адмірал фон Тірпіц оголосив у ґазеті, що має до
винайму вмебльовані кімнати, – поважно повідомив пан Ядловський. – І це є
наслідок зубожіння у Німеччині навіть найвидатніших осіб.

Сікорський знову дочекався, доки той переведе подих і запитав:

– То чи могли б ми домовитися з вами про кредит або якусь технічну справу,
яку я міг би зробити для Українського Народного Союзу?

– От ви питаєте за працю, – люб’язно посміхнувся Ядловський. – А в стейті
Коннектикуті недавно трапився такий випадок. До одного хлопа приступив
незнайомий і обіцяв йому добру роботу. Завів єго після на недалекий цвинтар і
наказав копати гріб, зауваживши, що це буде його гріб. Хлоп побачив, що має
справу з драбугою і став копати землю. Та коли трапилась підходяча хвиля,
вдарив незнайомця лопатов по голові так, що сей безпритомно упав. Затим пішов до
поліції і розказав, що сталося. Ті прийшли на цвинтар. – І що? – аж підскочив
пан Ядловський. – А застали там тіко блюзку напасника. А в блюзці найшла
матрикули, що се був божевільний, який втік із стейтового дому для божевільних
вже довший час тому. За ним і тепер пошукують у тій околиці.

– Але ж кредит. Як же кредит? – захвилювався Сікорський.

– Як публічний нотар, я можу асекурувати від вогню ваші доми, меблі,
автомобілі, – люб’язно посміхнувся Семен Ядловський і несподівано закінчив. – У
кожній українській родині Америки має бути «Свобода». Передплачуйте ґазету
«Свобода» по сім долярів на рік і гумористичний журнал «Бузьок» – сімдесят
п’ять центів із пересилкою. 

Прощалися вони, як щирі приятелі. Пан Ядловський обняв на прощання
Сікорського і розчулено сказав:

– Був радий з вами зазнайомитися, пане Сікорський. Бажаю вам доброго
здоровля. Заходьте ще!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!