Помер гетьман року 1709-го, жовтня 2-го дня.
Генеральний писар Війська Запорозького вийшов на ганок, став і сказав:
– Товариство, ясновельможний пан гетьман України…
Далі не треба було говорити.
І так усі все зрозуміли …
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І відразу з бендерської фортеці вдарили сальви.
А потому ще шарпала душу ліра:
Хвалилися запорожці: Полтаву дістанем:
Ще Полтави не дістали, а вже швед іздався.
На бідную голівоньку кошовий зостався.
Ой умерла кошового старенькая мати,
Ой нікому кошовому порадоньки дати.
А Гордієнкові і справді нікому порадоньки дати.
Мати давненько померла, а батько з морського походу не вернувся.
Де жінка – не відає.
Де син – не знає.
– Все. Якраз пора у Верхній Солтів, його цікавило: хто насправді покоїться в цьому селі? Всі, кого він чув, кажуть, що там – його син. Отже в дорогу! – мовив кошовий.
Колись він уже тут був. Село на високому правому березі Сіверського Дінця. Місцина – гарна. Навіть дуже. За річкою – розлогі луги, а далі – ліс дубовий і сосновий. Вище за течією – село Рубіжне. То справді рубіж по річці. На протилежному березі – колись уже була земля хазарів. Вони тут жили і нападали на наших предків, заки князь Святослав Хоробрий не витурив їх ізвідси.
А хто тут тільки не був!
Поки не прийшли ті, котрі, як видно, збираються довго тут бути.
Але не про це зараз.
Він стояв біля піщаного горбка. Власне, чи то було саме те місце, задля чого він тут об’явився – хто його знає. Якась молодиця ткнула серпом у цьому напрямку і побігла буцімто трави нарізати, а радше, втекти з цього місця, бо як хто донесе – клопоту не оберешся.
Кінь за повід шарпає, бо спекотно і ґедзі. Прив’язав його до дерева, а сам пішов туди, куди молодиця підказала.
Якщо згадувати, то у вісімнадцять років Василь уже брав участь в облозі турецького форту Озів. Справно тоді козаки, вивівши з ладу турецький флот, допомогли москалям. Сподівалися отримати свої землі та свої вольності, а московський цар на віддяку за Озів наказав збудувати навпроти Чортомлицької Січі Кам’яний Затон, чим викликав страшне обурення, бо таки тісно наступив тією фортецю на мозоль запорожцям.
Прикро згадувати, що син нібито за наказом гетьмана придушував повстання Булавіна, до речі, знайомого йому, батькові. Тоді він, батько, послав два загони під проводом Безпалого та Драного на допомогу донському ватажкові, а син був на іншому березі Торця і рубав не лишень донців, а й тих, яких послав батько з двома запорозькими отаманами.
За цю битву гетьман підвищив його, двадцятирічного, в курінні отамани.
І все це відбувалося, по суті, незадовго до Полтави.
Чи міг гетьман так примітивно мислити, щоб нищити своїх людей якраз напередодні злуки зі шведами? Адже у нього і так вояків було, як кіт наплакав.
Якщо затіяв змагання з таким небезпечним ворогом, то ці ж люди так знадобилися б.
Не міг зрозуміти Мазепи, одначе й важко було пробачити синові, який, виходить, ще тоді був близький до гетьмана, котрий – кому не відомо? – вірою і зброєю служив московському деспотові.
Виглядало так, що ми стояли по різні боки не лишень Торця.
І тут до нього підійшов чоловік.
– Здоров, Петре! – привітався.
Оглянувся – старенький дідок.
– Не впізнаєш?
– Що ні, то ні.
– Забув, як по Самарі разом гуляли? – запитав дідок.
Не хотів перечити, тому сказав:
– Або ж ми там раз гуляли.
– А як Кам’яний Затон брали, пам’ятаєш?
– І біля Кам’яного Затону довелося не раз бути.
– Ото ж то. Та все марне.
– Та й чого марне? – не стримався.
– А що ми здобули? Чого не віддали, то од нас забрали.
– Забрали …
– А чому так? При Сіркові ми якісь не такі були.
– Інші часи були, діду.
– А хто ті часи для нас робить?..
Не відав, що на те сказати.
– Чому мовчиш?.. Не знаєш?..
Далі мовчить.
– То я тобі скажу, – і дідок кивнув головою на піщаний горбок. – Отам лежить той, хто вірою і правдою служив государеві…
– Государеві? – здивувався, хоча і сам знав про це..
– Государеві. А що тут давнього? Зараз такий час, що всі служать государеві…
– Всі?
– А ти хіба ні?
Розумів, що дід його з кимось сплутав. «І то добре», – подумав.
– Мовчиш? А я тобі скажу, що тепер тілько єдні запорожці цареві не служать.
Не відав, що на те сказати.
– Але їх уже майже нема.
– Та й чому таке кажете?
– Кого під Полтавою не побили, то на Перевалочній втопили.
– Та не всіх же.
– А хто зостався (кажуть, кільканадцять чоловік), тих турки в ясир забрали.
Щось хотів сказати, але…
– А Мазепу, кажуть, москалі в клітці по Московії возять.
Ця інформація його зовсім не цікавила, він заради іншого сюди приперся.
– Скажіть мені, діду, а отой, що лежить отут, – показав на піщаний горбок, – хто він?
– Кажуть, теж отаман.
– А чого теж?
– Бо його батько теж отаманом був. Тільки кошовим.
– А як його батька звати?
– Кого?
– Та отого, що під піском.
– Василем звали.
– А хвамілія?
– Гордієнко.
Якщо відверто, то кошовий уже почав прикидатися дурником:
– А кошового, як звати?
– Як звати? А хіба ти не знаєш, як Костя Гордієнка звати? – на хвильку замовк, подумав: – А може, вже якось по-іншому. Хто їх там розбере, коли вони прізвиська міняють…
У тому то й справа, бо він тільки тепер переконався, що тут, якщо лежить, то … Того, що тут, під тим піщаним горбочком, – справжнє прізвище звучить, як його козацька кличка. Але він зараз про інше:
– А оцього, що під піском, кажуть, убили…
– Його після Батурина заарештували, але через тиждень відпустили, і він ще через тиждень помер.
– Помер?
– Певне, мучили дуже. Все повідбивали і він… – А згодом: – Шкода хлопця, такий славний, такий роботящий і спокійний був. От тільки не туди пішов і не догодив їм.
– Та й чого? – настирливо допитувався, бо про цього курінного отамана Гордієнка він і справді нічого не знав.
– Бо його батько Україні вірою і правдою служив.
– А хто його батько?
– Кажуть, священник із Хорола.
Довго мовчав, заки сказав:
– То хай би батька…
– А до Василя вже після Полтави приїхали, з могили викопали, голову відрубали та ще й он на тій маслині за ребро тулуб повісили.
– Відкопали?
– Відкопали.
– І повісили?
– І повісили.
– Та й завіщо? – не витримав і запитав.
– Мабуть, хтось доказав, чий він син.
– І чий?
– А той священник, кажуть, добре з Мазепою знався…
Кошовий тяжко впав на коліна.
Так тяжко, що, здавалося, вгруз по пояс у пісок.
Ще довго стояв би отак, але голосно фиркнув кінь.
– Пора, – сказав і піднявся з колін.
У соснячку кошового чекали побратими, котрі супроводжували його сюди, до Верхнього Солтіва.
Довго їхали мовчки.
Вже й Донець минули.
Ніхто нікого ні про що не питав.
Чекали, що кошовий скаже, а він мовчав…
Нарешті таки обізвався:
– Не мій то син, хоч він і Гордієнко…Та врешті-решт саме й тому не мій, бо Гордієнко. Мій мусив би писатися по-іншому.
А коли на якусь гору виїхали, то сказав:
– А втім, я не маю права від нього відсахнутися… – і пришпорив коня.
Коли ж на овиді показалася хмара – всі, без сумніву, зрозуміли, що це кіннота, яка здійняла копитами куряву.
Не трудно було здогадатися, чия то в цих краях кіннота.
Запорожці одразу прикинули свої сили: сімнадцять чоловік супроти щонайменше сотні – явно замало. А ризикувати нема заради чого.
І тут же пустили галопом коней побіля Сіверського Дінця, межи високу тирсу, а далі – поміж скіфські могили в добре їм знайомі байраки Дикого Поля.
Такого і придумати годі.
Заскочили в байрак – а тут шведи.
Справжні шведи.
Як під Полтавою.
Вихопили шаблі, але почекай: ми ж супроти шведів не воюємо.
– Чи, може, вже воюємо, отамане?
– А дідько його знає. Так за ними й наших видно! Ви тільки пригляньтеся!
– А й справді!
– Е-ге-гей! Почекайте, а ви хто такі будете? – загукали козаки.
– А ви?
– Ми – запорожці!
– І ми – запорожці!
– То якого дідька ти, Богуше, ховаєшся за чужу спину?
– А якого ти, Макляче, тут опинився?
– Мосць пане отамане…
Шаблі в піхви – і нумо назустріч одні одним.
А вже, як зустрілися:
– Так тебе, Якиме, на шибениці бачили! Та ще й на плоту посеред Дніпра!
– І я тебе бачив!
– Було таке! – не перечить Богуш.
– Ти диви!
– Та і як воно так? Це якось не по-нашинському!
– Як бачиш, воскрес!
– Виходить, не тільки Христос може воскреснути!
– Не богохуль!
– І дякувати Богу! Ми вже тебе і під Перевалочною поховали. Казали, що ти кинувся у Дніпро.
– Кинувся.
– І що?
– І поплив на острів. Там такий острів, а точніше, острівець є. Ми там Січ заснували.
– А бодай ти здоров був!– і кошовий отаман Війська Запорозького загортає в обійми курінного отамана Війська Запорозького Низового.
А коли наобіймалися, то кошовий:
– А що це за хлопці?
– То – альбедільці. Чув про таких?
– То ті, що в Переволочній щось там Окаянному викинули?
– Вони.
– Ми з ними разом добиваємося зараз до своїх. Ти, певне, підкажеш нам дорогу?
– Та вже ж! Але про це пізніше… Шлях не короткий – для розмов вистачить часу…