“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
«СЬОЙКА»
Чоловік, якого позаочі прозивали «Сьойка», навідувався до нашої хати завжди акуратно поголений. Його фірмовим знаком (окрасою) була «мушка» над верхньою губою. Він запам’ятався мені як прекрасний оповідач. Саме від нього я почув розповідь про відомих художніх персонажів з західноєвропейського середньовічного епосу – Трістана та Ізольду, що спонукало мене позичити у бібліотеці книгу і прочитати її цілком (йдеться про «Роман про Трістана та Ізольду» Жозефа Бедьє у перекладі з французької Максима Рильського, виданий в Києві у 1957 році). Я й нині пам’ятаю його слова про те, як Трістан «кидав трісочки у воду», і те, як він помахом руки ілюстрував те. Я не полінувався, і сьогодні, 9.11. 2020 р., коли пишу на комп’ютері, знайшов у інтернеті роман і фрагмент, про який йдеться. Він у розділі 6. Велика сосна. Цитую: «Отож щовечора Трістан, як порадила йому Бранжієна, штучно краяв шматочки кори та дрібний хмиз. Він перескакував через гострий частокіл, прямував під сосну і кидав там трісочки у воду. Легкі, як шумовиння, вони пливли гойдаючись за течією, і королева Ізольда в жіночих покоях стежила, коли вони з’являться. Тоді – якщо того вечора щастило Бранжієні одвести короля та лукавих вельмож – королева йшла до свого милого». Позаочі Сьойку прозивали «брехачем» мабуть тому, що історії, які він розказував, багатьом, через власну необізнаність здавались неправдоподібними. Але послухати оповідача приходили і його ровесники, і ми, бахурі. Поважні дядьки (у галицькій традиції «вуйки»), серед них Степан Пендзей (Штефан), якого через виражене пахове припуклення прозивали «килавий») на вихідний (по неділях) збиралися біля клубу, усідались на колоду і «гнули» хто про що. Особливо цікаво було як розповідав Сьойка. Окремі фрагменти його розповідей закарбувались у пам’яті. Один із них відтворив у телефонній розмові 5.11. 2020 р. друг і товариш Іван Тераз. Він згадав, що, розповідаючи на одній із посиденьок якусь казку, «брехач» допустив, на його дитячий розсуд, нестиковку в, так би мовити, викладі матеріалу, прорікши «Кіт на дуба, пес за ним…». Його слова викликали невгамовний регіт слухачів. Малий Івасьо зразу зметикував, що тут щось не так і, засумнівавшись оповідці, заперечив: на дуба пес ніяк не може видряпатися. На що почув глибокодумне і вагоме роз`яснення: «Справа в тім, синку, що дуб був лежачий, його напередодні зрізали». Основна мораль цієї бувальщини у її щирості. Помер «Сьойка» нагло в лісі, збираючи гриби.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЦИГАНИ В СЕЛІ
Цигани, цигани, лякливо проносилося поміж дітьми, стали табором на Вигоні. Вони крадуть кури, іншу живність з подвір’їв, можуть викрасти і малих дітей. «Сидіть вдома, не бігайте вулицями», вимагали батьки. Скільки часу вони «гостювали» у селі – не знаю. Казали, що дехто з чоловіків найнявся до колгоспу і, як вправний коваль, майстрував у кузні, а жінки ходили селом, пропонуючи погадати, і при нагоді могли щось та поцупити з хати. Мені кортіло подивитись на них. З певним острахом я вийшов Ковалевою горою на дорогу за Хрестом, поставленим на честь ліквідації у 1848 р. панщини, перебрався через бережок і опинився на площадці (там згодом побудували будинок, в якому якийсь час розміщався дитячий садок. Цей будинок стоїть і зараз), де вони стали табором. Горів вогонь, сизий димок від якого розносився округою. Пахло смаженим. Середніх років вусатий циган у капелюсі порався біля багаття, мабуть, готуючи якусь їжу. Бігали циганчата, здіймаючи лемент на незрозумілій мові. Стараючись не привертати їхньої уваги, я трохи постояв неподалік і подався геть, подалі від, як мені здавалось, біди. У своїй хаті я розказав, де був, батькам, які з тривогою чекали на мене – було це у надвечір’ї. Закінчивши роботи в колгоспі, цигани подалися з села. Казали люди з відтінком певної образи, що циганам заплатили набагато більше того, що їм платили за працю в колгоспі («платили» в той час переважно натурою – зерном). Це було моє перше знайомство з людьми не такої як у селі зовнішності (смуглого кольору шкіри), які не так як у нас одягалися. Запам’ятався одяг циганок: довгі різнобарвні спідниці, прикраси на шиї і зап’ястях рук. Більше цигани у селі табором не ставали, появлялися по одній чи дві трохи старші або зовсім юні циганки, які при зустрічі на вулиці (від них зазвичай сахалися перехожі) заклинали «Дай руку, погадаю». Без тіні сум’яття (ніби так і треба) безцеремонно заходили у хати, оглядаючи що у них є, мало не насилу брали руку і, проводячи пальцем по лініях долоні, передрікали майбутнє. Дехто, особливо молоді дівчата, схильні до марнославства, легко піддавалися спокусі дізнатися про своє щастя і, кинувши якісь гроші циганці, з легким щемом у серці прислухались до слів провидиці. Нерідко можна було чути від деяких із них, як у відомій пісні: «Мені циганка говорила, мені циганка казала…». Інколи після відвідування циганок господиня через деякий час виявляла пропажу чогось з хатнього, яке повернути, однак, не вдавалося – за непроханими гостями слід простиг, ніби їх і не було.
Іван ПЕНДЗЕЙ,
кандидат історичних наук, доцент
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.