Іван Яцканин (Словаччина). «У фатальному коловороті»

“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023

 

 

Не знаю, чому саме, але так мені здається, що все наше життя – одні лише прощання і повернення, втечі й покірне човгання бродячих черевиків до рідних місць. Хочете заперечити – нічого не вийде, я себе знаю, все одно буду човгати. Чи мене хтось зупиняє? Ні, але все-таки якось настирливо суну вам під ніс свою думку. Врешті-решт, кожному все одно не скажеш: «Перепрошую, але я не про вас». До речі, у мене й нема бажання перед кимось виправдовуватись. Маю свій досвід, а цього інколи справді вистачає! Тож, будь ласка, не перебивайте! Я вже чую: «Ну, і вдача в нього! Не перебивайте!»

Щоб зупинитись, можливо, слід повернутись до певних місць, які з оцими міркуваннями пов’язані, й надати простір фантазії, знову блукаючи знайомими місцями, блукаючи так довго, аж поки не забудеш про ще недавню дорогу. Та що буде, коли протверезієш на зовсім незнайомому місці, де навіть не буде кого запитати, де саме ти опинився? Широке поле, навкруг нього стіною стоїть смерековий ліс.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Коли літо вступає у гори, насамперед розпалює скелі, від яких шириться дух тепла – це і є дух літа. А осінь приходить, наче злодій – швидко, та швидко й зникає. Подує північний вітер, і небо вже нагадує суцільне полотно з синього шовку. Повітря прозоре-прозоре, а люди вже й забули про ранкові молочні тумани. Отаке диво застає після однієї коричневої ночі. У цих краях завжди після вже холодного осіннього дощу по по небу розіллється коричнева ніч. Ідилія? Ого, ні! Коли людина повертається до самої себе, повинна це робити так, щоб звільнилась від скутості, щоб у цьому її справді ніхто не обмежував. Ми часто, дуже часто, і навіть довго, говоримо про перші моменти наших взаємин. Може, десь на початку, було й цікаво пригадувати окремі деталі, подробиці, усмішки і гримаси, полохливість і обережність. Пізніше деталі повільно зникали, на них лягала тінь нових ситуацій, нового досвіду. Ще пізніше їх було ще менше. Все очищувалось, як золотошукач очищує жовтенькі зернятка від зайвого піску та глини. Любов же – не прості муки людини. Вони приховані завісою чогось таємного.

Десь над ранком до мене завітав сон. А сон для мене – завжди рідкісне явище. Тут же – ще й кольоровий. Вже давно не являвся. І що я бачу? У саду на гілочках слив, на отих скромних, бідних, сором’язливих вітах почало цвісти різнокольорове листя завбільшки з людську долоню. Листя настільки вигравало кольорами, що аж огидно було на усі ці листочки дивитись. Звідки взялося оте листя? Оті кольори?

Такий сон. Треба готуватися в дорогу. Автобус. Хвилини, які ще не заполонили душу смутком. На обличчях супутників ще залишки сну, що помаленьку зникають, і чутно ненав’язливий діалог:

– Куди?

– У місто.

– З міста у місто?

– Ага.

І жодного словечка більше. Хтось ще раз важко зітхне, що сусід аж насторожиться, подивиться у той бік, і знову все принишкне, замовкши

Вони сиділи проти мене і пильно придивлялись, як буду себе вести, що підкаже їм моє обличчя. Я відчував і накинув на обличчя стільки полегкості й байдужості, що ніхто нічого не міг прочитати. У той же час мене цікавило щось зовсім інше. Що ж вони про мене думають? Дивляться на мене, розглядають, гадають. Але можуть подумати щось зовсім інше, як відійдуть, втечуть геть від того, що саме бачать. Мене дедалі більше займало, про що вони думають, коли вдають, що зосереджено вдивляються у моє лице.

Глянув у вікно. Сіра гора. Тут і там щось на ній росте – маленькі деревцята. Сірість приглушує лишень щось зеленкувате. А подаль – диво-гора – оголена з усіх боків вона подібна на пораненого, із якого швидко зривають бинт. Десь уже загоєні рани, на інших місцях ще кров’ю проткані смуги. Одні виглядають, як важкопоранені, яким вже ніяк не можна допомогти й повернути до життя, інші, як панкери, обстрижені з усіх сторін, вітер розвіває рідкі волосинки, які ще лишились. Чому ж то й гори та ліси повинні брати до уваги примхи моди? Смереки вишикувані у ряди, і, як вояки, сходять з гір, міцно притискаючи п’яти до землі, ніби бояться, що впадуть у річку. При дорозі з’їжилась трава. Ота, що ще зелена, тулиться до землі, шукаючи порятунку. Виблідла, сіро-коричнева насторожилась, здогадуючись, що її чекає щось набагато гірше.

По обох дорогах звивистої дороги німо і сумно стоять дерева. Горіхи. Подивіться на них, які вони сумні. Глянувши, я певен, аж зніяковієте. Ні, листячко вже не держиться на гілках, що нагадують скостенілі руки стареньких бабусь. Здається, нема сумніших дерев на всіх шляхах світу.

Мале провінційне містечко. Автобус зупинився, шофер-весельчак запрошує відпочити. На невеличкій порожній площі мале киценя ганяється за пожовклим листячком, і ніяк не може наздогнати. Не відає мале — у осені свої ноги.

Автобус загуркотів і показав спину маленькому провінційному містечку. Почало моросити — дощ у горах ніяка не новина.

– Кінцева! – аж скрикнув шофер, і у його голосі чуються відверті нотки полегшення.

«А мені куди?» – запитую сам себе. – «І чого я вибрав саме цей маршрут? Чого ж мені одразу не сісти в автобус у зворотному напрямку? Адже кінцевої, мені так здається, ще не може бути!»

Що ж, і на весіллі останньої пісні майже ніхто не запам’ятовує, не запам’ятовує навіть, що вона була останньою. Тож прийдеться забути й кінцеву зупинку. Її ще немає. Життя ще гуркоче. І я знову в автобусі. Зі мною іще десь семеро пасажирів, яких монотонний гуркіт мотора повільно кидає у сон. Кожному сниться щось своє.

«При дорозі сидить малий хлопець і пробує склеїти розбитий глиняний глек. Невдаха».

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.