“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
– Не можна штори затягти ближче до себе, щоб світло не просочувалось? – пробурчав Яків до жінки, та у тьмі вона не побачила, як він скривився.
– Все так, як має бути, – сказала різко, бо ж не бачила його обличчя. У пітьмі його не боялася.
– Треба зі стін картини зняти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Чому?
– Хай на мене не дивляться.
– Там же пейзажі та натюрморти.
– Не має значення. Не заперечуй мені! – у цій пітьмі вона не бачила його розлюченість.
– Ти думаєш, що вони нас шукають?
– Вони знають, де ми
– Чого ж потім усе це?
– Побачать затягнені штори за білого дня, подумають, що хата порожня, що ми кудись поїхали.
–Чи я така наївна, чи і ти наївності набрався зі страху?! До речі, я би справді кудись поїхала.
Він промовчав, потім після довгої паузи продовжував:
– Ти мене правильно зрозумій: одні нас шукають, аби нас вбити, другі нас також хочуть вбити, щоб ніхто не дізнався, хто їм допомагав. Бачиш, у кожного, мабуть, інша причина, але мета та сама.
– Немає ніякого спасіння… пробувала заскиглити, але передумала, щоб його ще більше не розстроїти.
– А що тепер? – запитала, хоча запитання й само звисало у повітрі.
– Сиди тихо і мовчи. Ні, іди перевірити, чи замкнені двері. Якщо хтось постукає, подзвонить, сиди тихо на дивані і не спробуй і встати.
– Якове! – вперше за увесь день озвалася до нього, – а що ми вчинили, га?
– Залежно від того, з якої сторони на це дивишся, – почав мудрувати, але боявся, щоб не заплутатися в словах. – одні кажуть, що ми зрадники, а ті, до яких ми ставились з приязню (ох, як не любив це слово), бояться, що хтось скористається цією приязню і викриє їх, куди вони аж добралися. Розумієш мене?
– Ні.
– Це добре, бо не треба мені тобі довго пояснювати.
Добре, що у цій пітьмі не було видно, як після його останніх слів вона стала меншою, ніж перед тим.
За вікном щось зашурхотіло, мабуть, вітер загнав туди гілля старої вишні. Вона вже хотіла через штори подивитися, що воно таке, але тут же відчула його руку на своєму плечі. Крім того, він ще й тихо і застережливо промимрив:
– Не роби цього. Вони тільки й на це чекають.
Здивовано на нього глянула, хоча у цій пітьмі він не бачив її обличчя.
Обоє знову присіли на диван.
– Про що думаєш у ці хвилини? – запитала тихо і ніжно, щоб тільки він її почув.
– Про дитинство. Дивно, більше згадую тата, ніж маму.
– Може, тато спільчаком був, не боявся вийти до людей.
Він добре зрозумів її натяк. «Так, вже лише сварки не бракувало?» – подумав, коли проковтнув її слова.
Хтось постукав у двері. Обоє насторожились. А той за дверима постукав так легесенько, ніби й сам налякався тиші.
– Іди, подивися через вічко, – Яків легко пхнув її у плече. – Але хто би там не був, не відчиняй. Люди мають знати, що ми не вдома.
Уляна обережно піднялася, щоб диван не зарипів. Подивилась у вічко – за дверима стояла сусідка Настя з мискою спілих слив. Не дочекалася і пішла собі.
– Якби ми були нормальні, то вже могли посмакувати на соковитих сливах.
– Ми нормальні, лише час дикий.
– Нормальність визначають люди. Треба ж усе на когось звалити, ну, і згадали час. Той не буде сперечатися, бо він робить своє.
– Ти хочеш мене роздратувати?
– Якове, пригадуєш, як ми їздили до мого батька на Троєщину. І він тоді кілька разів казав: «Не зв’язуйся з москалем!»
– Тепер всі розумні, – промимрив Яків попід ніс, бо нічого розумнішого не приходило в голову. – Все було інакше, всі їм вірили, – додав, щоб не залишитися боржником.
– Та не всі. Мій тато їм не вірив.
– Твій батько був з іншого сторіччя.
– У мого батька був свій досвід.
– Замовкни! – придушено закричав.
І тоді вона чіткіше зрозуміла, що він боїться ще й самого себе.
На столі була вечеря – канапки з шинкою і сиром, у горнятках холодний чай. Треба було обережно добратися до їжі, намацати, аби не перекинути щось і не зчинити грюк.
Пітьма підсилювала голод, а страх влаштувався аж десь у шлунку і чекав першої порції, щоб їм доказати, що тепер він тут паном.
Яків лаяв і роздумував, як внести у цю темряву хоча б трішечки світла. Хотів його знайти у своєму виправданні, та воно у цю ж мить і погасло, бо почав обманювати самого себе.
Рятувала його Уляна. Вона завела розмову про щось далеке, давнє.
– Пригадуєш наші прогулянки Володимирською гіркою. Йшов дощ і ми ховалися під деревами з широкою короною. Я ніяк не могла вгадати, яке це дерево. Ти все знав.
– Бо я із села.
– Виходить, що місто тебе зіпсувало.
– Куди тягнеш? – у запитанні злилась злість зі смутком.
Вона знала, що таке запитання небезпечне, тому й продовжувала:
– Пригадуєш?
– Та перестань з тим «пригадуєш?». Це мене насторожує, що знову почнеш з чимось таким, лиш би мене дражнити. Чи замало у нас проблем?
Правда, у них була одна проблема: темрява, тиша і страх.
– Пригадуєш? – Уляна не зупинялася. – Ви, хлопці із жовтого корпусу приходили до нас у медичний факультет на танцюльки. Там ми і познайомились. Мені вдалося зловити закордонного. Пригадуєш?
– Пригадую, але не збираюся це відзначати.
Яків сказав так, ніби й справді хотів поставити за цим крапку. Але спробуй поставити крапку, коли життя пливло, та й сьогодні не зупинилося, хоча обоє знали, що життя було б текло в іншому руслі, якби були появилися діти. Щодо дітей, то дорікали один одному тільки тоді, коли між ними розгорілась велика сварка. Винуватий так і не знайшовся…
– Ти чуєш? – перелякано запитав Яків, – надворі якийсь грюк.
– На другому боці вулиці або щось руйнують, або щось будують. Лише ми попали у дурну обстановку. Правда, в історії вже таке було – «період темряви».
– Ти аж занадто розумною стала, – Яків вловив її іронічний натяк.
– Той руйнує, той будує, – додала і замовкла.
– Уляна, знай, що на початку все було інакше. Насамперед хотіли інформації про наше життя – будні, традиції, обряди, потім їх цікавили люди, які шанують їхню культуру.
– А ти не зупинявся.
– Здавалося, що нічого поганого тут нема.
– Вони ж тебе накручували на палець, щоб потім водити тебе, як ляльку. Ти і став їхньою лялькою…
– Тихо! – загарчав з такою злістю мов навіжений звір. Але страх його сковував, з горла виходили дивні звуки. Він хотів вигукнути: «Мовчи вже!», але боявся, що розбудить сусідів, хоча вже був полудень і всі були зайняті своїми справами. Тільки у них було темно-темно… У цій темряві йому ще більше почорніло в очах. – Я все це для нас… – сказав майже з плачом.
– Ні, – сердито обірвала його слова, – це все ти для себе, для слави у цьому провінційному місті.
– Але ми жили в достатку. Ти виглядала мов з модного салону.
– Я нічим не відрізнялася від інших. Проста собі медсестра. Я хотіла бути хірургом, але ти мене у цю глухомань загнав.
Він узяв зі стола канапку, довго її розжовував, щоб не сказати таке, яке б надало сварці гучніший вимір.
Запанувала тиша як у могилі.
Тиша. Вони вже не чули падіння підйомного крана на другому боці вулиці. Тріскотня, грюк, вереск, гамір. А вони вже були далеко від цього. Ніхто у шторах світло не шукав. Вікна занесло порохом, цементною пилюкою. До цього приєдналося завивання поліцейських машин і швидкої допомоги. У них було темно, тихо, та й страх зникнув, забився у куток, принишк, не показуючи свої витівки. Страх сам почав боятися того, що діється навколо нього.
Стукіт у двері. Відповіді ніякої. Стукіт дедалі сильніший, за ним чути крик – хтось просить, щоб відчинили двері. За дверима тиша. Із-за дверей дедалі виразніше просочується трупний запах і заповнює увесь коридор.
У коридор вийшла і сусідка Настя, перелякано шепотіла:
– Не захотіли слив, не захотіли слив…
У кімнату пожежники ввійшли через вікно, розбите скло і порвані штори розігнали пітьму.
Яків сидів в кінці дивана, схиливши голову, вуста у нього були викривлені, ніби хотів з когось посміятися. Уляна сиділа у кріслі, вдягнена у зношеному синьому халаті. Здавалося, що дивиться на натюрморт, який забули зняти. По столі лізли мурашки і розносили натертий сир.
Страх вже не гуляв по кімнаті, бо страх зникає разом з людьми.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/