НОВЕЛА
Як може людина людину ненавидіти,
коли вони обидві однаково є жертвами життя
(Вільям Сароян)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли Іван зайшов у хату, зразу ж запахло бензином і мастилом. Нічого дивного, бо так, як пекар пахне хлібом, так механіки пахнуть своєю професією.
– Помий руки і лице, щоб видніше було в хаті, – пробую легесенько жартувати і зосереджено дивлюся на його втомлене обличчя.
– А ти? – запитав Іван, забувши вже, що йому було запропоновано.
– Щось пишу, щось читаю.
– Гарно виходить?
– Гм, не мені судити.
– Помию руки і зараз же прочитаю, що скажеш?
– Тобі легше.
– Чому?
– Ти ремонтуєш старе, а я щось нове пробую.
– Боїшся?..
Іван бере у руки книжку і гортає кілька сторінок.
– Весь час того ж Сарояна перечитуєш?
– «Papa, it is Crazy».
– Цікаво?
– Не буду розказувати. Завтра зроби так, щоб у середу ми могли разом поїхати, – кажу категорично, дивлюся на нього й думаю: «Який високий, а який ще розгублений».
– Що треба зробити?
– Рушаємо в дорогу.
– Так, як Сароян?
– Так, як тільки ми вміємо.
– Не хочеш Сарояном бути?
– До Сан-Франціска дуже далеко.
– А до діда?
– Дуже близько.
– Але дід мені колись казав: «Коли не знаєш дорогу, не поберайся з дому».
– Ми знаємо.
– Ми?
– Скажи, ти можеш все зробити так, як я попросив?
– Спробую.
– Ти до діда хотів?
– Він один мене розуміє. Ніколи не заперечує.
– Йому пощастило.
Не хочеться відповідати на дальші його питання, бо відчуваю, що вони висять у повітрі, як ранковий туман над луками, і змішуються із запахом бензину і масла.
***
Літній день такий довгий, як і широкий. Він просто розложистий, розтягується, відчуваючи, що нікуди йому втекти. Він всюди заглядає, нишпорить, вишуковує, навіть те, що людському оку не дано бачити.
Широкий літній день. Не втечеш від нього. Врешті–решт і не треба, адже не появляється кожен день.
Середа.
– Ти готовий?
– Чому ти про село, коли ми кудись далеко?
– Від самого себе не втечеш.
– Не філософуй, неси речі у машину.
– Народитися у місті – це ще не означає позбутися свідомості селюка.
– Ти не думаєш, що це важкувате для мене?
– Те, що у тебе в руках, чи те, про що я саме говорив?
– Тату, чого задаєш мені такі важкі запитання? Виглядаєш, мовби ніколи не був веселим. Деколи навіть не можу визначити, однозначно визначити, чи був ти колись молодим.
– Ти був колись на Алясці?
– Не пригадую. Напевно не був.
– А хочеш?
– Ну, цікаво було б.
– Але тоді не зможеш бути зі мною, бо я там не збираюсь заночувати. Вибирай! Отак воно і з моєю молодістю. Треба так жити, щоб ти знав про це.
Кладемо речі у машину, самі аж дивуємось, як це нам так вдається.
– Тату, а ти знаєш, що я часто подумки розмовляю з тобою.
– І є що сказати?
– Часом є.
– І сваришся зі мною?
– Досить часто. Але і за порадою іду.
– Рідше.
– Так, але потиху кажу: «Як добре, що ти є на білому світі».
– Таке кажеш?
– Ну, думаю так.
– Оці думки зараз не клади у машину. Побачиш, що їх там не треба.
Все. Спаковано. Залишається лише достойно гримнути дверима машини, як це, звичайно, роблять багаті люди, але ми обережно притисли двері старої «шкодовки» і «поїхали», як кажуть космонавти.
– Чуєш, як гуде? Вже тішиться. Чуєш, як тихо-тихо, немов швейна машинка. Чуєш?
– Все нормально.
– Ти зрозумій, у мене все у вухах. Вона зі мною розмовляє.
– Куди їдемо?
– Моїми шляхами.
– На село?
– Ні.
– Бо ти втік від землі?
– Який там вже з мене ґазда…
– Це твоє виправдання?
– Ні. Землю я розумію. Вона мене також розуміє, але інколи краще бути менше залежним від неї.
– А зараз?
– Зараз усе позбавлене тої гармонії, яка колись була в моїй уяві.
– Ти про село чи про землю?
– Про землю. Але пам’ятай, скільки гріха через неї вже було.
– І у тебе?
– При чому тут я? Взагалі.
– А я не хочу взагалі.
– Ореш землю, а вона тебе також переорює.
Іван морщить чоло, зосереджено дивиться то на дорогу, то на руки, які ведуть машину.
– Не роби цього, не слід їх туди підганяти, – звертаюся до Івана, який нічого не розуміє. – Я про зморшки. Вони й самі прийдуть. Не роби цього, бо це ти вмієш!
– А що у зморшках, га?
– У зморшках? Час.
– Час?
– Так. Але не той, що годинник вимірює.
– А який?
– Який лише в зморшках зупиняється.
– І справді, чого ми саме сюди вибралися?
– Аби щось, якийсь відтинок часу, тобі зі мною запам’ятався. Людині дрібниця запам’ятається скоріше, ніж щось могутнє.
Ми саме в’їхали в гори. Звивиста дорога нагадувала ліниву гадюку, яка лиш помаленьку тягнеться вперед. У щілинах високих голих сірих скель вмостилась смерека, її гілки оббиті вітрами, але ніяк не хотіли і не збирались піддаватись силі непогоди. Смереки, які отак розкидано стояли по скелі, яка не те, що не хотіла, але не могла запропонувати кращі умови, чимось нагадували людей. Отих, які наперекір всім житейським випробуванням весь час сприймають на свою спину удари. Звикли? Ні. Просто не піддаються.
– І ми такі? – запитав Іван, глянувши на смереку, яка виростала зі скелі, звисаючи над шляхом.
– Людину не ті сили ламають.
– Тобі щось заважає… – він не запитав, скоріш йому прийшло жаль тої смереки…
Ми наближались до села. Це село було колись нашим. Пригадуєте, коли засновували артілі, то автобусами возили людей, які збирались туди вступати, бо ж у полі зерно пропадало, щоб бачили, як інші гуртом ґаздують. Зараз би сюди привезти людей нашої віри, хай побачать, що з ними буде, бо тут уже все пропало… Забули, пропали, вони чужі… Чужі! Сиджу вам у печінках? Тоді пропоную перескочити кілька абзаців. Від слів вам вдасться втекти, але від совісті… Однак попереджаю вас, що саме такі кроки можуть закінчитись абсолютним відчуженням.
– Тату, я весь час думаю над твоїми словами, але мені здається, що з вареної крашанки вже ніхто курча не висидить.
– Жартуєш? Чужими руками легко вогонь загрібати.
– Я не чужий! І все, про що ти говориш, не чуже мені, але ти плачеш над тим, чого вже давно нема. Ти зрозумів?
Іван бачить, що дальшої розмови не буде. Зупиняє машину і мовчки дивиться навколо.
– У музей? В бібліотеку? – у голос вкладає стільки легкості й ненастирливого гумору, що я першим виходжу з машини.
Обоє прямуємо у сільську корчму. Вона як відкрита книга життя. З усім тут можна зустрітись. Тут усі розумні, хитрі. Є ще хвальки, які весь час хваляться і кожен з них принаймні чемпіон світу. Різних тут побачиш – політичних оглядачів, до яких ніхто ніколи не прислуховується. Є ще сильні, які кидають стільцями й дивуються, чому ж не повертаються бумерангом. Оминути не можна тих, які напившись плачуть, як дощ, і жаліють себе. Повен музей воскових фігур. Бачите, і музей, і бібліотека, якщо про життя мова.
У куті за столом під рекламою, яка пропонувала їсти свіжі овощі, сидів чолов’яга. Його обличчя не було видно, бо голова впала на стіл, а на ній якимсь дивом сидів капелюх, який ще більше сховав лице незнайомого.
– Сміються з нього, – зауважив Іван, коли літня жінка поставила на стіл вчорашній гуляш і суп з квасолі.
– А йому, може, до плачу.
– Не чути, не потягує носом.
Іван якось обережно бере ложку в руки і постійно поглядає на сусідній стіл.
– Бачиш, компанія сміється, а в нього певно якесь горе. Відганяв його від себе, відганяв, аж втомився…
Залишили ми так зігрітий вчорашній суп, і за нами якось нервово зарипіли двері сільської корчми.
Від корчми до цвинтаря було недалеко. Хлопець не розумів, чому я його туди веду. Перелякано дивився на мене, шукаючи у цьому якусь символіку.
– На цвинтарі вся історія, – кажу, тримаючись поруччя біля сходів, що вели у каплицю, а далі вже самі хрести…
Тут, на початку великої тиші, ще не встигла висохнути ранкова роса. Розложиста липа, мов німий сторож і останній супутник, була огорнута прохолодою. Навіть не зашелестіла, коли ми туди зайшли.
– Що тут цікавого? – дивується Іван.
– Прізвища читай. На хрести дивись, у кого який, хто був заможним, а хто просто так. Бачиш оцю липу, багатьом вже помахала своїм гіллям.
– Дописали свій роман. Тату, давай краще про життя.
– А я весь час про життя. Онде, я побував в одному селі і зайшов на цвинтар. Навколо липи стоять. На одну з них сперлись два довгі дерев’яні хрести з бляшаним Христом. Внизу вони були вже порохняві й розсипались. Сперлись на липу і чекають, що з ними буде. На їхніх місцях вже інші – камінні чи навіть з мармуру, лише нагорі замість «ІНЦІ» вже «INRI» написано. І нікому це не заважає. Мертві мовчать, а живі збайдужіли. Мовчить і бляшаний Христос. Старі хрести спинилися біля липи, як труна з небіжчиком. Можливо, хтось побоявся просто так їх викинути. От і добре, що люди ще чогось бояться. Хрести ще відпочивають, але здогадуються, що недовгими будуть їхні мандри.
– Ти краще про життя розказуй.
– В житті ніколи не мусить бути лише так, а не інакше.
– Це про життя?
– Ні. Життя треба жити.
– Викручуєшся. Не знаєш, що сказати, га?
– Не знаю.
– Ходім звідси, бо ти можеш таке сказати…
Його слова мене вразили і прибили до землі. Він був правий, бо це все було про щось інше, а не про життя.
– Обережно! – моє зауваження зникає у гуркоті машини. Знову знайомі краєвиди – гори, скелі, скелі, гори.
– Тату, навчи мене плакати.
– Що? Що ти кажеш?
– Плакати. Мені деколи так важко, що аж плакати хочеться, а я не вмію. Навчи мене плакати…
– Ти б краще співав.
– Я ж не вмію.
– Співай так, як умієш.
– А що тоді, коли мені плакати хочеться?
– Співай, бо й у пісні багато сліз. Співай, хлопче…
Ой задута доріженька,
задута, задута.
Фари машини поспішають показувати шлях, а за нами над довгою смугою лісів виходив місяць. Він намагається композиційно вкластися у кожну місцевість, де б тільки не появився, і йому це вдається… Машина пряде, мов кішка. З горла рветься тужлива пісня.
Співай, хлопче, співай…
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/