“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Двигун старої «побєди» то чхав, то гарчав, кашлянув і підіймався вгору стрімкою дорогою. Її господар вже нічому не дивувався, однак тішився, що все таки лізе на цій тарадайці. Нічого поважного не було у цій їзді. Навпаки. Ганьба. Яка ганьба, коли тікаєш від нещастя! Нікого не було на цьому шляху, то, здається, і ганьби не було. Їхав краєм, в якому раніше бував. У дитинстві. Але і місця вже не ті, і людей тих уже нема. Хотів було когось пригадати з тих часів, але пригадалися тільки смереки біля дороги, але і тих уже тут не було. А все-таки у недалекому селі були ще родичі. Саме у цей для нього складний час вирішив навідатися до них. «Побєда» заревіла і він побачив перші хати. Посміхнувся, ніби зрадів.
«Не треба поспішати», – подумав, оглянувся чи ніхто за ним не слідкує. Ніхто. Повільно спускається, та не у село, але вбік дороги, куди далі веде польова дорога. Йому не треба далеко, лиш би його ніхто не бачив. Біля дороги ростуть густо насаджені сливи, створюючи над польовою дорогою зелену браму. Тут його ніхто не помітить. «Побєда» змовкла, перед тим кілька разів зітхнула. Він не гримнув дверима, легесенько їх зачинив, та постійно оглядався, чи ніхто за ним не спостерігає. Нарешті побачив віз, який тут на нього чекав. Усе було розплановано, усе йшло за графіком, який він придумав. З возом на нього чекав десь шістнадцятирічний хлопець, з яким вже раніше домовлявся. Присів біля нього і тут же розрахувався за послуги, ще й встиг гойкнути на коней.
– Довезеш мене до цвинтаря, – шепнув хлопцеві.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так і було. Від цвинтаря побрався до Феця Дрібного. Це не було так далеко. Підійшовши до дверей будинку свого троюрідного брата, оглядався чи ніхто його не бачить. Була осінь, селяни копали картоплю. Поля пахли згорілим картопляним біллям, легесенький вітерець доносив запах аж у село. Фецьо, напрочуд, був удома. На дверях здивовано роздивляв гостя.
– Не впізнаєш? – сумно запитав гість,
Господар мовчки покивав головою і ще не запрошував незнайомого у хату.
– Василь Марчин.
– Так рідко зустрічаємось, що не можемо один одного впізнати, – замудрував господар. – Заходь у хату. Аня, у нас гість.
Підійшла до них жінка, витираючи руки у фартух.
– Василь Марчин, – познайомив їх Фецьо. – Він з дороги, треба його чимось пригостити, – сказав господар і на кілька хвилин зник.
Аня розгублено стояло перед гостем, потім також зникла. Появилася з великою тарілкою, на якій аж виблискувало сало, у хаті запахло домашньою ковбасою. Незабаром появився і ґазда з пляшкою горілки.
– Домашня. Слив’янка, – Фецьо тицьнув пальцем у пляшку.
Запанувала атмосфера, як створена для розмови.
– Що тебе привело до нас? Біда чи добрі новини? – продовжував Фецьо.
Василь зніяковів, розгубився, налякався такого ходу розмови.
– Довга розмова, дуже довга. Я приїхав, аби про себе щось сказати.
Господар насторожився. «Напевно, свою біду у мою хату приніс», –подумав Фецьо і зосереджено дивився на неочікуваного і загадкового гостя.
– Ох, я і забув, вітай, пригощайся, – Фецьо запропонував йому келишок горілки, намагаючись спрямувати потік розмови у попереднє русло.
– Дякую, не вживаю алкоголь.
– Тоді скуштуйте з нашого, – пропонувала йому Аня.
Гість спробував, розхвалив і подякував.
– Ти, може, і не знаєш, що ми родичі. Ти мій троюрідний брат.
«Ну, вже починається. Позичати щось прийшов. Гроші?» – подумав Фецьо, та навіть не вдавав, що нічого не розуміє.
– Отже, мій дід Миколай був з Польщі, – продовжував Василь Марчин, – із села близько границь. З ним усіляке було. Різне мені розказував. Переїхав у ваше село, служив, зібрав трохи грошей, купив землю, хату збудував. Не везло йому. Одного літа від блискавки хата згоріла. Була у нього донька – Мавґожата. Я її син.
Хазяїн незрозуміло дивився на нього. Його розповідь їх втомлювала, бо ж і самі могли не таке розказувати.
– А далі, й нам не було легко. Поневірялися світом, аж зупинилися у місті, де було більше можливостей. Я у школу ходив, мати прибиральницею у комунальних послугах працювала. Тепер я у вузі географію викладаю. Професор. Маю двоє дітей – син Юрко і донька Таня. Дружина два роки тому померла.
Василь Марчин і сам зрозумів, що він у своїй розмові багато чого не сказав. Перескакував з події на подію, так і не пояснивши, коли і як стали родичами.
«Куди він нас веде? – подумав Фецьо і недовірливо глянув на розповідача, – «їсти не їсть, тільки меле та меле…»
– Вже задавалося, що рани поступово загоюються, а тут ще один удар – совіти на танках, небажані гості. І знову почалося. Розігнали нас. Юрко у світ поїхав, просто, утік, донька десь у Празі тиняється, але і я не маю спокою.
Професор замовк. Тепер сидів у чужій хаті, іноді забував, де він опинився. Дивився у вікно на чорні хмари і раптом йому здавалося, що ось-ось впадуть, накриють усю землю. Тоді опритомнів. Думав продовжити розповідь, та промовчав. Раніше з ним таке не траплялося. Що ж воно за диво? Стрес, жах або ще щось, що трудно визначити. Раптом відчув, як пахне далечінь, але і вітер, який розмовляє зі смереками. До цього усього прислухався більше, ніж до людського голосу.
Семирічний хлопець, напевно, їхній онук, сидів тихесенько у кутку і не розумів, про що дорослі говорять. Правда, його більше цікавили срібні ґудзики на жакеті незнайомого дядька. Йому так хотілося хоча б доторкнутися цих незвичайних ґудзиків. Правда, дід би на нього накричав, а дядько не догадався до такого, бо знову почав про себе.
– У моєму кабінеті, – продовжував Василь Марчин, – почали появлятися дивні люди. Заходили без того, аби постукали. Були у шкіряних куртках, але і пом’ятих довгих плащах. Постійно питають, де мій Юрко, чи пише, чи дзвонить. А я їм – одні кажуть, що у Новій Зеландії, інші, що в Австралії вівці пасе. А той високий, худорлявий, якби йому і їсти не давали, каже:
– Вівці міг пасти і у Липтові чи на Ораві.
– Не та трава, – кажу йому у відповідь, а він лише очима перевертає, не розуміє, про яку траву йдеться. До речі, і худоба не все з’їсть…
Господар дивився на нього, і щоб по-дурному тут не стояти, додав:
– У нижньому млині вже муку не мелють.
Для Василя Марчина ця фраза звучала мов пароль. Але не догадувався, що він їм вже набридає і починає заважати.
– А ми тут до чого? – наважився господар і дивився йому прямо в очі. Його серйозний погляд не віщував нічого доброго.
– Я, я, – заїкався Василь, – я приїхав, щоб ви знали, якби зі мною щось трапилося…
Василь Марчин різко встав, бо не чекав, що розмова під в такому напрямку.
«Своє нещастя у чужу хату несе!» – знову подумав господар і також встав із-за столу, дивно скривився і кілька разів знизив плечима. Тільки хлопець дуже хотів доторкнутися срібних ґудзиків.
Наступного дня, коли появився у кабінеті, почав настирливо дзвонити телефон. Напевно, їм учора бракував, то запросили до себе.
Василь Марчин не дуже поспішав, і не готувався якось особливо до цієї зустрічі, оскільки знав, про що буде мова.
Високий у зношеному плащі запросив до себе начальника, надаючи допиту офіційного вигляду, та й сам пробував бути нещасним з того, що тривожить Василя Марчина, який швидко розкусив його гру. А розмова, напрочуд, почалася про доньку.
– А ви знаєте, де ваша донька?
– У Празі або Ліберці.
– Продає себе.
– А ви хоча б раз купили? Ха-ха-ха! – Василь розсміявся і не зупинявся, аж начальник занепокоївся у своєму шкіряному кріслі.
– Вибирайте слова! – застерігав його отой, який вдавав із себе нещасливого.
– А син? Пише?
– З цього треба було й починати.
– Зробимо все, щоб вас викинули з роботи. На вулицю! Син пише?
– Ви ж його листи читаєте… Мені байдуже, я вже нікого не маю… – Василь аж здивував самого себе. Такої відповіді і сам не сподівався. А у вухах постійно резонувало оте їх – «На вулицю!».
– Підем в інше приміщення, – зупинив його начальник, шкіряне крісло під ним смішно затріщало. Темні окуляри не знімав, і не поправляв, акуратно сиділи на його орлячому носі. Не можна було вгадати, куди ж він дивиться.
Василя вели на четвертий поверх. Він опинився у просторому приміщенні, у якого з одного були темні скла. «А вони на мене дивляться! Дивляться! Ідіоти!» – гуділо в голові. Василь Марчин уважно роздивляв приміщення. Стільці біля кількох столів були прибиті до підлоги. А біля вікна, яке вело на вулицю, лежав поламаний стілець із залізними ніжками, але без спинки. Його обличчя наповнювалось люттю. Підійшов до вікна, постояв, подумав і знову повернувся аж до середини цього видовженого приміщення. Подумав, чи не кивнути до них. Ні, не треба. І він знову біля вікна. З підвіконня пурхають голуби. Швидко бере у руки поламаний стілець і з усієї сили вдарить ним по склі вікна та і сам він уже на вікні. Голуби пурхають зі стріхи сусіднього будинку, І він за ними… полетів…
Все збіглося так неочікувано, що і ті за чорним склом спершу розгублено сиділи, потім розбіглися вниз, але ніхто з них ще не знав, що буде далі… За цей час біля Василя Марчина зійшлася купка людей, а він лежав, мов розтягнута дика качка, яка ще не навчилась літати. Зупинився біля нього миршавий чоловічок, зиркнув туди дрібними очима і недбайливо кинув:
– Не ті крила…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.