Іван Яцканин (Словаччина). «Докори на пероні»

Вони зустрілися на пероні, хоча ніхто з них не приїхав, та й ніхто не збирався їхати.

Дві сестри. Зустрічалися не в приміщенні вокзалу, а прямо на пероні. На вокзалі багато людей, а тут пасажири вже розійшлися, час від часу пройде по перону захеканий залізничник з довгим молотком та й усе.

Дві сестри стояли поряд. Обидві високі, чорняві, тільки на одній з них безжальний час залишив більше слідів.

– Після маминої смерті, – почала старша з них, – ти не з’являєшся, не заходиш, але ж ти тут виросла, ми тут тішилися з твоїх успіхів, а ти – прогнівалася, розсердилася на місто, на людей, на мене.

Це „на мене” не треба було казати, бо мо­лодша дістала з кишені пачку сигарет, думала, що буде курити, аби затамувати своє обурен­ня. Але напис „Палити заборонено!” її зупинив.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– Ти чого у чорному? – запитала старша молодшої.

– З тої самої причини, що і ти, – різко відпо­віла молодша.

Старша хотіла посміхнутися, але переду­мала.

Обидві вважали, що чорний колір прихо­ває зайве на їхніх боках.

– Я все знаю! – сказала старша і різко вста­ла. У такій позі вона виглядала, мов поліцей­ський, який зловив злодія на гарячому.

Молодша зовсім не здивувалась такому повороту, хоча могла також встати і, не цере­монячись, запитати у сестри, хто їй дав право так з нею розмовляти. Вона сиділа на лавоч­ці, бо не могла сказати, що все знає. Розмова точилась у якомусь зачарованому колі. Один говорить, другий тільки здогадується.

Молодша, здавалося, і не слухає. Неподалік стояв порожній вагон, увесь розмальований. Вона уважно і зосереджено дивилася на нього, намагалася щось прочитати, зрозуміти, але ні­чого не виходило.

А старша, не зупиняючись, молола про грі­хи своєї молодшої сестри.

– Чоловік з тобою розлучився, донька те­бе не хоче знати, з роботи тебе викинули. Квартира у тебе є, а живеш, мов безхатченко. Ганьба!

Не встигла їй на це нічого сказати, бо та продовжувала:

– Ти ж у банку була на високій посаді! Така посада! Така посада!.. Все перетворилось на пшик. А інші обікрали банк і тебе. Отам твоя чесність і справедливість… І не дивно, що вже ніхто тебе не хоче взяти на роботу. Та ще зв’я­залася з тим Лойзіком. Вдома вже наїлася?.. Він постійний менеджер, а ти? Де це було? У Празі. А чоловік вдома скавучав, як збитий пес.

Вже хотіла зреагувати, але порожній роз­мальований вагон заважав зосередитися на словах сестри. Ще дивувалася, де ділася ме­тушня, яка притаманна перонам.

– Я їм будинок збудувала. Все за мої гроші, – зітхнула молодша, – а сама без стріхи над го­ловою, по чужих людях… – не закінчила, однак старша зраділа, що нарешті дістала з неї слово.

– Хто винуватий, га? – запитала старша, і тут же зрозуміла, що не треба було питати.

– Всі. І ти! – різко відповіла молодша, аж старша злякалася.

– І я?

– Так. Суєш ніс у чужі справи.

– Ти мені не чужа.

– Чужі зі мною так не говорять.

– Хто ж тобі ближчий? Чужим плювати на твою біду.

Здавалося, що старша ось-ось заплаче.

– Ти хочеш сама перед собою добре вигля­дати. Набрала повну сумку докорів і Тепер їх розсіваєш… Знай, будеш ще плакати…

Подув вітерець. Запахло чимось дивним, ніби принесло з далекого поля. Молодша вже думала, що це спасіння для неї. Уважно диви­лася на стовп, по якому павук спускався вниз. Дивилася настільки зосереджено, аж старша знову налякалася.

– Що у тебе на думці?

– Пригадалась осінь. Високі трави, на них виблискує павутиння.

– Чому таке пригадалося?

– Бо треба більше згадувати, не закидати один одному докори.

– Я приїхала, аби тебе зберегти, а докори також виправдані.

– Зберегти? Маєш свого чоловіка…

– Але я не про це. Все інакше. Мене будеш повчати? Ти ж молодша.

Якісь дурні емоції змішалися з озлоблен­ням і словами, що здавалися недоречними.

– Пригадуєш, – молодша намагалася якось розрядити атмосферу, – ти колись вишивала скатертину на наш круглий стіл, який стояв під вікном проти роялю. Пригадуєш?

– Твій рояль. Чого у тебе тільки не було? Що заманулося, то й було.

– Заздрість?

– Ніколи. Батько нас вчив, що таке заз­дрість, що за нею ховається.

– Батько не міг визначити заздрість, бо, як він казав, не знав, що воно таке. У тебе вона появилася, ніби ти й нашою не була, – сказала молодша, а старша лише важко зітхнула.

– Тобі завжди везло.

– А тепер?

– Стоїш тут, мов мокра курка.

– Так пригадуєш ту скатертину на кругло­му столі? Ти ж її вишивала. Вона була схожа на широко розгалужене павутиння, ніби павук хоче у нього когось зловити. Мене?

– Що за дурниці…

– Скажи, можна павутинням зупинити по­їзд?

– Це вже забагато, – старша аж витріщила очі.

У цю мить молодша встала і побігла по пе­рону у напрямку, звідки приїжджають поїзди.

– Не роби цього!.. Не роби цього…, –  кричала за нею старша і кинулася у тому ж напрямку.

Перон осиротів, залишились на ньому одні докори.