Вони зустрілися на пероні, хоча ніхто з них не приїхав, та й ніхто не збирався їхати.
Дві сестри. Зустрічалися не в приміщенні вокзалу, а прямо на пероні. На вокзалі багато людей, а тут пасажири вже розійшлися, час від часу пройде по перону захеканий залізничник з довгим молотком та й усе.
Дві сестри стояли поряд. Обидві високі, чорняві, тільки на одній з них безжальний час залишив більше слідів.
– Після маминої смерті, – почала старша з них, – ти не з’являєшся, не заходиш, але ж ти тут виросла, ми тут тішилися з твоїх успіхів, а ти – прогнівалася, розсердилася на місто, на людей, на мене.
Це „на мене” не треба було казати, бо молодша дістала з кишені пачку сигарет, думала, що буде курити, аби затамувати своє обурення. Але напис „Палити заборонено!” її зупинив.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ти чого у чорному? – запитала старша молодшої.
– З тої самої причини, що і ти, – різко відповіла молодша.
Старша хотіла посміхнутися, але передумала.
Обидві вважали, що чорний колір приховає зайве на їхніх боках.
– Я все знаю! – сказала старша і різко встала. У такій позі вона виглядала, мов поліцейський, який зловив злодія на гарячому.
Молодша зовсім не здивувалась такому повороту, хоча могла також встати і, не церемонячись, запитати у сестри, хто їй дав право так з нею розмовляти. Вона сиділа на лавочці, бо не могла сказати, що все знає. Розмова точилась у якомусь зачарованому колі. Один говорить, другий тільки здогадується.
Молодша, здавалося, і не слухає. Неподалік стояв порожній вагон, увесь розмальований. Вона уважно і зосереджено дивилася на нього, намагалася щось прочитати, зрозуміти, але нічого не виходило.
А старша, не зупиняючись, молола про гріхи своєї молодшої сестри.
– Чоловік з тобою розлучився, донька тебе не хоче знати, з роботи тебе викинули. Квартира у тебе є, а живеш, мов безхатченко. Ганьба!
Не встигла їй на це нічого сказати, бо та продовжувала:
– Ти ж у банку була на високій посаді! Така посада! Така посада!.. Все перетворилось на пшик. А інші обікрали банк і тебе. Отам твоя чесність і справедливість… І не дивно, що вже ніхто тебе не хоче взяти на роботу. Та ще зв’язалася з тим Лойзіком. Вдома вже наїлася?.. Він постійний менеджер, а ти? Де це було? У Празі. А чоловік вдома скавучав, як збитий пес.
Вже хотіла зреагувати, але порожній розмальований вагон заважав зосередитися на словах сестри. Ще дивувалася, де ділася метушня, яка притаманна перонам.
– Я їм будинок збудувала. Все за мої гроші, – зітхнула молодша, – а сама без стріхи над головою, по чужих людях… – не закінчила, однак старша зраділа, що нарешті дістала з неї слово.
– Хто винуватий, га? – запитала старша, і тут же зрозуміла, що не треба було питати.
– Всі. І ти! – різко відповіла молодша, аж старша злякалася.
– І я?
– Так. Суєш ніс у чужі справи.
– Ти мені не чужа.
– Чужі зі мною так не говорять.
– Хто ж тобі ближчий? Чужим плювати на твою біду.
Здавалося, що старша ось-ось заплаче.
– Ти хочеш сама перед собою добре виглядати. Набрала повну сумку докорів і Тепер їх розсіваєш… Знай, будеш ще плакати…
Подув вітерець. Запахло чимось дивним, ніби принесло з далекого поля. Молодша вже думала, що це спасіння для неї. Уважно дивилася на стовп, по якому павук спускався вниз. Дивилася настільки зосереджено, аж старша знову налякалася.
– Що у тебе на думці?
– Пригадалась осінь. Високі трави, на них виблискує павутиння.
– Чому таке пригадалося?
– Бо треба більше згадувати, не закидати один одному докори.
– Я приїхала, аби тебе зберегти, а докори також виправдані.
– Зберегти? Маєш свого чоловіка…
– Але я не про це. Все інакше. Мене будеш повчати? Ти ж молодша.
Якісь дурні емоції змішалися з озлобленням і словами, що здавалися недоречними.
– Пригадуєш, – молодша намагалася якось розрядити атмосферу, – ти колись вишивала скатертину на наш круглий стіл, який стояв під вікном проти роялю. Пригадуєш?
– Твій рояль. Чого у тебе тільки не було? Що заманулося, то й було.
– Заздрість?
– Ніколи. Батько нас вчив, що таке заздрість, що за нею ховається.
– Батько не міг визначити заздрість, бо, як він казав, не знав, що воно таке. У тебе вона появилася, ніби ти й нашою не була, – сказала молодша, а старша лише важко зітхнула.
– Тобі завжди везло.
– А тепер?
– Стоїш тут, мов мокра курка.
– Так пригадуєш ту скатертину на круглому столі? Ти ж її вишивала. Вона була схожа на широко розгалужене павутиння, ніби павук хоче у нього когось зловити. Мене?
– Що за дурниці…
– Скажи, можна павутинням зупинити поїзд?
– Це вже забагато, – старша аж витріщила очі.
У цю мить молодша встала і побігла по перону у напрямку, звідки приїжджають поїзди.
– Не роби цього!.. Не роби цього…, – кричала за нею старша і кинулася у тому ж напрямку.
Перон осиротів, залишились на ньому одні докори.