Іван Яцканин (Словаччина). Білий легіт

2852

 

                                                             «Смерть – це вічний спокій, але думка

                                                               про смерть не дає нам спокою»

(Чезаре Павезе (1908-1950), італійський

письменник)

 

Будучи дитям, його прозвали «ангеликом». Приросло воно до нього не надовго, бо не було вже і тих,  хто його так назвав, але і ровесників, які  підказали б молодшим.

Дитинство пройшло у довгій білій сорочці.

У ці дні знову про нього заговорили. Згадуючи його, одні перевертали очі й мовчки дивилися у небо, інші швидко перехрестилися, та були й такі, які лише плюнули на землю і поспішали далі.

Диво, яке сталося на нижньому кінці села, вже й дивом ніхто не називав. Звикли до нього. Люди до усього звикають… Там, де подає собі руки Гора над селом з Крушком і Стависьками – раптом усе зацвіло, забіліло, що не видно ясени за потічком біля дороги, яка вела на Дівнички. Зненацька виникла тут  біла, аж молочна стіна, яка заважала бачити усе навколо. А там внизу, де ще не видно перші сільські хати, були сади, тепер і вони зацвіли. Подув легесенький вітерець і з дерев посипався цвіт. Біло-біла заметіль. І ніхто не дивувався, бо понад здичавілими  садами йшов «святий». Так назвали Андрія Гіркого. Йшов мовчки, а біле диво промовляло замість нього.

Неподалік у двох рядах росли сливи і яблуні, за якими ще хтось доглядав. Вони стояли мов вояки. Між ними була акуратно покошена трава, яку господар зграбував вниз у кущі, заявляючи, щоб лисенята  ніжки не пошкрябали, коли  виберуться з мамою на перше полювання. А господарем був Друтар, якого в селі недолюблювали. Надуманий гордовитий, завжди, хоча б одягом, хотів відрізнятися  від односельчан. Інколи навіть прямо вигукував: «Я не хочу бути, як ви!». Правда, ніхто його не питав, яким же хоче бути. Не запитували, бо самі бачили, що воно таке. Але він і без цього відрізнявся від інших. Як рік довгий, то носив  штани з підтяжками, які йому приніс дядько з Америки. Постійно їх поправляв, розтягував, щоб усі бачили. Це, здається, було все, чим він був цікавий. Але і за ті підтяжки ніхто його не любив, та він і не дуже дбав про їхню приязнь. Дітвора його також оминала. Бувало, зустріне хлопчика або дівчинку, зміряє гострим поглядом і запитає: «Тато маму б’є?». Дитина біжить від нього, він сміється, ще довго чути його регіт.

Ця чудасія, яка запанувала над здичавілими садами, не доторкнулась його слив і яблунь.

Якби хтось тоді бував  у цих місцях, то, глянувши на обрій, побачив би того, хто вчинив білий легіт. З дерев ще постійно падає білий-білесенький цвіт. А ген на обрії у білих штанах і білій сорочці йде Андрій Гіркий. Зігнута голова нагадує дзьоб білого птаха. Іде, з кожним його кроком зникає біла заметіль. Немає тут нічого дивного, адже він вчив і вітер  дмухати, бо ж буває, що і вітер задихається.

Андрій Гіркий вже біля своєї хати, обійшов її з другого боку і  ступав по мостику, оброслому мохом. По ньому ніхто не ходив, бо тільки він босими ногами знайде місце, де можна ступити, щоб не впасти у воду. Ще гляне на подвір’я, чи все на своєму місці й зайде у хату. Цілий рік босий, а взимку не виходив з хати. Під час жнив сунувся по стерні, мов  човен на воді. Ніхто б його не наздогнав, та й  ніхто і не намагався. Пропливав повз усіх, як білий легіт.

Здавалось би, що таких «святих» у селі більше, бо настільки схожі один на одного. Худенькі такі ж, що штани на них ледь тримаються, трясуться на їхніх ніжках, але на нього не схожі, хоча і кожної неділі вгору по керті недільні черевики деруть. Так, так, скільки у церкву не ходи, святим не будеш. Більше того, ніхто з них про білий легіт і думати не міг.

Було це навесні, коли село, немов домовившись, задумало нові хати будувати. Ця лихоманка охопила і його сусідів, у яких були ровесники його сина. Старий Андрій Гіркий час від часу побілив хату, завжди була синьою-синьою, мов небо. Ніколи не нагадувала оте виблідле небо, яке появиться після затяжних дощів. По роботі довго сидів на призьбі, дивився то на хату, то на небо. Добре він  знав, що у цій хаті довго йому не жити.  Повернуться люди, яким вона належить. Не гірше це розумів і його син, тому й надумав на Клинку збудувати нову хату, як будують його односельці – не дерев’яни, а з  цегли. На Югасивці такої глини  вистачає на все село. Роби цеглу, випалюй і будуй. Все просувалось, йшло, як і у інших, якби не осінні дощі. На бережку Клинка вже стояли стіни будинку, та осінні дощі настільки розмочували землю, що почався її обвал. Недоброзичливці насміхалися, вже й вголос казали, якщо будинок сковзне ащ до самої дороги, то, мовляв, буде з нього митниця… Їхні кпини не доходили до батька, тому й надумав завести біля нього невеличку пасіку. На місці, де ґрунт зсувався, виникли вибоїни. Деякі були глибокі, що увійшов туди й чобіт голови сільради. А у голови і нога велика… Село невелике, то й вістка про хату, яка збирається в дорогу, дійшла і до голови сільради, який, крім того, що чоботом поміряв вибоїни, порадив, аби молодий на тих місцях посадив берести, бо у них міцне коріння, яке не дозволить втекти будинку… Він настільки розгарячився, що почав визначати, куди садити деревцята берестів.  Неподалік від порожніх стін стояв увесь у білому старий Андрій Гіркий. Дивився на усе навколо, кивав головою, та ніхто не знав чи на знак згоди, або старощі його отак розкивали.

І знову на Клинку завмерло життя, зупинився будівничий рух, не навідувались тут люди, тільки старий крадькома заходив у пасіку. А там – бджоли-трудівниці не гаяли часу, не звертали уваги на порожні стіни будинку.

Здавалося, що все знову увійшло у старі колії. Кожен був зайнятий своїми справами. Ним ніхто не цікавився, та й не бракував він нікому. Якби уважніше придивитися, то можна було б побачити, що все ж таки щось діється – з ним і навколо нього. Сидів за столом, руки клав то на коліна, то на стіл. Раніше, якщо над чимось роздумував, то почав ходити від дверей до вікна. І так кілька хвилин. Тепер ні, сидить, мов прикований. Встає і повільно, ніби це був якийсь ритуал, кладе  на довгу лавку під вікнами одяг, торбу і добре  нагострену сокиру. Син на це не звертав уваги, бо це не вперше. Дружина старого Андрія Гіркого померла  на сухоти ще чотири роки тому, донька Анничка працювала у районному місті, потім вийшла заміж і подалася якомога далі, щоб ніхто їй не згадував батькову «славу». Все це змололось якось дуже швидко, та всі з цим  змирилися, бо як казав батько: «Так мало бути!». Ніхто і не наважився запитати: «Чому, тату?». Батькові не можна було перечити. Він, правда, не показував якийсь гнів, тільки довго мовчав.

Сокира дожидає на лавці, а він вже увесь у білому, ще кинути торбу на плече і гайда…

Було це тоді, коли черешні соромились і почали рум’яніти. Сільські хлопці ніяк не могли дочекатися, коли достигнуть, вже зараз у них кишені повні голявок.

Йшов і його вже не спиниш. Він уже за селом, де починається польова дорога, по обох боках якої  ростуть черешні. Проти нього йде хлопець, кишені у нього повні голявок.

– Куди йдете, діду? – питає хлопець, а руки постійно в кишенях.

– Вмирати, Юрчику, вмирати, хлопче.

– Я не Юрчик, я Михайлик, – це змусило його витягти руки з кишень, голявки посипались на землю.

Старий вже його не чув. Над черешнями по обох боках дороги знявся білий легіт. Востаннє. А черешні… черешні вбрались немов молодиці на весіллі… А він йшов, лишаючи за собою біле диво. Над ним літали бджілки, впізнавши його і не доторкнулись, бо більше їх заманював білий легіт.

Йшов туди, де його ніхто не буде шукати, де його ніхто не знайде. За ним уже Микляч і Орбанивка, Червона верба, внизу Вази, а йому у Ястраб’є треба, звідси навколо гучного потока, де вода б’є об каміння і робить такий галас, що власного слова не чути, навіть не чути, як ліс шумить. Біля гучної води надумав з майструвати колибу і в ній дожидати  свій час… Знайшов місце, присів на пень і роздивлявся. На лопухах, що росли біля води, забубоніли краплі дощу. Ліс інакше зашумів. Старий краще всіх знав, що у лісі два рази змокне. Тим самим  шляхом подався назад. В руці сокира, на плечі торба.

Натрапив на нього Ревкач, який віз дрова з Поляни. Коні форкали й зупинились. На дорозі лежав Андрій Гіркий. Обминаючи калюжу, посковзнувся на слизькій жовтій глині, головою вдарив об камінь. Довга цівка крови стікала з голови у калюжу. Вода в ній ставала більш коричневою. Сокиру міцно тримав в руці, торба біля ніг, замість хліба стирчали з неї цвяхи. Для колиби чи труни?..  Навколо тиша, усе завмерло, тільки легесенький вітерець розколисав листя ліщини, аби з ним попрощатися. Для чого ж це, він же с усіма попрощався білим леготом, коли вибрався у ці далекі місцини.

м. Пряшів, Словаччина

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!