Іван Горват (1904-1960) – словацький прозаїк міжвоєнного періоду, що творчо зреагував на модерні європейські літературні повіви свого часу. Належить до письменників словацької літератури, яких по праву називають складними мистецькими особистостями. У його літературному становленні і розвою важливою віхою стала книга „Людина на вулиці” (1928) – засвідчує прагнення автора ввести в художню тканину своїх творів естетичні напрацювання модерної літератури ХХ століття. У 1929 році видав повість „Срібний порох”. Знаковою книжкою у його художніх набутках стала „Віза в Європу” (1930).Тут дія відбувається в європейських столицях ХХ ст., але соціальні проблеми є лише, так би мовити, лаштунками, щоб врешті-решт заграла усіма кольорами емоційна оповідь про європейську богему. Наступні його книги: „Так мало статися” (1944), „ Життя з Лаурою” (1948).
Внеском Івана Горвата у словацьку літературу є підтримав тодішніх інновацій художнього письма, оновлення словацької прози у часи, коли набирав розгону описовий реалізм. Натомість І. Горват приходить з текстом високих емоцій, поетизмом, ліризмом з показом сенсу людського життя, його складності, болю, якого не тільки заподіяв „світ” людині, але і людина сама собі.
1
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще ніхто не сказав ні слова, однак всі знали, що й інші відчувають невимовний тягар. У світі не було ладу і складу. Великий чорний капелюх, вдаючи богемність, пострибував сходами, з’явився на балконі і розбігся до столу. Великий чорний капелюх завжди віщував нещастя.
– Де ж Юлія, моя дружина?
– Юлія?
– Вже досить гратися у дітей. Так, Юлія.
– Хіба, Лаура? Лаури тут нема, вже три дні тут не з’являлась
– Негідники.
Великий чорний капелюх, чоловік Лаури, вже знову біжить сходами вниз.
– Ох, Ромео, – вигукував за ним болісно Поет, – твоє місце під балконом.
2
Ніхто з них не сміявся, нікому не було до жартів. Присіли до чашечки чорної кави, щоб спостерігати за гущею, бо ж за нею ніби можна вгадати майбутнє. Але це була лишень кава з кав’ярні, на якій не можна було ворожити. Та їхній погляд, властиво, й не був зосереджений ні на каві, ні на чашечці, а на отих порожніх трьох днях, в котрі Лаура не появлялась.
– Значніі події кидають свою тінь уперед, – сказав Великий Стрілець, коли узрів високу постать Батька, яка прямувала до них.
Батько зупинився біля їх стола і довго на них дивився.
– Настрій ваш уже годиться, – визначив.
– Чому?
– Бо Лаура вже поїхала у гори, кататись на лижах.
Першим спромігся на слово Лавін, сказавши:
– Господні муки!
– Лаура! – видерлось з грудей Поета. – Чому ж нас про це не повідомила? Лаура, уся в білому, летить на білих лижах по білому снігу. Її чорне волосся мчить за нею так само, як і наші безнадійні мрії.
Інші також задивились у далечінь, аби їхній смуток наздогнав уяву Поета.
Батько знову загадково глянув на них.
– Не знаєте, де ж Коллект?
– Ні. І його вже немає третій день.
– Нібито також ішов покататись на лижах.
Стакан в руці Поета, дзенькнувши, розсипався, червоні краплі крови стікали на вірш, нашкрябаний на мармуровому столі.
3
Вже лише троє-четверо приносили своє горе і свій неспокій до столу, щоб з ними няньчитись, шукати вищої правди, оскільки не могли повірити, що правда іноді зовсім проста.
– Тут – мармуровий катафалк і на ньому лежить наша Лаура, – сказав Класик. – На ньому лежать наші марення та сни, наші мрії і наші надії. Стоїмо тут на варті оцього мармурового катафалка і подоби Лаври на ньому, бо ж не знаємо, як довго треба пильнувати за мертвецем марень. Притому, властиво, вартуємо зображення зради.
Коли Класик замовк, ніхто не надв’язав чогось на його слова. Вони ж знали, що цими словами не сказано нічого, бо ж не важливо, що було, як це трапилось, коли на найпекучіше питання так і немає відповіді.
Що таке Лаура?
4
Минали години або дні?
– Цього про Коллекта я би ніколи не подумав, – одразу порушив мовчанку Великий Стрілець.
Тут Лавін миттю підхопив думку і розлютився.
– Ну що, Коллект! Що ж йому можеш дорікнути? Кожен з нас, як індивідум, якби міг, був би зробив те саме. Це не важливе, важливе те, що Лаура усіх нас підвела. Не захотіла стати маєтком усіх нас, а вибрала собі тільки одного із нас, не зрозумівши, що її висока ціна та перевага полягає у роздачі усмішок усім, як з кіноекрана. Коли ж обдаровує своєю прихильністю тільки одного, втрачає свою ціну. Вона ж не розуміла, що має бути тільки картиною для кімнати юнака, а не її мешканцем. Волочиться з будь-ким, і саме цим їй дорікаємо.
Класик встав і, відвівши душу, пішов собі.
5
Вже тільки двоє залишилися біля столу, на якому не було зображення Лаури.
– До того часу ми були чимось, щось означали, – мимрив Персієць Великому Стрільцеві. – Компанія, друзі. Тепер Коллект утік з Лаурою, хтозна, чи колись ще повернеться. Лавінія нам заманила двох, обоє сторонятьсь нас. Янгол утік перед чимось, сам не знаю перед чим. Тож могли б продовжувати.
І Поета вже не видко. Але він не може жити без диму і мармурових столів, цей знайде для себе нову кав’ярню.
І чим же була ця Лаура, благодаттю чи покарою? Була чимось таким, що нам було позичене на хвилинку, або чого нам бракувало для нашої дальшої дороги.? Чи вона була тільки міражем, яка завела нас у ліс, в якому ми загубилися? Не знаю.
Або була отим бажаним імпульсом, який виконав свою роль і може безжально зникнути? Не знаю. Як ти думаєш, Великий Стрільче?
Обоє сиділи, вхопивши голови в долоні, і дивились невідомо куди. Нарешті Великий Стрілець відповів:
– Естер вийшла заміж за свого шевця – їй уже не треба моїх віршів. Я ж і не просив ніякої винагороди за них.
6
– Я знав, що Лаура – це обман, – говорив Лавін. – У кав’ярні не можна знайти усього того гарного, що ми собі вимріяли.
– Перед нею цього не кажи, – заперечував Сатир і показав на Лавінію. – Лаура нас познайомила і з нею.
– Я знав, що Лаура – це привид, – продовжував Лавін. – Привиди не мали б перевтілюватися у людей.
Ходили навколо будинку спілки, весь час довкола, і дивились на освічене вікно офісу, в якому забули погасити лампу. Дивились туди, ніби там мав хтось появитись, але увесь будинок був порожній.
Тільки Лавінія нічого не розуміла.
– Що буде тепер зі мною? – запитала.
– Ти вмієш гарно цілуватись, – відповів Лавін. – Ти не загубишся. Потім ще додав: – Спробуй це із Сатиром.
Хвилину нерішуче стояли, відтак Сатир обняв Лавінію.
– Це дешева великодушність. Мабуть, за рогом будинку тебе чекає Анна-Марія? – сказав глузливо Лавінові.
– Не кажи це перед нею, – заперечував Лавін і замріяно дивився на Лавінію. – Все ж таки це добра дівчина.
7
Поет сидів біля вікна і глядів на місто. Воно сяяло білістю снігу, а його боліли очі.
Коли зайшов Батько, відчув різкий біль, оскільки знав, що буде змушений говорити або хоча б слухати. Але Батько відав, що якусь хвилину повинен мовчати, доки мовчанка не огорнеться хмарою, що сама розірветься. Поки сама не вимусить на розмову із собою.
– Дуже болить?
Поет не відповів.
– Знаю, що болить. Для інших – це тільки неприємність. Для них це була лише Лаура, щось легесеньке, враженням, думкою. Та для тебе – це інше, я це знав від самого початку. Ти ж її любив конкретно, не цього метелика, що вабить гарними крильцями, політ якого чарує, хоча й вітер відносить його далеко-далеко.
Поет ще весь час мовчав.
– Але ж нічого не діється – і для тебе так краще. Адже хтось повинен жити з Лаурою, а хтось приречений жити, лише уявляючи. Така вже Лаура – приносить усмішку і печаль … й поезію. Для когось досяжна, і цей буде писати вже лише усталеною формою, іншого уникне, і тим самим зробить найбільше для нього. Потім може повніше осягнути її суть, поновлювати її та зрозуміти вічну красу в її іпостасі.
Поет піднявся і пішов.
Батько дивився співчутливо услід йому і постояв біля його стола. Гортав його папери, аж поки не знайшов листа, що був списаний віршованими рядками, в заголовку яких був гарний, каліграфічний напис:
„Життя без Лаури”.
8
Що ж таке Лаура?
Трохи страждання, трохи жалю і багато краси, що її тут залишила, викликала і розвела, і яку буде викликати й розводити кожен спогад про неї. Лаура жила і житиме поруч з Лавінією, Естер, Зузаною та Анною-Марією і навіть поруч самої Юлії. Оскільки її суть перевершує втілену уяву про неї, що зосталася у тих серцях і думах, які вирушили у світ, аби оволодіти життям.
Гарним може бути життя з вічною Лаурою.
Зі словацької переклав
Іван Яцканин