Іван Донич. Весілля

Оповідання

– А хай йому лихо, як хочеться поспати! Хоч годинку, хоч одну хвилиночку отак притулитися до одвірка й задрімати. Доки ці гості кричатимуть та ухкатимуть? Вже давно за північ, а вони не вгавають і не збираються розходитись. То один, то другий кричить, розхриставшись, розчервонівшись від горілки та отих танців:

– Музúко! Грай, бо ти гроші береш – вигукне якесь п’яне хамло.

Як я ненавиджу ці образливі вигуки, приниження, від яких усе холоне всередині. Роздратовано кидаєш свій колючий погляд на цього п’яного зухвальця й цідиш:

– Ну й худобина! Спробував би ти хоч трохи подути в оцю сурму, з тебе й очі повилазили б, тоді знав би, як ображати музик. Але що йому? Залив свою утробу пійлом, та й скаче, висоло­пивши язика.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я прикладаю до змучених цілодобовою грою губ жовтий металевий мундштук і граю першу-ліпшу мелодію. Очі заплющені.

Чи вони сплять, чи тільки дрімають – не втямлю. Та мій організм підсвідомо відчуває ці мелодії, ритми, все грає, грає… без кінця, без краю.

Другий сурмач, мій напарник дядько Сава, відриває мій інструмент від губ:

– Відпочинь, я сам пограю. Не треба тепер, щоб було дуже гарно, на два голоси. Обійдуться, їм аби тирлúкало. Бережи себе, ти ж іще малий, тільки починаєш жити.

– Я притулився плечем до одвірка сінешніх дверей, упхнув свого інструмента за пазуху куфайки, обхопив його руками, щоб бува не вислизнув додолу. На мить поринаю у солодкий сон. Та коліна враз підгинаються, я інстинктивно вихоплюю з-за пазухи сурму й знову допомагаю грати дядькові Саві. Тепер він уже відпочиває.

Наша весільна компанія складається з восьми чоловік. Цей гурт музик грає найрізноманітніші мелодії, виконує найви­багливіші замовлення гостей, від маршів, вальсів, польок, фрей­ликсів, танго до класичних мелодій та п’єс. Весь репертуар я вивчав у сімейному колі, в батьківській хаті, де зранку до вечора лунали звуки різних інструментів. До музики я був дуже охочий. Тільки прийду зі школи, або прижену худобу з поля, щось шви­денько з’їм – і одразу ж до музики. Іноді беру на пасовище сурму й там учуся грати. Корова пасеться й справа робиться.

Та ось щодо складу оркестру. Сава Іващук і я грали на сурмах, поперемінно, то першу партію, то другу. Брат Миколка і Яків Івашук (Савин брат) на альті й тенорі другому. Батько й старший брат Григорій – на баритоні й тенорі першому. Володя Борбилюк – на басі, дядько Пáнтьо – на барабані.

Що це за компанія була! Артисти! Грали чудово, це ясно, а як співали! Яких тільки народних пісень не виконували! Та не як-небудь, а чотириголосо, з динамікою, з великим почуттям. Голос дядька Якова заворожував навіть байдужих до співу людей. В нього оперний тенор надзвичайної краси й тембру. Згодом, коли став дорослий, професійний музикант, я з великим захопленням згадував той неповторний тембр цього простого сільського самородка. Хтозна, якби він навчався, може б став великим оперним співаком.

У тата був прекрасний баритон, що єднався в чудову співзвучність із голосом дядька Якова. А бас Сави могутньо пробивався крізь акорди усіх решти співців. Ми з братом Миколкою співали дискантами, бо мали дитячі го­лоси, дуже тоненькі та звучні. Я іноді сварив свого брата, що він надто голосно кричить, коли треба співати тихо. Він гнівався, насуплювався, але підкорявся моїм порадам. Всі такі концерти зі співом бували тільки в хороших, розумних та щедрих хазяїв. Прощання з ними відбувалося довго, з хоровим співом, з обійма­ми та поцілунками…

– Виходимо на вулицю, — дають команду тато, – пе­реїжджаємо до молодої в сусіднє село. Хлопці, випийте по чарці, бо дорога неблизька, щоб не змерзли в дорозі.

Довгенько іще кухтьорились, танцювали й на вулиці, спі­вали, кричали. Та все ж, нарешті, повсідалися на троє саней, запряжених кіньми, й вирушили цим весільним обозом до молодої з Петрівки в Баршівці. Наші сани їхали позаду всіх. Попереду молодята з дружбами та світилками, за ними свати, старости й гості. Музикам дали окремі сани, щоб не поламати й не побити інструментів. Тато посадили мене позаду всіх музик, щоб за­ступити від потоку холодного повітря.

Я тільки відчув під собою м’яку, застелену верéтою, солому, як одразу ж заснув, мов провалився в темряву. Лише голова без­сило похитувалася то в той, то в той бік.

Раптом хтось із сонних музик простягнув ногу і вперся в затильну дошку саней. Вона тихо луснула, і я разом з нею та соломою випав у глибокий хруський сніг. Голова пірнула в кучугуру. В рот, ніс, за шию набилося снігу. Хотілося закричати, але поки перевернувся, поки зіп’явся на ноги, сани вже зникли за горбком. Обтрусився, отямившися від несподіванки, та й не знаю, що робити. Повертатися назад, де було весілля? Дуже далеко й не пам’ятаю дороги. А куди далі, теж не знаю. Вирішив іти по санному сліду. Кудись він мене та виведе. А мороз усе припікає. Запхав я руки в рукава куфайки, насунув шапку на очі, йду по колії. Згодом мені здалося, що я йду не годину, не дві, не день, а цілу вічність. Ніби цьому шляхові, цьому холоду не буде кінця-краю. Доводилося розтирати щоки й ніс рукавом, бо руки геть заклякли. А під повіками ніби крижані кульки вставлені замість очей. Зате ноги дихали жаром, хоч гуділи, мов телеграфні дроти. Дуже хотілося сісти на дорозі й трохи спочити…

Попереду – широчезне поле, мов розлите молочне море від нашої корови Бразóлі. Далеко попереду почулося якесь дивне звучання:

– У-у-а-а-а! А-у-у-у-у-у!

Потім – тиша! Мертва моторошна тиша. Тільки леге­сенький рух повітря лоскотав холодне обличчя. Я зупинився, застиг на місці, ніби вкопаний. Груди пройняв дрижак! Руки й ноги затряслися з переляку й стали ніби ватяні. В очах розпач, тривога:

– Вовки! — промайнуло в голові.

Мама недавно казали, що в Баршівському лісі з’явилися вовки. На людей вони ще не нападають, але вся округа три­вожиться за свою живність. Люди бояться виходити вечорами на вулицю. Вовки зимою голодні – все може трапитись.

Постояв якийсь час в оціпенінні, мені здалося, що й моя шапка піднялася в повітря. Похололо й у грудях, коли далеко попереду я помітив дві темні плями, що то розходились, то сходились одна до одної. Не знав я, що мені далі робити. Чи йти, чи тікати? Мама казали ні в якому разі не тікати, бо вовки від­чувають, що їх бояться, і тоді нападають.

Розстебнувши куфайку, витяг з-за пазухи сурму й рушив уперед, не зводячи очей із тих плям, що поволі збільшувалися. Направивши в їхній бік інструмент, я дмухнув таким прониз­ливим, роздираючим повітря звуком, що аж у вухах затріщало! Ті підхопилися й побігли поперд мене майже до самого лісу. Там зупинилися. Сумніву не було. Це — вовки!

– Хоч би до лісу дійти й вилізти на якесь дерево. Там дочекатися ранку. Може, хто їхатиме дорогою… Господи! Врятуй мене. Обережно ступаю по замерзлому снігу. Іноді верхня кірка проламується, й нога вгрузає по коліна, набираючи за халяву чобота холодних колючих скалок.

Ось поруч ліс. Душу огортає ще більший страх і тримає моє тіло в такій шаленій напрузі, як натягнута струна, що ось-ось має тріснути. Після кожного пірнання чобота в сніг доводиться мерзлими пальцями вигрібати той холод із-за халяв, щоб не розтанув, не промочив ноги. Притуляю до губ інструмент, час від часу подму, видобуваючи страшні для вовків звуки. Але ті, мабуть, звикли й уже не ки­далися, як спочатку, навтьоки, а відбігши на деяку відстань, всідалися на сніг і не зводили з мене своїх зеленуватих яскравих вогників.

Ось і перші дерева. Вовків зовсім не стало видно, але я відчував їхню присутність усім своїм тілом. Боявся, щоб вони не напали ззаду, поки я встигну знайти підходяще дерево.

Знову кілька разів посурмив, обертаючись навколо, заховав сурму за пазуху та й подерся на невисоке, але ралате дерево. Лізти було надзвичайно важко. Задубілими пальцями чіплявся за стовбур і підштовхувався чобітьми. Так забрався на першу гілку. Але прикинув, що від землі це зовсім недалеко. Довелося дертися вище. Тепер мене охопило дивне відчуття радості та героїзму!

– Тут ви мене не дістанете! – прошепотів я.

Пильно вдивлявся навколо, але нічого не міг розгледіти. Від утоми й страшенного напруження захотілося спати. Боячись, щоб, задрімавши, не полетіти сторчака донизу, розстебнув куфайку. У штанцях був шкіряний пояс. Витяг його та й ну при­в’язуватись до стовбура, але пояс короткуватий. Тоді я прив’язав себе до дерева за ноги вище колін. Рукою обхопив гілку та й став чекати ранку.

Морило на сон, ноги дубіли від холоду в кирзяках, рука німіла, мерзла. Доводилося часто її міняти й чіплятися іншою.

Недалеко знову почулося моторошне завивання: “Ау-у-у-у-у-у”… Ніби жили з тебе витягує. Згодом двоє добрячих телят наблизились і зупинилися неподалік від дерева. Посідали, позирають на мене. Серце охопив жах, хоч вірилося, що я в повній безпеці. Але скільки зможу протриматись у такому стані, невідомо. Зата­ївшись, спостерігав за тими звірами, що все ближче й ближче підступались до мого прихистку.

Ось і розвиднілося. Я вже звик до цих поважних тварюк, перестав їх боятися, а вони й досі не покидали мене. Полягали неда­лечко й спокійно чекали, поки здобич злізе з дерева.

Раптом до моїх вух долинули далекі звуки сурми, що все голосніше й голосніше чулися з поля. Прислýхався й зрозумів, що це подають сигнал мої колеги-музиканти, які розшукують мене на дорозі. Я не мав сили відповісти їм. Довго виймав перемерзлою рукою свою сурму, безсило приклав до губ колючий метал, подув… Звук вилетів слабенький, здавалося, ніхто його й не почув. А я все дув, дув, намагався взяти якнайвищу ноту.

Ме­не таки почули. За мить я побачив кілька постатей, що бігли від дороги. Попереду старший брат Григорій. Слідом за ними брьохалися в глибокому снігу й парували, мов після лазні, коні.

– Ну, слава Богу! Живий! – вигукнув радо хтось із му­зикантів.

Під’їхали під самого дубка. Хтось став на спину коня, обхопив мене, відв’язав паска. Поклав на сани, й стали розтирати руки, ноги, обличчя горілкою. Примусили й ковтнути трохи. Тоді довго їхали.

Прийшов до тями на гарячій печі в якійсь хаті. На вулиці слі­пуче сонце! Воно пронизувало невеличкі вікна косими золо­тими снопами, падало й розсипалося посеред долівки.

Біля мене проснулася смугаста кішка. Вигнувши підковою спину, широко роззявила рота, позіхнула, полизала свою білу лапку й ну втирати нею таку ж біляву мордочку. Мені стало смішно! Я погладив її по спинці, а вона замуркотіла так ніжно-ніжно!

– Ну, що царівно? Тобі тут добре, тепло, затишно… А на вулиці мороз! Я так його ненавиджу, отой холод. Сидів би оце, як і ти, на печі та й грівся, чекаючи літа. О-о-о… Ти не знаєш, як мені було вночі холодно! Бодай і не згадувати. Холодно й страшно… Тобі коли-небудь було страшно? – запитую й гладжу їй спинку, животик, лапки. А вона вивернулась догори, замуркотіла…

В сінях почулося гупання чобіт, весела розмова. В хату увійшли музики:

– Ну, що, герою?! Їдемо додому?

– А що, вже весілля закінчилося? – питаю здивовано.

– Ти майже добу проспав, – каже брат Миколка. – Дядько Сава за тебе й за себе віддувався. Будеш йому винен… Скажи, а як це сталося, що ти пропав?

– Хтось п’яний ноги простягнув і випхнув мене з саней.

– То ми йому зараз ноги й повідриваємо, – весело мовив дядько Яків. – Ану, хто любить їхати лежачи?

– Дядько Пáнтьо! – вигукнув брат Миколка.

– Ні-ні! Дорогенькі мої друзі, ноги мені ще потрібні! Як я без ніг? Усю війну пройшов і не позбувся, а тут… Браття, простіть!!!

Вийшли на вулицю. Біля воріт молодої стояв гурт людей, запряжені сани. Довго нас проводжали, наливали на “коня”, і кожен музикант мав випити. На прощання заграли марш, по­вcідалися на сани, звісивши додолу ноги. Мене обкутали верéтою, помістили всередині, щоб не дуло морозне повітря.

– А Пантьо нехай ззаду сидить, може, загубиться, – весело засміявся Сава. – Ми його й не шукатимем, все одно на сурмі грати не вміє, а барабанщика ми собі іншого знайдемо!

Всі реготять, аж за животи беруться. Лише тато відмо­вилися від прощальної чарки, опустили голову. Куточки їхніх вуст затаїли відгомін учорашнього страшного розпачу, який додав їм чимало сивих волосків на голову.

– Ну, прощавайте, люди добрі та молодята! Нехай вам щастить у житті, – мовили тато, і, як завжди після цих слів, загриміла пісня:

Гей, гук, мати, гук,

Де козаки п’ють,

І веселая

Та доріженька,

Куди вони йдуть.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.