Оповідання
– А хай йому лихо, як хочеться поспати! Хоч годинку, хоч одну хвилиночку отак притулитися до одвірка й задрімати. Доки ці гості кричатимуть та ухкатимуть? Вже давно за північ, а вони не вгавають і не збираються розходитись. То один, то другий кричить, розхриставшись, розчервонівшись від горілки та отих танців:
– Музúко! Грай, бо ти гроші береш – вигукне якесь п’яне хамло.
Як я ненавиджу ці образливі вигуки, приниження, від яких усе холоне всередині. Роздратовано кидаєш свій колючий погляд на цього п’яного зухвальця й цідиш:
– Ну й худобина! Спробував би ти хоч трохи подути в оцю сурму, з тебе й очі повилазили б, тоді знав би, як ображати музик. Але що йому? Залив свою утробу пійлом, та й скаче, висолопивши язика.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я прикладаю до змучених цілодобовою грою губ жовтий металевий мундштук і граю першу-ліпшу мелодію. Очі заплющені.
Чи вони сплять, чи тільки дрімають – не втямлю. Та мій організм підсвідомо відчуває ці мелодії, ритми, все грає, грає… без кінця, без краю.
Другий сурмач, мій напарник дядько Сава, відриває мій інструмент від губ:
– Відпочинь, я сам пограю. Не треба тепер, щоб було дуже гарно, на два голоси. Обійдуться, їм аби тирлúкало. Бережи себе, ти ж іще малий, тільки починаєш жити.
– Я притулився плечем до одвірка сінешніх дверей, упхнув свого інструмента за пазуху куфайки, обхопив його руками, щоб бува не вислизнув додолу. На мить поринаю у солодкий сон. Та коліна враз підгинаються, я інстинктивно вихоплюю з-за пазухи сурму й знову допомагаю грати дядькові Саві. Тепер він уже відпочиває.
Наша весільна компанія складається з восьми чоловік. Цей гурт музик грає найрізноманітніші мелодії, виконує найвибагливіші замовлення гостей, від маршів, вальсів, польок, фрейликсів, танго до класичних мелодій та п’єс. Весь репертуар я вивчав у сімейному колі, в батьківській хаті, де зранку до вечора лунали звуки різних інструментів. До музики я був дуже охочий. Тільки прийду зі школи, або прижену худобу з поля, щось швиденько з’їм – і одразу ж до музики. Іноді беру на пасовище сурму й там учуся грати. Корова пасеться й справа робиться.
Та ось щодо складу оркестру. Сава Іващук і я грали на сурмах, поперемінно, то першу партію, то другу. Брат Миколка і Яків Івашук (Савин брат) на альті й тенорі другому. Батько й старший брат Григорій – на баритоні й тенорі першому. Володя Борбилюк – на басі, дядько Пáнтьо – на барабані.
Що це за компанія була! Артисти! Грали чудово, це ясно, а як співали! Яких тільки народних пісень не виконували! Та не як-небудь, а чотириголосо, з динамікою, з великим почуттям. Голос дядька Якова заворожував навіть байдужих до співу людей. В нього оперний тенор надзвичайної краси й тембру. Згодом, коли став дорослий, професійний музикант, я з великим захопленням згадував той неповторний тембр цього простого сільського самородка. Хтозна, якби він навчався, може б став великим оперним співаком.
У тата був прекрасний баритон, що єднався в чудову співзвучність із голосом дядька Якова. А бас Сави могутньо пробивався крізь акорди усіх решти співців. Ми з братом Миколкою співали дискантами, бо мали дитячі голоси, дуже тоненькі та звучні. Я іноді сварив свого брата, що він надто голосно кричить, коли треба співати тихо. Він гнівався, насуплювався, але підкорявся моїм порадам. Всі такі концерти зі співом бували тільки в хороших, розумних та щедрих хазяїв. Прощання з ними відбувалося довго, з хоровим співом, з обіймами та поцілунками…
– Виходимо на вулицю, — дають команду тато, – переїжджаємо до молодої в сусіднє село. Хлопці, випийте по чарці, бо дорога неблизька, щоб не змерзли в дорозі.
Довгенько іще кухтьорились, танцювали й на вулиці, співали, кричали. Та все ж, нарешті, повсідалися на троє саней, запряжених кіньми, й вирушили цим весільним обозом до молодої з Петрівки в Баршівці. Наші сани їхали позаду всіх. Попереду молодята з дружбами та світилками, за ними свати, старости й гості. Музикам дали окремі сани, щоб не поламати й не побити інструментів. Тато посадили мене позаду всіх музик, щоб заступити від потоку холодного повітря.
Я тільки відчув під собою м’яку, застелену верéтою, солому, як одразу ж заснув, мов провалився в темряву. Лише голова безсило похитувалася то в той, то в той бік.
Раптом хтось із сонних музик простягнув ногу і вперся в затильну дошку саней. Вона тихо луснула, і я разом з нею та соломою випав у глибокий хруський сніг. Голова пірнула в кучугуру. В рот, ніс, за шию набилося снігу. Хотілося закричати, але поки перевернувся, поки зіп’явся на ноги, сани вже зникли за горбком. Обтрусився, отямившися від несподіванки, та й не знаю, що робити. Повертатися назад, де було весілля? Дуже далеко й не пам’ятаю дороги. А куди далі, теж не знаю. Вирішив іти по санному сліду. Кудись він мене та виведе. А мороз усе припікає. Запхав я руки в рукава куфайки, насунув шапку на очі, йду по колії. Згодом мені здалося, що я йду не годину, не дві, не день, а цілу вічність. Ніби цьому шляхові, цьому холоду не буде кінця-краю. Доводилося розтирати щоки й ніс рукавом, бо руки геть заклякли. А під повіками ніби крижані кульки вставлені замість очей. Зате ноги дихали жаром, хоч гуділи, мов телеграфні дроти. Дуже хотілося сісти на дорозі й трохи спочити…
Попереду – широчезне поле, мов розлите молочне море від нашої корови Бразóлі. Далеко попереду почулося якесь дивне звучання:
– У-у-а-а-а! А-у-у-у-у-у!
Потім – тиша! Мертва моторошна тиша. Тільки легесенький рух повітря лоскотав холодне обличчя. Я зупинився, застиг на місці, ніби вкопаний. Груди пройняв дрижак! Руки й ноги затряслися з переляку й стали ніби ватяні. В очах розпач, тривога:
– Вовки! — промайнуло в голові.
Мама недавно казали, що в Баршівському лісі з’явилися вовки. На людей вони ще не нападають, але вся округа тривожиться за свою живність. Люди бояться виходити вечорами на вулицю. Вовки зимою голодні – все може трапитись.
Постояв якийсь час в оціпенінні, мені здалося, що й моя шапка піднялася в повітря. Похололо й у грудях, коли далеко попереду я помітив дві темні плями, що то розходились, то сходились одна до одної. Не знав я, що мені далі робити. Чи йти, чи тікати? Мама казали ні в якому разі не тікати, бо вовки відчувають, що їх бояться, і тоді нападають.
Розстебнувши куфайку, витяг з-за пазухи сурму й рушив уперед, не зводячи очей із тих плям, що поволі збільшувалися. Направивши в їхній бік інструмент, я дмухнув таким пронизливим, роздираючим повітря звуком, що аж у вухах затріщало! Ті підхопилися й побігли поперд мене майже до самого лісу. Там зупинилися. Сумніву не було. Це — вовки!
– Хоч би до лісу дійти й вилізти на якесь дерево. Там дочекатися ранку. Може, хто їхатиме дорогою… Господи! Врятуй мене. Обережно ступаю по замерзлому снігу. Іноді верхня кірка проламується, й нога вгрузає по коліна, набираючи за халяву чобота холодних колючих скалок.
Ось поруч ліс. Душу огортає ще більший страх і тримає моє тіло в такій шаленій напрузі, як натягнута струна, що ось-ось має тріснути. Після кожного пірнання чобота в сніг доводиться мерзлими пальцями вигрібати той холод із-за халяв, щоб не розтанув, не промочив ноги. Притуляю до губ інструмент, час від часу подму, видобуваючи страшні для вовків звуки. Але ті, мабуть, звикли й уже не кидалися, як спочатку, навтьоки, а відбігши на деяку відстань, всідалися на сніг і не зводили з мене своїх зеленуватих яскравих вогників.
Ось і перші дерева. Вовків зовсім не стало видно, але я відчував їхню присутність усім своїм тілом. Боявся, щоб вони не напали ззаду, поки я встигну знайти підходяще дерево.
Знову кілька разів посурмив, обертаючись навколо, заховав сурму за пазуху та й подерся на невисоке, але ралате дерево. Лізти було надзвичайно важко. Задубілими пальцями чіплявся за стовбур і підштовхувався чобітьми. Так забрався на першу гілку. Але прикинув, що від землі це зовсім недалеко. Довелося дертися вище. Тепер мене охопило дивне відчуття радості та героїзму!
– Тут ви мене не дістанете! – прошепотів я.
Пильно вдивлявся навколо, але нічого не міг розгледіти. Від утоми й страшенного напруження захотілося спати. Боячись, щоб, задрімавши, не полетіти сторчака донизу, розстебнув куфайку. У штанцях був шкіряний пояс. Витяг його та й ну прив’язуватись до стовбура, але пояс короткуватий. Тоді я прив’язав себе до дерева за ноги вище колін. Рукою обхопив гілку та й став чекати ранку.
Морило на сон, ноги дубіли від холоду в кирзяках, рука німіла, мерзла. Доводилося часто її міняти й чіплятися іншою.
Недалеко знову почулося моторошне завивання: “Ау-у-у-у-у-у”… Ніби жили з тебе витягує. Згодом двоє добрячих телят наблизились і зупинилися неподалік від дерева. Посідали, позирають на мене. Серце охопив жах, хоч вірилося, що я в повній безпеці. Але скільки зможу протриматись у такому стані, невідомо. Затаївшись, спостерігав за тими звірами, що все ближче й ближче підступались до мого прихистку.
Ось і розвиднілося. Я вже звик до цих поважних тварюк, перестав їх боятися, а вони й досі не покидали мене. Полягали недалечко й спокійно чекали, поки здобич злізе з дерева.
Раптом до моїх вух долинули далекі звуки сурми, що все голосніше й голосніше чулися з поля. Прислýхався й зрозумів, що це подають сигнал мої колеги-музиканти, які розшукують мене на дорозі. Я не мав сили відповісти їм. Довго виймав перемерзлою рукою свою сурму, безсило приклав до губ колючий метал, подув… Звук вилетів слабенький, здавалося, ніхто його й не почув. А я все дув, дув, намагався взяти якнайвищу ноту.
Мене таки почули. За мить я побачив кілька постатей, що бігли від дороги. Попереду старший брат Григорій. Слідом за ними брьохалися в глибокому снігу й парували, мов після лазні, коні.
– Ну, слава Богу! Живий! – вигукнув радо хтось із музикантів.
Під’їхали під самого дубка. Хтось став на спину коня, обхопив мене, відв’язав паска. Поклав на сани, й стали розтирати руки, ноги, обличчя горілкою. Примусили й ковтнути трохи. Тоді довго їхали.
Прийшов до тями на гарячій печі в якійсь хаті. На вулиці сліпуче сонце! Воно пронизувало невеличкі вікна косими золотими снопами, падало й розсипалося посеред долівки.
Біля мене проснулася смугаста кішка. Вигнувши підковою спину, широко роззявила рота, позіхнула, полизала свою білу лапку й ну втирати нею таку ж біляву мордочку. Мені стало смішно! Я погладив її по спинці, а вона замуркотіла так ніжно-ніжно!
– Ну, що царівно? Тобі тут добре, тепло, затишно… А на вулиці мороз! Я так його ненавиджу, отой холод. Сидів би оце, як і ти, на печі та й грівся, чекаючи літа. О-о-о… Ти не знаєш, як мені було вночі холодно! Бодай і не згадувати. Холодно й страшно… Тобі коли-небудь було страшно? – запитую й гладжу їй спинку, животик, лапки. А вона вивернулась догори, замуркотіла…
В сінях почулося гупання чобіт, весела розмова. В хату увійшли музики:
– Ну, що, герою?! Їдемо додому?
– А що, вже весілля закінчилося? – питаю здивовано.
– Ти майже добу проспав, – каже брат Миколка. – Дядько Сава за тебе й за себе віддувався. Будеш йому винен… Скажи, а як це сталося, що ти пропав?
– Хтось п’яний ноги простягнув і випхнув мене з саней.
– То ми йому зараз ноги й повідриваємо, – весело мовив дядько Яків. – Ану, хто любить їхати лежачи?
– Дядько Пáнтьо! – вигукнув брат Миколка.
– Ні-ні! Дорогенькі мої друзі, ноги мені ще потрібні! Як я без ніг? Усю війну пройшов і не позбувся, а тут… Браття, простіть!!!
Вийшли на вулицю. Біля воріт молодої стояв гурт людей, запряжені сани. Довго нас проводжали, наливали на “коня”, і кожен музикант мав випити. На прощання заграли марш, повcідалися на сани, звісивши додолу ноги. Мене обкутали верéтою, помістили всередині, щоб не дуло морозне повітря.
– А Пантьо нехай ззаду сидить, може, загубиться, – весело засміявся Сава. – Ми його й не шукатимем, все одно на сурмі грати не вміє, а барабанщика ми собі іншого знайдемо!
Всі реготять, аж за животи беруться. Лише тато відмовилися від прощальної чарки, опустили голову. Куточки їхніх вуст затаїли відгомін учорашнього страшного розпачу, який додав їм чимало сивих волосків на голову.
– Ну, прощавайте, люди добрі та молодята! Нехай вам щастить у житті, – мовили тато, і, як завжди після цих слів, загриміла пісня:
Гей, гук, мати, гук,
Де козаки п’ють,
І веселая
Та доріженька,
Куди вони йдуть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.