Іван Чумак. Крем’яна сокира

665

Притча

Олексій Саватійович Степура, це тепер, а малюком – Олесик, так оцей пуцьвірінок свого родоводу ще при материній циці мав міцну пам’ять, чим поступався хіба що своєму дідові Харитону, котрий буцім-то, як сьогодні, очевидить, як йому після появи на світ божий відтинають пуповину. Дідову правду поблажливо обминемо, бо його поцейбічні сліди давним-давно прохололи, а Олесикову приймемо до уваги. Бо таки було, коли в хату Саватія й Марфи Степурів, ще молодих колгоспників, що трудоднячили на свинофермі, ні світ ні зоря, тільки після ночі прочинили хатні двері, як до житла упхалася трійця в розквітчаних матеріях циганок. Вже в літах, а наче дзиґи: то в ту кімнату, то в іншу. Саватій на диби:

– Що таке? Чого ви нишпорите?

Й Олесик пам’яттю відтоді обзавівся, як він від лементу захникав, мати до нього, а циганки за нею:

– Дай дитині долю виставимо, щоб ви знали, що її жде і чим вас возрадує.

Олесик уже втихомирився, оченятами бігає по кольористих тьотях, з котрих одна вхопила хлопчикову руку та її зап’ястя до своїх очей:

– Бачу на долонці три прожитих рочки, вони нічого не значать, значима подальша його лінія долі.

І до Марфи:

– Все розкладу, як по полицях, хоча це дорогого варте, а я візьму дешево, курицею обійдемося.

Марфі така пожертва за ворожбу здалася занадтою:

– У нашому дворі всього малося п’ятеро курей, так двох кобець украв, а тепер ще й ви… Он у мене в ситечку десяток яєць, то вже якось без них обійдуся.

Циганка губи надула і таку платню зневажила зухвалим випадом:

– Я б зі складочок долоні ось цього малюка вивела б лінію його путі аж до Харківського шосе, а може, мені привиділося б і далі. А так пророчу йому стезю он хіба що на горби, що за вашим парканом.

Горби так горби. І без циганських провіщень місцева малеча проглядається з цих піщаних узвиш. Чи поганяти в лованки, чи прикинутися у війну, це як улітку, чи поспускатись на лижах і санчатах, то де? На горбах, своїм двоверхів’ям схожих на задубілого велетенського верблюда. Хліборобський люд запопадливо скористався тими височинами – і на кожній з них статечно-поважливо закрутили свої жорна вітряки. Дід Харитон ще застав, коли валки хур зі збіжжям, заярмлені волами, з одного боку піднімалися до тих млинів, а з іншого опускалися зі свіжим намелом.

З дідівської очевидності до Олексикового споглядання з тих вітряків зосталися лише купи каміння підмуркової опори, серед якого своєю рожевістю виділялися крем’яні окрайці. Дітвора, котра безперестанку вертілася тут, хіба що крім ночі, кресалася ними, аби надрібнити шпуньок для рогаток. Серед цих шкільних початківців теж товкся залюбки, але тут марне байдикування не велося, бо на пустирях окіл горбів паслися корови, кожна з них чиясь із цих пастушків, що в пустощах не зводили з худоби сторожких очей. А ще Саватій Харитонович, свинарний фуражир та й годі, однак мислячий небуденно, аби канікули на пасовиську позбавити нудьги, серед підлітків завів конкурс читача. А чого ж, сільська бібліотека приязна до всіх: заходь, записуйся, підбирай книжку про що б тобі хотілося. І так щотижня Саватій Харитонович – за кульок з цукерками і на горби. Дитяча демократія в суперечливому гаморі прискіпливо числила чтиво не лише від палітурки до палітурки, а й до сторінки, навіть до рядка. Переможець семиденного читання нагороджувався п’ятьма шоколадними батончиками, хто за ним – чотирма, і третій призер – двома.

Читалося що кому до вподоби: бойовицького, пригодницького, фантастичного, казкового змісту. Малого Степуру, тобто синка затійника прочитального марафону, вабили сюжетні припущення про виживання первісних людей. Піки з крем’яними гостряками, ломаки з каменями, заточеними під сокирну рубку… І з цим примітивним озброєнням – відчайдушні полювання на мамонтів, печерних тигрів… І під враженням розбурханої уяви про прадавню минувшину людства, раптом на рештках вітрякового підмурку Олексик натикається на відколок кременю у подобі до витвору, схожого на сокиру з потовщеним обухом і завуженим вістрям. Виламуй замашного дубця, обчухрай, липовим ликом кріпи до нього загостреного булижника – і рубай, розпанахуй, трощи… Виважив креміняку у правій руці, перебрав у ліву. Задумався. Кришити на дріб’язок під рогатку? Шкода, знахідка виняткова. Озирнув з пагорба боковину, трохи нижче вибрала для себе місце молоденька двостовбурна хвойка. Опустився до неї, при кореневищі вигріб ямку і в ній піском прикидав крем’яну давність.

А ще до цього молодечого гурту інколи примикав хлопчак такого ж віку Митяй Босий, поводячи себе зухвало й задерикувато. На будь-чиє вітання «Митько, здоров був!» роздратовано тикав дулі, пискливо вигукуючи:

– Ось тобі моя антілєрія!

Витівка нахаби не прощалася, йому натовкували пику до розвезених соплів, Митько тікав горланячи:

– Мене ріжуть!

На ту бучу наче не прибігала, а прикочувалася скручена горбатістю дівочого віку сестра, на млинищі припадала на коліна і, хрестячись, кляла осоружників її благочестивого братика.

Хто як, а Олексик ще не забув про подібну «благочестиву» витівку братика, коли шість років тому йому разом з Митьком випало розпочати навчання в першому класі. На привітання Марії Данилівни Митько з пронизливим вигуком «Ось тобі моя антілєрія!» пукнув в учительку картоплиною з бузинової пукалки. То була перша й остання спроба школи привести до ладу звихнену голову Митяя Босого. І таким, як є, в дальшому своєму існуванні він корився сестрі в прибиранні церкви й догляді за домашньою живністю священника.

А Олексик, тобто Олексій Степура, бо вже десять класів за спиною, попри циганського наврочення, за яким його доленосний шлях мав сягати не далі піщаних горбів у кінці вулиці, відлинув від рідної хати на відстань, що туди й ока не докинеш. І в ту путь-дорогу повела, позвала армія. Олексій і без призову хилився до воєнщини, але в медичній комісії танкового училища виявили в його статурі щось непридатне для бойової машини, хоча після півторарічної піхотної біготні він все таки не позбувся погонної спонуки і пробився до міліцейського училища. Затим – автоінспекція, в якій напарно зі своєю половиною Анастасією, в офіцерських рангах – він капітаном, вона – старшим лейтенантом, тридцять літ віджезлувавши й відсвиставши на вулицях Києва, дослужилися до відставного пенсіону. А в тілі що мужа, що жони ще й по п’ятдесят прожитих років не відпульсувало. Тож Олексій, не гаючись, пристосувався в охоронній службі продуктового супермаркета, Анастасія ж наповно прилучилася до кухні, бо в київській трикімнатній квартирі на харчовому балансі ще перебували тридцятирічний син Арсен з дівчиною, з якою був у тому сучасно модному подружжі без державної реєстрації, коли все порізно, хіба що сплять під спільною ковдрою. Обоє архітектурно спеціалізуються в проектно-будівельній компанії.

Почався шостий рік, як Олексій Степура зірко простежує в супермаркеті купівельний і платіжний порядок. Саме наприкінці січня 2020 року аж з Китаю докотилися вісті про спалах смертельно небезпечної хвороби, спричиненої невідомим світові вірусом. А народна реакція яка? Спочатку ха-ха, потім хі-хі й нарешті о-йо-йой… Вже й по Києву засиренили швидкі, звозячи до лікарень пацієнтів з тліючими легенями. А способи й засоби рятівні які? Маскуйте роти й носи, не товчіться в чергах та зборищах, частіше мийте руки. Наче людство, що зашанувалося високістю своєї цивілізації, щойно спустилося з пальм.

Зачинилося метро, зупинилися автобуси, трамваї і тролейбуси, люди стали сторонитися один одного навіть в родинах. Вся ця страховидна катавасія справляла на Олексія Саватійовича як театральна чи кіношна гра: вражає емоції, а не вражає власного тіла. Це десь, це з кимось. Аж поки натурально не відчув близькість наглої смерті. В супермаркеті від коронавірусу задихнулося двоє: менеджер хлібо-булочного сектору й операторка п’ятої каси. Арсена з дівчиною, з котрою має спільну ковдру, жорсткий карантин змусив справлятися з роботою з квартирної відстані через онлайн. А батькам син вимогливо порадив:

– Скоренько вибирайтеся з цього пекла на село до діда й баби. Хата під акаціями, за парканом – горби, за горбами – сосновий бір, у якому озону хоч в мішки набирай. А щодо харчів, що там – крупи, борошно, цукор, якесь м’ясо, то я вам запаси зроблю. І взагалі, що й коли треба, по мобілці нагадаєте.

Старенька пара, Саватій з Марфою, котрим уже літ та й літ, за вісімдесят перевалило, прибуттю сина з невісткою, та ще й надовго, проявили прихильність: як кажуть, і батько радий, і мати сміється. Що обізватися буде до кого, та й усіляка домашня поміч не зайва. Бо сільська клопотня – як ото всесвіт: не має ні початку, ні кінця…

Квітень, як і березень, погоді весняній гожості не додав, однак лопата в сарайчику вже нагострилася на грядки. Олексій раненько, поки Анастасія із свекрухою біля газової плити торохтять посудом, скопав смужку під цибулю й намірився на горби. Відтоді, як він з дружиною переселився до батьків, майже щодня, справившись з хатнім чи подвірним поранням, перед сніданком виходив за межі обійстя на природу.

Батько бачить, куди син мітиться, й випереджає його словом:

– Ти ото, що там, начепи на лице, лікарі по телеку просять, вони ж дурні пороть не будуть. Бо ніби довкола й безлюдно, а, дивись, настрінеш телепня, подібного до Федора Коритного. Він з центру села, може, його й не знаєш, бо молодший тебе. Грибами займався. І ними всілякими: свіжими, сушеними і в банках – заправляв на базарах. Щось за них візьме, налигається й сюди – на горби, і рве горлянку на весь куток: «Повій, вітре…». Геть не берігся. Хто його від вірусу застереже, то він того віруса матюками криє, криє, і доматюкався, що вірус накрив його гробовою дошкою.

Тільки-но Олексій Саватійович вибрався на узвишнє посереддя колишнього вітряка, аж глядь – на іншому пагорбі стовбичить здоровань у сірому светрі, темних шароварах з білими лампасами, строкатому ковпаку на голові, схожому на тюбетейку, і босоніж. Побачивши Степуру, колоритний чолов’яга дрібним бігцем перетнув видолинок і метрів за п’ять зупинився, витріщившись на Олексія Саватійовича, котрий по округлій закурносеній фізіономії, пам’ятній ще з дитинства, пізнав «благочестивого» братика.

– Митяй, це ти?

– А хто ж іще. А ти поліцейський? Так я божий син і гріха не маю.

– Це так, я поліцейський, але колишній.

– А чому ти в наморднику? Не бійся мене, я божий син, зараза мене обминає. Вона не проти мене, не проти тебе. Вона нашу націю очищає. Чуєш, націю очищає!

– Від кого, від чого?

– Від печенігів.

– Печеніги набігали, як Києвом управляв Володимир Великий.

– А хіба зараз хто?

– Воло…, – тик-мик – і Степура запнувся. Думав, думав і надумав: – Так то ж було ще десяте століття.

– А хіба зараз яке?.. – Митяю щось стукнуло в голову, не дочекавшись відповіді, він задріботів у бік соснового бору, залишивши Степуру в незбагненних роздумах.

Божому сину однаково, яке століття. Але що то за мудрації від сучасних світових авторитетів науки і політики? Вірусна епідемія на десятиліття… Планетарна загроза колапсу… Цивілізація приречена на непередбачені зміни… То що? Знову піки, довбні крем’яні сокири?.. Оглянувся на боковину пагорба. Двостовбурна сосна з тендітної дівчинки видобріла в поважливу тітоньку. Спустився до неї, розгріб під корневищем голтину і земляку – крем’яний гостряк на місці. Під пахвину – й додому. Поклав кременя на видноті під шовковицею й облегшив стривожену душу: нехай на всяк випадок буде коло хати.

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?